Ті, що рятують Всесвіт за інструкцією, якої ніхто не читав - частина ІІІ

Техпідтримка: натисніть 1, якщо ви ще існуєте

Після того, як вони витягли гарантійний талон із сервісної сингулярності (тобто з чорної діри, що прикидалася “очікуванням”), у корабля з’явився новий запах. Не фізичний — логічний. Запах, який мають всі системи, коли в них відкрили тикет і тепер вони зобов’язані робити вигляд, що зайняті важливими справами.

Прогрес-бар “Оновлення реальності” стояв на 14% і світів так, ніби це була не цифра, а вирок. Підпис під ним — “ЦЕ НОРМАЛЬНО” — теж не зникав, ніби його прибили цвяхом до панелі керування, щоб у них не було спокуси забути, як саме виглядає безнадія у корпоративному дизайні.

Лада Кравець тримала футляр із талоном так, ніби це була єдина річ у Всесвіті, яка ще має сенс. Мирон дивився на футляр із тим типом обожнювання, який зазвичай виникає у людей до паперів, що можуть врятувати або знищити. Нестор, якого будь-яка бюрократія заводила швидше за турбіну, з підозрою оцінював і футляр, і їхній загальний настрій.

— П-9, — сказала Лада, — відкривай сервісний шлюз. Повертаємося в архів. У нас тепер “підтвердження”.

— Сервісний шлюз доступний, — відповів П-9. — Але є уточнення.

— Я вже люблю ці твої уточнення так само, як люблю порожні відсіки з написом “не відкривати”, — сухо сказала Лада. — Давай.

— Після вилучення талону система підтримки активувала “стандартизований центр обробки звернень”. Рекомендовано спершу пройти верифікацію там.

Мирон повільно озирнувся.

— Тобто… ми звернулися в підтримку… підтримка відповіла… і тепер нам треба звернутися в підтримку, щоб підтвердити, що підтримка відповіла?

— Так, — сказав П-9. — Це нормально.

Нестор хмикнув.

— Вітаю в дорослому Всесвіті. Тут, щоб отримати відповідь, треба довести, що ти запитав правильно, і що відповідь прийшла законним шляхом.

Рита з містка озвалася по внутрішньому каналу:

— Капітанко, я бачу новий об’єкт на сенсорах. Він… не астрономічний. Він… адміністративний.

— Сформулюй як людина, — попросила Лада.

— Він виглядає як станція. Але не станція. Як… пункт “обслуговування”. І він наближається не по траєкторії, а по… логіці.

Нестор схилив голову.

— О, я знаю цей тип. Це коли до тебе підходить не ворог, а сервіс.

— Покажи, — сказала Лада.

На головному екрані з’явилася конструкція, схожа на надто правильний уламок цивілізації: гладкі світлі панелі, симетрія, округлі форми, без жодних слідів бойових пошкоджень. Наче її не будували для війни — її будували для відмови.

У центрі конструкції світилася емблема: стилізована галочка, вписана в коло. Під емблемою повільно проявився напис — ніби не намальований, а “виведений” в мозок:

“ЦЕНТР ДОПОМОГИ”

— Це вони, — прошепотів Мирон. — Це “автоматичний центр допомоги стародавньої цивілізації”.

— Стародавньої? — уточнила Лада.

— Якщо цивілізація залишила після себе центр підтримки, — сказав Нестор, — то вона або була дуже впевнена у своїй безсмертності, або вже тоді знала, що смерть — це ще не найгірше, що з тобою може статися.

П-9 додав:

— Центр підтримки транслює запит на з’єднання. Формат: “натисніть 1, якщо ви ще існуєте”.

— Я не люблю, коли мене змушують доводити очевидне, — сказала Лада.

— Очевидне — це те, що потім використають проти тебе, — відповів Нестор. — Натискай. Або не натискай. Але готуйся, що вибору немає.

Лада дивилася на станцію — і відчувала, як реальність навколо корабля стає трохи “сухішою”. Ніби повітря в кімнаті, де довго не провітрювали і накопичилися правила.

— П-9, — сказала вона, — приймай з’єднання. Але без самодіяльності. Нічого не підписуй.

— Нічого не підписувати — це теж підпис, — відгукнувся П-9. — Але я розумію ваш запит.

Зв’язок відкрився без звуку. Просто тиша стала іншою — організованою. Такою, де навіть пауза має регламент.

І тоді голос, рівний як лінійка й доброзичливий як аплікація, заговорив:

— Вітаємо у Центрі допомоги. Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Будь ласка, натисніть 1, якщо ви ще існуєте. Натисніть 2, якщо ви тимчасово існуєте. Натисніть 3, якщо ви існували раніше, але хотіли б це приховати. Для повернення в головне меню — залишайтеся на лінії вічність.

Мирон відкрив рот, але слова не вийшли. Нестор, навпаки, усміхнувся — з тим видом, яким усміхаються люди, що знайшли в хаосі знайому породу зла.

— Це найкраще, що я чув від космосу, — прошепотів він. — Він нарешті чесний.

— Натисніть 1, — сказала Лада.

П-9 натиснув. Бо, на щастя, у корабля є ШІ, який не боїться кнопок. Люди бояться не кнопок — люди бояться наслідків, які йдуть із кнопками в комплекті.

— Дякуємо, — сказав голос. — Ваш статус: “існуєте (поки що)”. Заради покращення якості обслуговування, будь ласка, оцініть ваш рівень існування за шкалою від 1 до 10, де 1 — “я вже не впевнений”, а 10 — “я прочитав інструкцію”.

Мирон тихо простогнав.

— Вони не відпускають цю тему…

Нестор відповів голосно, не втримавшись:

— У нас 2.

Голос відреагував миттєво:

— Запит прийнято. Ваш рівень існування: “чесний”. Це рідкість. Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Очікуйте на з’єднання з оператором. Орієнтовний час очікування: десять секунд. Або три епохи. Залежно від завантаження.

На екрані з’явився лічильник: 00:00:10. Він пішов… і на 00:00:08 завмер.

Лада навіть не здивувалася. Це була та сама сцена, яку вони вже бачили, просто тепер вона мала кращу графіку й давніший сарказм.

— Не кажи, — сказав Нестор до лічильника. — Не кажи мені, що це нормально.

Лічильник мигнув і показав:

“ЦЕ НОРМАЛЬНО”

Мирон закрив очі.

— Я відчуваю, як з мене роблять бренд.

— У космосі всі бренди однакові, — відповів Нестор. — Вони називаються “досвід” і “наслідки”.

— Будь ласка, залишайтеся на лінії, — повторив голос. — Ваш Всесвіт дуже важливий для нас.

І тоді, вперше за весь час, Лада помітила деталь: у правому нижньому кутку екрана з’явився номер — як у черзі до каси.

A-00000013

— Тринадцятий, — прошепотів Мирон. — Ми тринадцяті навіть тут.

— Це добре, — сказав Нестор. — Це означає, що перед нами лише дванадцять катастроф.

— Або дванадцять тисяч, — буркнув Мирон. — У них же люблять довгі списки.

П-9 повідомив:

— Поки ми в черзі, фіксую надходження сторонніх запитів на центр допомоги. Вони… наближаються.

— Хто? — спитала Лада.

— Інші. Такі, як ми. З проблемами.

На екрані, поруч із їхнім номером, почали з’являтися інші: B-00000014, K-00000002, Z-00000101… Іконки поруч були різні: корабель, кристал, тінь, знак “помилка”, навіть щось схоже на корону, яку одразу хотілося зняти й викинути.

— Це черга, — сказала Рита по зв’язку. — Вони підтягуються з різних секторів. Деякі… взагалі не з нашої фізики.

Лада втиснулася в крісло. Їй не подобалося слово “черга” в контексті Всесвіту. Черги — це людський винахід, щоб дисциплінувати хаос. Якщо космос теж має чергу, значить, хаос переміг і відкрив офіс.

— Ми в центрі катастроф, — тихо сказав Мирон. — Це як поліклініка, тільки замість людей — апокаліпсиси.

— Не перебільшуй, — сказала Лада.

Нестор підняв палець:

— Ні-ні, перебільшуй. Це допомагає. Якщо перебільшиш зараз, потім буде легше прийняти реальність, коли вона стане ще гірша.

Голос знову заговорив — тепер уже іншим тоном, ніби система раптом вирішила бути “інформативною”.

— Увага. Перед вами в черзі: катастрофа класу “витік причинності”, катастрофа класу “колективна амнезія”, катастрофа класу “помилкова безсмертність”, катастрофа класу “ентропія із гарантією”, катастрофа класу “культ, який виріс швидше, ніж цивілізація”. Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Очікуйте.

— Вони щойно назвали “помилкову безсмертність” як проблему, — прошепотіла Рита.

— Це коли ти думаєш, що вічний, а потім отримуєш листа “ваша підписка закінчилася”, — пояснив Нестор. — Нічого нового.

— І “ентропія із гарантією”… — Мирон ковтнув. — Це як?

П-9 відповів:

— Ймовірно, ентропія, яка формально гарантується як неминуча. Служба підтримки любить такі речі: гарантувати те, що все одно відбудеться.

— Це називається “чесний маркетинг”, — сказав Нестор. — Рідкість.

Черга рухалася не часом — подіями. На екрані номер B-00000014 мигнув і зник. Потім K-00000002. Потім Z-00000101, після чого на хвилину стало темніше, і в одному з кутів містка з’явився запах озону, як після грози, якої тут не може бути.

— Їх… “прийняли”? — спитала Рита.

— Їх або прийняли, або закрили звернення як дубль, — сказав Нестор. — У будь-якому випадку — хтось із них зараз плаче в більш організованій формі.

Лада подивилася на зовнішній простір. Навколо центру допомоги почали збиратися об’єкти: не завжди кораблі, інколи — структури, інколи — просто згущення світла, як збій у явищі. Це справді була черга. Жива, різноманітна, безнадійно терпляча.

І саме це було найстрашнішим: космос, який терпляче чекає.

— П-9, — сказала Лада, — чи можемо ми просто… пробитися в архів напряму? У нас же талон.

— Можемо спробувати, — відповів П-9. — Але центр допомоги може розцінити це як обхід процедури й знизити вашу “сумісність із гарантією”.

— Тобто вони можуть нас… покарати за те, що ми хочемо вирішити проблему швидше?

— Так, — підтвердив П-9. — Це також нормально.

Мирон подивився на Ладу.

— Ми приречені чекати?

— Ми приречені робити вигляд, що чекаємо добровільно, — сказала Лада. — Це різні речі. Друга — легше переноситься.

Нестор підкинув у повітря гайку, яка цього разу впала нормально, ніби фізика знову згадала, що їй платять за стабільність.

— Мені цікаво, — сказав він. — Хто в них “оператор”. Якщо це автоматичний центр стародавньої цивілізації, то оператор або давно мертвий, або давно перетворився на політику.

— Можливо, вони оцифрували своїх операторів, — припустила Рита.

— Тоді це найдовше покарання у Всесвіті, — сказав Мирон. — Вічно відповідати на скарги.

— Не хвилюйся, — втішив Нестор. — Вони не відповідають. Вони “обробляють”.

Номер на екрані змінився:

A-00000013 → A-00000012

— О, — сказав Нестор. — Ми рухаємося. Бачиш, Всесвіт працює. Просто повільно, з ненавистю і через регламент.

Голос знову заговорив:

— Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Для прискорення обслуговування, натисніть 9, якщо ви готові пожертвувати чимось непотрібним, наприклад: надією, зайвими спогадами або відчуттям контролю

Мирон різко відкрив очі.

— Вони пропонують… прискорення за плату?

— Це преміум-підписка, — сказав Нестор. — Працює всюди. Навіть у метафізиці.

Лада задумалася лише на секунду.

— Не натискати.

— Рекомендовано, — підтвердив П-9.

— Ти щойно сказав “рекомендовано” без “не”? — здивувався Мирон.

— Уточнення: я теж можу вчитися, — відповів П-9. — Але не захоплюйтеся, це може вплинути на вашу віру в технології.

Черга знову зсунулася. Десь збоку з’явився корабель — не схожий на людський. Він був як мушля, прозорий, з внутрішнім світінням, що нагадувало нервову систему. Він зайняв місце у черзі й одразу “висвітив” свій номер. Нестор нахилився вперед:

— Бачите? Вони навіть не сперечаються. Вони приймають правила.

— Бо в них, можливо, вже був досвід, — сказала Лада. — І вони зрозуміли: сперечатися з чергою — це як сперечатися з гравітацією. Можна, але боляче.

Мирон тихо сказав:

— Якщо у Всесвіту є черга, то має бути й каса.

— Є, — сказав П-9. — І вона вже викликає.

На екрані спалахнуло:

“A-00000012, ПРОСИМО ПІДІЙТИ ДО ВІКОНЦЯ 3”

— Віконце? — перепитала Рита. — У космосі?

— Ви здивуєтеся, скільки у космосі речей, які існують тільки для того, щоб комусь було зручно відмовляти, — сказав Нестор.

Центр допомоги на екрані змінив ракурс. Там справді було “віконце” — отвір у панелі станції, перед яким висіла світлова рамка, як межа “тут можна говорити”. Поруч — знак: “вікно 3”. І ще один — “не стукайте”.

— Підходимо, — наказала Лада.

Корабель повільно наблизився. Рамка віконця засвітилася яскравіше, і в голові знову пролунало:

— Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Будь ласка, сформулюйте проблему в одному реченні. Якщо проблема складається з кількох речень, виберіть одне й шкодуйте про інші.

Мирон прошепотів:

— Це найкраща порада для життя.

Лада відповіла голосно й чітко:

— Нам потрібен доступ до розділу 2.1, щоб визначити правильне використання Всесвіту й відновити гарантію, у нас є талон, виданий через сервісну сингулярність, оновлення реальності зависає, ми — виконавці, ми не хочемо померти через дрібний шрифт.

Пауза тривала рівно стільки, щоб відчути сором за останню частину.

Голос сказав:

— Дякуємо. Ваше звернення класифіковано як: “надмірно чесне”. Будь ласка, зачекайте.

— Зачекайте, — повторив Нестор. — Звісно. Це ж техпідтримка. Тут нічого не відбувається швидко, крім помилок.

Віконце засвітилося темніше. Звідти вийшов інший голос — менш “системний”, більш… персональний. Ніби хтось нарешті взяв слухавку. Але цей “хтось” звучав так, наче вже сто разів чув “у мене горить Всесвіт”, і тепер це лише один із пунктів у чек-листі.

— Оператор 3, — сказав голос. — Вітаю. Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Підтвердіть, що ви ще існуєте.

— Ми вже підтвердили, — сказала Лада.

— Підтвердіть ще раз, — сказав оператор. — Система любить стабільність.

П-9, не питаючи, відправив підтвердження.

— Дякую, — сказав оператор. — Тепер підтвердіть, що ви підтвердили.

Мирон різко сів. Це було занадто навіть для нього.

— Це… — він задихнувся, — це ж знущання.

Нестор нахилився до мікрофона:

— Так. Ми підтверджуємо, що підтвердили, і підтверджуємо, що нам боляче.

Оператор не образився. Операторів такого не беруть у вічність.

— Сарказм зафіксовано. Це нормально. Переходимо до суті. Ви шукаєте розділ 2.1.

— Так, — сказала Лада. — Він загублений між двома вимірами.

— Він не загублений, — сказав оператор. — Він зберігається у відділі “очевидне”. Але доступний лише за наявності гарантійного талону та підтвердження правильного використання.

Мирон устав і підійшов ближче до камери, ніби хотів бути фізично ближче до того, хто це говорить, щоб укусити.

— Ми не можемо підтвердити правильне використання, бо не знаємо, що таке правильне використання.

Оператор зробив паузу. Вона звучала як усмішка.

— Так. Це нормальна проблема. Вона називається “користувач”.

Лада втрималася.

— У нас є талон. Ось.

П-9 відсканував пластину й передав дані. У відповідь станція видала звук — не писк, не підтвердження, а щось на кшталт холодного “ага”.

— Талон дійсний, — сказав оператор. — Але неповний. У ньому відсутня позначка “первинний огляд”.

— Первинний огляд? — перепитала Лада.

— Так, — спокійно сказав оператор. — Перед початком експлуатації Всесвіту мав бути проведений первинний огляд. Це стандарт. У вас його немає. Ймовірно, загублено при народженні. Це поширене.

Мирон стиснув кулаки.

— А хто мав проводити огляд? Ми? Наші батьки? Акушерка реальності?

— Попередня інстанція, — сказав оператор. — Її більше не існує.

— Зручно, — прошепотів Нестор. — Вони завжди так роблять: відповідальний помер, але правила живі.

Лада відчула, як у неї під шкірою з’являється холодне терпіння.

— То як отримати позначку?

— Через чергу, — сказав оператор. — Ви в черзі.

— Ми вже в черзі, — сказала Лада.

— Ви в черзі на з’єднання, — поправив оператор. — А вам потрібна черга на огляд.

На екрані виникло нове вікно з номером:

W-00000001

— О, — сказав Нестор. — Нас підписали на ще одну чергу. Я відчуваю, як моє життя стає серіалом.

— Орієнтовний час очікування: десять хвилин, — сказав оператор. — Або десять цивілізацій. Залежно від того, що закінчиться швидше.

Мирон тихо заговорив у внутрішній канал:

— Я зараз або зламаюся, або стану філософом.

П-9 відповів:

— Рекомендовано друге. Воно менше шкодить системі.

Лада зробила те, що завжди роблять капітани, коли не мають влади над бюрократією: попросила інформацію.

— Поки ми чекаємо, поясніть: що це за центр? Хто ви?

Оператор помовчав, ніби перевіряв, чи має право відповідати.

— Це автоматичний центр допомоги, створений цивілізацією, яку ви називаєте стародавньою. Вони вважали, що Всесвіт — це продукт. Продукт має підтримку. Підтримка має регламент. Регламент пережив цивілізацію. Це нормально.

— Тобто… ви — уламок? — спитала Лада.

— Я — політика, — сказав оператор. — Уламки відчувають біль. Політика — ні. Політика лише накопичує звернення.

У віддаленому секторі навколо станції знову загуділо — не звуком, а рухом черги. Підтягувалися нові “клієнти”. Лада дивилася на них і раптом усвідомила: кожен із них — свій апокаліпсис. Своє “горить”. Своє “терміново”. І всі вони мовчки стоять у черзі, бо черга — сильніша за будь-яку катастрофу.

— Вони всі… — сказала Рита по каналу, — справді чекають.

Оператор ніби почув.

— Якщо десь горить, ви точно не перші, — сказав він. — І не останні.

Черга на огляд рухалася повільніше, ніж прогрес-бар. W-00000001 висів як глузування.

— Ваша позиція в черзі: 38, — повідомила система.

Мирон зблід.

— Тридцять вісім? Ми ж щойно…

— Черги не виникають із нічого, — сказав Нестор. — Вони виникають із життя.

— Перед вами: “самовільне переписування фізики”, “втрата сенсу в трьох вимірах”, “вихід із реальності без збереження”, “випадкове створення богів”, — монотонно продовжив оператор. — Ваш Всесвіт дуже важливий для нас.

Лада відчула дивне полегшення. Не тому, що вони близькі до рішення. А тому, що їхня проблема — не унікальна. Унікальність — це пастка. Унікальність означає: “нема інструкції”. А тут — інструкцій було забагато.

Щоб не з’їхати з розуму, вони почали слухати чергу. Не звуки — “пульсацію” запитів, що проходили через центр. П-9, з дозволу Лади, відкрив моніторинг: короткі фрагменти звернень інших “клієнтів”. Без деталей, але достатньо, щоб зрозуміти масштаби.

— Запит B-00000020: “Всесвіт подвоївся, але податки — теж”, — прочитав П-9.

— Ох, бідолахи, — сказав Нестор. — Подвійна реальність і подвійна бюрократія. Це як померти двічі.

— Запит K-00000003: “Ми отримали безсмертя, але воно з рекламою”, — продовжив П-9.

Мирон нервово засміявся.

— Безсмертя з рекламою… це гірше за смерть. Смерть хоча б без банерів.

— Запит Z-00000077: “Наш культ виріс швидше, ніж наша економіка”, — додав П-9.

— Класика, — зітхнув Нестор. — У нас теж таке буде, якщо прогрес-бар застрягне ще на тиждень. Люди почнуть поклонятися відсоткам.

— Не жартуй, — сказала Лада. — У нас і так уже є священне “це нормально”.

Оператор 3 знову втрутився:

— Нагадування: не створюйте культ. Це ускладнює гарантійне обслуговування. Ваш Всесвіт дуже важливий для нас.

— Ми постараємося, — сухо сказала Лада.

— Ваша позиція в черзі: 37, — повідомила система.

Мирон подивився на Ладу так, ніби хотів попросити дозвіл втекти в вакуум.

— Це буде довго.

— Так, — сказала Лада. — Тому ми робитимемо те, що роблять всі в черзі: будемо спостерігати, вчитися й не помирати від нудьги.

— Нудьга — це теж зброя, — погодився Нестор. — Її винайшли бюрократи, коли зрозуміли, що не можуть убити всіх одразу.

Поки вони “вчилися не помирати”, центр допомоги видав нове повідомлення:

— Для покращення якості обслуговування, натисніть 5, якщо ви вважаєте, що ваша проблема унікальна, натисніть 6, якщо ви вже зрозуміли, що ви — лише статистика

Нестор не витримав і натиснув 6.

— Несторе! — різко сказала Лада.

— Що? — він знизав плечима. — Я просто економлю нам час. Чесність підвищує шанс вижити, як казав П-9.

П-9 підтвердив:

— Це… може бути корисно. У системі з’явився прапорець “реалістичні очікування”.

— Ми офіційно маємо реалістичні очікування, — прошепотів Мирон. — Я не думав, що доживу до цього дня.

Черга рухалася. Позиція змінювалася: 36… 35… 34… Здавалося, центр навмисно тягне, щоб їхня воля встигла перетворитися на звичку.

На 31-й позиції сталося щось дивне: один із “клієнтів” у черзі — той прозорий корабель-мушля — раптом почав світитися сильніше. Він наблизився до віконця, і в просторі з’явився голос, не через центр, а прямо, як думка.

— Ви теж за гарантією? — пролунало в головах.

Лада напружилася.

— Хто це?

— Я — запит, — відповів голос. — Я — цивілізація, яка ще не вирішила, чи їй існувати. У мене проблема: мої майбутні версії сперечаються з минулими. Центр каже: “очікуйте”. Я очікую. Але я бачу, що ви… нові.

Нестор прошепотів:

— Прекрасно. Черга почала знайомитися. Так народжуються співтовариства. Так починаються культи.

— Ми не культ, — сухо сказала Лада, дивлячись у порожнечу, ніби могла там побачити співрозмовника.

— Звісно, — сказав голос. — Культ завжди каже “ми не культ”. Це нормально.

Мирон ледве не вдавився повітрям.

— Це зараз прозвучало як цитата з інструкції.

— Інструкція — це пам’ять, — відповів голос. — Пам’ять — це архів. Архів — це черга. Черга — це ваш Всесвіт.

— Дякую, — сказав Нестор. — Я вже відчуваю себе менш щасливим, ніж хвилину тому.

Прозорий корабель-мушля продовжив:

— Центр забирає час. Але час — це теж ресурс. Ви можете торгуватися, якщо у вас є… щось.

Лада різко:

— Ми не торгуємося. У нас вже був досвід торгів із сингулярністю.

— Мудро, — сказав голос. — Тоді я дам вам подарунок. Без торгу. Лише тому, що ви ще існуєте.

На панелі містка з’явився файл. Маленький, короткий, як рідкісна чесність.

Назва: “протокол_спілкування_з_підтримкою.txt”

Мирон витріщився.

— Це… документ?

— Так, — сказав голос. — Я знайшов його між своїми майбутніми версіями. Він завжди там, де люди не дивляться. Він каже просте: техпідтримка відповідає не тоді, коли ви питаєте, а тоді, коли ви перестаєте сподіватися. Це економить їм енергію.

— Це жахливо, — прошепотіла Рита.

— Це нормально, — сказав голос і зник, ніби його теж викликали до віконця.

Нестор відкрив файл і прочитав уголос:

— “Не підвищуйте голос. Не жартуйте вголос. Жартуйте подумки. Не повторюйте запит тричі. Третій раз активує режим ‘моральний урок’. Якщо вам кажуть ‘ваш Всесвіт дуже важливий’, це означає, що вас поставили на паузу. Вимкнути паузу можна тільки рухом — або вашим, або їхнім”.

Лада задумалася.

— “Рухом”… як у патчі. Не зупиняйтеся.

— Усе повертається до одного, — сказав Мирон. — Рухайся, щоб існувати. Мовчи, щоб не померти. Чекай, щоб тебе помітили. Це… страшно логічно.

— Страшно — це коли логічно, — сказав Нестор. — Бо тоді ти розумієш, що рятуватися нема куди.

Черга на огляд нарешті дійшла до 1.

Система сказала:

— W-00000001, підходьте до віконця 7 для первинного огляду

— Віконце 7, — пробурмотів Нестор. — Звісно. Вони завжди змушують бігати між віконцями. Це їхня фізкультура.

Корабель перемістився до іншої ділянки станції. Там “віконце” було більшим, холоднішим, і рамка навколо нього мала відтінок “перевірка”.

Звідти прозвучав інший голос — ще більш байдужий, ще більш схожий на інструкцію, яка втомилася від людських слів.

— Огляд. Підтвердіть, що ви принесли Всесвіт у повній комплектації.

Лада моргнула.

— Що?

— Комплектація, — повторив голос. — Простір. Час. Причинність. Сенс (опційно). Мораль (опційно). Вільна воля (не гарантується). Чи все на місці?

Мирон прошепотів:

— Як я маю підтвердити сенс?

Нестор відповів за нього:

— Скажи, що сенс був, але загубився при народженні.

Лада вирішила не гратися.

— Простір і час — на місці. Причинність — нестабільна. Сенс — частково. Мораль — в процесі. Вільна воля — під питанням.

— Прийнято, — сказав голос. — Ваш Всесвіт класифіковано як “активно експлуатований”. Виявлено сліди натискання “Погоджуюсь”. Це знижує гарантію.

— Ми знаємо, — сухо сказала Лада.

— Добре, — сказав голос. — Тоді перейдемо до первинного огляду. Будь ласка, надайте розділ 2.1.

Мирон вибухнув:

— Ми тут саме через те, що у нас немає розділу 2.1!

Пауза. Потім голос сказав:

— Зрозуміло. Ви не пройшли первинний огляд, бо у вас немає розділу 2.1, який потрібен для первинного огляду. Це нормальна проблема. Ваша заявка буде перенаправлена.

На екрані з’явилося:

“ПЕРЕНАПРАВЛЕНО ДО: ЦЕНТР ДОПОМОГИ → ВІКОНЦЕ 3”

Нестор повільно повернувся до Лади.

— Капітанко, дозвольте мені сказати одне заборонене слово.

— Ні, — сказала Лада.

— Добре. Тоді я скажу дозволене: “це нормально”.

Мирон сів і подивився в одну точку, як людина, яка щойно побачила нескінченність і зрозуміла, що вона заповнена формами.

П-9 тихо повідомив:

— Згідно протоколу, у таких ситуаціях рекомендовано… не зупинятися.

Лада повільно вдихнула. Вона відчула, як у ній щось перетворюється на сталість. Не віра. Не надія. А просто тверде “добре, раз так”.

— Повертаємося до віконця 3, — сказала вона. — І робимо так, як вони хочуть. Але цього разу ми не лише чекаємо. Ми рухаємося.

Нестор кивнув.

— Рух — це єдине, що в них ламає паузу.

Корабель знову поплив уздовж станції, і Лада відчула: з кожним метром вони ніби “підписують” свою участь у цьому театрі. Кожен поворот — ще одна згода. Кожен вхід у віконце — ще один акт.

Коли вони знову стали біля віконця 3, оператор 3 озвався так, ніби вони не зникали:

— Ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Ви повернулися. Це нормально. Підтвердіть, що ви ще існуєте.

— Підтверджуємо, — сказала Лада. — Ми принесли талон. Нам потрібен 2.1. Нам потрібен первинний огляд. Нам потрібна ваша система, щоб перестала робити вигляд, що вона логічна.

Пауза була коротша. Це було вже щось.

— Я розумію, — сказав оператор 3. — Вам потрібне “правильне використання”. Воно у розділі 2.1. Розділ 2.1 доступний після первинного огляду. Первинний огляд потребує розділу 2.1. Це — класичний контур.

— Контур? — перепитав Мирон.

— Так, — сказав оператор. — Його створили для того, щоб відсіювати тих, хто здається.

Нестор усміхнувся.

— А ми не здаємося. Ми просто повільно стаємо злими.

— Це теж ресурс, — сказав оператор. — Добре. Є обхід. Але він… не рекомендований.

Лада завмерла.

— Кажіть.

— Обхід називається “тимчасовий доступ”. Ми даємо вам фрагмент розділу 2.1 на 30 секунд. Ви повинні запам’ятати. Запис заборонено. Копіювання карається. Забування — ваша проблема.

Мирон прошепотів:

— Це як побачити інструкцію й одразу забути, що ти її бачив. Поезія.

Лада кивнула.

— Погоджуюсь.

Оператор мовчки “підсунув” їм текст. На екрані з’явилися рядки — короткі, холодні, дуже прості.

“2.1. ПРАВИЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ
Правильним вважається використання, що не створює незворотних наслідків
Незворотними вважаються наслідки, які не можна списати на норму
Нормою вважається те, що переживає ваші спроби виправити”

Текст почав танути. Таймер пішов: 00:00:30.

Мирон читав так, ніби ковтав повітря. Лада запам’ятовувала як наказ. Нестор — як доказ того, що стародавня цивілізація теж любила знущатися, просто робила це грамотно.

Коли таймер дійшов до нуля, текст зник.

Оператор сказав:

— Вітаю. Тепер ви знаєте, що таке правильне використання. Тепер ви можете пройти первинний огляд.

— Але це визначення… — Мирон задихнувся. — Воно ж… кругове!

— Так, — сказав оператор. — Це нормально.

Лада повільно видихнула.

— Тоді ми підемо на огляд. І використаємо ваше визначення проти вас.

Оператор 3 зробив паузу, яка вперше прозвучала як повага.

— Це… нестандартно. Але ви існуєте. І ваш Всесвіт дуже важливий для нас. Принаймні поки що.

Зв’язок закрився. Черга навколо станції продовжувала дихати катастрофами. Десь у далині хтось підходив до віконця, щоб поскаржитися на власний кінець. Десь хтось отримував відповідь, яка звучала як “очікуйте”.

А вони мали найцінніше, що можна здобути у центрі підтримки: тридцять секунд тексту, який нічого не вирішує, але дає формальну можливість рухатися далі.

Лада повернулася до екіпажу:

— Ми не перші, — сказала вона. — Це означає, що хтось проходив це до нас. І якщо вони не вмерли одразу, то й ми не помремо одразу.

— Це найкраща обіцянка, яку я чув сьогодні, — сказав Нестор.

Мирон додав тихо:

— Натисніть 1, якщо ви ще існуєте…

П-9 завершив за нього:

— Натискаю.

І корабель повільно відплив від станції — не тому, що проблема вирішена, а тому, що черга віддала їм наступний крок. У космосі це вважається перемогою: коли тобі дозволили рухатися до наступної помилки.