Народжені на стиках галактик - частина I

Вузол не мав справжнього ранку

На планетах ранок означав зміну світла: зоря повільно підіймалася над горизонтом, розмазуючи по небу теплі кольори. На станції ранком вважали той час, коли алгоритми освітлення переводили коридори з «нічного режиму» на «робочий»: лампи ставали яскравішими, голограмні вивіски на торгових вулицях запалювалися одночасно, а в системах життєзабезпечення змінювалися параметри повітря — трішки більше кисню, трішки менше вуглекислого.

Шов, що проходив під Вузлом, не знав про ці людські ритуали. Він гудів рівно, безсонно, як величезний орган, налаштований на одну нескінченну ноту.

Ліра прокинулася від цього гулу раніше, ніж від сигналу будильника.

Їй снився коридор, дуже схожий на один з технічних тунелів станції, тільки без кінця. Стін не було видно, лише світлові прожилки, що йшли вдалечінь, наче хтось розпоров саму темряву й залишив у шві тонкі нитки світла.

Вона йшла босоніж, відчуваючи під ногами не метал, а щось м’яке, пружне, ніби тканину, натягнуту поверх невідомої глибини. Кожен крок змінював малюнок світла — воно не просто тремтіло, а реагувало, наче відгукувалося.

У сні Ліра знала: це не коридор станції. Це коридор між галактиками, ще не до кінця зшитий, ще сирий. І те, що вона робить кроки, уже змінює його форму.

Коли вона зупинилася, світло теж завмерло.

— Ти або йдеш, або лишаєшся, — пролунало десь усередині. Не голос, не думка — просто твердження, яке раптом стало правдою.

Ліра хотіла запитати: «Куди йду?» — але в ту мить будильник відрахував 06:00 станційного часу, і сон розсипався.

Гул шва, однак, залишився.

Мати вже пішла на зміну. На столі в кухонному модулі лежала коротка записка на гнучкому дисплеї:

«Сніданок у другій шафці. Не забудь медичну перевірку о 10:40. І тримайся подалі від оглядового, якщо оголосять корекцію.
М.»

Ліра закотила очі — не тому, що не любила ці записки, а тому, що вони повторювалися майже щодня. Мати ніби боялася, що одного ранку донька раптом забуде, як працює станція, як працюють правила, як працює небезпека.

Вона відкрила шафку. Там на магнітній поличці чекали стандартні контейнери з позначками «Калорі-8» та «Віт-комп-3». Їжа на Вузлі була такою ж функціональною, як і все інше: достатньо поживна, щоб можна було працювати, і достатньо безлика, щоб не прив’язуватися.

Ліра взяла лише одну порцію, притискаючи контейнер до грудей, ніби це був не сніданок, а перепустка в новий день. Гул шва пробивався крізь стіни — сьогодні він справді був гучнішим. Не різкішим, не тривожнішим, а просто… ближчим.

Ніби хтось підсунув Вузол ще на міліметр до самого серця тунелю.

Коридори «ранкового» Вузла — якщо це слово взагалі доречне — були сповнені людей, які поспішали кудись далі, ніж сам день. Уніформи різних відтінків: сині — логістика, сірі — технічний персонал, чорні — служба безпеки, блідо-зелені — медики. Між ними снували діти, котрі поспішали в навчальні модулі, де їх мали перетворити на — залежно від успішності та статистики — наступне покоління логістів, інженерів або операторів.

Шовні діти ніколи не знали напевно, ким їх хочуть зробити.

Їхня «корисність» вимірювалася не оцінками, а реакціями — на гул, на струс, на зміни полів.

Ліра пробиралася коридором, раз по раз стикаючись плечем то з чийсь сумкою, то з металевим контейнером, то з втомленим дорослим. Гул під ногами набирав ритм, що не збігався з кроками людей. Для інших це був просто м’який, майже непомітний фон; для неї — пульс, який не можна було ігнорувати.

— Ей, шовна, не спи на ходу, — кинув хтось позаду.

Вона не обернулася. Голос упізнала — Орен, хлопець на два роки старший, із модуля 7-Б. У нього був звичайний паспорт, звичайні аналізи й незвичайна талант до того, щоб опинятися в центрі будь-якої компанії.

Орен не був шовним. Але його чомусь тягнуло до тих, кого так називали.

— Я не сплю, — відповіла Ліра, не збільшуючи кроку. — Я слухаю.

— Ти завжди слухаєш, — він вирівнявся з нею, йдучи поруч. — І що каже твій шов сьогодні? Щастя, здоров’я, стабільність тунелю?

Він говорив жартома, але в очах блищала справжня зацікавленість.

— Він каже, що сьогодні буде незапланована корекція, — відповіла вона. — Або серія дрібних.

— Ти це відчуваєш чи в новинах прочитала?

— В новинах таке пишуть після того, як усе вже сталося, — Ліра знизала плечима. — А я відчуваю зараз.

Орен на мить замовк. Потім, ніби переключившись у режим легкого сарказму, кинув:

— Якщо ти така чутлива, скажи ще, чи переведуть нас нарешті у старший навчальний модуль, чи знову скажуть: «Не вистачає місць»?

— Це не до шва. Це до адміністрації, — серйозно відповіла Ліра.

— Ну тоді шов мені навіть більше подобається, — хмикнув хлопець. — Він хоча б не бреше відкрито.

Навчальний модуль 3-Ц «Молодший» розташовувався у секції, де гул шва був слабшим — принаймні так стверджували ті, хто проектував станцію. Ліра знала: це не зовсім правда.

Гул там був іншим. Не меншим, а приглушеним, ніби його пропускали крізь фільтри. Стіни класів були обшиті багатошаровими панелями, чутливими до коливань полів: офіційно — «для безпеки», неофіційно — щоб шовні діти менше відволікалися.

У класі, куди вони зайшли, на стінах мерехтіли навчальні голограми: карти трас, схеми станцій, діаграми вантажопотоків. Учитель, чоловік з втомленим обличчям, що, здавалося, давно перестало дивуватися будь-чому, щось коригував у налаштуваннях проєктора.

— Сідаємо, — кинув він, не обертаючись. — Сьогодні у нас модуль з історії шовної інфраструктури. І не треба закочувати очі, Орене, я бачу.

Голограма перед класом змінилася: замість сухих схем з’явилося видовищне відео — як колись, десятки років тому, будували перший шов між двома галактичними системами. Титанічні конструкції, біля яких людські кораблі здавалися комахами; блакитні розряди енергії; відлуння вибухів в безповітряному просторі.

Ліра впізнала цей ролик: його крутили завжди, коли хотіли додати «трохи натхнення».

— Перші шви змінювали саму логіку космічних відстаней, — монотонно почав учитель, повторюючи, здавалось, вивчений напам’ять текст. — Те, що раніше займало роки, стало питанням годин. Те, що раніше було неможливим, стало комерційно вигідним.

«І небезпечним», — подумала Ліра, але вголос не сказала.

Голограма показувала, як два кінці майбутнього тунелю повільно розгортаються назустріч одне одному, сплітаючись полями. На стику між ними вибухає світло — народжується шов.

Вона відчула, як у грудях щось відгукнулося. Ніби той момент, записаний десятиріччями раніше, усе ще тривав, і її нинішній подих теж входив у цю подію.

— Але будь-яка система має свої побічні ефекти, — сказав учитель, і на екрані з’явилися графіки — аварійні ситуації, розриви, нестабільності. — Перекроюючи тканину Всесвіту, ми втрутилися у процеси, яких до кінця не розуміємо. Звідси — необхідність Служби стабільності швів.

На іншій голограмі з’явилися люди у строгій чорній формі з білим символом на рукаві — дві переплетені спіралі, перешиті тонкою лінією.

Ліра відчула, як кілька поглядів із задніх рядів ковзнули по ній.

— А шовні діти теж побічний ефект? — несподівано запитав Орен.

Клас затих.

Учитель на мить задумався, ніби вимірював, наскільки чесну відповідь він може дозволити собі в присутності реєструючих систем.

— В медичній літературі їх називають «аномаліями розвитку в умовах високої топологічної напруги», — обережно сказав він. — Але якщо говорити простіше… так, це теж наслідок нашого втручання.

— То ми помилка? — раптом тихо спитала з першої парти дівчинка з темною шкірою, у якої, як і в Ліри, іноді мріяли на руках ледь помітні світляні прожилки.

«Ми», — відзначила про себе Ліра. Вона нечасто чула це слово від інших шовних дітей.

Учитель на секунду втратив свою рівновагу.

— Ви… складна частина системи, — вимовив він. — І ніхто до кінця не розуміє, наскільки важлива.

Він вимкнув голограму й додав:
— А тепер відкрийте підручники на сторінці 114.

Розмова була закінчена так само раптово, як і почалася. Але слова вже зависли в повітрі, як дрібний космічний пил, що ніколи повністю не осідає.

Після двох блоків занять Ліра майже звикла до легкого головного болю — фільтри в стінах робили гул шва непостійним, рваним. Це було схоже на те, якби хтось постійно переривав пісню на півслові.

— Ти знову бліднеш, — прошепотіла дівчинка з першої парти під час перерви. Її звали Наїра, й вона була однією з небагатьох, хто не цурався Ліри. — Хочеш води?

— Це не від води залежить, — відповіла Ліра. — Вони сьогодні щось крутять у стабілізаторах.

— Звідки ти… — Наїра не встигла договорити.

Повітря в класі ледь відчутно тремонулося. Для більшості це було, як короткий перепад тиску — хтось позіхнув, хтось потягнувся. Для Ліри удар був глибший: через кістки, через нерви, до самого серця.

Шов десь внизу на секунду «зірвався з нотки» — і повернувся.

До дверей майже одразу вбіг офіцер у чорній формі Служби стабільності швів. На рукаві — той самий символ, що й на голограмі.

— Усі залишаються на місцях, — сказав він, голосно й рівно. — Це планова корекція. Жодної небезпеки немає.

Слова «планова» й «жодної» звучали так, ніби він сам не до кінця в них вірив.

Учитель щось кивнув, діти перемовлялися пошепки. Лише Ліра сиділа нерухомо.

Вона знала: це не було в плані.

Шов зітхнув так, як ще ніколи.

Після перевірки їх відпустили на ранній обід — стандартна процедура, коли Служба мала забагато питань до стабілізаторів і надто мало відповідей.

Ліра не пішла в їдальню. Вона знала місце, де корекції відчувалися найчіткіше, — й давно навчилася діставатися туди непомітно.

— Ти куди? — Орен наздогнав її на розвилці коридорів. — Обід же.

— Потім, — кинула вона.

— Ага, «потім». Це твій улюблений час, правда? Коли все найцікавіше вже сталося, але ще ніхто не встиг сказати, що сталося насправді?

Вона хотіла відмахнутися, але він ішов уперто поруч.

— Я хочу подивитися на шов, — чесно зізналася вона.

— Звичайно, — Орен розвів руками. — А я думав, ти раптом вирішиш сьогодні поводитися, як нормальна людина.

Ліра промовчала. Слово «нормальна» на Вузлі було гнучким, як сам простір навколо шва.

Оглядовий модуль, де любила сидіти Ліра, офіційно призначався для відпочинку персоналу й тривалих пасажирів. Неофіційно — для тих, хто ще не втомився дивитися на космос.

Величезне панорамне вікно виходило прямо на шов. Зовні він виглядав не як коридор, а як довгий, трохи викривлений шрам світла, що проходив крізь темряву, з’єднуючи два галактичні скупчення.

Сьогодні шов пульсував.

Ліра зупинилася в дверях, відчуваючи, як у грудях відгукується кожен його ривок.

— От це так, — тихо присвиснув Орен. — На записах він виглядає набагато спокійнішим.

Світлова лінія то тоншала, то раптом здувалася, як розпечений метал, по якому проходить надмірний струм. Навколо неї мерехтіли дрібні спалахи — мікрокорекції, що мали підтримувати стабільність.

Ліра зробила крок уперед, торкнувшись долонею холодного скла.

Шов відгукнувся.

Не так, як раніше — легким вібруванням — а різким, плотським ривком. Перед очима на секунду розмазалася картинка: галактики, станція, вікно — усе розпалося на тонкі нитки й знову зійшлося, але трохи інакше.

— Ліро! — голос Орена здавався далеким. — Відійди від скла, ти… ти світлишся.

Вона повільно глянула на свою руку. Вени під шкірою справді засвітилися, немов хтось заповнив їх рідким золотом. Світло пульсувало в такт шву.

— Він… говорить, — прошепотіла вона.

— Що? — Орен ковтнув. — Хто — «він»?

— Шов, — Ліра заплющила очі. — Він не просто коригується. Його тягнуть.

— Хто тягне?

— Інший шов. Або те, що за ним. Я не бачу. Я тільки… відчуваю.

Вона стояла нерухомо, вчепившись у цю хвилю відчуттів, як у канат над прірвою. Десь далеко знову здригнувся корпус станції, вмикаючи серію локальних компенсацій. У гучномовцях пролунав знайомий голос:

«Увага, триває нестабільність шва №47-β. Просимо зберігати спокій та залишатися в безпечних зонах…»

Слова тонули в гулі.

Ліра раптом зрозуміла, що чує не один голос, а декілька. Один — потужний, глибокий, як бас, належав самому шву Вузла. Інші — тонші, далеки, наче відлуння — доходили з боків, знизу, згори.

Наче весь Всесвіт складався не з поодиноких тунелів, а з цілого мережива шрамів, які починали тягнути одне одного, змінюючи конфігурацію.

— Вони перешивають карту, — ледве чутно сказала вона. — Або карта сама себе перешиває.

Орен не розумів, про що вона, але інстинкт підказував: те, що відбувається, виходить за межі звичних збитків чи планових корекцій. Він обережно торкнувся її плеча.

— Ліро, подивися на мене, — попросив він. — Якщо ти зараз упадеш, мені потім пояснювати черговому, чому я дозволив шовній дитині злипнутися з вікном.

Вона повільно відняла руку від скла. Світло в жилах почало тьмяніти, але не зникло до кінця — лишилося тонким відблиском, як слід від яскравого спалаху.

— Я в порядку, — сказала вона, хоч знала: це неправда. Вона була не «в порядку», а… налаштована. Наче хтось докрутив невидимий регулятор чутливості.

— Що ти бачила? — наполіг Орен.

Ліра глянула у вікно. Шов поволі заспокоювався, повертаючись до більш-менш рівного сяйва. Але тепер вона не могла дивитися на нього, як раніше.

— Не бачила, — відповіла вона. — Відчувала. І…
Вона зам’ялася, підбираючи слова.

— І?

— І він теж відчував мене.

Коли вони нарешті вийшли з оглядового модуля, коридори вже були напівпорожніми. Усі, хто міг, сиділи по каютах або в службових залах, слухаючи офіційні зведення про «тимчасову нестабільність».

На стіні миготіло повідомлення:

«Рівень загрози: підвищений. Доступ до технічних секцій обмежено. Шовні носії — просимо прибути на позачергове обстеження».

— Оце так вчасно, — пробурмотіла Ліра.

— Ти підеш? — запитав Орен.

— Якщо не піду, вони все одно знайдуть, — зітхнула вона. — Та й… мені самій хочеться знати, що вони про це скажуть.

— Нічого не скажуть, — похмуро відказав хлопець. — Вони ніколи нічого не кажуть. Тільки «спостерігаємо» та «фіксуємо відхилення».

— Але цього разу відхилення було сильнішим, — тихо сказала Ліра. — І не тільки в мене.

Вона кивнула на інформаційний дисплей. Там у нижньому рядку пробігала коротка новина:

«За даними центральних вузлів, на кількох швах одночасно зафіксовано нестандартні хвильові збурення. Причини встановлюються».

«Кількох швах одночасно», — повторила подумки Ліра. Отже, вона не помилилася. Щось тягнуло нитки одразу в багатьох місцях.

І якщо шовні діти — справді частина цієї системи…

— Орене, — сказала вона раптом. — Якщо вони нас використовують як інтерфейси, то сьогодні їм доведеться визнати, що інтерфейси теж можуть щось відчувати. І, можливо, вирішувати.

Хлопець криво посміхнувся.

— Ти говориш так, ніби збираєшся пред’явити претензії самому Всесвіту.

— Не Всесвіту, — заперечила Ліра. — Тим, хто вирішив, що можуть його безкарно перешивати.

Вона зробила крок у напрямку медичного модуля, де вже чекали сканери, аналізатори й суворі погляди Служби стабільності.

Місто на шві продовжувало гудіти, як і завжди. Але тепер цей гул звучав інакше — з легкою фальшивою нотою, яка підказувала: старі шви більше не хочуть лежати там, де їх колись пришили.