Частина І. Людина, яку я не замовляла

Розділ 2. Вірусне кохання, якого не існує

Я прокинувся о сьомій двадцять три від звуку, який зазвичай означав одну з трьох речей: пожежу, державний переворот або те, що Назар знову додав мене до студентського чату без вимкнених сповіщень.

Виявився третій варіант.

На жаль.

Пожежу хоча б можна було загасити.

Телефон лежав на підлозі біля ліжка й вібрував так завзято, ніби намагався втекти з кімнати та почати нове життя з відповідальнішим власником. Екран спалахував кожні дві секунди, відкидаючи на стелю холодне синє світло.

Я простягнув руку, не розплющуючи очей, і намацав замість телефона порожню пачку печива.

Потім зарядний кабель.

Потім чиюсь шкарпетку.

Судячи з кольору, мою. Судячи із запаху — вже нічию.

— Якщо це кінець світу, — пробурмотів я, — нехай він трохи зачекає.

Телефон не погодився.

Я звісився з ліжка, знайшов його під стільцем і подивився на екран.

Сто сорок сім нових повідомлень.

Двадцять три пропущені виклики.

Одинадцять згадок у студентській мережі.

Сім нових підписників, яких я не знав.

Три повідомлення від мами.

І одне від Соломії, надіслане о четвертій дванадцять ночі.

«Завтра о восьмій тридцять у лабораторії. Не запізнюйся. Нам потрібно знайти причину збою».

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/ti-moya-pomilka-v-algoritm-b457365?c=5082996