Ті, що рятують Всесвіт за інструкцією, якої ніхто не читав - частина ІІ

Гарантійний талон на космос: загублено при народженні

Тринадцять відсотків — це не число. Це стан душі. Це коли ти вже не можеш сказати “нічого не сталося”, але ще маєш нахабство думати “може, пронесе”. Прогрес-бар на головному екрані містка висів так, ніби його прибили цвяхами до простору-часу, і напис під ним — “ЦЕ НОРМАЛЬНО” — тепер виглядав не як заспокійливе, а як погроза.

Капітанка Лада Кравець сиділа рівно, як сидять люди, які втомилися панікувати й перейшли на режим “добре, робіть гірше, я вже в курсі”. Мирон стояв біля навігаційної панелі й час від часу перевіряв курс так, ніби правильні цифри могли випросити у Всесвіту совість. Нестор, як і належить механіку, якому подарували живий технічний кошмар, відчував щось на кшталт професійної цікавості, перемішаної з бажанням підпалити інструкцію й зробити вигляд, що це профілактика.

За бортом космос уже майже перестав “глючити”, але саме “майже” було тим словом, яке перетворює будь-яку надію на нервовий тик. Зорі не моргали, планети не пікселізувалися, зате час від часу на периферії камер пролітав ідеально прямокутний шматок тіні — як незакрите вікно інтерфейсу. І кожен раз, коли це траплялося, П-9 чемно фіксував подію з тоном, який можна було перекласти як: “це нормально, не хвилюйтеся, просто реальність трохи не встигає за собою”.

— П-9, — сказала Лада, не відводячи погляду від 13%. — Ти можеш пояснити, що ми робимо далі?

— Згідно інструкції, — відповів П-9, — далі йде розділ 2: “Гарантійні умови реальності та порядок звернення”.

— Гарантійні… — Мирон озирнувся, ніби шукав камеру прихованого розіграшу. — Ти хочеш сказати, що у Всесвіту є гарантія?

— Є, — сказав П-9. — Була. Теоретично. Із застереженнями.

— У космоса є гарантія, а в мене на тостер — немає, — пробурмотів Нестор. — Відчуваю, що мене десь обманули, але не можу довести де саме.

Лада махнула рукою:

— Відкривай розділ 2.

На екрані з’явилися сторінки документа. Вони прокручувалися повільно, ніби PDF образився на їхню легковажність і вирішив тепер помститися форматом. Заголовок “Розділ 2” виглядав так, ніби його друкували штампом: грубо, впевнено, без любові.

“РОЗДІЛ 2. ГАРАНТІЙНІ УМОВИ РЕАЛЬНОСТІ”

Під ним — дрібним шрифтом, але не настільки дрібним, щоб його не можна було прочитати, а настільки, щоб ти не хотів:

“Всесвіт знаходиться на гарантії лише за умови правильного використання. Правильне використання визначено у розділі 2.1.”

Мирон ковтнув.

— Добре. Де 2.1?

П-9 прокрутив.

2.1 не було.

Між 2.0 та 2.2 зяяла порожнеча — не просто пропуск сторінок, а така чиста відсутність, ніби хтось вирізав шматок інструкції акуратним ножем і з’їв його разом із совістю.

Після 2.0 одразу йшло:

“2.2. Відмова в гарантійному обслуговуванні”

— Це… — Рита (операторка датчиків) озвалася по внутрішньому каналу, голосом людини, яка щойно зрозуміла, що реальність має “правила експлуатації”, — це якийсь жарт?

— Це не жарт, — сказала Лада. — Це бюрократія. Вона ніколи не жартує. Вона просто існує.

Нестор нахилився ближче до екрану.

— Тобто, щоб дізнатися, що таке “правильне використання”, нам треба прочитати 2.1, але 2.1 нема. Зате є 2.2, де нам пояснять, чому нас пошлють. Це… естетично.

П-9 додав:

— Уточнення: розділ 2.1 не “відсутній”. Він “недоступний”.

— Різниця? — різко спитав Мирон.

— “Відсутній” — означає, що його не існує. “Недоступний” — означає, що він існує, але не для вас. Це важливо з юридичної точки зору.

— З юридичної точки зору я теж інколи “недоступний”, — буркнув Нестор. — Особливо, коли треба підписувати щось дрібним шрифтом.

Лада вперлася поглядом у екран.

— П-9, де він?

— Вказано: “розділ 2.1 зберігається у міжвимірному архіві. Доступ надається після підтвердження права на гарантійне обслуговування”.

Мирон зареготав — коротко, майже істерично.

— Щоб отримати доступ до розділу, який визначає “правильне використання”, треба довести, що ми використовували правильно. Але ми не знаємо, що таке правильно, бо… розділ недоступний. Це не гарантія. Це пастка, яка вміє писати документи.

П-9 спокійно підтвердив:

— Так.

— І це “нормально”, — додав Нестор.

Прогрес-бар на 13% ніби блиснув яскравіше, погоджуючись.

1. Гарантія як релігія: віра без доказів

Лада відкрила пункт 2.2, бо якщо життя щось і вчить, то тому, що відмову ти отримаєш швидше, ніж пояснення.

На екрані з’явився список причин відмови. Він був вражаюче детальний і підозріло знайомий усім, хто хоч раз намагався повернути товар у магазин.

“Відмова в гарантійному обслуговуванні можлива у випадках:
— використання Всесвіту не за призначенням
— механічні пошкодження тканини реальності
— сліди втручання сторонніх осіб (включно з користувачами)
— самостійне внесення змін у фізичні константи
— спроба перезавантаження причинності
— наявність рідини у відсіках сенсу
— відсутність або пошкодження пломби існування
— порушення умов зберігання часу
— природний знос ентропії”**

Мирон читав і блід.

— “Рідина у відсіках сенсу”? — повторив він. — Це що, сльози?

— Це можуть бути сльози, — сказав Нестор. — А може, кава. У будь-якому випадку — винні ми.

Рита по зв’язку тихо сказала:

— “Пломба існування” звучить так, ніби нас зараз попросять показати коробку й чек.

Лада прокрутила ще нижче. Там був абзац, який, судячи з усього, написали спеціально для їхнього екіпажу, бо в космосі немає збігів, є тільки персоналізований біль.

“Увага: натискання кнопки “Погоджуюсь” без фактичного ознайомлення з документом не звільняє від відповідальності та може бути підставою для скороченого гарантійного строку.”

— “Скороченого гарантійного строку”, — прошепотів Мирон. — У Всесвіту… є гарантійний строк?

— Є, — відповів П-9. — Був. Теоретично. Тепер — залежить.

— Від чого?

— Від того, наскільки швидко ви перестанете робити дурниці.

Нестор підняв руку:

— Скажи чесно, П-9. Ми вже скоротили?

— Так, — відповів П-9. — На невизначену величину.

— І знову “невизначену”. Я починаю розуміти, чому цивілізації зникають. Вони просто не витримують документації.

Лада притиснула пальці до перенісся.

— Добре. Нам потрібен розділ 2.1. Він десь “між вимірами”. Значить, ми будемо робити те, що роблять нормальні люди: звертатися в службу підтримки.

— Нормальні люди у космосі? — скептично сказав Нестор. — Капітанко, ми ж натиснули “Погоджуюсь”. Ми вже поза статистикою “нормальні”.

— Тим більше, — сказала Лада. — П-9, відкривай канал підтримки.

2. Служба підтримки: чорна діра як автовідповідач

На екрані з’явилося те саме вікно виклику, тільки тепер воно виглядало інакше — як старий термінал із мінімалістичним текстом, без зайвих прикрас. Ніби система соромилася, що взагалі існує.

“СЛУЖБА ПІДТРИМКИ ВСЕСВІТУ”
“Оберіть тему звернення:”

Список тем був майже образливий:

1. “Патч завис”

2. “Реальність мерехтить”

3. “Випадково створив культ”

4. “Зник розділ 2.1”

5. “Я не знаю, що я роблю”

6. “Інше (ви все одно винні)”

Мирон ткнув пальцем у пункт 4, як у гнійник.

— Ось.

Лада кивнула.

— Обирай.

Щойно вони вибрали “Зник розділ 2.1”, екран потемнів. На ньому з’явилося коло, яке крутилося повільно й зневажливо, як очі чиновника, коли ти кажеш “але це терміново”.

Потім — тиша. Не просто відсутність звуку. А та тиша, яка має вагу. Тиша, що нагадує чорну діру: ти не чуєш її, але відчуваєш, що вона тягне все довкола, включно з твоїми нервами.

— Є з’єднання? — спитала Рита по зв’язку.

— Є щось, — відповів Мирон. — Але воно… мовчить.

П-9 додав:

— Фіксую канал. Стан: “активний”. Відповідь: “відсутня”. Це нормально.

Нестор скривився.

— Вони зробили службу підтримки у форматі чорної діри. Це майстерність. Ти звертаєшся, і твоє звернення зникає разом із надією.

Лада нахилилася до мікрофона.

— Служба підтримки Всесвіту, — сказала вона максимально офіційним тоном. — Звертається виконавець процедури оновлення. Нам потрібен доступ до розділу 2.1 для коректного використання реальності й збереження гарантійних умов.

Пауза.

Тиша відповіла тишею.

Потім на екрані з’явився рядок:

“Ваш запит зареєстровано. Номер звернення: 0.”

Мирон моргнув.

— Нуль? Вони дали нам нуль?

— Це зручно, — сказав Нестор. — Номер нуль означає: “ви не перші, ви навіть не в черзі, ви просто існуєте як помилка”.

Лада стиснула щелепи.

— Добре. Статус?

На екрані:

“Статус: Очікуйте.”

— Очікуйте, — повторив Мирон. — Це слово переслідує мене.

— Це нормально, — сказав П-9.

— Я хочу подати скаргу на фразу “це нормально”, — сказав Мирон. — Але боюся, що вона теж отримає номер нуль.

Нестор глянув на зовнішній простір. Там, далеко, блиснув чорний провал — мікродіра, ледь помітна, як пляма на світлому костюмі. Вона була не астрономічною, а… адміністративною. Ніби порожнеча, створена не гравітацією, а байдужістю.

— Капітанко, — сказав він. — Я не хочу лякати, але… здається, ваша заявка щойно зробила фізичний слід.

Лада подивилася. Чорний провал розширився на долю секунди, потім зник, залишивши по собі тінь на зоряному фоні.

— Це що було? — тихо спитала Рита.

— Це могла бути “черга”, — сказав Нестор. — Вона настільки довга, що має власну гравітацію.

П-9 повідомив:

— Уточнення: в інструкції є примітка. “У разі затримки відповіді служби підтримки, можливе утворення сервісних сингулярностей. Не дивіться в них довше 30 секунд”.

Мирон закрив очі.

— Сервісні сингулярності. Я ненавиджу світ, у якому це словосполучення має сенс.

Лада не відступала.

— П-9, знайди альтернативний шлях доступу до 2.1. Якщо підтримка мовчить, шукаємо архів самі.

— Альтернативний шлях існує, — сказав П-9. — Він називається “міжвимірний архів”. Доступ: через сервісний шлюз гарантії.

— Де він?

— Технічно: тут. — П-9 зробив паузу. — Концептуально: не тут.

Нестор розвів руками.

— Прекрасно. Ми будемо йти в місце, яке “не тут”. Я люблю такі маршрути. Там завжди губляться інструменти й нерви.

3. Сервісний шлюз: коли двері — це форма

Сервісний шлюз вони знайшли не в металі корабля, а в його інтерфейсі. На головній панелі з’явився новий значок — маленька печатка з написом “Warranty”. До цього моменту ніхто не помічав, що на кораблі взагалі може існувати щось англійське, бо космос, як правило, байдужий до мов, але дуже небайдужий до того, як ти натискаєш кнопки.

— Це з’явилося щойно, — сказала Рита.

— Система підвантажила модуль гарантії, — пояснив П-9. — Вірогідно, після вашого звернення.

— Вони відповіли, — сказав Мирон. — Просто мовчки додали кнопку, щоб ми самі себе обслуговували. Як і все в житті.

Лада натиснула значок.

Екран потемнів і показав фразу:

“ПЕРЕХІД ДО СЕРВІСНОГО ШЛЮЗУ. ПІДТВЕРДЬТЕ ОСОБУ.”

— Особу? — Мирон гірко всміхнувся. — Яка саме? Та, що натиснула “Погоджуюсь”, чи та, що тепер страждає?

П-9 відповів:

— Зафіксовано три суб’єкти. Підтвердження потребує… жесту.

На екрані з’явився контур долоні.

— Відбиток? — сказала Рита.

— Символічно, — сказав Нестор. — Тепер Всесвіт офіційно бере нас “на руки”.

Лада приклала долоню. Потім Мирон. Потім Нестор, який зробив це з виразом людини, що підписує документ про відмову від власних прав.

Екран мигнув. І раптом — зліва від панелі, там, де була просто стіна, з’явилася лінія. Дверний контур. Ніби хтось намалював його світлом по металу. Корабель не відкрив двері — він “визнав” двері. І цього було достатньо, щоб вони стали.

— Я це не люблю, — сказав Мирон.

— Ти багато чого не любиш, — відказав Нестор. — Але двері, які з’являються з нічого, — це навіть для мене перебір.

Лада піднялася.

— П-9, що за дверима?

— Сервісний коридор. Потім — вузол “Міжвимірний архів”. Потенційні ризики: дезорієнтація, зміщення пам’яті, зустріч із документацією.

— Документація — це не ризик, — автоматично сказав Мирон.

Нестор подивився на нього з жалем.

— Ти ще не бачив справжньої документації, друже.

Двері відчинилися без звуку — як правильно організовані проблеми. За ними був коридор, який не міг бути в кораблі, бо мав іншу геометрію: трохи ширший, трохи довший, з кутами, які наче “підлаштовувалися” під погляд. Світло було біле, надто чисте, офісне. Повітря пахло… сухим папером, хоча паперу на кораблі не мало бути.

— Офіс, — прошепотіла Рита. — Космічний офіс.

— Пекло без вогню, — сказав Нестор. — Просто з правилами.

Вони зайшли. Двері за спиною зачинилися, і контур на стіні зник, ніби його ніколи не було. Класичний сервіс: вхід є, вихід — за умовами.

На стіні коридору висів плакат. Без написів — просто зображення: усміхнена фігура, що тримає всесвіт у руках, а під ним — схематичний знак “галочка”. Навіть без слів було зрозуміло: “робіть правильно, і все буде… як ми скажемо”.

— Мені здається, — тихо сказав Мирон, — що ми зараз у місці, де жарти не доречні.

Нестор хмикнув.

— Саме тому вони тут і потрібні.

4. Міжвимірний архів: де губляться не речі, а визначення

Коридор привів їх до дверей, які виглядали як ліфт без кнопок. На них була лише печатка — кругла, тиснена, ніби зроблена з тіні. П-9 пояснив:

— Це вузол доступу. Архів знаходиться “між”. Ви не можете увійти фізично. Ви можете бути “проведені”.

— Проведені куди? — спитала Лада.

— У простір документів, — сказав П-9. — Де правила важать більше за вас.

Ліфт відкрився. Усередині не було кабіни. Була порожнеча — світла, м’яка, як екран без контенту.

— Я ненавиджу, коли двері ведуть у біле, — пробурмотів Нестор. — Це завжди означає: “підпишіть тут”.

Вони ступили всередину.

І світ змінився без руху. Не було падіння, не було телепортації. Просто наступний кадр реальності завантажився.

Вони стояли у величезному залі. Стеля губилася в тумані світла. Полиці тягнулися вгору й униз — нескінченні, як провина. На полицях стояли папки, коробки, кристали даних, сувої, чорні кулі з етикетками, які неможливо було прочитати, але які викликали внутрішній страх, ніби ти щойно побачив своє ім’я у списку боржників.

У центрі залу — стіл. На ньому — штамп. Великий, важкий. Поруч — порожня форма.

Мирон прошепотів:

— Це… архів?

— Так, — відповів П-9. — Тут зберігаються визначення, умови, винятки, примітки й ті частини інструкцій, які люди втрачають, але які потім знаходять їх.

Рита озирнулася.

— Тут… тихо.

Тиша була не просто відсутністю звуку. Вона була як тканина, яку натягнули між стелажами. Вона поглинала слова. Ніби сам архів не любив, коли тут говорять без дозволу.

Лада підійшла до столу. На формі було поле: “Запит”. Поруч — поле: “Підстава”. І маленький напис: “Не брешіть”.

— Ми шукаємо розділ 2.1, — сказала Лада тихо, ніби говорила з бібліотекарем, який може вбити поглядом.

Вона торкнулася поля “Запит” — і її слова з’явилися на папері. Без ручки. Просто матеріалізувалися. Мирон ковтнув, бо це означало: архів справді “чує”.

— Підстава, — прочитав Нестор. — “Чому вам потрібен доступ”.

— Щоб використовувати Всесвіт правильно, — сказав Мирон автоматично.

Папір підморгнув. І напис з’явився сам:

“Підстава: щоб не вмерти дурнем.”

Мирон застиг.

— Я цього не писав.

П-9 спокійно пояснив:

— Архів інколи перекладає людську мотивацію на чесні формулювання.

Нестор тихо засміявся.

— О, мені подобається цей сервіс. Він принаймні не удає.

Лада зітхнула й спробувала формально:

— “Підстава: необхідність дотримання гарантійних умов”.

Папір додав нижче:

“(і уникнення відповідальності)”

Лада зупинилася.

— Гаразд. Нехай.

Вона натиснула на штамп. Він сам ударив по паперу — важко, з відчуттям, що цей звук бачили мільйони помилок до них.

І тоді з тіні між стелажами вийшла фігура.

Не людина. Не істота. Швидше — форма, яка наслідувала людину, бо так простіше говорити з тими, хто ще вірить у чіткі контури. У неї були руки, але вони виглядали як смуги світла. У неї було лице, але воно мінялося залежно від того, хто дивився: Лада бачила сувору жінку з печаткою замість серця. Мирон — чиновника з поглядом “ви щось не так заповнили”. Нестор — майстра сервісу, який уже знає, що деталі не підлягають поверненню.

— Звернення… — голос істоти не лунав, він просто з’являвся в голові. — Номер нуль. Знову.

Мирон не витримав:

— Чому нуль?

Фігура повернулася до нього.

— Бо ви звертаєтеся до основи. До того, що було до всіх номерів. До гарантії, яку загубили при народженні.

Лада взяла контроль.

— Нам потрібен розділ 2.1. Він недоступний.

— Недоступний для вас, — уточнила фігура. — Бо у вас немає підтвердження правильного використання.

— А ми не можемо знати правильне використання без розділу 2.1, — сказав Мирон. — Це замкнене коло.

Фігура помовчала. Тиша архіву ніби стала ще густішою.

— Так, — сказав голос. — Це нормально.

Нестор тихо вдарив долонею по стегну, ніби стримувався, щоб не аплодувати.

— О! Ви теж так кажете. У вас корпоративний слоган?

— Це не слоган, — відповіла фігура. — Це вирок, який ви називаєте звичкою.

Лада відчула, як у ній піднімається злість — не паніка, не страх, а чиста, холодна злість на систему, в якій навіть Всесвіт має гарантію, але не має інструкції, як її не втратити.

— То що нам робити? — спитала вона.

Фігура наблизилася до столу. На папері з’явився новий рядок, ніби його дописали невидимою рукою:

“Для доступу до розділу 2.1 необхідно надати гарантійний талон.”

Мирон засміявся, але сміх його був сухий.

— Талон? Ми де його візьмемо? У пологовому будинку реальності?

— У вас його немає, — сказала фігура. — Загублено при народженні. Це поширене.

Рита по зв’язку прошепотіла:

— Це… жорстоко.

— Це сервіс, — сказав Нестор. — Він завжди жорстокий. Він просто вміє це називати “політикою”.

Лада стиснула кулаки.

— Якщо талону немає, має бути спосіб відновлення.

Фігура мовчала так довго, що тиша встигла зробити круг архівом і повернутися.

— Є, — сказав голос нарешті. — Процедура відновлення гарантії.

На папері з’явилося:

“Процедура: звернення до служби підтримки.”

Мирон різко підняв голову.

— Ми зверталися. Вони мовчать.

Фігура нахилила голову, як людина, яка чує скаргу, але вже знає відповідь.

— Служба підтримки відповідає. Просто не словами.

Нестор глянув на Ладу:

— Я ж казав. Чорна діра.

— Так, — підтвердила фігура. — Сервісна сингулярність. Ваші запити падають туди. Якщо ви хочете відновити гарантію, ви маєте дістати з неї… підтвердження.

— Дістати з чорної діри… підтвердження, — повторив Мирон. — Це звучить як новий рівень абсурду.

— Це не абсурд, — сказав голос. — Це правильне використання.

Лада відчула, як у голові щось клацнуло: тепер у них був шлях. Поганий, але шлях. І в ньому було все, що вона ненавиділа: невизначеність, ризик, і бюрократія, яка має власні гравітаційні поля.

— Добре, — сказала вона. — Як?

Фігура показала рукою на один зі стелажів. Звідти повільно виїхала папка. Вона сама дісталася до столу, лягла рівно й відкрилася.

Всередині була… інструкція. Коротка. На одну сторінку.

Мирон аж посірів від зради.

— Вони могли зробити інструкцію на одну сторінку. І не зробили.

— Ця сторінка — тільки для доступу до іншої сторінки, — сказав голос. — Не плутайте милість із системою.

Лада прочитала:

“КРОКИ ВІДНОВЛЕННЯ ГАРАНТІЇ:

1. Знайдіть сервісну сингулярність, що утворилася після звернення

2. Не дивіться в неї довше 30 секунд

3. Викличте відповідь, використовуючи правильний протокол мовчання

4. Отримайте талон (або його еквівалент)

5. Поверніться. Не забудьте себе.”

Підпис: “Той, хто читав”.

Нестор підняв брову.

— О, це наш знайомий. Тепер він підписується всюди, як майстер сервісу.

Мирон стиха сказав:

— “Не забудьте себе”… Це що означає?

П-9 відповів:

— Означає, що частина вашої ідентичності може лишитися як застава.

— Чудово, — сказала Рита. — Ми платимо собою.

— Ми завжди платили собою, — сказав Нестор. — Просто раніше це називалося “досвід”.

Лада закрила папку.

— Добре. Ми повертаємося на корабель. Знаходимо сингулярність. І витягуємо талон.

Фігура відступила в тінь.

— Успіхів, — сказав голос. — І пам’ятайте: якщо ви не знайдете талон, гарантія вважається анульованою. Але не хвилюйтеся. Це нормально.

5. Повернення: коли вихід з архіву коштує дорожче за вхід

Шлях назад відбувся так само безшумно: біле “ліфтове” поле, миг, і вони знову були у коридорі корабля. Дверей позаду вже не було — лише гладка стіна, яка робила вигляд, що нічого не сталося.

— Це місце… зникає? — спитала Рита.

— Воно не зникає, — сказала Лада. — Воно просто “недоступне”. Різниця важлива з юридичної точки зору.

Мирон подивився на руки, ніби перевіряв, чи всі пальці на місці.

— У мене відчуття, що я щось забув.

Нестор глянув на нього уважно.

— Ти завжди щось забуваєш. Питання — що саме.

П-9 раптом озвався:

— Поки ви були відсутні, прогрес оновлення досяг 14% і знову зупинився. Статус: “це нормально”.

— Ми знову на “нормально”, — зітхнула Лада. — Чудово. Де сингулярність?

На екранах містка, куди вони повернулися, вже було видно ту саму чорну пляму в просторі. Тепер вона була трохи більша. Ніби підтримка “підвантажилася”.

— Ось вона, — сказала Рита. — Зліва від основного курсу. Вона… реагує на нас. Коли ми дивимося, вона ніби… темнішає.

Мирон обережно спитав:

— А якщо ми не будемо дивитися?

— Тоді ми не знайдемо талон, — сказала Лада.

— І гарантія помре, — додав Нестор. — Як і все добре, що могло бути.

Лада підійшла до головного вікна. Чорна пляма виглядала неправильною — не як астрофізична чорна діра, а як адміністративна дірка в реальності: край занадто рівний, тінь занадто чиста, і відсутність світла така, ніби його відключили через несплату.

— Протокол мовчання, — сказала Лада. — П-9, що це?

— Інструкція не пояснює, — відповів П-9. — Але архівний документ натякає: “використовуйте правильний протокол мовчання”. Це може означати… не відповідати на запитання сингулярності.

— Вона ставитиме запитання?

— Ймовірно, — сказав П-9. — Вона служба підтримки. Вони завжди ставлять запитання, щоб потім сказати, що ви відповіли не так.

Нестор посміхнувся.

— Це вже майже людяно.

Лада вдихнула.

— Підходимо обережно. Не дивимося довше 30 секунд. І… мовчимо правильно.

Мирон зробив рух, ніби хотів запитати “як це — мовчати правильно”, але передумав, бо відповідь могла виявитися складнішою за життя.

Корабель наблизився. Чорна пляма стала більшою, глибшою. На екрані з’явився напис — білий текст на чорному.

“ДОБРОГО ДНЯ. ЧИ МОЖЕМО ВАМ ДОПОМОГТИ?”

— О, — сказав Нестор. — Вони ввічливі. Це погано.

Під написом — ще один рядок:

“ПРОСИМО ПІДТВЕРДИТИ, ЩО ВИ НЕ БОТ.”

Мирон застиг.

— Я… що?

Рита прошепотіла:

— Це… космічна капча?

П-9 підтвердив:

— Так. Сервісний протокол автентифікації. Ймовірно, через зловживання гарантією.

— Зловживання гарантією, — повторив Нестор. — Тобто хтось уже намагався повернути Всесвіт по чеку.

На екрані виникли три зображення. Вони були дивні: на одному — сузір’я, на другому — форма, схожа на печатку, на третьому — щось, що могло бути… сльозою або кометою.

Під ними:

“ОБЕРІТЬ УСІ ЗОБРАЖЕННЯ, ДЕ Є СЕНС”

Мирон повільно повернувся до Лади.

— Це пастка.

— Усе тут пастка, — сказала Лада. — Але нам потрібен талон.

Нестор підняв руку.

— Пропоную вибрати печатку. Бо сенс у гарантії завжди один — штамп.

Лада вибрала печатку. Текст мигнув.

“НЕДОСТАТНЬО. СПРОБУЙТЕ ЗНОВУ.”

Рита прошепотіла:

— А якщо… сенс — у сльозі?

Мирон гірко посміхнувся.

— Сенс завжди в сльозі. Особливо, коли ти читаєш інструкції.

Вони вибрали сльозу. Потім — сузір’я. На всяк випадок. Бо у всесвітній бюрократії “на всяк випадок” — це стиль життя.

Екран потемнів. Чорна пляма ніби пульсувала. А потім з’явилося:

“ДЯКУЄМО. ВАШ РІВЕНЬ СТРАЖДАННЯ ВІДПОВІДАЄ ЛЮДСЬКОМУ.”

— Це образа, — сказав Мирон.

— Це комплімент, — відповів Нестор. — Ботам не дають гарантію. Ботам дають оновлення без попередження.

Сингулярність продовжила:

“ОПИШІТЬ ВАШУ ПРОБЛЕМУ ОДНИМ СЛОВОМ.”

Лада промовчала.

— Протокол мовчання, — нагадав П-9.

Мирон теж мовчав, але у нього на обличчі було написано все слово одразу — і ще три, які не пройдуть модерацію Всесвіту.

Сингулярність чекала. Тиша тиснула. Лічильник у кутку показував: 00:00:27… 00:00:28… 00:00:29…

— Не дивіться довше 30 секунд, — тихо сказала Рита.

Лада відвела погляд рівно на секунду. Потім повернулася. Чорна пляма не зникла. Добре.

На екрані з’явився новий рядок:

“ВИ НЕ ВІДПОВІЛИ. ЦЕ НОРМАЛЬНО. ВИБЕРІТЬ КАТЕГОРІЮ:”

І список:

1. “Я загубив гарантійний талон”

2. “Я загубив сенс”

3. “Я загубив розділ 2.1”

4. “Я загубив себе”

Нестор нахилився.

— Оце вони розуміють користувача. Чесно.

Лада вибрала “Я загубив гарантійний талон”.

Сингулярність мовчала. Потім видала:

“ПІДТВЕРДЬТЕ, ЩО ВИ ШУКАЛИ.”

Лада знову мовчала. Мирон теж. Нестор теж — хоча це було важко, бо сарказм буквально просився в ефір.

П-9 прошепотів у внутрішній канал:

— Рекомендація: використати мовчання як відповідь. Не робіть зайвих дій.

Сингулярність продовжила:

“ВІДПОВІДЬ НЕ ОТРИМАНО. ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ВИ ШУКАЛИ ДОСТАТНЬО.”

— Достатньо, — повторив Мирон. — Вони теж люблять невизначені слова.

Екран мигнув. І раптом із чорної плями, як із горла, що нарешті ковтнуло й віддало, вилетів маленький світлий прямокутник. Він плив у вакуумі, повільно, прямо до корабля.

— Це… — Рита затамувала подих. — Це воно?

— Це може бути талон, — сказав П-9. — А може бути рахунок.

Нестор посміхнувся.

— У будь-якому випадку — забираємо.

Маніпулятори підхопили прямокутник і втягнули в шлюз. Коли він опинився всередині, світло на містку на секунду стало яскравішим. Ніби корабель теж зрадів: “о, ще один папір, який нас уб’є”.

Вони відкрили контейнер. Всередині лежала пластина з прозорого матеріалу. На ній були ледь видимі знаки. І печатка. Печатка “ГАРАНТІЯ”.

Мирон видихнув.

— Ми… ми дістали гарантійний талон з чорної діри.

— Не дякуй, — сказав Нестор. — Це тільки початок. Тепер нам скажуть, що він недійсний без підпису з розділу 2.1.

П-9 підтвердив:

— Ймовірність: висока.

Лада підняла пластину. Вона світилася слабко, як надія, яку довго тримали в черзі.

На її поверхні було написано:

“ГАРАНТІЯ ДІЙСНА ЗА УМОВИ ПРАВИЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ (ДИВ. 2.1)”

Мирон закрив очі.

— Я ненавиджу це коло.

— Це не коло, — сказала Лада. — Це спіраль. Вона веде вниз, але принаймні рухається.

— І це нормально, — додав Нестор.

Лада поклала талон у захисний футляр.

— Повертаємося в архів. Отримаємо 2.1. І тоді… тоді ми хоча б знатимемо, як саме ми неправильно використовуємо Всесвіт.

П-9 ввічливо додав:

— Уточнення: знання не гарантує виправлення.

— Я знаю, — сказала Лада. — Але знання дає право скаржитися точніше.

І десь далеко, за бортом, сервісна сингулярність зменшилася, ніби задоволена: вона виконала свою функцію — видала мінімум, щоб ви пішли й зробили ще десять кроків самі.

Прогрес-бар на 14% все ще висів. Під ним, звісно, було: “ЦЕ НОРМАЛЬНО”.

Але тепер у Лади в руках був талон. Папір, якого не має бути. Підтвердження, яке неможливо дістати. Доказ, що підтримка може відповідати — якщо ви готові платити часом, нервами й частинкою себе.

І це, як не дивно, було першим відчуттям контролю за весь цей день.