Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання

Розділ 20. Танець як помилка координації

Максим

Є люди, які танцюють природно.

Вони чують музику.

Відчувають ритм.

Рухаються легко.

Їхнє тіло й мозок працюють як єдина система.

Є я.

Моє тіло й мозок інколи навіть не знайомі.

Особливо коли поруч Соломія Кравець.

Особливо коли вона впродовж останніх двох годин:

тримала мене за руку;

зізналася, що трохи ревнує;

повідомила Данилові, що «між нами щось є»;

майже поцілувала мене;

а потім сказала фразу:

«У нас ще буде час».

Я повторював її подумки приблизно кожні сім хвилин.

Для науки.

Звичайно.

Не тому, що мій мозок уже створив окрему папку з назвою:

МОЖЛИВИЙ ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК — НЕ ВИДАЛЯТИ.

Фестиваль повільно переходив у вечірню частину.

Стало темніше.

Гірлянди — яскравіші.

Музика — голосніша.

Людей — більше.

Здорового глузду — менше.

Нормальна динаміка студентського заходу.

Ми стояли біля центральної сцени й чекали результатів якогось розіграшу, в якому ніхто з нас не брав участі.

Я не знав навіщо.

Можливо, просто тому, що Соломія сказала «ходімо».

Останнім часом це стало достатньою причиною.

Вона стояла поруч.

Наші плечі торкалися.

Руки — ні.

Я вже хвилини три це помічав.

І принципово нічого не робив.

Не тому, що не хотів.

Хотів.

Саме тому.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/ti-moya-pomilka-v-algoritm-b457365?c=5102276