Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 11. Сходи для тих, кого забули

У залі стояло сорок три людини.

Марта порахувала двічі.

Не тому, що цифра мала щось змінити.

Просто мозок, коли не знає, як реагувати на кілька десятків людей, відданих за твоє життя, починає займатися арифметикою. Це дешевший захисний механізм, ніж істерика, і менш незручний для присутніх.

Сорок три.

Не тридцять.

Не «можливо, сорок», як казав Гнатюк.

Сорок три людини.

Двадцять дві жінки.

Шістнадцять чоловіків.

Четверо дітей.

І один старий, стать якого Марта не стала визначати, бо в конкретний момент це здавалося дивним проявом бюрократичної допитливості.

Усі дивилися на неї.

Ніхто не усміхався.

За спиною Марти стояли Андрій, Оксана, Гнатюк і Тарас.

Лариса залишилася в квартирі 73, що було правильним рішенням хоча б тому, що хтось у цій історії мав поводитися так, ніби поліція, пожежники й здоровий глузд іще існують.

Сергій теж не пішов.

Після повернення до дружини його нове сімейне життя тривало приблизно сім годин, перш ніж син зателефонував і сказав:

— У нас відчинилися ще одні двері.

На що Сергій відповів:

— Я навіть не встиг посваритися з матір’ю нормально.

Але залишився вдома.

Бо Валентина через двері чітко заборонила йому заходити.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5094972