Королева вечері, на яку краще не запізнюватися

У будь-якої влади є один незручний момент, коли її вже не можна сховати за красивими словами, але ще рано вважати остаточною.

Саме в цій тріщині влада або цементується, або тріскає назавжди.

Після ночі дронів, принижених жерців, куховарок із новим почуттям історичної справедливості й чоловіків, які раптово навчилися відступати від металевих ос, Нара-7 зависла в цьому самому стані. Формально старий порядок уже лежав із вибитими зубами. Неформально ж усі ще чекали: а що далі. Люди завжди так роблять. Навіть після найгучнішого перевороту вони хочуть ритуалу, столу, тосту, покарання, визнання, красивої точки в кінці абзацу. Інакше страх лишається просто страхом, а не новим законом.

Лея Вальмор знала це дуже добре.

Саме тому вона вирішила, що все закінчиться вечерею.

Не випадковою, не похмурою, не похапцем. Великою. Публічною. Такою, щоб навіть найтупіший мисливець із дальнього краю лагуни зрозумів: тепер у цього острова інша хазяйка, інший ритм, інший голод і дуже конкретні правила щодо того, хто де сидить, хто кому наливає, а хто, даруйте, більше ніколи не має права заговорювати про святе без дозволу.

— Я завжди підозрював, що ти мрієш не про трон, а про хороший план розсадки, — сказав Ікар у її вусі, поки Лея стояла на верхній терасі над селищем і дивилася, як люди переносять столи назад до головного майдану.

— Розсадка — це і є трон, просто для розумних.

— Отже, імперії гинуть не через війни, а через поганий сервіс?

— Переважно так.

Внизу кипіла підготовка.

Куховарки, тепер уже відкрито лояльні новому режиму, тягли миски, глеки, підноси й казани так вправно, ніби все життя чекали моменту, коли чоловіки нарешті посваряться настільки якісно, що кухня отримає право голосу. Сева ходила між ними з холодною діловитістю людини, яка вміє вести господарство навіть тоді, коли по ньому тільки-но пройшовся апокаліпсис у прикрасах. Вона роздавала короткі накази, розподіляла запаси, відкладала найкращі шматки м’яса, веліла рибу перекласти на інші столи, змушувала молодших жінок перешивати обгорілі стрічки на серветки й загалом поводилася так, ніби революції існують насамперед для того, щоб нарешті змінити менеджмент.

Іара теж працювала.

Не поруч із Севою, звісно. І не як служниця. Вона стояла вище, на другому ярусі терас, розподіляла жінок дому, відправляла одних до тканин, інших — до посуду, третіх — до вогнищ. На обличчі в неї був той самий вираз, який Лея вже навчилася цінувати: не покора, не поразка, а холодне рішення вижити всередині нового порядку і, якщо вдасться, зайняти в ньому не останнє місце.

— Ці дві мені подобаються, — сказала Лея. — У них є майже професійна відраза до зайвої чоловічої театральності.

— Так. А ти, як я бачу, збираєш навколо себе елітний клуб жінок, які втомилися від чужих ритуалів, але ще не втомилися від дисципліни.

— Найкраща аудиторія.

Тарек тим часом займався тим, що робив найкраще: не говорив більше, ніж треба, і ставив чоловіків на місця одним поглядом і коротким рухом підборіддя. Мисливці під його контролем перевіряли периметр, прибирали з майдану те, що ще вчора називалося священним декором, а сьогодні вже цілком практично звалося горючим сміттям. Кілька молодших воїнів намагалися сперечатися. Після короткої розмови з Тареком перестали. Уміти змушувати чоловіків мовчки працювати — одна з найцінніших чеснот у погано стабілізованому племені.

Хаар теж був тут.

О, Хаар.

Колишній голос вогню тепер стояв біля довгого столу для соусів, з дерев’яною ложкою в руці, під пильним наглядом тієї самої масивної куховарки, яку Лея призначила його верховною наставницею в царині практичної святості. Його обличчя вже встигло набрати того особливого тону приниженої блідості, який буває в людей, що досі не можуть повірити: історія справді посміла звести їх із кафедри просто в бульйон.

— Мені шкода його майже так само, як шкода бочку з рибним розсолом, — сказала Лея.

— Тобто взагалі не шкода, — уточнив Ікар.

— Ну чому ж. Бочка була кориснішою.

Дрони кружляли над майданом тихо, майже красиво. Стародавні бойові машини не мали почуття гумору, але мали ту сувору естетику, яку люди чомусь завжди сприймають як доказ правоти. Один висів над головним входом. Другий — над кухнями. Третій — вище центрального вогнища, лінзи холодно сині, як погляд судді, що вже знає вирок, але поки ще виховано дозволяє людям удавати процес.

Лея перевела погляд на центральний стіл. Він був найдовший. Найкращий. Саме там мала статися фінальна сцена. Не в храмі, не серед металу, не під синім світлом ядра. Ні. На очах у племені, серед м’яса, вина, фруктів, соусів, вогнів і тих жадібних очей, які завжди шукають, до кого тепер притиснути страх.

Вона хотіла не просто перемогти.

Вона хотіла, щоб усі запам’ятали, як саме.

Бо страх минає. А добре поставлене приниження, змішане з величчю, живе поколіннями.

— Стороже, — сказала вона, не відриваючи погляду від майдану, — статус Рагга.

Пауза була короткою.

— Переміщується вздовж внутрішнього периметра. Тричі зупинявся, двічі міняв напрямок. Типова поведінка чоловіка, який ще не вирішив, чи прийти на вашу вечерю як союзник, суперник, коханець чи статистично непотрібний герой.

— Дуже поетично для бойового вузла.

— Я лише вчуся у вашого бортового інтелекту. Він постійно ниє в канал про еротичну дипломатію.

— Я не нию, — сухо відгукнувся Ікар. — Я документую непродуктивні ризики.

— Брехня. Ви ревнуєте.

— А тепер я ще й образився.

Лея усміхнулася.

Рагг не приходив до неї від самого світанку. Це було правильно. І тривожно. Коли сильний чоловік після краху власної епохи раптом зникає з поля зору, це може означати тільки дві речі: або він уже вирішив упасти на коліна, або ще вирішує, як саме піде вбивати гордість — свою чи чужу. У випадку Рагга жах полягав у тому, що обидва сценарії виглядали майже однаково красивими.

Лея знала: вечір усе вирішить.

Тому вона готувала вечерю як пастку. Не для всіх. Особисто для нього.

Її перемога ніколи не могла бути лише технічною. Так, у неї були дрони. Так, був Сторож. Так, був тунель, арсенал, система захисту, карта поселення і можливість одним наказом зробити кілька десятків людей дуже чемними. Але Нара-7 не прийняла б голу технічну владу надовго, якщо б не побачила останнього людського підтвердження: хто тут головний не тільки за металом, а й за волею. А воля племені століттями текла через Рагга. В неї не можна було просто вистрілити. Її потрібно було або забрати в нього, або змусити його самого покласти її до її ніг.

Другий варіант був красивішим.

Лея любила красиві варіанти.

До заходу третього світила вона вже знала, як це зробить.

Вечеря почалася в той особливий час, коли Нара-7 ставала схожою на ідею про рай, написану п’яним циніком. Повітря було тепле, трохи густе від диму, підфарбоване міддю вогнів і синім відблиском храмового променя вдалині. Пальми шуміли над майданом. Столи ломилися від їжі. Люди приходили групами — обережно, немов ішли не на бенкет, а на суд. Що, якщо вже бути чесними, було майже тим самим.

Лея з’явилася останньою.

Не тому, що спізнювалася. А тому, що королеви вечері не мають права сидіти на місці, поки ще є шанс, що хтось помилково почне їсти без них.

На ній була темна накидка поверх світлої тканини, тонка, майже рідка, яка спадала з плеча так, ніби шилася не для прикриття, а для того, щоб підкреслювати владу стегна, шиї, постави й непристойно впевненого в собі силуету. На талії — пояс дому, вже не як весільний знак, а як трофей чужого режиму, перетягнутий на новий сенс. На зап’ястях — браслети, в яких червоні бусини сусідили з тонкими металевими пластинами комплексу. Місцеве й колоніальне. Кістка і сталь. Вогонь і система. Дуже в її стилі.

Коли вона вийшла до центрального столу, люди встали.

Не всі однаково швидко. Але встали.

Хаар — першим, бо дрон, що висів над його столом, уже давно навчив його відрізняти свободу волі від короткочасної ілюзії. Сева — спокійно. Іара — з тією вродженою гідністю, яку не зламаєш навіть заміною епохи. Тарек — мовчки, без пафосу, але достатньо чітко, щоб його люди теж не ризикнули робити вигляд, ніби ще не зрозуміли, на кого тепер дивитися.

І тільки одне місце лишалося порожнім.

Праворуч від Лєї.

Місце Рагга.

— О, — сказав Ікар. — А ось і кульмінація чоловічого самолюбства в дрібному форматі. Він вирішив спізнитися.

— Так і треба, — спокійно відповіла Лея. — Нехай усі подивляться, як він запізнюється до мене, а не я до нього.

— Ти сатана.

— Ні. Просто гарна господиня.

Вона сіла. Повільно. Не дивлячись на порожнє місце збоку. Дала знак подавати першу страву.

Куховарки рушили рядами. Чаші з темним вином. Пласкі тарелі з печеною рибою. Солодкі плоди. Густі соуси. Коріння, запечене в солі. Нічна лагуна блищала позаду. Дрони висіли високо, мов погано виховані зірки.

І саме коли Хаар із виразом священного нещастя на обличчі підніс першу ложку соусу до губ, у майдані з’явився Рагг.

Він ішов сам.

Повільно. Без супроводу. Без прикрас зайвого тріумфу. На ньому була темна бойова тканина без церемоніальної надмірності, короткий плащ, широкий ремінь, наручі й старий ніж на стегні — не як натяк, а як твереза, чесна декларація: я прийшов сюди не тільки їсти.

Люди обернулися до нього одночасно.

Натовп завмер.

Лея не підвелася. Не посміхнулася. Лише повернула голову настільки, щоб його бачити, і сказала голосно, чітко, на все селище:

— До моєї вечері краще не запізнюватися. Інакше ризикуєш стати темою для тосту.

По столах пробіг нервовий смішок. Куховарки оцінювали жарт краще за мисливців. Хаар мало не вдавився соусом. Тарек опустив очі. Сева ледь помітно схилила голову. Іара навіть не моргнула — що в її випадку означало майже захоплення.

Рагг зупинився біля свого місця.

Не сів.

— Прийшов не їсти? — спитала Лея.

— Прийшов подивитися, хто сьогодні насправді сидить на чолі столу, — відповів він.

Отже, вони все ж таки прийшли до цієї точки.

Добре.

Лея підняла чашу. Повільно. Не зводячи з нього очей.

— Якщо вже питаєш, то не з порожніми руками. Сядь.

Рагг не сів.

— Ні.

Майдан затих ще сильніше.

Ось тепер уже всі розуміли: мова не про вечерю. Мова про владу в чистому, непристойно людському вигляді. Про останній шматок старого світу, який ще не вирішив, впасти чи вчепитися зубами в нову господиню.

Лея поставила чашу назад. Повільно.

— Тоді скажи прямо. Без святкового гарніру.

Він зробив кілька кроків до столу.

— Я привів це плем’я до вогню. Я вів їх, коли вони ще боялися моря. Коли жерці брехали. Коли чоловіки тікали. Коли жінки ховали дітей від голоду. Я тримав їх. Я будував дім. Я сидів над вогнем. І тепер мені кажуть — просто сісти праворуч і вдавати, що цього не було?

Його голос не зривався. У тому й була його сила. Рагг не благав. Не істерив. Не кидався. Він говорив як хижак, який раптом опинився перед новою формою сили й хоче бодай відчути її зубами, перш ніж визнати.

Лея слухала спокійно.

— Ні, — сказала вона. — Тобі кажуть гірше. Тобі кажуть жити далі після того, як ти вже перестав бути єдиним центром цього світу.

У натовпі хтось дуже тихо втягнув повітря.

Рагг дивився на неї мовчки.

— Оце, — сказав Ікар, — і є мить, за яку я люблю тебе найбільше. Коли з ніжністю патологоанатома ти вголос називаєш те, що інші чоловіки готові роками душити в собі до смерті.

— Він не інші чоловіки, — подумки відповіла Лея.

— Саме тому й страшніше.

Рагг підійшов ще ближче. Тепер між ними був тільки стіл — тарелі, свічки, фрукти, м’ясо, дим і всі дрібні ознаки цивілізації, які люди так люблять виставляти між собою, коли насправді хочуть говорити про кров.

— Якщо я сяду, — сказав він, — усі побачать, що я прийняв тебе над собою.

— Ні. Усі побачать, що ти не настільки дурний, щоб воювати з тим, що вже сталося.

— А якщо я не сяду?

Лея усміхнулася.

Дуже спокійно.

Дуже красиво.

— Тоді, Раггу, ми обоє нарешті перестанемо брехати про те, що це лише вечеря.

Ось і все.

Фраза лягла між ними, як ніж, покладений на білу тканину.

Рагг не зводив із неї очей.

Потім повільно, майже ліниво витягнув зі стегна свій старий ніж і поклав на стіл. Лезом до себе. Руків’ям до неї.

Не виклик. Ще не зовсім.

Але достатньо близько.

У натовпі заворушилися. Тарек напружився. Один із дронів зрушив вище. Сева поклала руку на плече молодшій куховарці, щоб та, бува, не вирішила зойкнути в найгірший момент. Іара сиділа нерухомо, як червона тінь достойної катастрофи.

Лея подивилася на ніж. Потім на Рагга.

— Я чекала, коли ти нарешті принесеш до столу щось справді цікаве.

Вона взяла лезо.

Не за руків’я.

За холодний бік клинка.

Рагг помітив це. Його погляд сіпнувся до її пальців. Отже, досі реагує. Добре. Це стане в пригоді.

Вона підняла ніж, зважила на долоні, а потім поклала назад — але вже на свою сторону столу.

— Ти хочеш бійки? — спитала вона. — Прекрасно. Буде тобі бійка. Але за моїми правилами.

— А хіба бувають інші? — сухо озвався Ікар.

— Мовчи й насолоджуйся драматургією.

Лея встала.

Усе селище піднялося хвилею слідом. Не тому, що треба. А тому, що коли за столом встають двоє найнебезпечніших людей у радіусі кількох долин, сидіти лишаються тільки дурні й дуже втомлені старі.

Вона вийшла в центр майдану, де між вогнищами лишався широкий простір, вкритий попелом і слідами вчорашнього хаосу. Рагг пішов за нею. Ніж лишився в нього в руці. Дрони зависли вище. Не втручаючись. Поки що.

— Чуєш мене? — спитала Лея Сторожа.

— Прекрасно. Готовий до показової екзекуції або дуже повчального психосексуального двобою. Судячи з вашого тону, буде друге.

— Якщо хтось іще втрутиться — зупиняєш. Без смертельного, якщо можна.

— Можна. Але шкода.

Рагг став навпроти.

Він не піднімав ножа. І саме це було красномовнішим за будь-який жест.

Лея дивилася на нього спокійно. Вона знала: справа не в тому, хто з них сильніший у прямому ударі. Не в тому, хто швидше ріже, кидається, б’є. Справа в тому, хто з них краще читає те, що ховається під шкірою іншого. А Рагг, при всій своїй силі, досі мав одну фатальну ваду: його тіло завжди чесніше за його гордість.

Вона бачила це в найдрібнішому.

У тому, як він розподіляє вагу. У тому, куди ковзає погляд. У тому, як трохи змінюється дихання, коли вона наближається. У тому, як у нього напружується рука не перед ударом, а перед ризиком торкнутися.

Саме тому він уже програвав.

— Скажи їм, — промовила Лея голосно, щоб чули всі, — за що ми стоїмо тут.

Рагг усміхнувся гірко.

— Ти хочеш, щоб я сам назвав свою поразку?

— Ні. Я хочу, щоб ти нарешті назвав свою правду.

Він мовчав довго.

Тоді відповів:

— Я стою тут, бо не можу вирішити, хочу тебе вбити, поцілувати, підкоритися чи вкрасти назад у самого світу.

На майдані пройшов низький, майже тваринний звук натовпу. Люди любили правду, коли вона пахла кров’ю і тілом. Вони тільки рідко зізнавалися собі в цьому.

Лея кивнула.

— Нарешті. Тепер стало чесніше.

— А ти? — спитав він.

Вона ступила ближче. Один крок. Ще один.

Рівно настільки, щоб між ними лишився тільки жар повітря.

— А я стою тут, бо знаю про тебе більше, ніж ти сам хочеш бачити.

— І що ж ти знаєш?

— Що ти не вб’єш мене, поки дивишся мені в очі.

На мить у нього справді здригнувся вираз обличчя.

Ось воно.

Вона влучила.

Рагг відреагував єдино можливим способом — кинувся вперед. Не як убивця. Як чоловік, якого щойно вдарили по самому хворому місцю його мужності.

Він був швидкий. Набагато швидший, ніж більшість тутешніх мисливців. Ніж у нього в руці блиснув коротко, знизу вгору. Лея ухилилася не силою, а знанням. Вона чекала саме такого руху. Відступила на півкроку, дала лезу пройти збоку, перехопила його зап’ястя і крутанула так, щоб удар втратив траєкторію й красу.

Вони опинилися майже в обіймах.

На секунду.

На дуже погану для розсудку секунду.

Його подих обпік їй щоку. Її рука стискала його зап’ястя. Ніж завис десь між стегном і попелом. Уся площа завмерла. Навіть дрони ніби прислухалися.

— Ти брешеш, — прошепотів він.

— Про що саме?

— Що не хочеш цього.

Лея ледь-ледь усміхнулася.

— Цього? — тихо перепитала вона. — Якого саме? Влади? Тебе? Чи твоєї звички плутати одне з іншим?

Він стиснув її за талію вільною рукою. Не як переможець. Як людина, яка ще не вирішила, чи зараз ріже, чи цілує.

І саме тому Лея виграла остаточно.

Бо тепер вона знала: він і сам цього не знає.

Вона вдарила коліном не в живіт, не в пах — це було б дешево. В стегно. У точку, яка на секунду відбирає рівновагу і гідність, але не дає ані красивого болю, ані героїчної рани. Рагг хитнувся. Ніж вислизнув. Вона перехопила лезо і відкинула убік.

Тоді відійшла на два кроки.

Дала йому простір.

— Ось бачиш, — сказала Лея голосно, щоб чули всі. — Ти хочеш забагато одразу. Саме тому програєш.

Він випростався, дихаючи важче. У погляді вже не було люті. Там була правда. Гола. Тваринна. Майже трагічна.

— Ти думаєш, це тільки про владу? — спитав він.

— Ні, — сказала вона. — І в цьому твоя остаточна проблема.

Натовп мовчав.

Тарек стояв нерухомо, як людина, яка щойно побачила не бій за трон, а розтин чоловічого серця без анестезії. Іара дивилася на Рагга не з ревнощами. Із похмурим співчуттям. Сева — з тією практичною печаллю, яка буває в жінок, коли вони бачать, як сильний чоловік нарешті зустрів силу, що не хоче бути прикрасою для його легенди.

Рагг зробив ще крок.

Тепер без ножа.

— Я міг би взяти тебе в джунглі, — сказав він. — Забрати людей, що лишилися вірними. Піти в гори. Воєвати. Палити твої склади, різати твої стежки, ламати твої нові правила. Я міг би.

— Міг би, — погодилася Лея. — Але не хочеш.

Він засміявся гірко.

— І це ти теж знаєш?

— Так.

— Чому?

Лея глянула на нього майже м’яко. Майже.

— Бо ти закохався не в жертву, Раггу. І навіть не в жінку. Ти закохався в той момент, коли зрозумів: світ може стати більшим за тебе. І замість того, щоб відвести очі, ти підійшов ближче.

У нього здригнулася щелепа.

Вона добила.

— Ти закохався в кінець власної епохи. І тепер не знаєш, убити її чи стати її частиною.

Тиша стояла така, що чути було лише потріскування вогню і далекі комахи над лагуною.

— Іноді мені здається, що ти взагалі не людина, — тихо сказав Ікар.

— Це тому, що я добре слухаю, — подумки відповіла Лея.

Рагг дивився на неї ще кілька довгих секунд.

Потім подивився на людей.

На Тарека.

На Іару.

На Севу.

На жерця, який стояв біля соусів зі змученим обличчям людини, котра несподівано зрозуміла, що смерть насправді не найобразливіша форма покарання.

На дронів.

На храмовий промінь далеко вгорі.

І нарешті — знову на Лею.

— Якщо я схилю голову, — сказав він, — ти не зробиш із цього дешевий трюк?

— Ні, — відповіла вона. — Зроблю з цього державу.

І тоді Рагг зробив останню річ, яку ще вчора ніхто на острові не повірив би, навіть якби побачив це уві сні, обкуреному всіма ритуальними сумішами разом.

Він опустився на одне коліно.

Повільно.

Без метушні.

Без пафосу.

Саме так, як опускаються лише дуже горді люди, коли розуміють: стояти далі — означає збрехати не всім, а собі.

Майдан видихнув.

Хтось схилився одразу. Хтось — за мить. Тарек не впав на коліно відразу, але опустив голову — а це в його виконанні важило більше за будь-який театральний поклон. Іара не рухнулася, проте поклала руку на серце дому. Сева схилила голову коротко, майже діловито, наче підтверджувала правильність укладеного контракту. Хаар, з важким стогоном душі, теж опустився, бо дрон біля нього вже виявляв надто конкретний інтерес до того, що саме колишній верховний жрець збирається робити далі зі своїми колінами.

Лея дивилася на все це й відчувала не ейфорію.

Щось краще.

Ясність.

Ось вона — точка, заради якої було варто пройти крізь вогнища, маринади, жерців, храм, кров, дрони, ревнощі і весь цей розкішний театр людської дурості. Не просто перемогти. А змусити саму тканину світу переукластися на твоїх очах.

Вона підійшла до Рагга.

Опустилася так, щоб бути з ним на одному рівні.

Легко взяла його за підборіддя і підняла обличчя.

Цей жест бачили всі.

Він був інтимніший за поцілунок. Бо в поцілунку ще можна сховатися за тілом. Тут сховатися було ніде.

— Тепер слухай уважно, — сказала вона тихо, тільки для нього. — Я не забуваю сили. Я просто більше не дозволяю їй диктувати мені форму.

Він дивився на неї з тим самим страшним, болісним спокоєм, який приходить після справжнього рішення.

— Я знаю, — сказав він.

— Добре. Тоді живи.

Вона відпустила його і підвелася.

Повернулася до племені.

— Віднині, — сказала Лея голосно, — Нара-7 має один вогонь, одну пам’ять і одну волю, яка тримає їх разом. Ви житимете. Працюватимете. Готуватимете, ловитимете, торгуватимете, сперечатиметеся і, якщо дуже захочеться, навіть любитимете. Але робитимете це в порядку, де більше ніхто не ховає дурість за святістю.

Вона повернула голову до Хаара.

— Священний дегустатор підтверджує.

Хаар заплющив очі так, ніби коротко помер усередині. Потім пробурмотів:

— Підтверджує.

Куховарки за дальнім столом ледве не засвистіли від задоволення. Сева відвернулася, щоб не посміхнутися надто явно. Іара навіть дозволила собі короткий видих через ніс — майже сміх, якби хтось насмілився назвати це вголос.

Лея підняла чашу.

— І ще одне. Більше ніхто не запрошує мене на вечерю з двозначними натяками. Інакше ризикує сам стати приводом для тосту.

Цього разу сміх був уже вільним. Гучним. Майже щасливим. Навіть страх любить хорошу репліку, якщо вона прозвучала після вироку й не стосується безпосередньо твоєї шиї.

Дрони повільно піднялися вище. Над майданом, над столами, над вогнищами. Храмовий промінь бив у небо холодно й чисто. За лагуною темніли джунглі, які вже знали: тепер тут інша хазяйка. Планета формально підкорилася Леї. Неформально ж усі розуміли значно важливіше: Нара-7 отримала правительку, яку краще не злити, не обманювати, не недооцінювати і вже точно не вважати чиєюсь прикрасою.

А Рагг?

Рагг підвівся з коліна не як переможений. І не як рівний.

Як людина, що пережила власну епоху в той самий вечір, коли закохалася в її наступницю.

Він підійшов до свого місця за столом праворуч від Лєї і сів. Уже без боротьби за форму. Просто прийнявши той факт, що запізнюватися на її вечерю справді не варто.

Лея теж сіла.

Куховарки подали першу гарячу страву.

Хаар, священний дегустатор власних страхів, спробував її першим.

Сева дала знак розносити вино.

Іара стежила, щоб жодна жінка дому не лишилася без місця.

Тарек сів ліворуч, досі мовчазний, але вже не сторонній — скоріше той, хто обрав жити в новому порядку достатньо близько, щоб одного дня ще спробувати зрозуміти, чи це було найрозумніше його рішення.

А Лея Вальмор, королева вечері, на яку краще не запізнюватися, взяла келих, глянула на вогні, на людей, на дронів, на чоловіка праворуч, на колишнього суперника ліворуч і подумала, що аварійна посадка — це, звісно, неприємно.

Але іноді саме з неї починається правління.