Частина VІ. Три тіла, одна пам’ять і катастрофічний дефіцит особистого простору

Перше, що Рея відчула після падіння, — чуже бажання.

Не дотик.

Не запах.

Не тепло тіла поруч.

Саме бажання — живе, гостре й настільки безсоромно відкрите, що її власна свідомість на мить зупинилася, як дипломат перед документом, у якому нарешті чесно написали слово «пограбування».

Воно належало Ладі.

Принаймні спочатку Рея була в цьому впевнена.

Бажання мало смак теплого повітря після бурі, запах шкіри провідниці та пам’ять про її пальці, що повільно наносили лікувальну пасту вздовж світних міток. У ньому було й дещо інше: Реїні губи, її голос біля вуха, звичка торкатися Ладиного зап’ястя, коли страшно, але не хочеться визнавати страх уголос.

Рея вдихнула.

Лада різко почервоніла.

Провідниця оголила ікла.

— О ні, — повторила Рея.

— Я нічого не зробила, — сказала Лада.

— Я знаю.

— Тоді чому дивишся на мене так?

— Бо щойно відчула, як ти дивишся на нас обох.

Лада відкрила рот.

Закрила.

Провідниця видала низький звук, схожий на сміх.

Рея повернулася до неї.

— Не радій. Твоє теж чути.

Сміх обірвався.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/planeta-shcho-pamyata-kozhen-bur-b457301?c=5086941