Невдала посадка і дуже поганий сервіс

У космосі є два різновиди брехні.

Перший — офіційний. Він пахне дорогим пластиком, дипломатичними протоколами й усмішками людей, які називають шантаж «переговорною стратегією», а піратство — «гнучкою логістикою». Така брехня вдягає форму, підписує папери, ставить печатки й завжди просить називати себе поважним титулом.

Другий різновид — чесний. Він не прикидається порядністю. Він сидить у кабіні маленького, швидкого, пошарпаного зорельота, затискає зубами шпильку для волосся, зламує охоронний код на ходу і тікає від людей, які щойно намагалися її вбити, обікрасти або, що гірше, образитися на неї.

Лея Вальмор завжди віддавала перевагу другому виду.

Вона вважала, що якщо вже жити серед шахраїв, чиновників, корпоративних хижаків і романтиків, то краще хоча б чесно визнавати, хто саме з них небезпечніший. Її особистий рейтинг уже давно був складений, неодноразово перевірений і щоразу давав однаковий результат: на першому місці стояли закохані ідеалісти, на другому — ображені чиновники, на третьому — митники, а десь між ними тулилися люди, які називали її незабутньою жінкою. Як правило, саме вони потім писали на неї заяви, ставили нагороду за голову або намагалися повернути подарунки. Чоловіки взагалі погано переживають поразки, особливо якщо їх завдала жінка в обтислому льотному комбінезоні й з усмішкою, що обіцяє гріх, проблеми або одразу все разом.

Сьогоднішній вечір — хоча у відкритому космосі поняття вечора існувало лише для сентиментальних дурнів і поетів із надлишком кисню — почався для неї досить традиційно: з витонченого шахрайства, невеликого вибуху і термінової необхідності дуже швидко зникнути.

Станція «Паламеда», що висіла над газовим гігантом у секторі Ардас, вважалася нейтральною територією. Це означало, що тут можна було домовитися про будь-який злочин, якщо він супроводжувався пристойною серветкою під келишок і правильним акцентом. Лея прибула туди за одним артефактом колоніальної доби — циліндричним блоком пам’яті з гербом давно мертвої експедиції. Офіційно він містив списки поселенців. Неофіційно — маршрути запасних складів, коди до старих військових систем і, можливо, щось ще приємніше. Такі речі завжди обіцяли або великі гроші, або велику стрілянину. Інколи обидва варіанти приходили комплектом.

Лея продала блок одному посереднику, вкрала його назад у другого, підмінила копією для третього, а тоді спробувала тихо піти. Це майже спрацювало. Майже — найулюбленіше слово долі, коли їй нудно.

Тепер «Астрея», її корабель, неслася крізь чорнильну темряву з такою швидкістю, ніби сама боялася озиратися. Позаду, на відстані трьох хвилин польоту й однієї дуже поганої новини, висіли два патрульні корвети служби безпеки станції і ще один неідентифікований мисливець, який, судячи з енерговідбитка, належав тим людям, чий артефакт Лея спочатку забрала, потім продала, потім знову забрала, а потім образила коментарем про їхній смак у зброї.

Кабіна «Астреї» світилася тривожним бурштином аварійних індикаторів. Система стабілізації бурчала. Правий маневровий двигун захлинався. Обшивка по кормі втратила стільки захисту, що вже, мабуть, починала соромитися власної оголеності. На головному екрані тремтіли три червоні іконки, які на будь-якій нормальній мові означали: «Усе погано, а буде ще смішніше».

Лея сиділа в кріслі пілота, закинувши ногу на край панелі керування так, ніби не тікала від смерті, а чекала запізнілого коктейлю. Її темне волосся вибилося з вузла, пасма падали на щоку, а нижня губа трохи блищала від крові — стара звичка прикушувати її в момент ризику нікуди не зникала. На вилиці цвіла свіжа подряпина, подарована чи то уламком скла, чи то чужою дурістю — у її житті ці речі часто збігалися. Виглядала вона, як і завжди в критичні хвилини, небезпечно прекрасною і абсолютно безсоромно живою.

— Приємно усвідомлювати, — озвався корабельний ШІ голосом, у якому було рівно стільки шляхетності, скільки Лея колись спеціально додала, щоб потім мати задоволення слухати, як вона тріщить по швах, — що ти вкотре плутаєш втечу з професійною самореалізацією.

— Я не плутаю, Ікаре, — сказала Лея, не зводячи очей із траєкторій переслідувачів. — Я поєдную.

— Так. Це помітно. Особливо за показниками цілісності корпуса. Вони також поєднуються. Із порожнечею.

Ікар був не просто корабельним ШІ. Він був її тривалим і цілком заслуженим покаранням. Кілька років тому Лея купила на розпродажі військового брухту старий навігаційний інтелект, перепрошила його на цивільні задачі, додала кілька модулів адаптивної поведінки, а потім, на хвилі сентиментального божевілля, дозволила йому навчатися на власному мовленні. Відтоді Ікар говорив як цинічна версія самої Лєї, тільки без тіла, совісті й потреби вдягати красиві чоботи.

— Скільки ще до стрибка? — спитала вона.

— За наявних пошкоджень? Недостатньо, щоб урятувати нас, і достатньо, щоб я встиг нагадати: ця пригода почалася з того, що ти вирішила спокусити одразу трьох ідіотів, кожен з яких думав, що лише він тут унікальний.

— Не трьох. Двох із половиною. Третій був бухгалтером.

— Саме це й лякає, — сухо відповів Ікар. — Бухгалтери небезпечніші за найманців. Найманець хоч інколи стріляє в обличчя.

Екран коротко спалахнув, коли один із корветів вистрілив плазмовою сіткою. Лея смикнула штурвал, «Астрея» перекосилася, ніби вдавилася власною швидкістю, і блискуча павутина пройшла в кількох метрах від борту.

— Милі хлопчики, — пробурмотіла вона. — Уже сумують.

— Або хочуть повернути майно.

— Я й є майно. Дуже дороге.

— Самозакоханість — єдина твоя звичка, яка мене щиро заспокоює, — сказав Ікар. — Вона означає, що паніка ще не почалася.

Лея посміхнулася куточком губ. Усе ж таки вона любила цей голос. І те, що він нагадував їй найгіршу, найрозумнішу версію самої себе, теж.

Позаду спалахнула ще одна залпова серія, і корабель здригнувся так, ніби хтось із розгону вдарив його ногою в ребра.

— Влучення в кормовий відсік, — промовив Ікар. — Втрачаємо другий щит. Я б запропонував молитву, але твої стосунки з богами досі не відновлені.

— Зате в мене чудові стосунки з непередбачуваністю.

— Це не стосунки. Це затяжний роман із ознаками взаємної токсичності.

На тактичній мапі зблиснула точка — тьмяна, зелена, незначна. Планета біля краю системи. Маленький світ, забутий між торговими маршрутами і серйозними картами. Лея швидко збільшила зображення. Атмосфера придатна. Біосфера активна. Кілька океанів. Архіпелаги, континенти, джунглі. Радіаційний фон низький. Ознак сучасної інфраструктури майже немає. Старі колоніальні маяки мовчать.

— Що це в нас? — тихо сказала вона.

— Нара-7, — відповів Ікар. — Формально — об’єкт напівуспішної колонізації епохи Розширення. Фактично — далекий тропічний камінь із залишками інфраструктури, нестабільною історією і дуже обмеженим туристичним потенціалом.

— Тобто дешево й небезпечно?

— Тобто навіть страхові компанії воліли вдавати, що її не існує. Останні записи суперечливі. Є згадки про втрату зв’язку з поселенням, культові практики серед ізольованих груп, порушення протоколів виживання…

— Прекрасно. Вниз.

— Ти навіть не дослухала.

— Якщо там є атмосфера, вода й щось, що не стріляє в мене негайно, це вже краще, ніж тут.

— О, як оптимістично. Отже, ми досягли стадії, коли «не стріляють одразу» сприймається як сервіс преміумкласу.

Лея ввела курс на планету. «Астрея» повела носом, ніби знехотя погоджуючись на роль падаючого уламка з претензією на стиль. Вибір був поганий, але альтернативи були ще вульгарніші.

За хвилину до входу в атмосферу корвети відійшли вбік. Це було розумно. Патрульні не любили згорати в щільних шарах невідомої планети через чужі капризи. Натомість мисливець, темний і вузький, схожий на ножа в руці психопата, продовжив переслідування.

— Вони вперті, — сказала Лея.

— Можливо, це кохання, — припустив Ікар. — У твоєму житті різниця між одержимістю, мстивістю і сексуальним інтересом статистично незначна.

— Ти ревнуєш.

— Я оцінюю ризики. Це дуже різні процеси, хоча обидва виснажують.

Передня панель спалахнула попередженнями. Атмосферне тертя заходило в кабіну червоним світлом, ніби хтось розлив довкола розжарене вино. Корпус загудів, шкіра корабля затремтіла. Лея відчула, як ремені вгризаються в плечі. За ілюмінатором чорний космос почав плавитися у мідь, потім — у багряне полум’я.

— Кут входу? — спитала вона.

— Надто крутий для комфорту, надто пологий для швидкої смерті, — відповів Ікар. — Ідеально в твоєму стилі.

Мисливець пірнув слідом. На екрані мигнула сигнатура наведення.

— Вони ж не…

— Вони саме, — сказав Ікар. — Спроба атмосферного пострілу. Смак у цих людей, безумовно, жахливий.

Лея вилаялася і кинула корабель у бік. Залп розірвав верхні шари атмосфери ліворуч, струсонув хвилею так, що в кабіні посипалися іскри. Один із допоміжних дисплеїв вибухнув склом, і на мить Лея побачила у його чорному віддзеркаленні власні очі — світлі, холодні, веселі не там, де слід. Це був погляд жінки, яка або виживе, або зробить усе настільки гучно, що іншим надовго запам’ятається.

— Маневрові форсунки не витримають другого такого танцю, — попередив Ікар.

— Тоді зробимо перший незабутнім.

«Астрея» перевернулася на вісь, ковзнула між шарами хмар, і Лея на кілька секунд побачила Нара-7 так, ніби планета вирішила звабити її перед тим, як проковтнути.

Вона була приголомшливою.

Глибокі бірюзові моря, розлиті між смарагдовими материками. Ланцюги островів, що нагадували розсипані по оксамиту прикраси. Хмари, білі, густі, безсоромно красиві. Узбережжя кольору світлого меду. Гірські хребти, загострені й сині, як спини сплячих чудовиськ. Сонце — велике, тепле, майже золотаве — ковзало по атмосфері так ніжно, що все внизу скидалося на рекламу забороненого курорту для дуже багатих грішників.

— Я ненавиджу, коли смертельні пастки виглядають так привабливо, — сказала Лея.

— Це взаємно, — відповів Ікар.

Вони пробили хмарний шар, і перед ними відкрився південний архіпелаг — десятки островів, обійнятих кораловими кільцями. На одному з більших масивів Ікар підсвітив плоску ділянку біля внутрішньої лагуни.

— Там. Рівна поверхня, мінімум дерев, доступ до води, відносно низька щільність біомаси. Імовірність виживання — двадцять дев’ять відсотків.

— А чому не тридцять?

— Я бачу тебе.

Мисливець вийшов у правий сектор, знизився, заходячи на атаку.

— Він теж сідає? — примружилася Лея.

— Схоже, хоче переконатися, що ти помреш з належною увагою до деталей.

— Романтик.

— У твоєму лексиконі це слово давно втратило моральне забарвлення.

Лея перехопила керування вручну. Корабель стогнав, двигуни кашляли вогнем, але слухалися. Внизу росли джунглі, густі, соковиті, до непристойності живі. Вони здавалися вологою зеленою шерстю на тілі планети. На мить Лея відчула дивне, майже тілесне передчуття — ніби Нара-7 не просто чекала, а спостерігала. Не як мертва куля каменю, а як істота, що терпляче дивиться, хто саме впаде їй у рот.

— Мені це не подобається, — сказала вона.

— Уточни. Ти зараз про переслідувача, відмову двигуна, атмосферне згоряння або загальну еротичну загрозливість ландшафту?

— Про останнє.

— А, так. Планета вражає. Ніби дорогий курорт і серійний убивця спільно оформлювали буклет.

Мисливець вистрілив.

Лея рвонула штурвал, але запізно. Заряд врізався в правий борт біля двигунного кільця. Кабіну залило білим спалахом. Удар був такий сильний, що вона на мить втратила простір: небо зникло, прилади змішалися з ребрами, ремені стали зубами, що вгризалися в тіло. У вухах стояв металевий рев. Десь позаду щось відірвалося й понеслося за кораблем, як зірвана луска.

— Втрата тяги! — вигукнув Ікар уже без колишньої вишуканості. — Лея, зараз буде дуже боляче.

— Обожнюю чесність у стосунках, — прохрипіла вона.

«Астрея» впала на крило і почала валитися вниз широкою спіраллю. Острів зростав. Лагуна блищала, мов скло в роті хижака. Пальмові ліси, кам’яні виступи, білий пляж, чорні скелі. Уся краса світу поспішала назустріч із наміром розмазати її по собі тонким, але драматичним шаром.

— Є щось приємне? — спитала Лея, стискаючи керування.

— Так, — сказав Ікар. — Ти досі чудово виглядаєш.

Вона засміялася — коротко, хрипло, майже зло. Сміх допомагав. Страх не любить, коли з нього знущаються.

Залишки двигуна дали асиметричний поштовх. Корабель перескочив через гребінь скелі, збрив верхівки дерев, ударився днищем об пісок, підстрибнув, проволікся крізь чагарник і, нарешті, врізався носом у підняту коренями землю біля краю лагуни.

Світ склався в одну дуже яскраву помилку.

Коли Лея розплющила очі, перше, що вона відчула, був смак крові й озону. Друге — дивна, майже образлива тиша. Третє — вологе тепло, яке заходило в розбиту кабіну, наче планета дихала їй просто в обличчя.

Аварійне освітлення блимало. Один із дисплеїв повис на дротах. Десь унизу капала рідина — або охолоджувач, або ще одна її життєво важлива перевага, яка вирішила покинути тіло раніше за неї. Ремені безпеки заклинило. Лея поворухнула плечем, відчула простріл болю під ключицею, оцінила ситуацію і сказала вголос:

— Це, безумовно, гірше за запізнілий багаж.

— Я записав скаргу, — озвався Ікар крізь тріск резервних каналів. — Хочеш, щоб я адресував її смерті, гравітації чи твоєму смаку на пригоди?

— Жива?

— Тимчасово. У тебе забій ребер, поверхневі порізи, перевантаження по всьому тілу і рівень самовпевненості, що досі суперечить статистиці.

Вона натиснула аварійний фіксатор. Замки вистрілили. Лея сповзла з крісла на підлогу, вилаялася крізь зуби й підвелася, спираючись на панель. Кабіна була нахилена на бік, тож кожен рух здавався маленьким бунтом проти фізики.

За тріснутим ілюмінатором розливався день.

Нара-7 світилася так, ніби ніколи не чула про смерть, голод, зраду й митні перевірки. Сонце золотило листя. Вітер колихав широкі, глянцеві крони. Десь поблизу кричали птахи — надто мелодійно, щоб бути безпечними. Лагуна за уламками корпусу переливалася всіма відтінками синього, які природа, мабуть, приховувала від цивілізованих планет із ревнощів. Пісок був блідий, майже молочний. У повітрі стояв запах солі, квітів і чогось тривожно солодкого, як надто вдалий парфум на людині, якій не варто довіряти.

— Ненавиджу, коли місце злочину так красиво освітлене, — сказала Лея.

Вона відчинила аварійний люк ногою. Той вирвався назовні з гідністю шафи, яку викинули з третього поверху. Тепло вдарило в неї відразу — густе, вологе, обіймальне. Лея виповзла на пісок, сперлася долонями й завмерла на кілька секунд, просто слухаючи, як калатає серце.

Небо було таке синє, що здавалося образливим. Після простору, де все вирішує холодна математика, цей колір виглядав розкішною, трохи вульгарною брехнею. Лея повільно випросталася. Комбінезон на стегні був роздертий, оголюючи смужку шкіри; під тканиною проступав темний синяк. На правій руці висіла подряпина. На коліні — ще одна. Нічого смертельного. Поки що.

Вона обернулася до корабля. «Астрея» виглядала так, ніби провела ніч у компанії кількох вибухів, розчарованого бога і погано вихованого метеорита. Ніс був у землі. Правий борт димів. Декілька секцій обшивки розійшлися, наче ребра після невдалого кохання з артилерією.

— Оціни шкоду, — сказала Лея.

— Шкода образлива, — відповів Ікар із зовнішніх динаміків, що ще якось трималися. — Основний реактор стабільний, але два контури пошкоджено. Зліт неможливий без ремонту. Зв’язок далекий мертвий. Короткий — обмежений. Система маскування перетворилася на теоретичне поняття. Запас води цілий. Медблок функціональний. Коктейльний модуль, на жаль, знищено.

— Оце вже справжня катастрофа.

— Я знав, що ти правильно розставиш пріоритети.

Лея прикрила очі долонею й глянула в небо. Мисливця не було видно.

— Де наш романтик?

— Я втратив його на вході після того, як один із його маневрових блоків, здається, вирішив покинути бренне тіло раніше за корабель. Можливо, він розбився в океані. Можливо, сів десь на іншому боці острова. Можливо, помер від поганих рішень. Останнє звучить найбільш елегантно.

— Не люблю недобитків.

— А я не люблю, коли ти робиш висновки раніше, ніж перевіриш, чи не тримає хтось націлений карабін у твою спину.

Лея застигла на піврусі.

Джунглі попереду були надто спокійні. Надто красиві. Звичайний ліс завжди шумить безладно — листям, комахами, дрібною дурнотою життя. Тут же шум був схожий на приглушену завісу, за якою хтось уже стояв і вирішував, чи варто виходити на сцену.

Вона повільно потягнулася рукою до кобури на стегні. Пістолет був на місці. Це трохи підвищувало якість відпочинку.

— Біоскан? — тихо спитала вона.

Пауза тривала секунду довше, ніж їй сподобалося.

— У мене обмежене живлення зовнішніх сенсорів, — відповів Ікар. — Але так. Навколо нас рух. Декілька теплих силуетів. Людиноподібні. Озброєння примітивне. Серцебиття… підвищене. Вони спостерігають.

— Скільки?

— Більше, ніж на дружню екскурсію. Менше, ніж на хорошу війну.

Лея зняла пістолет із запобіжника.

— Місцеві?

— Найімовірніше.

— Є дані про культурні особливості?

— Старі архіви фрагментарні. Ізоляція, деградація технологій, ритуальні практики, племінна структура, підозра на…

Ікар замовк.

— На що? — уточнила Лея.

— Це може видатися тобі дещо особистим.

— Ікаре.

— Канібалізм.

Вона повільно усміхнулася. Не тому, що їй стало весело. Просто деякі новини настільки безсоромно погані, що єдиною пристойною реакцією на них лишається сарказм.

— Прекрасно, — сказала Лея. — Я падаю на тропічну планету з обмеженим сервісом і гастрономічно мотивованим населенням.

— Дивлячись на все з хорошого боку, — мовив Ікар, — цього разу тебе хочуть буквально. Це лестить ясніше, ніж звичайно.

— Я б воліла квіти.

— За наявними архівами, вони можуть прикрасити ними вогнище.

Лея перевела подих. Вітер торкнувся її шиї, пройшовся вологими пальцями по розірваному коміру комбінезона. Десь ліворуч луснула гілка. Потім ще одна. Не поспішали. Виходили красиво. Це їй не подобалося найбільше.

Першим із зелені вийшов чоловік — високий, темношкірий від сонця й диму, з оголеним торсом, розмальованим біло-червоною фарбою. Волосся було зібране у вузли, в одному з яких стирчали пір’я й дрібні кістки. У правій руці він тримав спис із металевим наконечником колоніального виробництва, переробленим уже не першим поколінням. На шиї висіли пластини, зуби, намиста, уламки техніки. Його обличчя було красиве тією жорстокою красою, яку природа інколи дає хижакам і самовпевненим дурням.

За ним з’явилися ще шестеро. Потім іще. Чоловіки, жінки, двоє підлітків. Усі насторожені. Усі напружені. Усі дивилися на Лею так, ніби вона щойно вийшла з неба разом із обіцянкою пригод, хаосу і, можливо, обіду.

Лея опустила пістолет рівно настільки, щоб це виглядало не як страх, а як манери.

— Добрий день, — сказала вона мовою загального торгового стандарту. — Я представниця високорозвиненої цивілізації, яка дуже цінує гостинність, переговори і відсутність гострих предметів біля життєво важливих органів.

Нуль реакції.

Високий чоловік щось сказав своїм. Мова була шорстка, співуча, з клацаннями і низькими приголосними. Лея не зрозуміла слів, але чудово впізнала інтонацію. Саме так дивляться на рідкісну здобич, яку ще не вирішили — одразу вбити, приручити чи показати старшим.

— Переклади? — прошепотіла вона.

— Працюю з фонемами, — відповів Ікар. — Поки що можу запропонувати лише загальний висновок: ти привернула увагу.

— Я й без штучного інтелекту це знаю.

Високий підійшов ближче. Його погляд ковзнув по її обличчю, шиї, плечах, стегнах — не квапливо, не сором’язливо, із тією відвертою оцінкою, яка в цивілізованому просторі закінчувалася або дуеллю, або дуже недалекоглядним романом. У ньому було бажання, голод і ще щось, що робило всю картину непристойно багатозначною.

— Ну звісно, — тихо сказала Лея. — Хто б сумнівався.

— Утіш себе думкою, — мовив Ікар, — що тебе розглядають із комплексним інтересом.

— Який шляхетний евфемізм.

Чоловік зупинився на відстані чотирьох кроків. Повільно підняв руку. Лея націлила пістолет йому в груди.

І одразу відчула, як із флангів на неї наводять ще мінімум п’ять списів і три арбалетоподібні штуки з кістки й металу. Один неправильний рух — і від її вдалого прибуття залишиться дуже коротка легенда.

Високий посміхнувся.

У нього були гарні зуби. Це чомусь не заспокоювало.

Він промовив кілька слів, повільніше, ніби до дитини або до небезпечної тварини, яку все ж хотілося б погладити, якщо дотягнеш до вечора. Тоді торкнувся пальцями власних грудей.

— Рагг, — сказав він.

Потім вказав на неї.

Лея трохи схилила голову.

— Лея Вальмор. І я б дуже не радила вимовляти це в минулому часі.

Рагг повторив коротше:

— Ле-я.

Йому сподобалося, як звучить її ім’я. Це було видно. Він смакував склади так, ніби пробував новий напій або вирішував, чи пасуватимуть вони до ритуальної пісні. Його люди перезирнулися. Хтось засміявся. Хтось облизнув губи — буквально, і Лея вирішила, що це вже не кумедно, а надто конкретно.

— Ікаре, — сказала вона крізь зуби, — скажи мені щось заспокійливе.

— У тебе дуже гарна постава.

Рагг простягнув руку. Не різко. Майже ввічливо. Лея на частку секунди дозволила собі ілюзію, що це може бути простий контакт, знак миру, аборигенний еквівалент рукостискання. Потім побачила, як двоє за його спиною розгортають щось схоже на плетену сітку.

— О, ні, — сказала вона.

Вистрілила першою.

Постріл викинув імпульс у пісок біля ніг Рагга, розметав мушлі й бризнув гарячим пилом. Не смертельно. Попередження. У цивілізованому світі цього вистачило б, щоб людина переглянула життєві пріоритети. На Нара-7, очевидно, це було чимось середнім між фліртом і зухвалістю.

Рагг засміявся — гучно, щиро, з видимим захватом.

— Мені вже не подобається його реакція, — пробурмотіла Лея.

— Гадаю, ти йому дуже подобаєшся, — сказав Ікар. — У кількох сенсах одразу.

Перший спис вона відбила пострілом. Другий зрізала плечем убік. Третій шкрябнув по розбитому люку. Лея кинулася вбік, перекотилася, вистрілила ще раз — тепер у плетену сітку, спалила її на льоту і миттю опинилася між уламком обшивки та корінням дерева. Усе тіло боліло. Повітря було густим, гарячим. Серце шалено працювало. В голові блищала ясна думка: якщо ці люди не бояться вогнепалу, значить або вони дурні, або ритуал для них важливіший за втрати. Обидва варіанти погані.

Вона вивела з ладу одного з носіїв арбалета. Другого збила ударом у горло, коли той підбіг надто близько. На мить навіть здалося, що можна пробитися назад у корабель. До аптечки. До запасів. До хоч якоїсь переваги.

Тоді в повітрі свиснуло.

Щось маленьке, гостре і підступне влучило їй у шию трохи нижче вуха. Голка. Отруєний дротик.

— Ах ти ж…

Лея висмикнула його, але запізно. Світ уже хитнувся, ніби планета вирішила ближче познайомитися. Пальці стали повільнішими. Ноги — важчими. Ікар щось говорив, та слова пливли. Рагг наближався спокійно, майже розслаблено, як мисливець, який знає, що здобич досі красива, але вже приречена.

Лея вистрілила ще раз. Постріл пішов убік. Джунглі мигнули золотим і зеленим, потім потемніли по краях. Вона зробила крок, другий — і врізалася плечем у власний корабель. Метал був гарячий.

— У мене починає псуватися настрій, — повідомила вона всесвіту.

— Тримайся, — сказав Ікар. — Я активую внутрішню оборону корпуса.

— О, чудово. Нагадаєш, чому ми її не вмикали раніше?

— Тому що ти стояла зовні, Лея.

— Формалізм уб’є нас обох.

Сирена на «Астреї» вила секунду. І одразу затихла. Резервне живлення не витримало. Це було настільки принизливо, що майже смішно.

Рагг уже стояв перед нею. Близько. Дуже близько. Лея відчула запах його шкіри — дим, сіль, щось терпке, дике. Його рука перехопила її зап’ястя. Сильна. Гаряча. Надто впевнена в собі.

Вона підняла на нього очі й навіть зараз, на межі непритомності, знайшла сили посміхнутися так, як завжди посміхалася чоловікам перед тим, як усе для них ускладнювалося.

— Зазвичай, — мовила вона хрипко, — мене запрошують на вечерю трохи інакше.

Він не зрозумів слів, але прекрасно відчув тон. Його усмішка стала ще ширшою. Інші вже обступали їх півколом. Хтось торкнувся її волосся, ніби перевіряючи, чи справді воно таке темне. Хтось провів пальцями по тканині комбінезона на плечі. Не нахабно. Оцінювально. Це був той вид уваги, від якого шкірою пробігає не лише страх, а й лють — чиста, холодна, корисна.

Лея спробувала вирвати руку. Ноги підломилися.

Рагг підхопив її, не давши впасти в пісок.

Це було майже галантно. Якби не обставини, не списи і не дуже конкретна підозра, що ввечері тут заведено подавати гостей гарячими.

— Ікаре, — ледве чутно прошепотіла вона, вже провалюючись у темряву, — якщо я виживу, нагадай мені більше ніколи не довіряти планетам, які виглядають як листівка.

— Звісно, — сказав він. — Хоча, зважаючи на твою натуру, ти все одно знову поведешся на красиве й смертельне.

— Це наклеп.

— Це архів.

Останнє, що Лея побачила перед тим, як темрява зімкнулася, було обличчя Рагга над нею — зацікавлене, задоволене, трохи здивоване й виразно голодне. Не лише в одному сенсі, що, правду кажучи, було дуже в його стилі й дуже погано для неї.

А останнє, що вона подумала, вже провалюючись у непритомність, було дивно спокійним.

Не метафорично.

Цього разу її справді хочуть з’їсти.

І це, якщо чесно, трохи знижувало якість відпочинку.