Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім.

Розділ 5. Правила під шпалерами

На стіні було написано:

ДО ОПІВНОЧІ МАРТА МАЄ ОБРАТИ.

Нижче проступило:

ІРИНУ.

Потім:

АБО.

І нарешті:

АНДРІЯ.

Останнє ім’я виглядало ще вологим. Темно-червоні літери повільно стікали штукатуркою, збиралися на нижньому краї шпалер і падали на підлогу важкими краплями.

Марта дивилася на них, не кліпаючи.

У першу мить вона подумала, що це кров.

У другу — що кров була б надто простим поясненням.

А на третю зрозуміла: стіна чекала відповіді.

Не метафорично. Не в тому поетичному сенсі, у якому старі будинки нібито зберігають голоси мешканців, а тріщини нагадують зморшки. Стіна справді слухала. У блідих квітах на шпалерах ворушилися тіні. Штукатурка під написом пульсувала, наче під нею було приховане велике повільне серце.

Андрій стояв поруч.

Ще кілька хвилин тому вони цілувалися біля цієї стіни, і Марта встигла подумати, що смерть, привиди та родинні злочини нарешті матимуть пристойність почекати за дверима.

Виявилося, потойбіччя теж мало погане виховання.

— Навіть не думай, — сказав Андрій.

Марта не відводила погляду від напису.

— Про що саме?

— Обирати.

— Воно вимагає відповіді.

— Нехай вимагає. Державні установи теж багато чого вимагають, але іноді достатньо не брати слухавку.

— Сумніваюся, що цей будинок надішле повторне повідомлення поштою.

— Тоді внесемо його в чорний список.

Марта нарешті подивилася на Андрія.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5087802