Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 12. Перша брехня бабусі

Будинок, якого не існувало, мав вестибюль.

Марта очікувала чого завгодно.

Безодні.

Кривавого коридору.

Сотень рук зі стін.

Можливо, навіть рецепції з дуже втомленою жінкою, яка повідомила б, що заселення після смерті відбувається лише за паспортом і довідкою про відсутність живих родичів.

Але не вестибюль.

Світлий.

Величезний.

І майже красивий.

Підлога складалася з плит різного кольору, ніби хтось зібрав її з уламків тисяч квартир. Тут була радянська коричнева кахля, там — сучасний білий керамограніт, далі — дерево, потертий лінолеум, мозаїка, камінь, навіть шматок старої підлоги з намальованою дитиною сонячною квіткою.

Стеля губилася в молочно-білому тумані.

Звідти звисали люстри.

Сотні.

Кришталеві.

Латунні.

Пластикові.

Лампи без абажурів.

Один голий патрон.

Нічник у формі місяця.

Усі світили.

Ніби Дім зібрав освітлення з кімнат, які більше нікому не були потрібні.

Попереду стояла стійка.

Справжня рецепція.

Марта зупинилася.

— Я пожартувала про це в голові.

Андрій стояв поруч.

— Про що?

— Про рецепцію.

— Ти вже почала жартувати подумки окремо від мене?

— У мене багате внутрішнє життя.

— Це мене тривожить.

За стійкою нікого не було.

На дерев’яній поверхні лежав дзвінок.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5095915