Троє прибулих і жодного нормального плану

Ранок під куполом починався не зі світанку, а з відчуття, що небо надто близько й водночас безнадійно недосяжне. Ліра прокинулася від чужого світла, яке просочувалося крізь вузькі арки гостьового крила дому Кайрела, і перша думка в неї була не про небезпеку, не про Сарвена і навіть не про те, що вони застрягли на планеті з людиноподібними хижаками. Перша думка була значно прозаїчніша: спина боліла так, ніби ніч вона провела не на ложі з м’яких тканин, а в обіймах аварійного люка й кількох помилок юності.

Вона сіла повільно, відсунула волосся від скроні, де ще нило після удару, й на мить завмерла, вдивляючись у простір перед собою. Кімната була надто гарною для полону: гладкий камінь, тканини світлих кольорів, тонкий металевий посуд, глечик з водою, відчинений прохід на галерею, звідки було видно ліс, тераси і шматок купола, що блищав високо, мов безсоромно дорога кришка на спільній могилі. Усе це пахло холодною чистотою, водою й ледь вловимим димом. Так, подумала Ліра, чудове місце, щоб усвідомити масштаби катастрофи з естетичним комфортом.

На зовнішній галереї вже стояв Рей.

Він не обернувся, коли вона вийшла до нього. Просто трохи змінив поставу, показуючи, що почув кроки. Під очима в нього темніли сліди безсонної ночі. Сорочка була розстібнута біля шиї, бинт під нею туго стягував ребра, а руки лежали на парапеті так, ніби той особисто образив його своїм існуванням. Унизу прокидалося поселення: тягнули воду, відкривали легкі заслони, на нижніх терасах уже лунав метал — тихий, точний, робочий. Цивілізація не спала через гостей. Це теж дратувало.

— Ти взагалі лягав? — спитала Ліра.

— Сідаю я тепер теж не дуже охоче, — відповів він.

— Це не відповідь.

— Значить, ні.

Вона сперлася поруч, дивлячись у той самий бік.

— І?

— І я рахував вартових, точки переходів, можливі маршрути вниз, відстань до скельного гребеня, — сухо сказав Рей. — А ще думав про те, скільки разів людина може красиво вмерти за одну добу, якщо їй дати достатньо фантазії.

— Оптимістично.

— Реалістично. Тут різниця маленька.

Він кивнув угору. Високо, там, де небо виглядало звичайним лише здалеку, ледь мерехтіла поверхня купола. У денному світлі її майже не видно, але коли знати, куди дивитися, шрам на небі вже не зникав.

— Я вночі дивився, як іскра від факела підлітає й гасне раніше, ніж мала б, — сказав Рей. — Вони тут так живуть давно. Це не тимчасовий бар’єр. Це частина їхнього світу.

— Я теж це розумію.

— А ще я розумію, що пробивати його зброєю — чудовий спосіб перетворитися на легенду для ідіотів. Гарна, коротка, безглузда легенда.

Ліра скосила на нього погляд.

— Ти ж не про пробивати зараз, правда?

— Я про те, що в нас немає силового плану. Поки що. Є лише гарно структурований провал у кількох варіантах.

— Знаєш, що тішить? — сказала вона. — Ти нарешті перестав удавати, що в тебе є кращий сценарій.

— Зате я не удаю, що дипломатія тут не пахне нашийником.

Вона не відповіла відразу. Унизу з внутрішнього двору вийшли двоє молодих хижаків із довгими палицями, почали вправи, надто схожі на стройову підготовку для цивілізації, яка так любить називати жорстокість традицією. Кілька служниць, або тих, кого тут називали іншим словом, але функціонально це було те саме, несли кошики з білими плодами. Вартові біля входу в гостьове крило стояли нерухомо, проте уважно настільки, що навіть повітря біля них видавалося дисциплінованим.

— У нас немає розкоші любити або не любити дипломатію, — сказала Ліра. — У нас є корабель внизу, купол угорі й дуже розумні проблеми навколо. У таких умовах найкраще не демонструвати, що ти здобич.

— А що демонструвати? — спитав Рей. — Аудит?

Вона вперше ледь посміхнулася.

— Саме так. Якщо навколо одні хижаки, поводься так, ніби ти тут перевіряєш документацію, ефективність процесів і законність ресурсних потоків.

Рей хмикнув.

— Дуже сексуальна стратегія.

— Ні. Дуже дратівлива. А це тут, здається, майже те саме.

За спиною в них з’явився Марк. Волосся скуйовджене, очі сонні, вираз обличчя людини, яка прокинулася не в своєму світі й тому вважає, що має право бути саркастичною до обіду.

— Я страшенно перепрошую, що заважаю вашій ранковій парі з ненавистю до реальності, — сказав він, позіхаючи, — але в мене є робоча пропозиція. Я хочу вниз, до уламків корабля.

Ліра повернулася до нього.

— Аргументи.

— Корабель мертвий, але не весь. Там лишилися модулі зв’язку, частина енергоблоку, резервні комірки живлення, можливо, ще цілі сегменти польового друку, а головне — наші записи, сканери й усе, що допоможе зрозуміти цю чудову планету, поки вона не вирішила нас перетравити культурно.

Рей фиркнув.

— Ти кажеш це так, ніби вчора сам не дивився на ту купу металу як на особисту трагедію.

— Це і є особиста трагедія, — відповів Марк. — Але я інженер. Ми, коли бачимо катастрофу, або плачемо, або розбираємо її на корисні деталі. Я вже майже відплакався.

Ліра кивнула.

— Нам треба спуститися в будь-якому разі. І мені, і тобі. Я хочу побачити, як вони нас випускають, кого дають у супровід і що ще лежить у вирві.

— А мені, — сказав Рей, — треба ще раз подивитися на купол ближче до місця падіння. Можливо, він має вузли, перепади, зони з нижчою щільністю.

Марк глянув на нього скептично.

— Або, як ти вже вчора сформулював, кілька різних способів красиво здохнути.

— Я люблю точність у термінах.

— Прекрасно. Я люблю, коли точність не вбиває нас до вечері.

Вони поснідали на диво ситно й так само на диво ввічливо. Їжу подали двоє мовчазних слуг із темними обручами на шиях, і Марк встиг пошепки повідомити, що тепер відчуває провину перед місцевим етикетом, бо вчора всерйоз підозрював вечерю в намірі його отруїти, а вона виявилася просто дуже хорошо приготовленою. Ліра майже не слухала. Вона спостерігала за руками тих, хто обслуговував гостей. За тим, як вони не дивляться прямо в очі надто довго. Як відступають на однакову відстань. Як один чоловік із синьо-срібним знаком на комірі може сказати їм слово — і всі рухи одразу змінюються. Тут не було дрібниць. Була система.

Дозвіл на спуск до корабля прийшов швидко. Надто швидко, щоб це втішало.

До гостьового крила піднявся той самий молодий технік, що вчора з’єднував її браслет із місцевим перекладачем. Сьогодні на ньому була коротка темна туніка з вузькими металевими пластинами на плечах і два тонкі кільця на правому зап’ясті. Його звали Теор — принаймні так перекладач розібрав ім’я після двох спроб і однієї образливої паузи.

— Дім Сарвена... дає вам шлях до уламків, — металево повідомив браслет, коли Теор обережно промовив фразу. — Під наглядом. До заходу другого світла.

— Другого? — перепитав Марк.

Теор показав на небо, потім на горизонт, де крізь легку денну імлу ледь світилася ще одна, блідіша зоря.

— У них подвійне освітлення, — буркнув Марк. — Звісно. Чому б ні. Катастрофа мала бути повноцінною.

Їх супроводжували четверо воїнів. Не ті, хто стояв уночі при залі, а інші — молодші, але вже з упевненістю людей, яким подобається бути небезпечними. Попереду йшла Наель.

Це стало неприємним сюрпризом навіть для Ліри. Особливо для Ліри, бо вчорашня розмова ще не встигла відстоятися в голові в щось безпечне. Наель була сьогодні в легшому обладунку: чорні пластини на плечах і грудях, вузький пояс, високі чоботи до колін, волосся забране назад так, ніби дисципліна тут починалася від коріння. Вона привіталася коротким нахилом голови. Не дружньо. Не вороже. Так, як вітаються люди, які вже вирішили, що ти цікава проблема.

— Я думав, це буде Сарвен, — тихо сказав Марк українською.

— А ти, очевидно, мало чим грішив у минулому, якщо чекав простоти, — відповів Рей.

Наель почула інтонацію, глянула на них і сказала щось, після чого перекладач на браслеті Ліри прохрипів:

— Якщо чоловіки вже бояться дороги, можна принести носилки.

Марк на мить спіткнувся від обуреного захвату.

— Вона мені подобається, — сказав він. — Дуже незручно, але подобається.

Наель не посміхнулася. Лише рушила вниз із тією плавною економією руху, яка в будь-якій цивілізації виглядала б як контроль, а в цій ще й як спокуслива погроза.

Дорога до уламків корабля пройшла крізь нижні тераси, водні канали і кам’яні сходи, видовбані просто в скелі. Поселення прокидалося повністю. На нижніх рівнях працювали ковалі, шліфувальники, ткачі. Діти — якщо юних хижаків із надто серйозними очима доречно було називати дітьми — бігали між колонами й водночас встигали не заважати дорослим. Це вже само по собі видавалося моторошнішим за половину відомих людству диктатур. Усе функціонувало. Ритм був відточений. Тут не виживали хаотично. Тут виживали системно.

На виході з поселення їх обступив ліс. У денному світлі він уже не виглядав таким магічним, як уночі. Він виглядав гірше — організованим. Наче рослини, тіні, вода й каміння були давніми співробітниками однієї установи під назвою «чужинці не заблукають, якщо ми ще не вирішили, для чого вони нам потрібні».

Коли вони дійшли до місця падіння, Марк різко прискорив крок, забувши на хвилину і про супровід, і про купол, і про політичний абсурд. Перед ними лежав «Орфей-7» — його колишній дім, тепер схожий на розпороту рибу серед дерев і вирваного ґрунту. Метал обшивки потемнів. Носова секція перекошена, хвіст майже втиснутий у землю, кілька панелей розкидано довкола, ніби корабель намагався віддати світові себе частинами, щоб уникнути повного приниження.

— Мій прекрасний уламковий жах, — пробурмотів Марк і майже любовно торкнувся руками оплавленого корпусу. — Хто б міг подумати, що я коли-небудь дивитимуся на тебе як на кладовище надій і водночас на склад запасних частин.

Наель спостерігала за ним уважно, ніби інженерний відчай був для неї окремим видом розваги.

— У вас усі так говорять із мертвими машинами? — переклав браслет її запитання.

— Лише талановиті, — відповів Марк, не обертаючись.

Ліра дала йому пів години повної свободи. Він заліз у напівживий центральний відсік, відкрутив одну панель, другу, лаявся, радів, знову лаявся, витягнув цілий модуль живлення, два датчики, резервний накопичувач і фрагмент польового друку, який виглядав так, ніби пережив аварію з образою, але без фатальних ушкоджень. Теор стояв поруч і буквально світився технічною цікавістю. За кілька хвилин вони з Марком уже спілкувалися жестами й уривками через перекладач, із тією дивною професійною спорідненістю, яка виникає між людьми різних світів, якщо обом подобається розбирати механізми на нутрощі.

— Він питає, чому ваш корабель має три дубльовані контури, — переклав браслет.

— Бо ми не настільки віримо у Всесвіт, як, мабуть, виглядаємо, — відповів Марк.

Теор це явно оцінив. Він щось сказав, і перекладач видав:

— Розумно. У нас дублюють лише те, що вже вбивало наших предків.

— Це найкраща інженерна доктрина, яку я чув за останній рік, — захоплено сказав Марк.

Рей тим часом відійшов на край вирви. Йому не треба було ні модулів, ні романтики ремонту. Його цікавила лише геометрія бар’єра. Він дістав із уламків портативний сенсор, який дивом уцілів, під’єднав до нього тонкий стрижень польового вимірювання й почав зчитувати параметри вгору.

Ліра приєдналася за кілька хвилин.

— Ну?

— Погано, — сказав він.

— Це не новина.

— Тоді гірше. Купол не просто твердий. Він адаптивний. Бачиш? Щільність поля зростає на спробу імпульсу. Він не стоїть. Він реагує.

Вона подивилася на дані. Графік справді поводився як жива річ: слабкий сигнал угору — легкий спротив, сильніший — різкий стрибок напруги, ніби бар’єр підлаштовувався під тип втручання.

— Самонавчальна система? — спитала вона.

— Або стара система з дуже поганим характером. У будь-якому разі штурмувати її силою — це як бити кулаком океан і дивуватися, що втомився першим.

— Тобто?

Рей глянув угору, примружившись.

— Тобто пробивати його корабельною тягою, вибухом або індукційним клином — чудовий спосіб красиво померти в атмосфері власної самовпевненості.

— Я так і думала.

— Мене це не тішить.

— Мене теж. Але корисно чути, що твоя улюблена тактика нарешті офіційно визнана самогубством.

Він коротко усміхнувся без веселощів.

— Я не люблю стріляти в стіни, які мають математичну перевагу. Мені потрібен ворог із помилками, а не з архітектурою.

Вони пройшли ще далі від вирви, туди, де ліс рідшав біля кам’яного виступу. Саме там купол, якщо дивитися під правильним кутом, ставав помітнішим. Сонячне світло заломлювалося на ньому тонкою райдужною лускою. Рей кинув угору невеликий уламок металу. Той підлетів, уповільнився раніше, ніж мав би, коротко спалахнув і впав назад, чорний по краях.

— Ефектна демонстрація, — сказала Ліра.

— Люблю наукову прозорість.

Наель підійшла до них майже безшумно. Подивилася вгору, потім на обгорілий уламок у траві.

— Багато чужинців... пробували силу, — переклав браслет. — Тут лишилося чимало попелу від розумних і дуже впевнених.

— Тішить, що ми не перші ідіоти, — сказав Рей.

— Тішить тебе дивно мало, — відповіла Наель.

Вона стояла так близько, що Ліра відчувала тепло її плеча навіть без дотику. Наель дивилася не на купол, а на неї. Наче бар’єр був просто фоном для важливішого питання: чи ця жінка справді збирається вчитись, чи теж поповнить колекцію красивих провалів.

— Якщо не сила, тоді що? — спитала Ліра.

Наель повела плечем.

— Те, що тримає дах, не завжди саме небо. Іноді його тримає дім. Іноді кров. Іноді право.

— Тобто ключ у владі.

— Тут майже все ключ у владі.

Рей буркнув:

— Дуже свіжа думка для світу з кастами.

Наель перевела на нього погляд, спокійний і майже лінькуватий.

— Ти кажеш це так, ніби у ваших світах влада не ходить у гарному одязі.

Марк, який щойно підбіг із двома модулями в руках, розсміявся.

— А вона мені все більше подобається.

— Це в тебе травма після удару, — відрізав Рей.

— Можливо. Але дуже освічена травма.

До полудня вони витягли з корабля більше, ніж Ліра сподівалася. Два стабільні енергоблоки, польовий друк, частину сенсорного вузла, комунікаційний модуль, який ще можна було оживити, кілька контейнерів зі збереженими медикаментами, два легкі дрони — мертві, але з придатними частинами, і найважливіше — внутрішній бортовий архів. Пошкоджений, але цілісний. Марк тримав його так, ніби це була остання в галактиці коробка зі здоровим глуздом.

— Якщо я запущу це добро, — сказав він, витираючи чоло брудним рукавом, — у нас буде карта траєкторії падіння, дані по аномалії, спектри атмосфери, поле купола й усе, що цей прекрасний мертвяк устиг записати перед тим, як нас розмазало по планеті.

— І скільки на це треба?

— Якщо без саботажу від долі — кілька годин. Якщо з долею, як завжди, — тоді бог знає.

— Бог теж, імовірно, тут уже давно ні за що не відповідає, — пробурмотів Рей.

Назад вони йшли повільніше, бо тягнули обладнання. Теор ніс один із енергоблоків разом із Марком, і між ними вже зав’язалася справжня інженерна розмова — з жестами, короткими фразами, рисунками на піску й виразом обличчя людей, які готові пробачити одне одному видову приналежність заради хорошого технічного рішення.

Рей ішов попереду, мовчки. Ліра — поруч із Наель. Вони не говорили кілька хвилин, але мовчання не було порожнім. Воно було заповнене тими речами, які не хочеться називати: взаємною настороженістю, обережною цікавістю, оцінкою меж.

— Ти не схожа на тих, хто падає і просить милість, — нарешті сказала Наель.

— Це комплімент?

— Це спостереження.

— Тоді ти теж не схожа на тих, хто служить без власних думок.

Наель ледь повернула голову, і Ліра вперше побачила в її очах щось схоже на живе задоволення.

— Тепер це комплімент, — сказав перекладач.

Ліра знизала плечима.

— Я швидко вчуся.

— Це може тебе вбити швидше, ніж дурість.

— У мене мало альтернатив.

— Неправда, — відповіла Наель. — Альтернатива є завжди. Стати чимось зручним.

Ліра усміхнулася.

— Я ніколи не мала успіху в цій ролі.

— Я помітила.

Повернувшись у гостьове крило, вони перетворили центральну кімнату на імпровізований технічний притон. Марк розклав модулі на столі, під’єднав живлення, сплів із дротів і місцевих роз’ємів щось, від одного вигляду на що нормальний інженер мав би заплакати, але Марк навпаки — оживав. Теор, якому Наель дозволила залишитися, дивився на це з науковим захватом. Іноді вони обидва одночасно вимовляли те саме слово різними мовами й однаково обурено кривилися на погану сумісність деталей. Це було майже зворушливо.

— Ось, — сказав Марк через годину, коли на центральному екрані з’явився нестійкий бортовий інтерфейс. — Бачиш, красавцю? Я ж казав, що ти ще попрацюєш перед кремацією.

— Він знову говорить із машиною як із токсичним колишнім, — сказав Рей, стоячи біля арки.

— Зате результативно, — відповіла Ліра.

Вона весь цей час теж не сиділа без діла. Поки Марк оживляв архів, а Рей креслив власну схему купола і вартових маршрутів, Ліра домоглася ще одного — офіційної розмови з Кайрелом. Не великої аудієнції. Не честі. Просто часу. Це вже було маленькою перемогою. Або маленькою поступкою перед майбутньою пасткою. Під куполом, як вона починала розуміти, різниця між цими поняттями часто носила прикраси й добре пахла.

Її привели до внутрішнього двору дому, де вода стікала з верхнього каменя тонкою прозорою завісою. Кайрел сидів у тіні біля круглого столу. Поруч — не Сарвен, а двоє старших радників і один писар із темним нашийним знаком. Це Лірі сподобалося більше. Публічна розмова без очевидної приватної напруги. Хоч якийсь шанс зберегти контроль.

— Ти питаєш багато, — сказав Кайрел після короткого обміну формулами ввічливості, який перекладач переклав приблизно як «жива після ночі, і це вже добре».

— Я жива тому, що питаю, — відповіла Ліра.

Старий кивнув, ніби це було цілком пристойним виправданням для жіночого характеру.

— Тоді питай.

Вона не почала з купола. Почала з простішого: з прав гостя, зі статусу дому, зі структури ради, із законів переходу між кастами, з того, хто може покинути свій дім і хто може приєднати чужого до свого захисту. Кайрел спершу слухав беземоційно, потім — уважніше. Радники поруч кілька разів перезирнулися. Тут не чекали від жінки-чужинки такого типу цікавості. Від страху — так. Від благання — можливо. Від розвідки системи — не надто.

Відповіді були не завжди прямими, але достатньо ясними. Так, тут існували доми — щось між кланом, політичною корпорацією і спадковим механізмом виживання. Так, рада не була декоративною: старші доми вирішували питання війни, шлюбу, переходів, права на ресурси й доступу до давніх механізмів під куполом. Так, захист міг надаватися як милість, як угода або як претензія. Саме це слово перекладач двічі переклав однаково, і двічі у Ліри сіпнулася щелепа.

— Сарвен має право надавати мені захист? — спитала вона.

Кайрел подивився на неї надто спокійно.

— Має, якщо я не заборонив.

— А якщо я не просила?

— У вас це важить більше?

Ліра витримала паузу.

— У нас принаймні роблять вигляд, що важить.

На це Кайрел усміхнувся. Майже людськи. Що, звісно, робило його вдесятеро страшнішим.

— Мені подобаються ваші види брехні, — сказав він. — Вони гарно вдягнуті.

— Ваші теж, — відповіла вона. — Просто у вас вони носять ікла відкрито.

Радники поруч завмерли. Писар, здається, ледь не підняв голову. Кайрел мовчав кілька секунд, а тоді коротко розсміявся.

— Тепер я розумію, чому Сарвен так швидко оживився.

Ось воно, подумала Ліра. Нарешті чесність. Принаймні в тій мірі, у якій її тут допускали.

— Він оживився політично чи особисто? — спитала вона.

Кайрел відкинувся на спинку сидіння. Вода за його плечем падала безшумно красиво, як усе підозріло красиве на цій планеті.

— У нашому домі ці речі погано розділяються.

— І це, звісно, нікого не втомлює?

— Навпаки, — сказав старий. — Це робить життя варте уваги.

Ліра могла б відповісти, що людство століттями теж плутало ліжко, кар’єру і різанину, але не бачила сенсу хвалитися загальногалактичними пороками.

Вона повернула розмову до купола. І ось тут уперше побачила справжню стіну. Не фізичну. Політичну. Кайрел не відмовився відповідати. Він просто став точним настільки, що кожне слово перетворилося на акуратну порожнечу.

Так, купол старший за більшість домів.
Так, доступ до його серцевин мають лише ті, хто носить право.
Так, право не належить одному дому.
Так, відкривати дах без рішення ради неможливо.
Так, навіть рада не робить цього легко.

— Чому? — спитала Ліра.

Кайрел дивився їй прямо в очі.

— Бо коли дах відчиняється, приходить не лише вітер.

Це була не поезія. Це була пам’ять. І саме тому в неї пішов холод уздовж спини.

Повернувшись, вона знайшла Марка й Рея в стані активного конфлікту, який уже майже перетнув межу від військової наради до невдалого романтичного вечора між людьми, які мали би або поцілуватися, або вдарити одне одного стільцем. У їхньому випадку, щоправда, ніхто не планував цілуватися, але загальний рівень емоцій був приблизно тим самим.

— Я кажу тобі, якщо ми розгорнемо польовий друк тут, вони його або заберуть, або зацікавляться надто сильно, — Марк жестикулював дротом, ніби той був доказом у суді проти дурних рішень. — Мені потрібен простір і спокій.

— А я кажу, що спокій тут закінчився ще до нашого падіння, — відповідав Рей. — І якщо ти виставиш перед вартовими півкорабля, вони зрозуміють, що ми маємо більше ресурсів, ніж показуємо.

— О, вибач, я ж забув, ти в нас міністр параної.

— А ти міністр наївної технічної ерекції на будь-яку залізяку!

— Господи, — сказав Марк, побачивши Ліру, — скажи йому, що інженерія не є злочином.

— А йому скажи, — кинув Рей, — що секретність — не особиста образа.

Ліра зупинилася між ними, подивилася на стіл, заставлений модулями, на креслення Рея, на Теора, який сидів тихо й робив вигляд, що нічого не розуміє, хоча розумів емоційно досить багато, а тоді сказала:

— Ви двоє зараз поводитеся так, ніби в нас є час на ваші професійні ревнощі.

Обидва замовкли. Це завжди було добрим знаком лише на кілька секунд.

— Новини? — спитав Марк.

— Так, — сказала вона. — Погані. Значить, звичайний день.

Вона коротко переказала розмову з Кайрелом. Про доми. Про раду. Про те, що купол відкривається не технічним імпульсом, а правом. Про те, що Сарвенова «опіка» юридично означає більше, ніж просто особистий інтерес. І про те, що коли дах відчиняється, сюди приходить щось або хтось, чого вони тут бояться досі.

Марк присвиснув.

— Тобто ми не просто в клітці. Ми ще й у клітці, яку замкнули з причини.

— Саме так, — відповіла Ліра.

Рей повільно сів на край ложа, ніби ребра раптом нагадали, що він не безсмертний.

— І що ти пропонуєш?

— Те, що лишається. Ти — продовжуєш аналізувати купол, але без героїчних ідей. Марк — запускає архів, збирає все, що можна про аномалію, місцеві матеріали, енергетику й сумісність наших систем із їхніми. Я — говорю з ними далі.

— З ким саме? — спитав Рей занадто рівним голосом.

— З усіма, хто має право говорити у відповідь.

— Із Сарвеном теж.

— Так.

Тиша в кімнаті відразу стала густішою.

Марк перевів погляд з одного на іншу.

— О, прекрасно. Ми знову у фазі, де робоча стратегія пахне емоційною катастрофою.

— Це не емоційна катастрофа, — відрізала Ліра.

— Авжеж, — сказав Марк. — Це просто дуже специфічний дипломатичний жанр, у якому один місцевий ватажок дивиться на тебе так, ніби ти або його союзниця, або привілейований спосіб зіпсувати вечір половині ради.

Рей підвівся різко.

— Не треба.

— Що саме? — спитав Марк.

— Робити вигляд, що це не проблема.

Ліра глянула на Рея, і їй не сподобалося, наскільки легко вона вгадує його думки. Не тому, що між ними була якась особлива містика. А тому, що вони надто довго літали поруч, надто часто мовчали про те, про що варто було б сказати в менш катастрофічних обставинах.

— Це проблема, — сказала вона. — Але не та, на яку ми маємо розкіш зараз ображатися.

— Я не ображаюся.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ти ревнуєш і маскуєш це під тактику.

Марк повільно відвернувся до столу з модулями, і Теор дуже мудро зробив вигляд, що раптом захопився роз’ємом живлення в себе під носом.

Рей дивився на Ліру довго. Дуже довго.

— А ти, — сказав він нарешті, — маскуєш інтерес під стратегію.

Удар влучив точно. Саме тому вона не відповіла одразу. Важко сперечатися з людиною, яка знає твою манеру виживати краще, ніж ти хотіла б.

— Мені цікавий вплив, — сказала вона нарешті.

— Ні, — відповів Рей. — Тобі цікавий він, бо він сильний, небезпечний і думає, що може з тобою говорити як із рівною. А це твоя улюблена отрута.

Марк тихо видихнув:

— Ну все. Тепер точно або бійка, або дуже складна терапія.

Ліра підійшла до Рея майже впритул. Не з викликом. Не зовсім. Так, як підходять до людини, якій хочуть одночасно дати ляпаса і врятувати життя.

— Послухай мене уважно, — сказала вона тихо. — Я не збираюся ставати чиєюсь прикрасою, домашньою політикою чи трофеєм. Але якщо хтось тут дає нам доступ до влади, я туди зайду. Навіть якщо вхід виглядає як погана ідея з гарними очима.

Рей дивився на неї злісно і боляче.

— Ось це мене й лякає. Ти завжди заходиш.

Марк раптом втомлено сів і провів рукою по обличчю.

— Знаєте, що найгірше? — сказав він. — Найгірше не те, що ми застрягли під куполом. Не те, що планета повна хижаків із дуже переконливими скулами. І навіть не те, що я будую лабораторію на чужому балконі. Найгірше те, що в нас, як і раніше, жодного нормального плану. І всі троє роблять вигляд, що це тимчасово.

Ліра опустила голову на секунду, а тоді, всупереч усьому, коротко засміялася. Без радості. Але чесно.

— Так, — сказала вона. — У цьому ти маєш рацію.

Увечері до них прийшов Сарвен.

Не урочисто. Не з натовпом воїнів. Один. Хоча це, мабуть, і було формою урочистості в суспільстві, де висока особа приходить без свідків лише тоді, коли вважає себе достатнім захистом від будь-яких наслідків.

Він стояв у вході, під м’яким світлом ламп із прозорими кристалами, і виглядав саме так, як не мала б виглядати жодна політична проблема, якщо Всесвіт хоча б іноді дбає про емоційну безпеку смертних. Темне волосся розпущене до плечей, легкий бойовий одяг замість парадного, руки без зброї, очі спокійні й уважні. Позаду нього ніч над куполом уже починала синіти.

— Він тут як приватна катастрофа, — дуже тихо сказав Марк.

Рей нічого не сказав. Це було ще гірше.

Сарвен звернувся до Ліри. Перекладач уже працював краще.

— Я чув, ти говорила з Кайрелом про дах, раду і право.

— У тебе швидкі вуха, — відповіла вона.

— У моєму домі погані новини ходять швидко. Хороші — ще швидше.

Марк підняв брову й тактовно відійшов до столу. Теор узагалі зник у бічній кімнаті з тією дивовижною швидкістю, яка завжди з’являється в молодих техніків, коли вони розуміють, що зараз почнеться політика з надто людською температурою.

Сарвен зробив крок уперед.

— Ти хочеш вийти з-під купола.

— Гостре спостереження.

— І ти зрозуміла, що двері тут відчиняють не руки, а ранги.

— Я швидко вчуся.

Його усмішка стала ледве помітною.

— Саме тому ти ще жива.

Рей різко рушив із галереї всередину, став трохи лівіше від Ліри — не надто близько, але достатньо, щоб це виглядало навмисно. Сарвен перевів на нього погляд. Ніякої ворожості. Просто оцінка. Ніби перед ним була цікава перешкода, яку ще не вирішили — обходити, ламати чи включати до конструкції.

— Твій воїн мене ненавидить, — сказав Сарвен.

— Він не мій, — відповіла Ліра швидко.

Рей глянув на неї так, ніби ця фраза одночасно рятувала й убивала.

Сарвен, схоже, помітив усі нюанси відразу. Саме це в ньому було найнебезпечнішим. Не сила. Не статус. Увага.

— Добре, — сказав він. — Тоді він просто ненавидить мене без адміністративної прив’язки.

Марк не стримав короткого нервового сміху.

— Це найздоровіша фраза за сьогодні, — пробурмотів він.

Ліра схрестила руки на грудях.

— Чого ти хочеш, Сарвене?

Він підійшов і зупинився так близько, що Рей помітно напружився, а Ліра відчула той самий теплий, терпкий запах шкіри, диму і ледь помітної пряності. Ніби небезпека вирішила бути фізично привабливою просто з принципу.

— Я хочу, — сказав він спокійно, — щоб ти не приймала поради Наель за чисту турботу.

Ліра кліпнула.

— Ти дуже добре поінформований.

— У моєму домі багато стін. У них погана звичка мати вуха.

— І що ж, на твою думку, я маю приймати за чисту турботу?

Сарвен нахилив голову трохи набік. Його очі на мить опустилися до її губ, потім повернулися вгору. Це було майже непомітно. Саме тому ефект виявився огидно сильним.

— Нічого, — сказав він. — Тут це небезпечна розкіш.

Він витримав паузу і продовжив уже зовсім іншим тоном, діловим, майже жорстким:

— Рада не відчинить дах для чужинців, якщо не побачить вигоди. Ти хочеш вихід — шукай не двері, а борг. Послугу. Розкол. Причину, щоб твоє життя стало для них дорожчим за твою смерть.

Ліра слухала, не рухаючись. Ось вона — справжня пропозиція. Не тіло. Не флірт. Хід.

— І чому ти даєш мені цю пораду? — спитала вона.

— Бо мені цікаво, що ти зробиш, якщо перестанеш бути просто гостею.

Рей глухо сказав:

— Тобто ти хочеш використати її.

Сарвен не відводив очей від Ліри.

— Тут усі хочуть когось використати. Різниця лише в тому, хто зберігає після цього гарну поставу.

Цього разу навіть Марк не пожартував.

Ліра повільно кивнула.

— Дякую за чесність.

— Це не чесність, — відповів Сарвен. — Це повага.

А потім він пішов, залишивши по собі те, що завжди лишають справжні проблеми: тишу, напругу і відчуття, що підлога під тобою вже належить іншій грі.

Коли його кроки стихли, Марк сів просто на підлогу і повідомив у простір:

— Я хочу офіційно зафіксувати: мені бракує нормального космосу, де проблеми хоч інколи виглядають менш еротично.

Рей уперся долонями в стіл і довго мовчав.

— Я вб’ю його, — сказав він нарешті.

— Ні, — відповіла Ліра.

— Коли з’явиться шанс.

— І це теж ні.

— Тоді принаймні скажи, що не збираєшся грати за його правилами.

Ліра глянула на бортовий архів, на схеми купола, на мапу домів, яку вона вже почала креслити на тонкому аркуші матеріалу, на Марка з його дротами, на Рея з його злістю, на двері, за якими стояли вартові чужого дому.

— Я збираюся, — сказала вона, — зрозуміти правила краще за нього.

Марк повільно підняв палець.

— І ось саме тут я, як людина зі здоровим рівнем технічного песимізму, знову нагадую: в нас, як і раніше, троє прибулих і жодного нормального плану.

Ліра подивилася на нього, потім на Рея, потім на купол за аркою, що вночі мерехтів як тонка тріщина між небом і вироком.

— Так, — сказала вона тихо. — І, здається, це вже починає працювати.

У цьому й полягала найчорніша іронія їхнього становища. Один чоловік лагодив мертву машину так, ніби може витягнути з неї хоча б крихту майбутнього. Другий вимірював купол і власне терпіння, поступово приходячи до висновку, що красиві самогубства лишаються самогубствами навіть під чудовим небом. А вона говорила з хижаками так, ніби прийшла сюди перевірити бухгалтерію влади, законність привілеїв і стан прихованих механізмів під дахом планети. Усі троє хотіли контролю. Усі троє знали, що контролю тут майже немає. І все ж вони трималися саме за це — за свої приватні, криві, частково безнадійні способи не розчинитися в чужому порядку.

Ніч густішала. На нижніх терасах загорялися вогні. Десь далеко в лісі знову сміялася або кашляла якась місцева тварина — у цьому світі різниця була суто академічною. Марк повернувся до дротів. Рей — до схеми купола. Ліра — до мапи домів і людей, що могли стати дверима або ножем.

Жодного нормального плану в них справді не було.

Лише уламки, ревнощі, переговори, купол і дуже погана звичка виживати всупереч здоровому глузду.

Але, з іншого боку, саме так і починаються найнебезпечніші історії.