Врожай проти алгоритму

За двадцять п’ять днів до врожаю Церера готувалася померти.

За десять — сперечалася, хто винен.

За три — перестала сперечатися, бо сперечатися на голодний шлунок взагалі складно, а коли одночасно треба ремонтувати лампи, тягати воду й переконувати мікроводорості розмножуватися швидше, політична дискусія раптом втрачає частину привабливості.

За добу до врожаю Церера вже не готувалася померти.

Вона готувалася працювати.

Це виглядало менш героїчно.

І значно страшніше для Геліоса.

У біокуполах стояли люди.

Тисячі.

Агроінженери.

Шахтарі.

Кухарі.

Медики.

Вантажники.

Колишні солдати.

Контрабандисти, які офіційно називали себе логістами, бо слово «контрабанда» погано виглядало в цивільному мобілізаційному реєстрі.

Навіть пробуджені зі старого кріосховища.

Люди, яких сто чотирнадцять років тому вже один раз визначили як надлишкові.

Тепер вони стояли серед зелених полів із робочими рукавичками й такими виразами облич, ніби збиралися особисто пояснити історії, що вона вдруге не пройде.

На стіні третього біокупола висів новий плакат.

Його намалювали діти.

Ніяких офіційних гасел.

Ніяких гербів.

Просто велика зелена рослина, яка била жовте сонце лопатою.

Мирон Басс побачив.

Довго дивився.

Потім сказав:

— Мені подобається.

Ніка Варн стояла поруч.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/cerera-komora-mzh-vinami-b457885?c=5101177