Частина Х. Місто, яке писало нам листи

У день, коли вони мали вперше прочитати “лист міста” людям, Юлія прокинулася від того, що Олександр розмовляв із липою.

Не поетично.

Не метафорично.

Не в тому сенсі, в якому письменники люблять казати “він говорив із деревом”, коли насправді людина просто стояла біля вікна й виглядала достатньо трагічно для обкладинки.

Ні.

Олександр справді стояв біля підвіконня в домашній футболці, босий, скуйовджений після сну, тримав у руці маленьку пляшку з водою й тихо казав молодій липі:

— Тільки не роби вигляд, що ти засихаєш із принципу. У нас сьогодні важливий день. Не треба ботанічного шантажу.

Юлія лежала в ліжку, дивилася на нього крізь напівтемряву ранку й думала, що ось воно — доросле кохання після війни, архівів, листів мертвих, ревнощів, чужих щоденників, фальшивих почерків і поштового трибуналу тітки Ліди: чоловік, який колись мовчав роками, тепер свариться з деревом за недостатню життєрадісність.

Прогрес мав дивні форми.

— Вона тобі відповіла? — спитала Юлія.

Олександр здригнувся й обернувся.

— Ти не спиш.

— Важко спати, коли в квартирі проходять аграрні переговори.

— Я перевіряв ґрунт.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-pisalo-nam-listi-b456006?c=5068202