Артефакт починає їсти її зсередини

Першою ознакою того, що з нею відбувається щось значно гірше за звичайну втому, стала не кров.

Не біль.

І навіть не стрибки.

Першою ознакою стала пам’ять.

Кайра Велн усе життя покладалася на дві речі: на власну здатність брехати красиво й на власну здатність пам’ятати достатньо, щоб ця брехня завжди була на півкроку точнішою за чужу правду. Пам’ять для неї не була сентиментом. Вона була зброєю, картою, подушкою безпеки, запасним лезом у чоботі. Вона пам’ятала імена, запахи, шрами, коди, інтонації, в яких ховається зрада, і ті маленькі вади, що врешті валять навіть найсильніших людей. Вона пам’ятала, хто торкався її руки перед тим, як збрехати. Хто цілком серйозно вважав себе розумнішим. Хто плакав гарно, а хто — корисно. Хто одного разу стояв над нею з ножем і чому потім опинився в боргу.

Пам’ять ніколи її не зраджувала.

Саме тому, коли на третю ніч в Інар-Телі Кайра прокинулася, абсолютно переконана, що щойно повернулась із довгого, дуже реального польоту над крижаним океаном під зеленим небом, і лише за кілька секунд зрозуміла, що насправді лежить у темній кімнаті палацу Ессари з серцем, яке б’ється десь у горлі, — вона вперше не вилаяла артефакт.

Вона просто лежала нерухомо.

І слухала.

Тишу кімнати.

Тихе дихання ночі за вікном.

Власний пульс.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/mislivicya-na-ulamkah-chasu-b453677?c=5022059