Артефакт починає їсти її зсередини

Першою ознакою того, що з нею відбувається щось значно гірше за звичайну втому, стала не кров.

Не біль.

І навіть не стрибки.

Першою ознакою стала пам’ять.

Кайра Велн усе життя покладалася на дві речі: на власну здатність брехати красиво й на власну здатність пам’ятати достатньо, щоб ця брехня завжди була на півкроку точнішою за чужу правду. Пам’ять для неї не була сентиментом. Вона була зброєю, картою, подушкою безпеки, запасним лезом у чоботі. Вона пам’ятала імена, запахи, шрами, коди, інтонації, в яких ховається зрада, і ті маленькі вади, що врешті валять навіть найсильніших людей. Вона пам’ятала, хто торкався її руки перед тим, як збрехати. Хто цілком серйозно вважав себе розумнішим. Хто плакав гарно, а хто — корисно. Хто одного разу стояв над нею з ножем і чому потім опинився в боргу.

Пам’ять ніколи її не зраджувала.

Саме тому, коли на третю ніч в Інар-Телі Кайра прокинулася, абсолютно переконана, що щойно повернулась із довгого, дуже реального польоту над крижаним океаном під зеленим небом, і лише за кілька секунд зрозуміла, що насправді лежить у темній кімнаті палацу Ессари з серцем, яке б’ється десь у горлі, — вона вперше не вилаяла артефакт.

Вона просто лежала нерухомо.

І слухала.

Тишу кімнати.

Тихе дихання ночі за вікном.

Власний пульс.

Сухість у роті.

І щось ще.

Ледь вловний звук, якого не могло бути.

Плескіт хвиль.

Не тут. Не зараз. Не в мертвому світі.

Але він був.

Вона заплющила очі й побачила це знову.

Чорне море.

Широке, нерухоме, як полірований мінерал.

Над ним — небо кольору отруйного смарагду, де пливли дві бліді планети.

А на березі — вона сама.

Стоїть босоніж у воді, тримаючи в руках якусь тонку золоту конструкцію, схожу на клітку для чогось, що не повинно мати форми.

І дивиться вдалину.

Спокійно.

Наче знає, що станеться далі.

Кайра різко розплющила очі.

Світ кімнати повернувся надто повільно, ніби теж не був до кінця впевнений, яка з версій зараз основна.

— О, чудово, — прошепотіла вона в темряву. — Я завжди мріяла втратити себе в пригодах. Просто не думала, що настільки буквально.

Вона сіла, притиснувши долоню до лоба. Шкіра на лівій руці, де під нею проходили срібні лінії, тьмяно світилася. Ніби під шкірою дрімала система, яка вже давно перестала питати дозволу.

Кімната була реальною.

Холод каменю під босими ступнями, коли вона опустила ноги з ліжка, — реальний.

Гіркий запах нічної смоли в нішах — реальний.

Але образ моря не розвіявся до кінця. Він лишився десь за очима, як ще один шар, ще одна напівпрозора завіса поверх дійсності.

Це було нове.

І це їй не подобалося.

Наступного дня вона втратила ім’я.

Не власне.

Чуже.

І лише на три секунди.

Цього виявилося достатньо.

Вони сиділи з Ессарою в тій внутрішній галереї, де стіни ще тримали тепло, а темні квіти у вузьких басейнах пахли так, ніби хтось навмисно вивів сорт для прощальних вечорів і небезпечних розмов. На столі між ними стояла їжа — надто легка, надто красива й надто дорога на вигляд для світу, що доживав останні сезони. Прозорі плоди, розрізані так, ніби хірург мав зайві художні амбіції. Темний хліб. Тонкі пластини м’яса якогось місцевого звіра. Вино кольору висохлої вишні.

Ессара щось говорила про південні резервуари, про те, що доведеться прискорити евакуацію одного з округів, і Кайра слухала.

Принаймні так їй здавалося.

Потім Ессара раптом замовкла й подивилася на неї уважніше.

— Ви мене чуєте?

Кайра моргнула.

— Що?

— Я сказала, що якщо впаде тиск у південній артерії міста, доведеться закрити... — Ессара перервала себе. — Що з вами?

Кайра відкрила рот, аби відповісти, й у цю мить усвідомила одну дуже дивну річ:

вона знає, хто перед нею.

Знає обличчя.

Знає голос.

Знає, як світло лягає на її скроню, коли вона сердиться.

Знає її смак у мовчанні.

Знає її руки.

Але ім’я…

Ім’я на секунду вислизнуло так, ніби ніколи їй і не належало.

Порожнеча в голові тривала мить.

Дві.

Три.

Потім повернулося.

Ессара.

Звісно, Ессара.

Кайра поставила келих на стіл.

— Нічого, — сказала вона занадто швидко. — Просто погано спала.

Ессара дивилася на неї так, як дивляться люди, що звикли чути брехню не по словах, а по зайвій швидкості відповіді.

— Ви зблідли.

— Це мій природний спосіб виглядати трагічніше на тлі вашого апокаліпсису.

Ессара не всміхнулась.

І цим ще сильніше видала, що не повірила.

Кайра з’їла шматок чогось солодко-гіркого, майже не відчуваючи смаку.

Три секунди.

Лише три секунди.

Але якщо артефакт почав жерти не лише тіло, не лише біль, не лише сон, а й імена…

Це було вже не “щось цікаве”.

Це було майже інтимне насильство.

І Кайра терпіти не могла, коли в її голові хтось поводився без манер.

До вечора стало гірше.

Вона пішла сама до нижніх коридорів палацу — не тому, що шукала пригод, а тому, що хотіла побути без чужих очей. Це, як показує досвід, чудова логіка для жінки, в чиїй крові оселився розумний міжпросторовий паразит: “піду в темне місце на самоті, може, там стане краще”.

Коридори були прохолодні, довгі, майже порожні. Лише світло у вбудованих нішах і відлуння її кроків.

Кайра йшла повільно, пальцями торкаючись холодного каменю стіни.

І раптом побачила себе.

Попереду, за поворотом.

У чорній сукні з відкритою спиною, тією самою, що носила на Іл-Сарі.

Кайра стояла там — інша Кайра — спиною до неї, трохи схиливши голову, ніби чекала чогось. Вона була абсолютно реальною. Настільки, що Кайра навіть почула легкий шелест тканини.

Усередині все стиснулося.

— О ні, — тихо сказала вона. — Ми вже на цьому етапі?

Та, що стояла попереду, не обернулась.

Кайра рушила швидше.

За три кроки постать зникла.

Не розтанула.

Не спалахнула.

Просто її більше не було.

Лише порожній коридор, холодний камінь і відлуння власного дихання.

Кайра завмерла.

Потім повільно видихнула.

— Добре. Гаразд. Значить, тепер у мене ще й галюцинації в костюмах з минулих помилок. Дуже стильно. Дуже доречно.

Вона сперлася спиною на стіну й заплющила очі.

Відразу стало ще гірше.

Під повіками не було темряви.

Було обличчя.

Її власне.

Тільки старше.

З тонким шрамом від нижньої губи до підборіддя.

І з тими очима, які в неї бувають лише після великої втрати, коли навіть сарказм уже працює не як щит, а як автоматичний тик психіки.

Старша Кайра дивилася прямо на неї.

І усміхалась.

Не доброзичливо.

Не зло.

Швидше з тією жалісною ніжністю, з якою дивляться на молоду версію себе, яка ще думає, ніби все можна пережити з правильним коментарем.

— Ти вже починаєш розуміти? — сказала вона.

Голос був її.

Абсолютно її.

Кайра розплющила очі так різко, що мало не вдарилася потилицею об стіну.

Коридор знову був порожній.

— Я забороняю собі такі розмови без вина, — сказала вона вголос.

Але всередині вже знала: це не проста галюцинація.

Артефакт не просто кидав їй образи.

Він добирався до структури самої особистості.

До того, як пам’ять зшиває “я”.

До того, як послідовність подій робить людину собою.

І якщо це триватиме далі…

Ні.

Цю думку вона поки не закінчила.

Бо деякі речі стають реальнішими вже від того, що їх назвеш.

Тієї ж ночі вона побачила свою смерть.

Першу.

А може, не першу — просто першу, яку запам’ятала.

Сон почався без попередження. Вона стояла посеред великого круглого залу, де стіни були зроблені з темного металу, а над головою повільно крутилися кільця вузла. Під ногами — дзеркальна чорна підлога. Перед нею — двері, схожі на розріз у тканині світу.

Кайра у сні знала, що це місце важливе.

Знала, що вже була тут.

Знала, що якщо зараз зробить ще один крок, то щось завершиться.

Або почнеться.

Вона зробила крок.

І побачила себе ще одну.

Ця Кайра стояла біля самого розрізу, тримаючи в руках сферу вузла. Волосся коротше. Плече вкрите кров’ю. На обличчі — спокій, якого в живої людини бути не повинно.

— Не треба, — сказала Кайра зі сну.

Інша повернула голову.

— Пізно.

Потім усе сталося дуже швидко.

Світло.

Білий вибух.

Крики — не її, а багатьох людей одразу.

І вона побачила, як та інша Кайра розсипається не тілом, а лініями світла, що вириваються з неї, ріжуть повітря й уходять у кільця над головою.

Ні крові.

Ні шматків плоті.

Лише розірвана присутність.

А потім у залі лишилося тільки чорне кільце на підлозі.

І порожнеча.

Кайра прокинулася з криком, який уже не встиг стримати жарт.

У дверях кімнати майже одразу з’явилася Ессара.

Не встигла вдягти нічого, крім темного халата, накинутого на плечі, і це було настільки непродумано красиве видовище, що в інших обставинах Кайра б неодмінно сказала щось грубе, фліртливе й трохи безсоромне.

Зараз вона просто сиділа на ліжку, вчепившись пальцями в покривало так сильно, що збіліли суглоби.

Ессара підійшла мовчки.

Сіла поруч.

— Що ви бачили?

Кайра ковтнула повітря.

— Смерть.

Ессара не здригнулася.

— Чию?

Кайра повернула до неї голову.

— Свою.

Пауза.

Тихе нічне світло.

Далеке мертве місто за вікном.

— Справжню? — спитала Ессара.

Кайра ледь усміхнулась. Кисло. Втомлено.

— Як мило, що в моєму житті це вже окрема категорія уточнення.

Ессара простягнула руку й торкнулася її плеча.

— Кайро.

— Не знаю, — різко сказала Кайра. — Не знаю, чорт забирай. Можливо, це сон. Можливо, варіант майбутнього. Можливо, одна з тих моїх версій, яким пощастило трохи інакше померти. Артефакт уже починає змішувати все це в одну кашу. І я, здається, стаю достатньо ввічливою, щоб навіть не опиратися як слід.

— Це не ввічливість, — сказала Ессара. — Це виснаження.

Кайра подивилася на неї дуже прямо.

— Я не хочу прокинутися одного разу і не знати, де закінчуюся я, а де починається ця тварюка.

— Тоді не лишайтеся з цим самі.

— О, це прекрасна порада для нормальних людей. Шкода, що я вже історична аварія з фетишем на міжчасові двері.

Ессара не відсунулась.

Навпаки, сіла ближче.

— Подивіться на мене.

Кайра не хотіла.

Саме тому послухалась.

— Що ви пам’ятаєте? — спитала Ессара.

Питання було таке просте, що аж жорстоке.

— Що?

— Зараз. Просто зараз. Що ви пам’ятаєте?

Кайра заплющила очі на мить.

Почала говорити повільно.

— Печери на мертвій планеті. Гарячий метал у руці. Білий біль. Накаар — запах квітів і шахрайства. Ліорен, яка вміє брехати так, ніби це форма етикету. Даріон — ходячий доказ того, що чоловіки з коронами часто гірші за дітей із ножами. Майбутнє. Музей. Таблички з моїм ім’ям, від яких хотілося або сміятися, або підпалити академію. Інар-Тель. Ви. Ця кімната. Мій сон. Порожнеча після нього.

Ессара мовчала.

— Добре, — сказала вона. — А що ви відчуваєте?

Кайра відкрила очі.

— Це пастка? Бо емоційна щирість о третій ночі — не мій улюблений вид оголеності.

— Відповідайте.

Кайра дивилася на неї довго.

Потім сказала чесно:

— Голод. Злість. Втому. Бажання вдарити артефакт, навіть якщо він уже в моїй крові. І ще...

Вона замовкла.

— Ще що? — тихо спитала Ессара.

Кайра ледь усміхнулась, без веселості.

— Ще мене дратує, що, попри все це, я все одно хочу ще один стрибок.

Ессара не змінила виразу обличчя.

Але її пальці на плечі Кайри стиснулися трохи сильніше.

— Ось, — сказала Кайра. — Бачите? Це і є найгірше. Він годується бажанням. Що більше показує, то важче відмовитися. Що більше дає — тим сильніше хочеться знову. Це не просто технологія. Це майже ідеальний наркоторговець, тільки з геометрією замість харизми.

— І ви це усвідомлюєте.

— Поки що. А що буде після ще двох? П’яти? Десяти? Я одного разу прокинуся і, можливо, вже не згадаю, кого хотіла врятувати, кого пограбувати, а кого цілувала, бо справді хотіла, а не тому, що це відкривало двері.

Це прозвучало жорсткіше, ніж вона планувала.

І значно відвертіше.

Ессара довго дивилася на неї.

— Тоді я нагадуватиму.

Кайра ледь засміялася.

— Ви навіть не уявляєте, у що вплутуєтесь.

— Ні, — спокійно сказала Ессара. — Але ви теж не уявляли, коли зайшли сюди.

На мить вони завмерли одна навпроти одної, занадто близько, занадто чесно, занадто втомлено.

Потім Кайра опустила голову й сперлася чолом об Ессарине плече.

Це вийшло само.

Без гри.

Без розрахунку.

Просто тому, що тіло раптом вирішило: досить уже бути красивою руїною на самоті.

Ессара нічого не сказала.

Лише поклала руку їй на спину.

І саме в цій простоті була вся небезпека світу.

Зранку вона не пам’ятала запаху одного міста.

Не великого. Не значущого. Але все одно важливого.

Кайра сиділа біля вікна, пила щось гірке, місцеве, гаряче і дивилася, як над мертвими терасами повільно піднімається бліде світло. І раптом, без причини, згадала Накаар.

Не події. Не обличчя. Не імена. Їх вона пам’ятала.

А запах — ні.

Вона знала, що Накаар пахнув.

Знала навіть, що цей запах колись вважала небезпечним.

Але не могла відтворити його в уяві.

Наче хтось акуратно вирізав саме цей сенсорний клапоть із тканини спогаду.

Вона сиділа з чашкою в руках, дивилася в нікуди й відчувала, як усередині розливається холод.

Бо пам’ять не зникає одразу.

Вона починає кришитися.

Спершу запах.

Потім інтонація.

Потім три секунди з іменем.

Потім сни, в яких ти помираєш собою ж.

І в якийсь момент одного разу ти, можливо, прокинешся не просто іншою — а ще й не знатимеш, які саме шматки тебе були вкрадені.

— Ви знову дивитесь так, ніби хочете вбити невидиму річ, — сказала Ессара, заходячи до кімнати.

Кайра не обернулась.

— Вона не невидима. Вона просто дуже добре розташувалася.

— Що цього разу?

— Накаар.

— Що з ним?

Кайра повільно торкнулася пальцями скроні.

— Я не пам’ятаю, як він пахнув.

Ессара мовчала.

— Це дрібниця, — сказала Кайра. — Ніби нічого страшного. Просто запах. Просто те, як повітря лягало на шкіру. Але якщо він уже бере таке… то питання не в тому, скільки ще я витримаю. Питання в тому, що саме залишиться в кінці.

Ессара підійшла ближче.

Стала за її спиною.

Торкнулась пальцями її скроні, прибираючи волосся.

— Тоді треба встигнути з’ясувати, як це зупинити.

Кайра підняла на неї очі через віддзеркалення у вікні.

— І якщо не встигнемо?

Ессара дивилася спокійно.

— Тоді я запам’ятаю вас достатньо добре за двох.

Кайра видихнула сміхом. Коротким. Майже болючим.

— Це дуже красивий спосіб обіцяти мені жах.

— Я королева вмираючого світу. У нас тут обмежений набір інтонацій.

Кайра підвелася, повернулася до неї й уперлася долонями їй у плечі.

Дивилася довго.

Надто довго для безпечної жінки.

— Ви робите все це набагато складнішим, ніж мені подобається.

— І все ж ви не йдете.

— Тому що боюсь.

Ессара ледь схилила голову.

— Чого саме?

Кайра усміхнулася дуже криво.

— Що одного дня артефакт з’їсть мене так добре, що я не згадаю, чому саме ви були тією частиною цього хаосу, яку не хотілося відпускати.

У світлих очах Ессари вперше за весь цей час промайнуло щось настільки оголене, що Кайра мало не відступила.

Не слабкість.

Гірше.

Взаємність.

І саме це стало останньою, найнебезпечнішою ознакою того, що артефакт уже почав їсти її не тільки зсередини, а й по-справжньому вгризатися в самі контури її майбутніх втрат.

Бо чим більше він відбирав у неї — запахи, сни, межі, послідовність — тим яскравішими ставали ті речі, які вона боялася втратити наступними.

А отже, сильніше хотілося вчепитися.

А отже, сильніше хотілося стрибка.

І це коло вже починало замикатися.

— Ну що ж, — тихо сказала Кайра, дивлячись Ессарі просто в очі. — Вітаю. Я завжди мріяла програти щось важливе в пригоді. Просто думала, що це буде принаймні вульгарніше.