Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім.

Розділ 4. Хлопчик, який малював зайвих людей

— Вас, — сказав хлопчик. — Скоро всі забудуть вас.

Він вимовив це спокійно, майже буденно, як міг би повідомити, що надворі дощ або в магазині закінчилися улюблені цукерки. Саме цей спокій змусив Марту повірити йому швидше, ніж усім запискам, чорній воді та мертвій бабусі разом узятим.

Діти ще не навчилися правильно подавати жах.

Вони не знижують голос у потрібному місці, не роблять драматичної паузи й не перевіряють, чи співрозмовник психологічно готовий почути, що його незабаром викреслять із реальності. Дорослі приносять погану новину в гарній упаковці. Діти просто кидають її тобі під ноги й запитують, чи можна потім отримати сік.

Хлопчик стояв у кабіні ліфта.

Худий, блідий, із темним волоссям, яке стирчало на потилиці так, ніби він щойно спав або сперечався з подушкою і програв. Сіра кофта була на два розміри більша, рукави закривали долоні. Під пахвою він тримав альбом у потертій синій обкладинці.

На його ногах були домашні капці.

Один із динозавром.

Другий із ракетою.

Марта подумала, що це досить точне відображення людської цивілізації: однією ногою ми стоїмо в доісторичному болоті, другою намагаємося полетіти до зірок, а між ними постійно рветься гумка.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5086210