Чоловіки, жінки, тирани і ще один дуже поганий вибір

Після Накаара Кайра Велн почала підозрювати, що артефакт має не лише дивну фізику, а й вкрай поганий смак у терапії.

Замість того щоб дати їй бодай кілька днів на нормальний сон, добру їжу й усвідомлення того факту, що вона тепер буквально носить під шкірою технологію, за яку цивілізації охоче продавали б континенти разом із населенням, артефакт поводився як найгірший різновид залежності: мовчав, коли вона його лаяла, і починав пульсувати саме в ті моменти, коли їй майже вдавалося вмовити себе, що все ще перебуває у владі тверезого розуму.

Ліорен, звісно, помічала це.

Вона помічала майже все, що варте уваги, і ще кілька речей, які люди зазвичай вважають надто особистими, щоб їх помічали інші. Кайра прожила в Накаарі трохи довше, ніж спершу збиралася, і цей час приніс їй кілька приємних дрібниць: пристойний одяг, корисні чутки, три імена контрабандистів, два фальшиві доступи до приватних зібрань, новий борг, від якого було складно відмовитися, і все менш комфортне відчуття, що Ліорен одночасно рятує її, використовує і, можливо, робить щось ще небезпечніше — починає подобатися.

Це Кайру дратувало.

Найбільше її в людях дратувала здатність ускладнювати хороші плани самим фактом привабливості.

Одного вечора, коли місто вже потонуло у своїх звичних сутінкових ароматах — вологе листя, темний алкоголь, квіти, гроші й чужі наміри — Ліорен мовчки поклала перед нею на стіл тонку пластину темного скла.

— Знову подарунок? — спитала Кайра, не поспішаючи брати її в руки. — Після минулого разу в мене з подарунками дуже погані стосунки.

— Це координати, — сказала Ліорен. — І ім’я.

— Ви продаєте мене чи рятуєте?

— Так.

Кайра ледь усміхнулася й підчепила пластину пальцями. На темній поверхні ожив текст — не букви в прямому сенсі, а радше світлові вузли, які артефакт у її крові раптом допоміг їй зрозуміти. Це вже сталося не вперше. І щоразу лякало сильніше, ніж вона була готова визнавати.

Ім’я було коротким.

Даріон Сель-Ар.

Під ним — кілька рядків даних, уривчастих, неповних, зібраних явно не з офіційних джерел. Молодий правитель. Планета Іл-Сара. Закритий двір. Культ особистості в активній стадії. Архів приватних реліквій. Можливий зв’язок із дорейськими артефактами і “вузлами переходу”.

Кайра повільно відклала пластину.

— Це тиранічна версія поганої ідеї чи просто погана ідея без нюансів?

Ліорен сиділа навпроти в темному кріслі, схрестивши ноги. Її обличчя лишалося спокійним, але Кайра вже навчилася помічати майже невидимі відтінки в її виразах.

— Обидва варіанти, — сказала Ліорен. — Він молодий, амбітний, непристойно самозакоханий і переконаний, що історія починається там, де він входить у кімнату.

— Тобто чоловік.

— У гіршому сенсі.

— Це дуже широкий перелік.

Ліорен легенько торкнулася пальцем келиха.

— Він скуповує все, що має стосунок до дорейських технологій. Руїни, уламки, записи, переклади, свідчення, підробки. Частина зниклих артефактів, які ти шукала б роками, осіла в нього. Чому — невідомо.

— Бо в галактиці немає нічого сексуальнішого за молодого ідіота з владою, який вирішив колекціонувати те, чого не розуміє.

— Ти смієшся, а я серйозно.

— Я теж серйозно. Просто в мене інший стиль паніки.

Ліорен дивилася на неї трохи довше, ніж слід.

— Якщо хочеш зрозуміти, що з тобою зробив вузол, тобі доведеться лізти туди, де вже пахне культом, параноєю і пихою.

— Тобто до чоловічого палацу.

— Я знала, що тобі сподобається формулювання.

Кайра відпила ковток з келиха й відчула, як срібні нитки під шкірою лівої руки ледь відгукнулися теплом. Артефакт уже кілька днів поводився підозріло тихо. Але щоразу, коли вона дивилася на координати чи чула нові шматки інформації про вузли, у кістках прокочувався знайомий пульс. Наче він не просто реагував — вів її.

І це теж дратувало.

Вона не любила, коли нею користувалися. Навіть якщо користувалася бездоганно давня, напівжива технологія з поганими манерами.

— І як саме я маю туди зайти? — спитала Кайра. — У ролі загубленої паломниці? Вбивці? Нової пророчиці? Танцівниці? У мене, звісно, широкий набір талантів, але хочу зрозуміти жанр.

— У ролі того, що Даріон любить найбільше після власного відображення, — сказала Ліорен. — Захопленої, небезпечної, важкодосяжної жінки, яка не падає перед ним відразу.

Кайра тихо засміялася.

— Тобто його улюблений тип тортур.

— Ідеально. Він вважає себе богом, генієм і неперевершеним коханцем.

— Нічого не маю проти амбіцій. Але зазвичай коли людина заявляє три великі чесноти за раз, у неї ледь вистачає на одну середню.

Ліорен усміхнулася кутиком рота.

— У нього є двір, де все побудовано на грі в велич. Він любить аудієнції, закриті вечері, інтелектуальні дуелі з тими, хто мусить програвати красиво. Любить, коли йому опираються рівно настільки, щоб він міг назвати це викликом, а не образою. І ненавидить людей, які бачать його без корони — навіть якщо корона зараз тільки в нього в голові.

— Отже, треба спокусити тирана до рівня інформаційної помилки.

— Тобі це під силу.

Кайра знизала плечима.

— З підліткового віку я вважала чоловічу самозакоханість найпоширенішою епідемією в галактиці. Просто рідко буває нагода використовувати це в дослідницьких цілях.

Ліорен подалася трохи вперед.

— Є ще одне.

— Звісно є. У моєму житті “ще одне” завжди звучить як початок крові.

— Він не просто скуповує реліквії. Він вірить, що зможе відкрити “шлях за горизонт часу”. Так це називають у його внутрішньому колі.

Кайра повільно поставила келих.

— А от тепер я майже вражена. Молодий тиран з комплексом бога й доступом до технологій розриву простору-часу. Це вже не просто чоловік. Це системна аварія в оксамиті.

— Ти підеш?

— Ліорен, я вже вплутана в артефакт, який вмонтувався мені під шкіру, і бачу міста раніше, ніж опиняюся в них. Якщо є шанс дізнатися, звідки ця штука взялася і як її не дати комусь використати, звісно, я піду.

Ліорен дивилася на неї тихо.

— Брешеш.

Кайра примружилася.

— Яка саме частина тобі не подобається?

— Частина про шляхетність. Ти йдеш ще й тому, що хочеш знати, чи зможеш відкрити це знову.

Срібні лінії під Кайриною шкірою на секунду стали теплішими.

Вона відчула це, стиснула пальці й усміхнулася дуже повільно.

— А ти йдеш зі мною? — спитала вона.

— Ні.

— Як жорстоко. Я вже майже звикла до твого стилю підтримки.

— Я дістану тебе туди. Далі — сама.

— Тобто як завжди.

— Саме тому ти досі жива.

Кайра підвелася, взяла пластину з координатами й сунула її в кишеню.

— Якщо мене вб’ють при його дворі, — сказала вона, — я хочу, щоб ти принаймні зіпсувала комусь репутацію в пам’ять про мене.

— Якщо тебе вб’ють, — спокійно сказала Ліорен, — я продам сам факт твоєї смерті тричі й на цьому побудую маленьку елегантну війну.

Кайра усміхнулася.

— Ось тому ти мені й подобаєшся.

Ліорен ледь підняла брову.

— Це не комплімент.

— З моїх уст — майже шлюбна пропозиція.

Іл-Сара виявилася світом, створеним для того, щоб дуже багаті люди почувалися вічними.

Планета не була схожа на Накаар. Якщо Накаар продавав мрію через спокусу, легкість і вологу розкіш, то Іл-Сара будувала велич через висоту, симетрію і дисципліну красивого кошмару. Коли корабель Ліоренського контакту вийшов із тіні газового кільця й попрямував до столиці, Кайра побачила під собою світ блідого золота, темного синього скла й білих пустель, розсічених ідеальними каналами. Місто правителя здіймалося з рівнини, мов гігантська механічна квітка: концентричні стіни, гострі башти, куполи з темного металу, террасовані сади й вузькі променеподібні мости. Все це було надто правильним, надто вилизано урочистим і надто схожим на чиюсь нарцисичну мрію про те, як має виглядати безсмертя.

— О, — сказала Кайра, дивлячись у вікно. — Він навіть місто змусив носити своє его як архітектурний стиль.

Контакт Ліорен — сухий чоловік із голосом нотаріуса й очима контрабандиста — вдавав, що не чує її. Це було мудро. Кайра давно помітила: люди, які живуть довше, ніж варто, зазвичай чудово вміють не реагувати на те, що потенційно обернеться допитом або спокусою.

Вона прибула під вигаданим ім’ям і реальним наміром спричинити неприємності. Для двору Іл-Сари її представили як Вессу Рейл — незалежну дослідницю, яка мала доступ до рідкісних записів про дорейські переходи й, що важливіше, не продавала себе першому-ліпшому багатому дурневі. Така репутація, на думку Ліорен, мала спрацювати на Даріона як парфум на хронічну самозакоханість. Кайра погодилась. У чоловіків, які вважають себе богами, завжди однакова слабкість: вони переконані, що жодна розумна жінка не здатна довго лишатися поза орбітою їхньої величі. Це не просто марнославство. Це вже майже теологія.

Перші дві години в палаці підтвердили, що Ліорен мала рацію.

Двір Даріона нагадував поєднання храму, театру і дуже дорогої клініки для людей, травмованих власною важливістю. Усі тут говорили тихіше, ніж треба, ходили повільніше, ніж природно, й дивилися одне на одного так, ніби кожен погляд може стати вироком, пропуском у спальню або підставою для публічного приниження. Кам’яні коридори були вистелені темним склом, у якому відбивалися стелі з золотими нервами світла. Слуги рухалися безшумно. Озброєна варта виглядала не як солдати, а як музейні скульптури, яким випадково видали право вбивати. А все повітря було просякнуте ладаном, металом і чимось солодким, майже наркотичним, що мало б заспокоювати, але насправді лише робило простір інтимно-підозрілим.

Кайра йшла галереями, дозволяючи собі рівно стільки цікавості, скільки пасувало гості з репутацією жінки, що бачила більше, ніж каже. Вона вже відчула на собі погляди. Вони тут були іншими, ніж у Накаарі. Там тебе оцінювали, як коштовність або катастрофу. Тут — як загрозу, яка поки що красиво упакована.

Їй це навіть подобалося.

Першу аудієнцію Даріон призначив на вечір.

Звісно.

Чоловіки такого сорту ніколи не зустрічаються вдень, якщо мають можливість змусити світло працювати на себе драматичніше.

Коли її ввели до залу, Кайра вже була готова до найгіршого. Але навіть її досвід не цілком підготував до того рівня старань, з яким Даріон Сель-Ар збудував із самого себе культ.

Тронна зала не мала трону в класичному сенсі. Замість нього — підвищення з кількома широкими сходинками, над яким висів овал чорного металу, той самий мотив, який Кайра вже бачила в руїнах і на вузлах переходу. На фоні — висока стіна з прозорого матеріалу, за якою вечірнє небо Іл-Сари палахкотіло темним золотом і багряним пилом. По боках стояли вузькі світлові стовпи, що робили простір ще вищим і ще непотрібніше урочистим.

І посеред усього цього — Даріон.

Молодий, так. Красивий, безперечно. Але тією красою, яку псує перше ж слово. Високий, стрункий, у темному одязі зі срібним шиттям, що тонко натякало на владу, багатство й поганий смак до стриманості. Волосся відкинуте назад. Руки доглянуті так, ніби вони ніколи не торкалися нічого важчого за келишок або чужу гордість. Очі — світлі, уважні, самовдоволені. Такий тип чоловіків дивиться на всіх так, ніби світ є лише погано організованим передпокоєм до їхнього внутрішнього тріумфу.

Кайра ледь схилила голову. Рівно настільки, щоб не образити етикет і не принизити себе зайвим старанням.

Даріон спостерігав за нею кілька секунд, мовчки. Мабуть, вважав, що пауза сама по собі є формою влади.

— Пані Весса Рейл, — промовив він нарешті. — Мені сказали, що ви знаєте речі, яких не знають мої вчені.

— Вашим вченим, мабуть, важко працювати, якщо їх регулярно затіняє ваша велич, — відповіла Кайра.

У залі запанувала дуже коротка, дуже дорога тиша.

Даріон усміхнувся.

Не тому, що їй вдалося його розсмішити. А тому, що він уже відчув гру.

— Вас попереджали, що я не люблю підлесливих дурнів.

— А мене попереджали, що ви не любите тих, хто не падає до ваших ніг відразу. Бачите, нам обом збрехали недостатньо творчо.

Він спустився на одну сходинку нижче. Цього вистачило, щоб вартові на периферії майже непомітно напружилися. Добре. Отже, двір живе не тільки на спектаклі, а й на постійній готовності до раптової образи величності.

— Ви сміливі, — сказав Даріон.

Кайра дивилася йому просто в очі.

— Ні. Просто дуже втомлена. Це часто схоже.

Даріон засміявся. І ось тоді Кайра зрозуміла найнеприємніше: він не був повним ідіотом. Самозакоханим — так. Небезпечним — без сумніву. Але не дурним. А це означало, що гра буде значно цікавішою і значно більш втомливою.

— Мені подобається, — сказав він. — Зазвичай сюди приходять або плазувати, або брехати про власну незалежність. Ви ж робите обидва варіанти трохи красивіше.

— А ви, бачу, практикуєтесь у самозакоханості як у державній релігії.

Даріон зупинився вже зовсім близько.

Ось вона — справжня зброя людей такого типу. Не титули. Не варта. Не навіть можливість наказати комусь зникнути. А вміння входити в простір іншого так, ніби з ним уже все вирішено. Досвідчений хижак, вирощений у теплих залах, уміє підходити ближче за межу й чекати, чи відступиш ти першою.

Кайра не відступила.

Вона лише трохи підняла підборіддя.

— Ви дивитесь на мене так, ніби вже знаєте, чим усе закінчиться, — сказав Даріон.

— Ні, — відповіла Кайра. — Якби я знала, чим усе закінчиться, я б заздалегідь перевірила, чи є в цьому сюжеті хороше вино.

У куточках його рота знову сіпнулася усмішка.

— У вас буде вино. І вечеря. І розмова. Якщо, звісно, ви справді варті тієї реклами, з якою вас сюди доправили.

— А якщо ні?

— Тоді я розчаруюсь.

— О, яке полегшення. Я вже боялася чогось небезпечнішого.

Він жестом відпустив її. Аудієнцію завершили надто швидко, і це теж було частиною гри: дати рівно стільки, щоб захотілося продовження. Кайра ненавиділа, коли чоловіки використовували на ній ті ж самі прийоми, що й вона на них. Це було майже як танцювати з власним відображенням — технічно приємно, але трохи образливо.

Вечеря відбулася наступної ночі в меншому залі, де панувала зовсім інша інтонація. Не публічна велич. Приватний тиск. Довгий стіл із темного каменю. Низьке світло. Аромати спецій, вина і тієї солодкої смоли, яку тут, схоже, лили у все — від храмів до спалень. Окрім Даріона й Кайри, були лише двоє радників і мовчазна жінка в темно-срібному вбранні, яку ніхто не представляв. Вона сиділа ліворуч від правителя й дивилася на Кайру з тією втомленою точністю, яку буває видно в людей, що вже бачили десятки красивих дурниць і давно перестали ними захоплюватися.

Кайрі вона сподобалася одразу.

Отже, треба бути обережною.

— Скажіть мені, пані Рейл, — почав Даріон після другого келиха, — що ви знаєте про дорейські вузли?

— Те, що люди, які надто їх хочуть, зазвичай або гинуть, або лишаються настільки пошкодженими, що живі їм уже не дуже вдячні.

— Це відповідь ученого чи аферистки?

— Це відповідь жінки, яка вміє дивитися на велику мрію й одразу шукати, де в неї захований рот із зубами.

Один із радників ледь скривився. Даріон, навпаки, виглядав майже вдоволеним.

— Ви не боїтесь мене.

Кайра зняла виноградину з тонкої гілки й повільно поклала собі до рота.

— Звісно, боюсь. Я просто не вважаю за потрібне перетворювати це на театр для вашого самолюбства.

Мовчазна жінка ліворуч уперше ледь помітно усміхнулася. Цікаво.

Даріон покрутив келих у пальцях.

— Ви дуже красиво обираєте межу.

— А ви дуже наполегливо перевіряєте, де вона.

— І де ж?

Кайра відклала келих.

— Між вашим бажанням, щоб вами захоплювались, і моїм бажанням не задихнутись від цього видовища.

Радники явно воліли б бачити її мертвою вже до десерту. Даріон — навпаки. Його очі блиснули тим особливим світлом, яке в чоловіків із владою означає, що опір їм смакує майже більше за покору. Це було не ново. Але завжди корисно.

Пізніше, коли вечеря перейшла в приватнішу фазу і радників відпустили, Даріон сам повів її в галерею над внутрішнім садом. Ніч на Іл-Сарі була оксамитова, важка від аромату темних квітів і тонкого пилу, що світився під ліхтарями. Внизу плескалась вода. Десь далеко грали струнні. У такому антуражі люди зазвичай або зраджують, або цілуються, або підписують щось дуже кроваве. Іноді все одразу.

— Ви розумієте, чого я хочу? — спитав Даріон.

— Так. Ви хочете бути першим чоловіком у галактиці, який змусить саму реальність стати навколішки.

— Гарна формулювання.

— Ні. Просто точна.

Він сперся долонями на балюстраду і подивився вниз.

— Дорейці не просто подорожували. Вони проникали крізь саму тканину подій. Вузол — це не портал у вульгарному сенсі. Це влада над можливістю. Розумієте?

Кайра дивилася на його профіль і думала, що чоловіки, які вважають себе вибраними, завжди звучать найбільш переконливо саме тоді, коли говорять про речі, яких не заслуговують.

— Я розумію, — сказала вона. — І тому одразу підозрюю, що вам не можна це давати.

Він повернувся до неї.

— Ви судите швидко.

— Це професійне. Якщо я починаю сумніватися довше, то зазвичай уже лежу на підлозі з ножем у ребрах або без грошей.

Даріон підійшов ближче.

Його рука торкнулася перил по обидва боки від неї. Не торкаючись її тіла, але відрізаючи частину простору. Це був жест домінування, відточений сотнями вечорів. Він чудово знав, як використовувати близькість як інструмент і як змусити багатьох плутати це з честю.

На щастя, Кайра ніколи не плутала.

— Ви могли б бути зі мною, — сказав він тихо. — Не як прикраса. Як рівна в чомусь важливішому. Я бачу, що ви не одна з тих, кого треба навчати простим речам.

— Як мило. Ви пропонуєте мені партнерство в тоні, яким зазвичай описують приручення дикої кішки.

— А ви не дика?

Кайра всміхнулася, не відводячи очей.

— Я достатньо розумна, щоб не муркотіти там, де готують нашийник.

Його погляд ковзнув до її губ і назад. Лише мить. Але Кайра помітила. І дала йому помітити, що помітила.

— Ви обираєте небезпечні відповіді, — сказав він.

— А ви обираєте небезпечні комплекси.

— Мені говорили, що ви чарівна.

— А мені — що ви неперевершений коханець. Бачите, ми обоє жертви перебільшень.

На секунду тиша стала майже фізичною.

Потім Даріон засміявся. Але цього разу в сміху було щось гостріше. Майже злість. Добре. Злість означає тріщину. А тріщина — це вхід.

— Ви не дасте мені того, чого я хочу легко, — сказав він.

— Якщо чоловік отримує все легко, він дуже швидко стає нудним. Погляньте хоча б на історію ваших предків.

Цього разу він таки торкнувся її — пальцями до її підборіддя. Легко. Вимірювально. Не грубо, але з тією неприхованою звичкою до володіння, яка Кайру завжди дратувала швидше, ніж лякала.

Вона не відсахнулася.

Лише повільно взяла його зап’ястя й так само повільно прибрала його руку від свого обличчя.

— Не поспішайте, — сказала Кайра майже шепотом. — Ви ще не сказали нічого такого, за що варто було б дозволяти вам цю частину спектаклю.

Їхні очі зустрілись.

Ось у чому завжди була різниця між нею й такими, як Даріон. Він любив владу як підтвердження себе. Вона любила контроль як спосіб вижити. Для нього гра була розкішшю. Для неї — ремеслом. Саме тому навіть у моменти близькості вона рідко програвала: люди, які хочуть володіти, майже завжди слабші за тих, хто просто вміє не належати.

Даріон опустив руку.

— Ви прийдете завтра в західне крило, — сказав він. — Я покажу вам дещо.

— Артефакти?

— Можливо.

— А може, чергову залу, де ви тримаєте власні портрети й молитесь на геніальність?

Він усміхнувся.

— Іноді мені здається, що ви навмисне хочете бути покараною.

— Ні. Я просто давно з’ясувала, що чоловіки із занадто високою думкою про себе — найкращі джерела інформації. Достатньо дочекатися, коли вони самі почнуть вам щось доводити.

Він відступив на крок.

— До завтра, пані Рейл.

— До завтра, ваша тимчасова теологічна катастрофо.

Він пішов, залишивши за собою аромат темного вина, спецій і тієї бездоганно відполірованої самозакоханості, яку Кайра без перебільшення вважала найпоширенішою епідемією в галактиці. Якщо її колись навчаться передавати повітряно-краплинним шляхом, людство вимре за тиждень, але ще п’ять днів буде вважати себе надзвичайно привабливим.

Кайра лишилася в галереї сама й видихнула.

Ліва рука пульсувала теплом. Не сильно. Але відчутно. Артефакт під шкірою реагував. На Даріона? На близькість до його колекції? На саме місце? Вона підняла руку до світла. Срібні нитки під шкірою проступили трохи яскравіше.

— І що саме ти в нього відчув? — тихо спитала вона сама в себе.

— Те ж, що й ти, — озвався голос з темряви.

Кайра обернулася миттєво, майже безшумно. Біля входу в галерею стояла та сама мовчазна жінка з вечері.

Зблизька вона була старшою, ніж здавалася спершу. Не старою — це інше. Просто з тим видом втомленої краси, який виникає не від років, а від надто великої кількості бачених дурниць. Волосся темне, з тонкою срібною смугою біля скроні. Одяг строгий, але настільки добре скроєний, що скромність уже сама ставала викликом. На шиї — темний камінь у металевій оправі.

— Я не люблю, коли підкрадаються до мене після напруженого флірту з тираном, — сказала Кайра. — Це збиває темп вечора.

— Я не підкрадалась. Ви просто були надто зайняті, утримуючи його марнославство в межах еротичної напруги.

Кайра повільно всміхнулася.

— А ви мені подобаєтесь.

— Це небезпечно.

— Найприємніші речі завжди починаються з такої фрази.

Жінка підійшла ближче й зупинилася за кілька кроків.

— Моє ім’я Сайлен.

— Приємно. Кайра... тобто Весса.

Сайлен глянула на неї так спокійно, що Кайра відразу зрозуміла: не повірила.

— Він уже хоче вас розгадати, — сказала Сайлен. — А отже, скоро спробує або залізти вам у голову, або в ліжко, або в архівні записи про ваше походження. Іноді робить усе в одному порядку.

— Чарівний чоловік.

— Він не дурний. Просто надто довго жив у просторі, де всі змушені вірити, що його бажання — форма закону.

— А ви? Вірите?

Сайлен мовчала секунду.

— Я пережила трьох правителів цього дому. І навчилася не вкладати віру туди, де вона стає кормом.

Кайра сперлася спиною на холодний камінь арки.

— Чому ви говорите це мені?

— Бо ви не схожі на тих, хто приходить сюди за ласкою. Ви схожі на тих, хто відкриває замки в дуже невдалий для всіх момент.

— Це, мабуть, найромантичніший опис моєї професії, який я чула за останні роки.

— І ще тому, — додала Сайлен, — що коли він покаже вам західне крило, ви побачите речі, за які вас або вб’ють, або не випустять ніколи. І я хотіла б, щоб ви входили туди з бодай мінімальним уявленням, у чому саме плаваєте.

Кайра повільно випросталася.

— Говоріть.

Сайлен озирнулася, хоч коридор був порожній.

— У Даріона є не просто колекція. У нього є камера. Не музей, не сховище. Камера взаємодії. Він знайшов кілька фрагментів дорейських вузлів і переконаний, що зможе відтворити “живий перехід” без повної системи. Уже були спроби.

— І? — спитала Кайра.

— І кілька тіл, яких не можна поховати цілком.

Кайра не відвела погляду.

— Тобто він уже рвав людей реальністю заради власної амбіції.

— І назвав це науковим болем.

— О, який класичний чоловічий підхід. Завдати комусь жаху, а потім пояснити це великим задумом.

Сайлен дивилася на неї рівно.

— Якщо ви справді знаєте про вузли більше, ніж він думає, не показуйте цього одразу. Йому потрібне не знання. Йому потрібне відчуття, що він обраний.

— А я, схоже, його потенційна жриця, яка ще не вирішила, чи кланятися.

— Або ніж між ребра його месіанству.

Кайра всміхнулася. Цього разу — щиро.

— Так от чому ви мені сподобались.

Сайлен уже збиралася піти, але зупинилась.

— Ще одне. Не дайте йому торкнутися вашої руки надто довго.

Кайра опустила погляд на срібні лінії під шкірою.

— Чому?

— Бо він уже помітив.

— Що саме?

— Що щось у вас відгукується на його камери.

Тиша стала холоднішою.

— Дуже погано, — сказала Кайра.

— Саме так.

Сайлен пішла майже беззвучно. І Кайра лишилася сама зі своїм відбитком адреналіну, збудження й дуже конкретного розуміння: вона знову зайшла значно далі, ніж варто, і тепер або дістане потрібні знання, або стане чудовим уроком для чийогось архіву.

Наступного дня Даріон зустрів її в західному крилі так, ніби вони продовжували розмову, а не просто йшли до камер, де він, імовірно, калічив людей в ім’я своєї винятковості.

Це теж була частина його чару. Він умів подавати жах як елегантність.

— Ви прийшли, — сказав він.

— Ви ще не дали мені настільки нудного приводу відмовитися.

— А я думав, вас тримає цікавість.

— Мене тримають кілька речей. Цікавість, жадібність і професійна нездатність проходити повз замкнені двері.

— І якою з них ви зараз керуєтесь?

Кайра ковзнула поглядом по його обличчю.

— Не тією, на яку ви сподіваєтесь.

Він ледь усміхнувся й простягнув їй руку. Не наказово. Запрошувально. Наче вони справді були партнерами в якомусь красивому, небезпечному намірі.

Кайра секунду дивилася на його долоню.

Потім вклала в неї свою.

Тільки на мить.

Рівно настільки, щоб не образити гру і не дати йому більше, ніж він заробив.

Але цієї миті вистачило.

Артефакт у її крові спалахнув.

Срібні лінії під шкірою різко загорілися теплом. Десь за стіною західного крила низько озвався знайомий гул — той самий, який вона вже чула біля вузлів. І Даріон, не встигнувши сховати вираз, на секунду видав себе: чисте, майже дитяче захоплення людини, яка щойно переконалась, що перед нею не легенда, не чутка і не примха, а ключ.

Кайра відразу висмикнула руку.

Усміхнулась.

І подумала тільки одне:

О, чудово. Я щойно стала для тирана не жінкою, а інструментом. А це завжди означає ще один дуже поганий вибір.