Частина ІІІ. Імена на дверях

Розділ 18. Свідоцтво про смерть Марти Гордієнко

Марта померла вдруге о 21:17.

Цього разу без ліфта.

Без падіння.

Без металевої балки під спиною.

Без бабусі, яка кричить у шахту так, ніби смерть можна налякати гучністю.

Без медиків.

Навіть без пристойної драматичної музики.

Вона просто вийшла з душу, загорнула волосся в рушник, одягнула чисту майку, джинси й, після короткої внутрішньої боротьби із совістю, знову натягнула Андрієву білу сорочку.

Точніше, колись білу.

Після пожежі архіву вона пережила прання, але зберегла на лівому рукаві маленьку сіру пляму.

Марта вирішила, що це тепер історична патина.

Андрій назвав це сажею.

Вона пояснила, що реставратори мають право на складніші слова.

Він відповів, що власники сорочок мають право на нову сорочку.

Марта сказала:

— Купиш.

— Собі?

— Мені.

— Я починаю бачити системну проблему.

— Пізно.

Вони стояли в квартирі 73.

У коридорі за дверима вже чекали Назар, Валентина, Ірина й дуже невдоволений фактом власного існування в цій експедиції Володимир Гнатюк.

Гнатюк нікуди не збирався.

Саме тому був одягнений у піджак.

— Я просто проведу до машини, — пояснив він.

Оксана з квартири 70 крикнула:

— Не бреши!

— Я не брешу!

— Ти взяв ключі!

— Від машини!

— У тебе немає машини!

Гнатюк замовк.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/poverh-yakogo-nema-b457256?c=5101314