Частина ІІІ. Місто, яке збилося з маршруту

Розділ 13. Руки, які забули роз’єднатися

Соломія

Я зачинила двері гуртожитку.

Зробила три кроки.

Зупинилася.

Повернулася.

Подивилася на двері так, ніби Максим Романюк міг пройти крізь них силою власної самовдоволеної усмішки.

Не пройшов.

На щастя.

Або на жаль.

Ні.

На щастя.

Однозначно.

Абсолютно.

Без варіантів.

Я притиснула долоню до обличчя.

Потім до губ.

Потім знову до обличчя.

— Що я зробила?

Коридор мовчав.

Коридор був мудрим.

Коридор не став нагадувати, що буквально хвилину тому я сама піднялася навшпиньки й поцілувала Максима Романюка в щоку.

Добровільно.

Свідомо.

Без примусу.

Без завдання від «Синхрону».

Без фрази «це суто для науки».

Мені не загрожували.

Мене не шантажували.

Ніхто не тримав біля голови пістолет.

Навіть Назар не стояв із камерою за вазоном.

Я зробила це сама.

Моя рука потягнулася до телефона.

Відкрила нотатки.

Створила новий документ.

Написала:

ПРИЧИНИ, ЧОМУ ПОЦІЛУНОК У ЩОКУ НЕ МАЄ РОМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ

Я дивилася на заголовок секунд десять.

Пункт перший не з’явився.

— Чудово.

Я видалила документ.

Якщо аргументація не працює навіть у власній голові, шанс переконати незалежну експертну комісію був мінімальний.

Я рушила сходами вгору.

На другому поверсі зустріла двох дівчат із паралельної групи.

Одна подивилася на мене.

Потім на мою руку.

Потім знову на мене.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/ti-moya-pomilka-v-algoritm-b457365?c=5095960