Міста, що блукають у туманностях - частина I

Порт без орбіти

Коли ми нарешті «пристали», капітан сказав слово, яке завжди звучить як анекдот перед розстрілом:

— Акуратно.

У нормальному космосі «акуратно» означає: не зірви стикувальний вузол, не спали півпалуби плазмою, не підчепи на корпусі живий метеорит і не дай страховикам причину для поезії. Тут, у туманності, «акуратно» означало: не надто голосно дихай, бо місце може сприйняти це як запрошення.

Ми стояли в шлюзі, і я не міг вирішити, що мене дратує більше — химерна, майже земна м’якість світла, чи запах пилу, який пробився крізь фільтри, наче у наших системах безпеки з’явився власний ностальгічний настрій. Це був запах не просто старого металу. Це був запах «тут давно жили». Запах зношених підошов, засохлої фарби, розтрісканої кераміки. Запах міста, яке не має права існувати там, де немає ґрунту.

Капітан зробив крок першим — як людина, яка звикла, що якщо доля й має бити, то нехай б’є по ньому, а не по комусь із молодших. Рю пішла другою, не тому, що була сміливою, а тому, що була впертою: якщо її вже тягнуть у невідоме, вона принаймні зробить вигляд, що йде туди сама. Медик затримався на порозі, немов намагався запам’ятати, як виглядає «нормальна» стіна шлюзу — на випадок, якщо нам доведеться будувати її з власних кісток.

Я зайшов останнім, бо навігатор зазвичай іде останнім. Так простіше: якщо всі помруть, буде кому написати звіт. Історія — це теж форма виживання, просто дуже повільна.

Вулиця-коридор, якою ми рушили, мала легкий вигин, як у старих районах, де архітектору колись було лінь підганяти лінійкою під будівельні нормативи. Під ногами — метал, який пружинив ледь-ледь, як жива тканина. На стінах — панелі, що виглядали то як фасади, то як ребра. І всюди — дрібні нитки світла, ніби місто мало власну кровоносну систему і соромилося показувати її повністю.

— У мене одне питання, — прошепотів медик. — Де тут табличка «вихід»?

— Вихід завжди там, де ти не хочеш його бачити, — промовив голос у моєму навушнику. Голос «мапи». Голос того, що називало себе навігаційним контуром міста і звучало так, ніби відвідувало курси пасивної агресії.

Рю скосила очі на мене:

— Твій внутрішній космос знову розмовляє?

— Це не мій, — буркнув я. — Це… місцевий сервіс.

— Чудово, — сказала вона. — Сподіваюся, у них є служба підтримки й безкоштовна евакуація.

— Є, — відповів голос. — Вона називається «пам’ять». Ви нею скористаєтесь, якщо пощастить.

Це прозвучало як комплімент, але я вже знав: у туманностях компліменти — це не про приємне. Це про точність. А точність тут була небезпечніша за брехню.

Ми вийшли на першу площу, і вона виявилася… не площею. Вона була кишенею простору, вирізаною з порожнечі й зашитою у туманність так акуратно, наче хтось справді вірив, що краса здатна зупинити фізику. Над нами — купол світла, сегментований, як луска. За куполом — повільний, густий, барвистий туман, що рухався так, ніби хтось гладив його зсередини.

І тоді я побачив головне: край площі не переходив у стіну. Він переходив у… ніщо.

За перилами, за декоративними арками, за фальшивою «лінією горизонту» — не було планети. Не було станції з обертовим кільцем. Не було навіть звичного відчуття «ми всередині конструкції». Була порожнеча, яка лежала прямо поруч, як сусід у купе, що мовчки дивиться у вікно і точно знає, коли ти заснеш.

— Це порт, — сказав капітан.

— Це маячня, — сказала Рю.

— Це порт без орбіти, — поправив голос. — І це, між іншим, найчесніший порт, який ви бачили. Він не прикидається, що має опору.

Я повільно підійшов до перил. Внизу не було «внизу». Простір там падав у чорне. Десь у далечині світилися зірки, але тут, поряд, їх не хотілося називати «далечінню». Бо далечінь — це коли є дистанція. А тут було відчуття, що порожнеча дивиться знизу вгору, як дно колодязя, що чекає, коли ти нахилишся надто низько.

— Дихай, — сказав капітан.

— Я дихаю, — відповів я.

— Ні. Я маю на увазі: дихай рівно. Тут місце слухає.

— Місце не слухає, — машинально почав я.

— Місце питає, — втрутився голос. — І зараз воно запитає вас за правилами.

Я хотів спитати: «Якими ще правилами?» — але цього разу голос не дав мені навіть шансу на сарказм.

Бо по площі, з боку арки, йшли ті самі конструкції — сторожі. Високі, тонкі, з ребрами, що світилися. Вони рухалися синхронно, як один механізм. Але тепер я помітив ще дещо: на їхніх грудях були знаки. Ніби нашивки. Ніби жетони. І на кожному — різний символ, схожий на спотворену літеру або на карту, яку хтось зламав навпіл.

Вони зупинилися в кількох кроках від нас. Один із них зробив крок уперед — і я зрозумів, що «він» тут не зовсім правильне слово. Це було радше «вони», зібрані в одну форму.

Сторож нахилив голову, як службовець, який готується до стандартної процедури.

І тоді пролунало перше питання. Не в навушнику. Не через динамік. Воно пролунало в повітрі, в кістках, у порожнині за грудною кліткою — там, де зазвичай живе страх.

— Що ти пам’ятаєш?

Медик здригнувся.

— Перепрошую?..

Сторож не повторив. Бо це питання не про вухо. Воно про нутро.

Капітан тримався рівно. Він дивився на сторожа як на митника, який вирішив замінити паспорт на рентген совісті.

— Ми прийшли за маяком, — сказав він. — Ми шукаємо маршрут.

Сторож не реагував. Для нього слова «маршрут» і «маяк» були, схоже, дрібним шумом — як реклама в порту, де продають кисень по акції.

— Що ти пам’ятаєш? — знову прозвучало, але цього разу в питанні було щось гостріше. Ніби місто перевіряло не ввічливість, а наявність «тебе» як явища.

Я відчув, як у мене в роті пересохло. Не від страху навіть — від того, що відповідь не можна було вигадати. Місто не приймало брехню як валюту. Воно приймало тільки те, що вже прожило тебе.

Рю вилаялася — тихо, з почуттям, з тією інтонацією, яку люди використовують, коли відчувають, що їх змушують бути щирими.

— Я пам’ятаю, як мій перший ремонтний комплект вибухнув у руках, — сказала вона. — І як майстерня смерділа паленим пластиком три дні. І як мені сказали, що я «маю потенціал», бо вижила.

Сторож злегка повернув голову, ніби система відмітила факт.

— Прийнято, — пролунало десь у просторі.

Потім сторож повернувся до медика.

— Що ти пам’ятаєш?

Медик затнувся. Його пальці стиснули ремінь сумки.

— Я… пам’ятаю, як… — він ковтнув. — Як я вперше не встиг. Як у мене в руках затих пульс, і я ще хвилину тримав пальці на шиї, роблячи вигляд, що можу домовитися зі смертю.

Я не бачив, як у нього тремтять губи, але чув у голосі порожнечу.

— Прийнято, — сказало місто.

Капітан дивився прямо.

— Що ти пам’ятаєш? — звернулося до нього.

Капітан мовчав довше, ніж я очікував. Так довго, що мені стало некомфортно — а я давно навчився жити в некомфортному. Потім він сказав:

— Я пам’ятаю, як підписував наказ на відхід. І як на екрані залишилися маяки тих, кого ми не змогли забрати. Вони блимали, як докір. Я вимкнув екран. Але не вимкнувся я.

Це було сказано без пафосу. Просто факт.

— Прийнято.

Сторож повернувся до мене.

Я хотів пожартувати. Хотів сказати: «Я пам’ятаю пароль від старої поштової скриньки і сором за це». Але я відчув: місто не оцінить. Воно не любить, коли йому підсовують обгортку замість нутра.

— Я пам’ятаю тишу після аварійної сирени, — сказав я. — Коли всі ще живі, але вже зрозуміли, що щось вмерло. Не люди. Віра.

Сторож завмер, як статуя. А потім — сталося те, чого я не чекав: ледь помітна хвиля світла пробігла по його ребрах, ніби місто відгукнулося.

— Прийнято.

Площа ніби видихнула. Купол світла на мить став яскравішим.

І ми отримали «дозвіл». Не як документ, не як перепустку. Як факт: нас більше не вважали порожніми.

— Вітаю, — сказав голос у навушнику. — Ви пройшли найважчу митницю. Тут не перевіряють зброю. Тут перевіряють, чи ви здатні відчути сором без втрати свідомості.

— Дякую, — прошипів я. — Дуже гостинно.

— У нас тут мало часу на люб’язності, — відповів голос. — Порт блукає. А коли порт блукає, він не встигає бути милим.

Ми рушили далі, і площа відкрила свої вулиці. Їх було багато — промені, артерії, тонкі проходи, що ховалися за арками. Десь високо тягнулися мости, на яких повільно ковзали світляки — транспорт чи дрони. На перший погляд місто було живим. На другий — воно було живе не так, як ми.

— Де люди? — спитав медик тихо. Тепер його голос був обережніший, наче він боявся, що місто і на це має протокол.

— Люди — це тимчасово, — сказав голос. — Місто — довше. Якщо ви хочете побачити людей, вам у музеї. Тут ви побачите те, що люди лишають після себе, коли тікають із власного страху.

Рю пирхнула:

— О, чудово. Екскурсія «історія цивілізації в уламках і докорах». Скільки коштує квиток?

— Один спогад, — відповів голос. — Порт любить плату спогадами. Гроші тут незручні: вони не дихають.

Я не знав, чи сміятися, чи стискати зуби. І те, й інше було природною реакцією, коли тебе запрошують до місця, де банківська система програє психології.

Ми вийшли на другу площу — меншу, тіснішу, з торговими рядами, що висіли в повітрі на тонких фермах. Там були вивіски без слів — тільки символи, кольорові плями, ритми світла. І все одно було зрозуміло: тут продають. Тут торгуються. Тут обмінюють.

Але на прилавках не лежали деталі, не миготіли контейнери з харчем, не стояли балони кисню.

На прилавках лежали… моменти.

Я не можу пояснити інакше. У прозорих капсулах пульсували фрагменти: сміх дитини, запах дощу, звук розбитої чашки, відчуття пальців у шерсті тварини, яку ти любив. Це були не предмети. Це було те, що предмети залишають у тобі, коли вже зникли.

— Ми що, реально в місці, де торгують спогадами? — прошепотів медик.

— Ласкаво просимо в дорослий космос, — сказала Рю. — Тут усе торгується. Навіть те, що ви думали залишити собі.

— Не все, — поправив голос. — Є речі, які порт не бере. Наприклад, самовиправдання. Воно занадто токсичне, забруднює дихання.

Я підійшов ближче до одного прилавка. Там стояла капсула, в якій мерехтів жовтий світ. І я раптом відчув — не бачив, не чув — відчув: це спогад про сонце. Про справжнє, тепле сонце на шкірі. Я майже не пам’ятав, як це. У космосі сонце — це або ворог, або цифра, або джерело енергії. Тепло стало метафорою. А тут воно продавалося, як товар.

Поруч з капсулами стояли конструкції, схожі на сторожів, але менші, більш «людяні» у формах. Вони рухалися повільніше, ніби їх не синхронізували. І в них було щось схоже на… індивідуальність.

Один із них обернувся до мене. Його лице було гладким, як маска, але в середині маски тремтіла тінь, ніби за нею хтось дихає.

— Ти щось пам’ятаєш про дім? — запитало воно. Голос був не такий, як у «мапи». Це був інший тембр. Тепліший. Небезпечніший саме тому, що тепліший.

— Я… — почав я.

— Не поспішай, — сказало створіння. — Порт не любить поспіху. Поспіх — це коли ти біжиш від себе.

Рю стала поруч.

— Він навігатор, — сказала вона, ніби це пояснювало мою невпевненість. — У них професійна алергія на філософію.

— Навігатор — це той, хто не може собі дозволити брехати про напрямок, — відповіло створіння. — Це рідкісна чесність.

Я відчув, як мене дратує слово «чесність», коли його вимовляють у місці, де вона — валюта.

— Ми не прийшли торгувати, — сказав капітан. — Ми прийшли за маяком. Це порт має маяк?

Створіння повільно повернуло голову до капітана.

— У порту багато маяків, — сказало воно. — Деякі світять. Деякі тільки роблять вигляд. А деякі — це пастки для тих, хто думає, що світло завжди означає вихід.

Голос «мапи» в моєму навушнику тихо зітхнув.

— Не слухайте торговців, — сказав він. — Вони продають сенс дорожче, ніж він коштує. І, повірте, сенс тут погано розмитнюється.

— О, — Рю усміхнулася. — У вас тут корпоративна війна? Мені подобається. Де ставити ставки?

— Ставки ставлять ті, хто не цінує пальці, — відповів голос.

Ми пройшли далі — крізь ряди світлячих капсул, крізь арки, що підсвічувалися знизу, крізь вузькі проходи, де стіни наближалися до плечей так, ніби місто перевіряло, скільки в тебе лишилось місця для власної гордості.

І тоді я побачив те, що перетворило мій скепсис на щось інше — на холодне, тверде усвідомлення.

За черговою аркою відкрився док. Справжній док — велика платформа, на якій стояли кораблі. Різні. Деякі — людські моделі, старі, зі зношеними корпусами. Деякі — чужі, з формами, які я не міг описати, бо вони були ніби з іншої логіки. А деякі… деякі були напівкораблями, напівбудівлями — ніби місто обростало їх, як корал.

Кораблі стояли без людей.

— Де екіпажі? — прошепотів медик.

— Тут не питають «звідки ти», — нагадав голос. — Тут питають «що ти пам’ятаєш». Якщо ти пам’ятаєш не те, що треба, ти можеш залишитися. Не як тіло. Як частина міста.

Я відчув, як у мене піднімається нудота. Не фізична — моральна. Та, яка приходить, коли ти бачиш місце, що перетворює людей на функції.

Капітан стояв і дивився на кораблі довго. Його обличчя було кам’яним. Але я знав: під каменем у нього завжди була лють. Лють на те, як легко всесвіт робить із людей статистику.

— Це пастка? — спитав він.

— Це порт, — відповів голос. — Пастка — це коли хтось обіцяє, що ти підеш. Порт нічого не обіцяє. Він просто приймає. Як могила, але з кращою архітектурою.

Рю тихо вилаялася, цього разу без жарту.

— Добре, — сказав капітан. — Нам потрібен маяк. Де він?

— Маяк не «де», — відповів голос. — Маяк — «коли». У туманностях простір не відокремлюється від часу. І місто теж. Воно пришите не до планети — воно пришите до моменту, який ви назвали б «тут». Але «тут» щомиті зсувається.

— Прекрасно, — сказала Рю. — Я завжди мріяла потрапити в місце, де навіть «тут» має кризу ідентичності.

Ми рушили доками, і кожен крок віддавався легким гулом. Я відчував під ногами життя — не тепле, не дружнє, але настирливе. Це місто не хотіло бути мертвим. Воно хотіло триматися. Воно хотіло продовжувати.

Над доками висіли щось схоже на крани — але замість металевих тросів у них були лінії світла. Вони торкалися корпусів кораблів, ніби слухали їх. Ніби читали їхні вм’ятини як текст.

— Це ремонт? — спитав медик.

— Це інвентаризація, — сказав голос. — Місто рахує, кого воно втратило. Воно робить це постійно. У нього така… звичка. Ви б назвали це травмою. Але у міста немає психолога. У міста є тільки рух.

Ми дійшли до центрального вузла доків, і там стояла споруда, схожа на башту, але не для огляду. Вона була, радше, як стовп, у якому крутилися кільця. Кожне кільце світилися символами. І коли я дивився на ці символи, мій мозок намагався перетворити їх на цифри. Але вони були не цифрами. Вони були… спогадами, перекладеними в геометрію.

— Це що? — спитав я.

— Реєстратор, — сказав голос. — Порт не має орбіти, але має облік. Це найсмішніша риса цивілізації: навіть у безглуздому місці ви хочете знати, скільки вас залишилося.

— Реєстратор кого? — уточнив капітан.

— Тих, хто приходить, — сказав голос. — І тих, хто лишається.

Я відчув, як по спині проходить холод.

— Ми не лишаємося, — сказала Рю твердо.

— Це дуже людська фраза, — відповів голос. — Її говорили всі, хто лишився. Тут вона звучить як пароль, який ніколи не спрацьовує.

Капітан підійшов до реєстратора. На нижньому кільці засвітився символ — і я раптом відчув у голові легкий тиск. Ніби хтось намагався зазирнути за мої очі.

— Не чиніть опір, — сказав голос. — Це просто перевірка. Порт має знати, що ви — не порожні оболонки. Ви ж не хочете, щоб вас сплутали з вантажем.

— А що, якщо ми не хочемо, щоб нас узагалі «знали»? — прошипів медик.

— Тоді вам треба було не заходити в туманність, — сухо відповів голос. — Я думав, ви це вже зрозуміли.

Кільце реєстратора знову засвітилося. Я побачив у символах знайоме — не як образ, а як відчуття: маяк. Той сигнал, за яким ми йшли. Він був тут. Але він був не зовнішнім. Він був інтегрований у структуру порту. Як нерв, під’єднаний до чужого тіла.

— Порт перехопив наш маяк? — спитав я.

— Порт не «перехоплює», — відповів голос. — Порт… підбирає. Все, що світить у туманності, рано чи пізно стає чиєюсь їжею. Порт — гурман.

Рю скосила очі.

— Слухай, «мапо», ти можеш бути менш… поетично мерзенною?

— Можу, — сказав голос. — Але навіщо? Поетика — це єдиний спосіб сказати правду так, щоб ви не втекли одразу.

Капітан торкнувся панелі реєстратора. Символи прискорилися. І тоді голос змінив тон.

— Тихо.

Ми завмерли.

Десь далеко, за куполом, туманність… зрушилася. Ніби великий об’єм газу і пилу з’їв світло і повернув його назад іншим кольором. Я відчув це як зміну тиску в грудях.

— Це що? — прошепотів медик.

— Вони близько, — сказав голос. Уперше він звучав не саркастично. Уперше — реально тривожно.

— Хто? — капітан не підвищував голос. Він і без того звучав так, ніби небо слухає.

— Ті, хто читає дихання міст, — сказав голос. — Ті, хто хоче пришити порт до контрольної точки. Ті, хто вважає, що блукання — це дефект, який треба виправити.

— Мисливці, — тихо сказав я, і слово прозвучало так, ніби я вимовив вирок.

Рю стиснула кулаки.

— Я вже ненавиджу їх, хоча навіть не бачила.

— Це нормально, — сказав голос. — Ненависть — найшвидший спосіб відчути себе живим. Але вона погано працює як двигун. Вона перегріває.

Капітан повернувся до мене.

— Нам потрібна інформація. Маяк — ключ. Якщо порт його «підбирав», він має знати, звідки сигнал. Ми зможемо вийти?

Я дивився на символи, що крутилися в реєстраторі.

— Якщо ми зрозуміємо, що тут вважають виходом, — сказав я. — Але…

Я не договорив, бо реєстратор раптом видав новий символ — і він був не про маршрут. Він був про нас.

Я відчув, як у голові спалахнула коротка, різка думка, не моя:

Пам’ять — пропуск.

І одразу після цього поруч із нами з’явився хтось. Не сторож. Інша істота — схожа на людину більше, ніж механізм. У неї були руки, ноги, навіть щось схоже на обличчя, але обличчя було зібране з тонких пластин, як мозаїка, що рухалася. В очах — слабке світло, живе, не системне.

— Ви нові, — сказала істота. Голос був низький, хрипкий, дуже людський. — Це видно. У вас ще немає того погляду, який з’являється, коли розумієш, що порт запам’ятає тебе краще, ніж ти сам.

— Хто ти? — спитав капітан.

Істота посміхнулася. Посмішка була кривою, як у людини, яка жартує, щоб не плакати.

— Тут не питають «хто», — сказала вона. — Тут питають «що ти пам’ятаєш». Але якщо вам потрібне ім’я, можете назвати мене Ліхтарем. Я колись був тим, хто показує шлях. Тепер я показую, де ви його втратите.

Рю зробила крок ближче.

— Супер. А є хтось, хто показує, як його не втратити?

Ліхтар глянув на неї так, ніби оцінював, скільки в ній ще надії — і чи варто її різати одразу.

— Є, — сказав він. — Але за це доведеться заплатити спогадом, який ви не хотіли б віддавати навіть собі.

— Мені здається, — пробурмотів медик, — що ми потрапили в найгірший банк у всесвіті.

— Найкращий, — поправив голос у моєму навушнику. — У найгіршому банку з вас беруть гроші. Тут з вас беруть правду.

Капітан подивився на Ліхтаря.

— Нам потрібен маяк. Ми йшли за ним. Чому він тут?

Ліхтар підняв руку і торкнувся реєстратора. Символи на мить зупинилися, ніби його торкнулися «правильні» пальці.

— Бо порт його впізнав, — сказав Ліхтар. — Бо сигнал був схожий на… старий. Дуже старий. Такі маяки не кричать про допомогу. Вони кличуть додому. Навіть якщо дому вже немає.

Мені стало холодно.

— Це наш маяк, — сказав я. — Ми отримали його від… замовника.

— Замовники люблять чужі маяки, — сказав Ліхтар. — Вони виглядають солідніше. Як старі печатки на нових контрактах.

Рю фиркнула.

— То нас просто використали?

Ліхтар знизав плечима.

— Вас використають ще багато разів, — сказав він. — Якщо ви виживете. Якщо не виживете — вас теж використають. Просто як матеріал.

Це було сказано так буденно, що я відчув, як чорний гумор у мені намагається підняти голову й сказати щось на кшталт: «Добре, що я хоча б буду корисним». Але язик не слухався. Бо тут жартувати означало здаватися. А я не хотів здаватися місту.

— Чого хоче порт? — спитав капітан.

Ліхтар подивився на нас по черзі.

— Порт хоче пам’ятати, — сказав він. — Бо коли ти блукаєш, у тебе забирають опору. У міста немає планети, немає орбіти, немає «домівки». У нього є тільки пам’ять про те, що колись було. І тому він питає кожного: що ти пам’ятаєш. Він годується тим, що ви називаєте «минуле». Бо без цього він… розсиплеться.

Голос у моєму навушнику промовчав. Мені здалося, він не любив, коли хтось пояснює його мотиви.

— А мисливці? — спитав я. — Вони хочуть, щоб порт розсипався?

Ліхтар всміхнувся, але в усмішці не було радості.

— Мисливці хочуть, щоб порт перестав блукати, — сказав він. — Вони хочуть прив’язати його до точки. До контрольного вузла. Щоб місто стало… станцією. Експонатом. Пунктом у маршруті. Ви ж розумієте: коли місто стає пунктом, воно більше не місто. Воно — функція.

Капітан стискав кулак так, що біліли пальці.

— Ми не дамо, — сказав він.

Ліхтар нахилив голову.

— Ви не дасте? — перепитав він. — Це сміливо. Особливо для тих, хто щойно заплатив за вхід власними спогадами і ще навіть не зрозумів, що підписав.

Рю зробила крок уперед, майже агресивно:

— Слухай, ми не підписували нічого.

— У порту підписують не ручкою, — сказав Ліхтар. — Тут підписують тим, що пам’ятають. Вітаю. Ви вже в системі.

Медик тихо простогнав.

— Я ненавиджу, коли «вже».

Голос у навушнику нарешті заговорив — холодно, коротко:

— Менше ниття. Більше думання. Мисливці справді близько.

Я відчув, як купол світла над нами ледь тремтить. Ніби місто прислухається до зовнішнього руху. Ніби воно відчуває, як до нього підповзає щось, що хоче зробити з нього «нормальне».

Капітан повернувся до Ліхтаря.

— Якщо ти тут живеш… якщо ти знаєш правила… як нам дістатися до маяка? До його джерела?

Ліхтар подивився на мене. Його очі світилися слабко, але в них була та сама втома, що й у голосі «мапи».

— Вам треба вглиб, — сказав він. — У сектор, який називають «архівом дихання». Там порт зберігає те, що не може викинути. Там — маяки. Там — уламки маршрутів. Там — ваш шанс.

— І ціна? — спитав я, бо я був навігатором і знав: у космосі ніколи не буває «просто так».

Ліхтар усміхнувся.

— Ви вже починаєте розуміти, — сказав він. — Ціна — ще один спогад. Але не будь-який. Порт візьме лише той, що справді болить. Бо легкі спогади — як легкі гроші. Від них місто не живе.

Рю тихо засміялася.

— То ми підемо в архів, щоб віддати ще один шмат себе, аби отримати маршрут, який, ймовірно, веде в пекло. Звучить як стандартний робочий день.

Капітан кивнув.

— Йдемо.

Ліхтар повернувся і рушив уперед. Ми пішли за ним, і доки позаду почали здаватися мені ще більш моторошними: кораблі без людей, як порожні шкури. Я подумав, що найстрашніше у цьому порту — навіть не те, що він у порожнечі без планети. Найстрашніше — що він виглядав логічним.

Ніби хтось давно вирішив: якщо цивілізації все одно розсипаються, то нехай хоча б буде місце, яке збирає їхні уламки. Нехай буде місто, що живе з пам’яті. Нехай буде порт, у якому митниця питає не «паспорт», а «болить».

Ми йшли крізь вулиці, які часом звужувалися, часом розширювалися. Місто підлаштовувалося, ніби дійсно дихало. І я відчував, що з кожним кроком ми стаємо не гостями, а рядками в його внутрішньому коді.

— Навігаторе, — тихо сказав капітан, коли Ліхтар відійшов на кілька кроків уперед. — Ти віриш йому?

Я хотів сказати «ні». Хотів бути тим професіоналом, який не вірить у живі міста й говорячі мапи. Але я подивився на перила, за якими була порожнеча, і на купол світла, який тримався, як диво, і на символи реєстратора, які крутилися, як серце.

— Я вірю, що він не бреше, — сказав я. — Але це не означає, що він на нашому боці.

Капітан кивнув.

— Це вже достатньо чесно.

Голос у навушнику тихо додав, майже невидимо:

— Він на боці порту. А порт — на боці того, що виживає. Вгадайте, чи ви входите в цю категорію.

Рю, ніби почувши це, пробурмотіла:

— Обожнюю, коли мені нагадують, що я статистика.

Ліхтар озирнувся через плече.

— Не статистика, — сказав він. — Поки ви пам’ятаєте. Статистика — це коли вас запам’ятали за вас.

І ми пішли далі — вглиб порту без орбіти, пришитого до порожнечі, за маяком, який виявився не світлом, а гачком. Десь попереду був архів дихання. Десь зовні — мисливці. Десь всередині — місто, яке не хотіло помирати.

А ми… ми були тими, хто прийшов за маршрутом і раптом зрозумів: тут маршрут — не лінія. Тут маршрут — те, що ти готовий віддати, аби не загубитися назавжди.

І я не був упевнений, що в нас залишиться достатньо себе, щоб повернутися.