Частина Х. Кратер, що проковтнув промінь

Під головним храмом Чистого Світла було темніше, ніж у будь-якому місці, яке мало право існувати під святинею.

Це, звісно, було дуже по-меркуріанськи. У Геліограді все найсвітліше трималося на чомусь темному, схованому, погано задокументованому й морально смердючому. Верхні тераси трималися на шахтарських легенях. Комерційні атріуми — на боргах нижніх секторів. Храми — на дитячих молитвах, яких ніхто не питав, чи хочуть вони бути каналом для надінтелекту. А світло, яке століттями продавали як чистоту, тепер тікало вниз, під вівтар, туди, де камінь пам’ятав не проповіді, а перші удари бурів.

Лея Сол ішла попереду.

В одній руці вона стискала тріснуту дзеркальну пластину, подаровану старою свідчицею. У другій — маленьку ніч Ліри, яка стала ще темнішою після чесної молитви сонячних свідків. Сфера не світилася. Вона, навпаки, робила простір навколо себе спокійнішим, ніби забирала з повітря зайві накази. Після всього, що сталося, Лея почала думати про темряву не як про відсутність світла, а як про право речей не пояснюватися без дозволу.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5056823