Народжені на стиках галактик - частина II

Ті, хто чує тріщини

Медичний модуль завжди пах однаково: стерильністю, металом і ледь вловимою нотою втоми. Так пахли місця, де люди намагалися виправити те, що Всесвіт робив на свій розсуд.

Ліра стояла в коридорі, де підлога світилася бляклим білим світлом, і чекала, поки загориться її номер на панелі виклику. Орен, всупереч здоровому глузду, пішов із нею й тепер нервово розглядав стелю, ніби там могли бути цікавіші відповіді, ніж у лікарів.

— Тобі ж не обов’язково бути тут, — сказала Ліра.
— Обов’язково, — відказав він. — Хтось має стежити, щоб вони не забрали тебе «ненадовго для додаткових досліджень».

Слово «ненадовго» на Вузлі давно перетворилося на жарт без сміху.

На стіні похапцем виводився текст:

«Шовні носії: пройдіть позачерговий скринінг. Процедури безболісні та безпечні».

— Безболісні, — хмикнув Орен. — Коли так пишуть, мені завжди здається, що щось таки болітиме.

— Не тіло, — тихо відказала Ліра. — Свідомість.

Її номер спалахнув жовтим: «47-β/12-L». Буква «L» у кінці коду нагадала Лірі, що для системи вона не була ані дівчинкою, ані школяркою — лише одиницею в реєстрі.

Двері кабінету ковзнули вбік. Усередині все було біло-сіре: стіни, підлога, меблі. Лише великий екран на стіні мерехтів м’яким синім світлом.

За столом сиділа жінка в блідо-зеленій формі медслужби. Вона була не така стара, як здавалося спочатку: зморшки на чолі й біля очей були не віком, а звичкою жмуритися, розглядаючи результати аналізів. На її бейджі сяяли два рядки:
«Д-р Адела Сів»
«Клінічний куратор шовних носіїв».

— Ліра, так? — жінка кивнула на стілець навпроти. — Сідай. Не хвилюйся, сьогодні ми лише подивимось, як ти відреагувала на ранкову нестабільність.

— Ви ж сказали, що вона була плановою, — обережно помітила Ліра.

На мить у куточках губ д-ра Сів з’явилась усмішка, надто тонка, щоб назвати її доброю чи іронічною.

— Багато речей на цій станції оголошують плановими вже після того, як вони сталися, — відповіла вона. — Але ти ж і так це знаєш, правда?

Ліра мовчки кивнула.

— Тоді давай без театру. Ми обидві розуміємо, що сьогодні шов поводився незвично. І що ти це відчула. Так?

— Так.

— Добре. Тоді спершу стандартні заміри, а потім — декілька запитань.

Сканери були схожі на витончені металеві обручі, які спускались зі стелі. Ліра сіла в крісло, поклала руки на холодні підлокітники. Обруч плавно опустився їй на голову, ледь торкаючись волосся.

У вухах залоскотало тихе потріскування полів. Десь збоку загуділи аналізатори крові. На стіні екран посипався даними: частота серцевого ритму, електрична активність кори, рівні невідомих індексів, які простим пацієнтам ніколи не розшифровували.

— Дихаємо рівно, — сказала д-р Сів, стежачи за показниками. — Зроби, будь ласка, глибокий вдих… видих… А тепер скажи: що саме ти відчула в момент піку нестабільності?

— Ви хочете медичний опис чи нормальними словами? — уточнила Ліра.

— Почни з нормальних. Медичні ми вже бачимо тут, — вона кивнула на потік цифр.

Ліра намагалася згадати. Спогад був не чітким, а радше тілесним.

— Спочатку гул став… густішим, — почала вона. — Наче хтось налив важчого звуку в той самий коридор. Потім я відчула, що шов не просто рухається сам по собі. Щось тягнуло його — не звідси.

— Звідки?

— Збоку. З інших швів. Вони відгукувались. Якщо уявити їх як нитки, то одну потягнули — й інші затремтіли.

Д-р Сів завмерла, вчитуючись у монітор.

— Ти кажеш «інші» в множині. Ти… чула їх?

— Не звуки. Напругу. Проблеми. Тріщини.

Слово «тріщини» прозвучало в кабінеті, як щось зайве різке, недоречне серед стерильних стін.

— Тріщини де, Ліро? — обережно запитала лікарка. — В самому тунелі? В станції?

Ліра заплющила очі, намагаючись підібрати схожий образ.

— У полотні, — нарешті сказала вона. — Шов — це місце, де тканина Всесвіту вже розрізана й знову з’єднана. А сьогодні з’явилися тріщини не тільки по шву. Наче хтось почав рвати саму тканину поруч, по діагоналі.

Д-р Сів повільно видихнула, наче почула те, чого боялася.

— І ти вважаєш, що це було скоординовано?

— Я не знаю, ким, — відповіла Ліра. — Але це не випадково. Відчувалося, як ритм. Як хтось, хто пробує, де слабкі місця.

Обруч злегка задзижчав, змінивши режим сканування. На екрані спалахнули нові параметри.

— Твої показники… цікаві, — пробурмотіла д-р Сів. — Під час піку нестабільності в тебе різко активувалась та сама ділянка, що й під час попередніх «епізодів». Але сьогодні амплітуда вдвічі вища.

— Значить, я теж тріскаюся? — сухо запитала Ліра.

— Ні, — жінка вперше глянула їй прямо в очі. — Швидше, звучиш голосніше. І не тільки ти.

Коли обруч піднявся, Ліра відчула легку втому — не від процедур, а від самої розмови. Д-р Сів кивнула їй на інший стілець, ближче до столу.

— Зараз приведуть ще кількох дітей, — сказала вона. — Я хочу провести один маленький експеримент. Нічого інвазивного, просто реєстрація реакцій.

— Шовних дітей? — здогадалася Ліра.

— Так. Ти ж не думаєш, що тільки ти одна відреагувала на ранковий струс? — у голосі лікарки з’явилася втомлена іронія. — Коли шов так сіпається, весь наш реєстр светиться, як новорічна гірлянда.

— І що ви з цією «гірляндою» робите? — тихо запитала Ліра.

— Поки що — дивимося, — чесно відповіла д-р Сів. — Але, боюсь, скоро хтось захоче робити більше, ніж дивитися.

Двері відчинилися, і в кабінет зайшли троє. Двоє — приблизно віку Ліри, одна дівчинка молодша, з великими очима, які виглядали надто серйозними для її росту.

— Сідайте там, де горить зелений індикатор, — сказала д-р Сів.

Крісло Ліри світилася м’яким жовтим. Поруч загорілися три зелені. Діти мовчки розсілися. У кожного була своя «особливість»: у хлопця з коротким кучерявим волоссям ледь помітно світилися вуха — в прямому сенсі, прозорі хрящі ловили будь-яку зміну поля й віддавали її тьмяним сяйвом. У старшої дівчини, худорлявої, із загостреними рисами, на шкірі проступали слабкі геометричні візерунки, коли шов входив у резонанс. Маленька носила рукавички, але Ліра знала: в неї світяться кінчики пальців.

Вони всі були «шовними аномаліями», об’єднаними реєстром і чужим страхом.

— Добре, — почала д-р Сів, коли двері зачинилися. — Я не буду вас обманювати. Сьогоднішня нестабільність була незвичною. Паралельні збурення зафіксовані ще на трьох швах мережі. Центр хоче зрозуміти, чи є між цим зв’язок і вашими реакціями.

— Ми що, винні в тому, що Всесвіт тремтить? — буркнув хлопець з сяючими вухами.

— Ні, — твердо сказала вона. — Але ви, можливо, єдині, хто може почути, де саме він тремтить сильніше.

Вона розклала на столі тонкі гнучкі панелі, схожі на прозорі пластини з ледь помітними лініями.

— Це орієнтовні карти швів, — пояснила д-р Сів. — Не реальні координати, а абстрактна проєкція. Я буду активувати певні ділянки, а ви просто скажете, чи щось відчуваєте. Немає правильних чи неправильних відповідей. Мене цікавить узор.

Ліра відчула, як при цих словах у повітрі щось напружилося. Не в полях — у дітях. Вони всі давно навчилися боятися слова «узор». Будь-який узор міг стати приводом для додаткового контролю.

Першою активували ліву верхню ділянку панелі. Над нею пройшла невидима хвиля — це Ліра відчула інтуїтивно, хоча прилади й не видавали звуків.

— Нічого, — сказала старша дівчина.
— Теж нічого, — додав хлопець.

Маленька дівчинка ворухнула пальцями в рукавичках.

— Ледь-ледь… як віддалену сверблячку, — прошепотіла вона. — Але дуже далеко.

— Записала, — кивнула д-р Сів. — А ти, Ліро?

Ліра похитала головою.

— Порожньо.

Друга ділянка — нижній сектор.

На цей раз хлопець здригнувся.

— Наче хтось різко стукнув по трубі, — сказав він. — Один раз.

— Там вчора були планові регулювання, — тихо прокоментувала лікарка, більше до себе. — Логічно.

Панель змінила конфігурацію. Лінії швів зрушилися, переплітаючись. На мить вони утворили фігуру, схожу на розколоте кільце.

Усі четверо дітей одночасно вдихнули.

Їхні реакції злилися, як один звук.

Ліра відчула, як тіло відгукнулося не лише гулом, а й чимось подібним до провалу. Неначе під ногами, там, де мала бути міцна підлога, раптом відкрилася щілина.

Маленька дівчинка зойкнула й притисла рукавички до грудей. На обличчі старшої проступили різкі геометричні лінії, наче хтось активував невидимий татуювальний шаблон. У хлопця засяяли вуха так яскраво, що стало видно їхню внутрішню структуру.

— СТОП, — різко сказала д-р Сів і вимкнула панель.

Тиша, що настала, виявилася гучнішою за всі сигнали.

— Це було… — Ліра вдихнула. — Те саме. Те, що сталося зранку. Той самий напрямок.

— Відчуття тріщини, — додала старша дівчина, стискаючи кулаки. — Не розриву, а саме тріщини. Ще не відкрилося, але вже йде.

— Звідки? — д-р Сів говорила швидко, майже забуваючи про обережність.

— З периферії, — сказав хлопець. — Там, де шви найстаріші.

— І де їх найбільше латали, — прошепотала Ліра.

Д-р Сів кілька секунд мовчала, вдивляючись у заморожену конфігурацію на екрані. Її пальці нервово стиснули стилус.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Офіційно я маю записати: «суб’єктивні відчуття локального дискомфорту, можливий психосоматичний фактор».

— А неофіційно? — озвалася Наїра, яка виявилася тією самою старшою дівчиною з геометричними візерунками.

Лікарка підняла на неї погляд.

— А неофіційно, — повільно промовила вона, — я маю визнати, що ви всі одночасно відреагували на одну й ту саму конфігурацію поля. І ця конфігурація відповідає даним про збурення на кількох швах. Це означає, що ваші «аномалії» — не шум, не помилка. Це сенсорна система, яку ми не розуміємо.

— Сенсорна система чого? — запитала Ліра. — Шва? Станції? Всесвіту?

— Можливо, всього разом, — сказала д-р Сів. — І, що найцікавіше, ця система вміє синхронізуватися. Ви зреагували не як чотири окремі пацієнти, а як одна мережа.

Слово «мережа» холодно прокотилося по кімнаті.

Шовні діти подивилися одне на одного — вперше не як на дивних «колег по діагнозу», а як на вузли чогось більшого.

Після офіційної частини їх відпустили. Д-р Сів довго щось друкувала в терміналі, а наостанок дала Лірі невеличкий квадратний чип.

— Це що? — здивувалася дівчина.

— Персональний монітор, — пояснила лікарка. — Нічого надто розумного, просто фіксує зміни у твоєму стані й звіряє їх із даними стабілізаторів. Його не підключено до загальної мережі Служби.

— Тобто ви хочете стежити за мною окремо? — скептично підняла брову Ліра.

— Я хочу бачити те, що не потрапить у звичайні звіти, — серйозно відказала д-р Сів. — І ще я хочу, щоб у тебе був свій канал спостереження. Щоб ти могла порівнювати власні відчуття з тим, що показують прилади.

— Ви вірите моїм відчуттям? — тихо спитала Ліра.

— Я вірю в дані, — сказала лікарка. — А ти — частина цих даних. Просто дуже незручна для тих, хто любить, щоб усе було прямолінійно.

Вона зробила паузу, а потім додала:

— І ще, Ліро… Якщо ти знову відчуєш «тріщину», навіть найменшу, — не чекай, поки тебе викличуть. Приходь сама. Або бодай активуй запис на чипі.

— Бо інакше? — запитала Ліра.

— Бо інакше хтось інший вирішить, що відбувається, замість тебе, — сухо відповіла д-р Сів. — А я чомусь починаю думати, що саме ви маєте сказати перше слово.

У коридорі її вже чекав Орен. Він притулився до стіни, роблячи вигляд, що просто нудьгує, але зиркнув на двері так, ніби хотів переконатися, що Ліра виходить цілою.

— Ну що, ти ще з нами чи вже в секретній лабораторії? — кинув він.

— Поки що з вами, — усміхнулася Ліра. — Хоча відчуваю, що секретна лабораторія невідворотна.

Вони рушили коридором. Вібрація під ногами стала трохи рівнішою, але гул не повернувся до звичної «нормальності». У ньому все ще жила післямова ранкового струсy.

— Що вони казали? — не витримав Орен. — Тільки чесно, без оцього «звичайний контроль стану».

— Вони казали, що ми — сенсорна система, — тихо відказала Ліра. — І що ми реагуємо не тільки на свій шов, а й на інші. Наче мережа.

— Мережа дітей швів, — протягнув він. — Звучить або як назва революційного руху, або як поганий пропагандистський серіал.

— Поки що це просто факти, — знизала плечима Ліра. — Але знаєш, що найгірше?

— Що?

— Вони теж чують тріщини. Не так, як ми, але чують. І бояться, що хтось інший почує їх гучніше.

Вони завернули в бічний коридор, який вів до навчальних модулів. На стіні миготіла нова розсилка:

«За рішенням адміністрації Вузла, у зв’язку з останніми нестабільностями, доступ до архівних даних про шви тимчасово обмежено. Всі запити — через Службу стабільності швів».

— Архівні дані? — перепитав Орен. — Ти ж казала, що хотіла колись туди пролізти.

— Не колись, а скоро, — машинально відгукнулася Ліра. — Там зберігаються старі карти швів. Ті, що були до всіх цих латок і перешивань.

Вона зупинилася перед оголошенням.

Тріщина, яку вона відчула вранці, тепер відгукувалась не тільки в просторі. Вона йшла крізь систему: через заборонені дані, закриті двері, помилкові слова «тимчасово» й «планово».

— Бачиш? — сказала вона тихо. — Вони теж чують тріщини. І перше, що роблять, — латкають інформацію.

— А ти що збираєшся робити? — Орен дивився на неї уважно, без своїх звичних жартів.

Ліра стисла в руці чип, який дала їй д-р Сів. Металевий квадратик був теплим, ніби вже встиг налаштуватися на її дотик.

— Я хочу побачити карту, — сказала вона. — Справжню. Без латок. Таку, де видно не тільки шви, а й тріщини.

— Архів тепер закритий, — нагадав Орен.

— Для офіційних запитів, — відповіла Ліра. — Але Вузол — місто на шві. А шви завжди мають потаємні проходи.

Вона озирнулася на медичний модуль. Десь там, за дверима, д-р Сів вносила у звіти обережні формулювання, а в окремий, неофіційний файл — правдивіші висновки.

— Спочатку дізнаємося, де вони ховають старі карти, — додала Ліра. — А потім спробуємо почути те, чого вони бояться.

Орен зітхнув, але в його очах спалахнув знайомий вогник.

— Добре, сенсорна системо Всесвіту, — сказав він. — Веди.

Гул шва під ногами на мить співпав із їхніми кроками. Наче сам Вузол напружено прислухався до рішення дітей швів.

І десь далеко, за межами станції, у темряві між галактиками, тріщини продовжували повільно рости, чекаючи, поки хтось нарешті навчиться не тільки чути їх, а й відповідати.