Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання

Розділ 19. Люди, до яких ми зовсім не ревнуємо

Соломія

— Соломіє, маєш хвилину?

Звичайне питання.

Абсолютно нормальне.

Безпечне.

Люди постійно просять одне в одного хвилину.

Викладачі.

Одногрупники.

Продавці мобільного зв’язку.

Люди, які хочуть пояснити тобі, що ти неправильно користуєшся власним банківським рахунком.

У фразі «маєш хвилину?» немає нічого романтичного.

Нічого небезпечного.

Нічого, що мало б змусити Максима Романюка перестати усміхатися так швидко, ніби хтось натиснув аварійний вимикач.

Я подивилася на Данила.

Потім на Максима.

Потім на наші руки.

Ми все ще трималися.

Це трохи ускладнювало ситуацію.

Не для мене.

Для Максима.

Його великий палець завмер на моїй долоні.

Майже непомітно.

Якщо не знати його останні кілька днів.

Я вже знала.

— Так, — сказала я Данилові.

Максим розтиснув пальці.

Одразу.

Без демонстрації.

Без «ну йди».

Без театру.

І саме через це я відчула маленький неприємний укол.

Чому?

Бо якась дуже нездорова частина мене очікувала, що він затримає руку.

Не утримає силою.

Просто…

покаже, що не хоче відпускати.

Прекрасно.

Ми вже дійшли до етапу, коли я аналізувала швидкість роз’єднання пальців.

Ще трохи — і почну будувати графіки.

— Я буду біля стенда, — сказав Максим.

Спокійно.

Навіть надто.

— Добре.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/ti-moya-pomilka-v-algoritm-b457365?c=5101335