Частина ІХ. Лист, який місто написало нам

Після тижня розмов з адресатами Юлія почала боятися слова “доставка”.

Раніше воно звучало просто. Майже побутово. Кур’єр приїде між десятою й шостою, подзвонить тоді, коли ти саме у ванній, поставить коробку біля дверей, сфотографує килимок і зникне, залишивши тобі доказ того, що цивілізація ще якось працює.

Тепер “доставка” означала інше.

Доставити лист від мертвого сина матері, яка вже померла.

Доставити вибачення брату, який не хоче пробачати.

Доставити любов жінці, яка давно має тиск, онуків і дуже здорове небажання відкривати минуле без кардіолога.

Доставити подяку чоловікові, який роками будував із провини собі внутрішній підвал.

Доставити місто людям, які іноді хотіли не міста, а просто нормального ранку без архіву, сліз, повідомлень і фрази “у нас є дещо, що може вас стосуватися”.

Юлія сиділа за кухонним столом, дивилася на таблицю Максима й думала, що людство зробило величезну помилку, коли вирішило, ніби пам’ять — це щось шляхетне. Пам’ять була не шляхетна.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-pisalo-nam-listi-b456006?c=5067274