Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім.

Розділ 2. Не заходь

Ліфт дзенькнув удруге.

Звук був звичайним — коротким, металевим, трохи роздратованим, наче кабіна приїхала не з потойбіччя, а з дев’ятого поверху, де хтось надто довго тримав двері ногою.

Саме це й лякало найбільше.

Жах, який поводиться як жах, принаймні чесний. Він виє, стукає у вікна, залишає кров на стінах і дає людині можливість сказати: «Так, очевидно, тут відбувається щось погане». Значно гірше, коли неможливе користується побутовими звуками, вмикає лампочку в коридорі й терпляче чекає, поки ти сам переконаєш себе, що все нормально.

Марта й Андрій стояли посеред бабусиної вітальні.

За стіною мовчала квартира 74.

Автовідповідач більше не повторював повідомлення Ірини. Телефон не дзвонив. Не хлюпала вода. Навіть шафа припинила стукати, ніби все, що ховалося всередині, вирішило дати їм хвилину на обдумування.

Ліфт дзенькнув утретє.

Андрій повільно повернув голову до вхідних дверей.

— Ви когось чекали?

— Так, — відповіла Марта. — Мертву бабусю, зниклу сусідку й пояснення, чому на фотографії я лежу у власній труні. Але вони могли б спочатку подзвонити.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5082795