Частина VІІ. Листоноша більше не ховається

Після листа Петра Мельника Юлія вперше за довгий час не хотіла відкривати пошту.

Це було професійно принизливо.

Людина, яка добровільно створила архів утраченого міста, збирала чужі голоси, розпаковувала пам’ять, сортувала біль за папками й іноді називала це культурною місією, раптом зранку сиділа за кухонним столом, дивилася на ноутбук і думала: може, сьогодні місто помовчить?

Місто, звісно, не помовчало.

Міста взагалі погано слухають прохання, особливо якщо колись уже навчилися писати.

На пошті архіву висіло нове повідомлення від deadpost.

Тема:

“Не шукайте мене там, де зручно”

Юлія не відкривала його три хвилини.

Олександр у цей час стояв біля плити й робив каву з таким серйозним виглядом, ніби від точності процесу залежала не якість напою, а стабільність країни. Після листа Петра він став трохи тихішим, але не зниклим. Це була важлива різниця. Раніше його мовчання мало двері, замки й табличку “не входити, бо всередині чоловіча трагедія робить ремонт”. Тепер воно було схоже на кімнату з відкритим вікном: не завжди легко зайти, але вже видно світло.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-pisalo-nam-listi-b456006?c=5065411