Три живі тіла, одна дуже стара традиція і критична нестача особистого простору

Частина VІ шостої книжки «Планета, яка не віддає своїх мертвих» циклу «Чужа земля, гострі зуби»

Провідниця вперше назвала Рею чужим ім’ям о четвертій ранку.

Рея прокинулася від того, що сильні пальці стискали її зап’ястя.

Не боляче.

Але точно.

Так, ніби хтось перевіряв пульс.

Або переконувався, що вона справді тут.

У житловій ніші було темно. По стінах повільно текли синюваті лінії живого світіння, достатні, щоб бачити силуети.

Лада спала з іншого боку.

Провідниця лежала між ними.

Останнім часом ця конфігурація виникала все частіше й уже майже не потребувала обговорення.

Рея називала це «просторовою капітуляцією».

Лада — «ефективним використанням температурного ресурсу».

Провідниця ніяк не називала.

Просто щоночі опинялася посередині.

Іноді Рея підозрювала, що місцеві давно винайшли значно чеснішу версію романтичних стосунків: не вигадувати складних визначень, а просто лягти між двома людьми й подивитися, хто наважиться сперечатися.

Сьогодні сперечатися не хотілося.

Бо провідниця не спала.

Її очі були відкриті.

Зіниці розширені.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/planeta-yaka-ne-vdda-svoh-mertvih-b458581?c=5111069