Частина ІІІ. Імена на дверях

Розділ 14. Страх Сергія Левченка

Сергій Левченко відмовився йти до квартири 35.

Він повідомив про це тричі.

Перший раз — спокійно.

Другий — голосніше.

Третій — стоячи посеред кухні квартири 70 з кухонним ножем у руці.

Ніж, щоправда, використовувався для ковбаси.

Проте в ситуації, коли чоловік, який двадцять два роки провів між поверхами, дивиться на стару карту будинку й каже: «Я туди не піду», навіть ковбасний ніж набуває певної дипломатичної ваги.

Марта сиділа за столом.

Перед нею лежала карта зниклих квартир.

Маршрут до квартири 61 світився тонкою золотавою лінією:

73 → 46 → 57 → 35 → 61.

Перші дві точки Марта ще могла списати на звичайну для їхнього будинку маячню.

А от коли Сергій побачив число 35, чашка випала з його рук.

Не красиво.

Без драматичного уповільнення.

Просто впала на підлогу й розбилася.

А Сергій став білим.

— Не піду, — повторив він.

Марта подивилася на Андрія.

Той стояв біля вікна зі схрещеними руками.

Обличчя вже мало вираз парамедика, який бачить пацієнта з очевидними симптомами, але пацієнт запевняє, що «просто трохи втомився».

— Тату, — сказав Андрій.

— Ні.

— Я ще нічого не запропонував.

— Знаю тебе.

— Ми знайомі після повернення менше двох діб.

— Я тебе виховував вісім років. Цього вистачило.

— Ти пропустив основну частину характеру.

— Сумніваюся.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5097559