Частина ІІ. Дорога, яку пам’ятав Олександр

Олександр пам’ятав дорогу не за назвами.

Назви взагалі були для людей, які мали час зупинитися біля знака й перевірити, де вони перебувають.

Він пам’ятав її за ямами.

За старим бетонним стовпом, який нахилився так давно, що вже здавався не аварійним, а задумливим.

За посадкою, де навесні пахло мокрою землею, а влітку пил стояв над дорогою так щільно, ніби місцева інфраструктура намагалася приховати власні злочини.

За поворотом, після якого батько завжди казав:

— Повільніше.

І за наступним поворотом, де сам батько ніколи не зменшував швидкість.

У дитинстві Олександр вважав це одним із численних доказів дорослого лицемірства.

Пізніше зрозумів: батьки часто видають правила не тому, що самі їх виконують, а тому, що вже встигли дорого дізнатися, навіщо вони існують.

Дорога була старою ще тоді, коли вони обоє були молодими.

Тепер на сучасній карті її майже не було.

На столі лежав пожовклий паперовий аркуш, а поряд Максим відкрив супутниковий шар, де червона лінія старого маршруту кілька разів проходила крізь сірі ділянки, поля, нові розриви й місця, які цифрова система просто не визнавала дорогою.

Юлія дивилася то на екран, то на Олександра.

Він знав цей погляд.

Саме так вона дивилася на людину, яка ще не розуміла, що вже погодилася на інтерв’ю.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/doroga-yaka-boyalasya-povernennya-b458018?c=5096720