Народжені на стиках галактик - частина III.

Архів шовних карт

Ніч на Вузлі була лише домовленістю.
Лампи тьмяніли, голограмні вивіски гасли, автоматика переводила частину систем у режим економії — але шов продовжував гудіти однаково. У темряві він навіть здавався реальнішим за людей.

Ліра лежала в ліжку, дивлячись у стелю, й слухала цей гул. На її зап’ясті миготала крихітна точка — чип, який дала д-р Сів. Він тепер працював постійно, фіксуючи кожну хвилю, кожен ривок, кожен невидимий «поштовх» з боку Всесвіту.

Вона вже встигла відкрити базовий інтерфейс: проста шкала часу, дві лінії графіка. Одна — офіційні дані стабілізаторів: рівні полів, корекції, стан шва 47-β. Інша — її власні показники, ті самі «аномальні» імпульси, які стільки років викликали в медиків суміш цікавості й перестороги.

Лінії не збігалися.

В деяких місцях вони йшли паралельно, наче старанно підігнані одна до одної. Але час від часу лінія її відчуттів різко підскакувала чи провалювалася вниз, тоді як стабілізатори вперто показували: «У межах норми».

Ліра збільшила масштаб.

Ось ранковий струс. Її графік — наче серцевий напад: різкий пік, що прорізає всі допустимі рівні. Офіційні дані — лише скромний горбик із підписом «короткочасне відхилення».

— Хтось бреше, — прошепотіла вона в темряві. — Або шов, або ви.

Чип мовчав. Він умів лише записувати.

За стіною хтось проходив коридором — глухий звук кроків, далеке бурмотіння. Мати повернулася зі зміни кілька годин тому й тепер спала в сусідній кімнаті, знесилена, мов після важкої гравітаційної бурі. Вона не знала про чип. І про те, що дочка вже вирішила: просто записів недостатньо.

Потрібна була карта.

Орен з’явився вранці, ще до того, як пролунав загальний сигнал початку зміни.

Він стояв біля дверей модуля, стискаючи в руках старий технічний планшет із тріснутим кутом.

— У мене є план, — замість привітання видав він, щойно двері ковзнули вбік.

— Доброго ранку, Орене, заходь, проходь, роззувайся, — сухо прокоментувала Ліра, але відступила вбік.

— Ранок на Вузлі — поняття умовне, — відмахнувся хлопець. — У нас тут важливіші категорії, наприклад, «до того, як нас зловили» та «після». Я пропоную діяти в першій.

Він поклав планшет на стіл поруч із контейнерами для сніданку. Екран спалахнув тьмяним світлом, показавши схему станції. Це була не та акуратна, офіційна схема, яку демонстрували в навчальних модулях, а стара, багатошарова карта з перекресленими, зміненими, дописаними вручну елементами.

— Де ти це взяв? — Ліра нахилилася ближче.

— Викинули, — невимушено сказав Орен. — Один із техніків списав старий планшет, а я не люблю, коли хороші речі летять у утилізацію.

— Ця штука старша за нас обох, — пробурмотіла Ліра, розглядаючи логотип першої будівельної компанії Вузла в кутку екрана.

— Тим краще, — задоволено кивнув Орен. — На ній ще збереглися шари, які давно прибрали з офіційних версій. Дивись.

Він провів пальцем по екрану, й схема станції «чмихнула», показавши додаткові кільця, тунелі, технічні секції, що не відображалися на сучасних картах. Серед павутини ліній зморгнув невеликий значок у формі спіралі.

— Це що?

— Архів А-0, — сказав Орен. — Первинний архів шовних карт. Той, який сьогодні згадували в розсилці, як «тимчасово обмежений».

Ліра відчула, як у грудях стискається щось гостре й солодке водночас — передчуття небезпеки, перемішане з цікавістю.

— І ти, звичайно, знаєш, як туди потрапити, — здогадалась вона.

— Я знаю, як туди майже потрапити, — чесно відповів хлопець. — Офіційні шлюзи закриті, але більшість технічних каналів переробляли вже після запуску станції. А значить, залишилися старі переходи, про які не всі пам’ятають.

— Не всі, але ти — так?

— Моя сім’я три покоління вилазить у технічні шахти, — знизав плечима Орен. — Дід прокладав кабелі, батько обслуговував стабілізатори, я… ну, я займаюся чимось середнім між обома і дрібними правопорушеннями.

— І навіщо тобі архів? — Ліра глянула йому в очі. — Це ж моя одержимість.

— Тепер уже наша, — серйозно сказав він. — Учора ти говорила про тріщини й про те, що нас використовують як сенсори. Якщо це правда, то десь має бути місце, де видно, що відбувається з усією мережею. Не тільки на 47-β.

Він постукав пальцем по старому значку архіву.

— І я ставлю на те, що це місце — тут.

Навчальний модуль того дня здавався ще більш задушливим. Лекції про логістику та «важливість стабільності шовних маршрутів» лягали в голову, як пил — дрібний і неприємний. Ліра ловила себе на тому, що замість схем вантажопотоків бачить перед очима химерний узор мережі, який миготів на панелі в кабінеті д-ра Сів: шви, що тягнуться, труться, тріскають.

Після занять Наїра перехопила її в коридорі.

— Ви вчора надовго затрималися в медмодулі, — сказала вона без прелюдій. — Що там було?

Ліра й Орен переглянулися.

— Експеримент, — обережно відповіла Ліра. — Нас змусили дивитися на абстрактну карту і казати, що ми відчуваємо.

— І що ви відчули?

— Що абстрактна карта — зовсім не абстрактна, — втрутився Орен. — І що ми реагуємо на неї, як на реальний шов.

Наїра примружила очі.

— А ти думала, ми просто… випадкові? — її голос став твердішим. — Мій батько працює у відділі даних. Він каже, що перші шовні карти створювали саме з урахуванням нас — таких, як ми. Нас використовували як калібратор.

— Він тобі це сказав? — здивувався Орен.

— Ні, — сухо відповіла Наїра. — Він сказав, що «деякі ранні експерименти зі зв’язком біологічних сенсорів і полів виявилися неефективними й були згорнуті». Але я бачила, як він говорить це, не дивлячись мені в очі.

Ліра відчула, як усередині клацає ще одна невдала «латка».

— Ми збираємося в архів, — сказала вона. — А-0. Старі карти.

Наїра не здригнулася, не заперечила. Лише коротко кивнула.

— Візьмете мене.

Це прозвучало не як прохання, а як твердження.

— Там може бути небезпечно, — автоматично відреагував Орен.

— На шві небезпечно всюди, — тихо відказала Наїра. — А якщо мені вже все життя кажуть, що я «складна частина системи», то я хочу хоча б раз сама побачити цю систему зблизька.

Вона говорила спокійно, але Ліра бачила: під цією рівністю кипить щось дуже схоже на її власний гнів.

— Добре, — сказала Ліра. — Але слухаємося Орена в тому, що стосується переходів. Я не збираюся померти в старому вентиляційному каналі.

— Ви помітно додаєте мені відповідальності, — зітхнув хлопець, але в кутиках його губ ворухнулася задоволена усмішка. — Зустрічаємось після останньої зміни, в сервісному коридорі секції Е-3.

Секція Е-3 була однією з найстаріших на Вузлі. Вона пахла не свіжим металом і пластиком, а давніми зварювальними швами, мастилом і — якщо дуже постаратися — пилом, який якимось дивом вижив у стерильному середовищі.

Орен уже чекав біля непримітних дверей з табличкою «Технічний доступ. Стороннім вхід заборонено». Для більшості це було достатнім аргументом, щоб не торкатися до ручки. Не для нього.

— Добре, що ви прийшли втрьох, — сказав він замість вітання. — Якщо один застрягне в люку, двоє інших зможуть тягнути.

— Оптиміст, — пробурмотіла Наїра.

Всередині за дверима починався вузький сервісний тунель. Стеля була низькою, доводилося пригинатися. Ліхтарі, вбудовані в стіни, світили м’яким холодним світлом, але час від часу між ними траплялися темні ділянки — лампи давно перегоріли, ніхто не вважав за потрібне їх змінювати.

— Офіційний вхід у архів — через шлюз на рівні D-1, — пояснював Орен, йдучи попереду. — Але його охороняють нормальні люди з нормальними сканерами, тому ми підемо іншим шляхом.

— Ненормальним, — уточнила Ліра.

— Власне, шовним, — поправив він. — Це старий комунікаційний канал. Коли станцію розширювали, його мали закрити, але, здається, комусь просто було лінь.

Вони звернули в бічну шахту. Там уже довелося лізти навприсядки. Під ногами — глухий металевий гуркіт, стіни блищали від конденсату. Десь глибше гуркотіли труби з рідинами, шурхотіло повітря.

Шов десь внизу гудів приглушено, але його голос усе одно пробивався крізь метал, як бас у підлозі під час далекої музики.

— Відчуваєш? — прошепотіла Наїра, коли вони застигли на хвилину, пропускаючи над головами повільний вантажний ліфт.

— Так, — відповіла Ліра. — Він тут ближчий. Наче під нами пустота.

— Там і є пустота, — кинув Орен, натискаючи на старий механічний замок. — Під цим рівнем — енергетичні канали шва. Не рекомендую падати.

Замок клацнув, дверцята невеликого люка поволі відчинилися. За ними — ще один тунель, але вже інакший: сухіший, чистіший, із товстими кабелями, туго прикрученими до стін.

— Оце вже цікаво, — прошепотіла Наїра. — Тут давно ніхто не ходив.

— Офіційно цей канал відключений, — пояснив Орен. — Але, чесно кажучи, на Вузлі поняття «відключено» часто означає «ми забули, що це існує».

Через кілька поворотів тунель уперся в масивні двері без таблички. Лише маленький, майже непомітний символ у кутку — переплетені спіралі, перешиті тонкою лінією. Такий самий, як на формі Служби стабільності швів, тільки старіший, грубіший.

— Архів А-0, — тихо сказав Орен. — Якщо я не помилився.

— Якщо помилився, то ми щойно вдерлися на склад токсичних відходів, — шепнула Ліра. — Теж варіант завершення дня.

Двері не мали звичних панелей доступу. Лише круглий заглиблений диск посередині, вкритий дрібними схемними доріжками. Схоже на те, що в навчальних відео називали «біореєстратором доступу».

— Чудово, — простогнав Орен. — Якщо це старий сканер відбитків, ми сюди не потрапимо.

Ліра відчула, як від диска йде ледь вловима хвиля. Не електрична — шовна. Наче ця штука була не просто замком, а частиною тієї самої мережі, до якої належали вони.

— Може, це не відбитки, — тихо сказала вона. — А… ми.

Вона простягла руку й торкнулася диска.

Холод металу різко змінився теплом. Доріжки на поверхні спалахнули м’яким світлом, яке побігло від її пальців по колу, потім — до країв дверей. У той самий момент шов під ними глухо відгукнувся, як велетень, що прокинувся й поворухнувся.

Наїра схопилася за стіну, хлопець за її спиною стиха вилаявся.

— Ліро…

— Це не я, — прошепотіла вона, хоча відчувала, як через руку проходить невидима хвиля — від шва до замка й назад. — Це ми всі.

У вухах залящало, але не боляче. Швидше — як у момент, коли злітає корабель і внутрішні органи на секунду забувають, де в них верх.

Двері з повільним шелестом розійшлися в боки.

За ними було темно.

Світло увімкнулося саме — слабкі смуги вздовж підлоги спалахнули м’яким блакитним сяйвом, немов перевіряючи, чи очі гостей не надто чутливі.

Архів А-0 був зовсім не схожий на пилову кімнату зі стелажами, яку уявляла Ліра. Ніяких паперів, ніяких фізичних карт у старому розумінні слова.

Це було майже порожнє приміщення, велике й кругле, з високою стелею. У центрі — підвищення, на якому стояла конструкція, схожа на перевернутий купол із прозорого матеріалу. Від нього до стін тягнулися тонкі коридори світла, як корінці від великої цибулини.

По периметру залу висіли пласкі панелі, але більшість були вимкнені. Лише кілька мерехтіли, показуючи ізольовані фрагменти: відрізки швів, позначки, цифри.

— Очікувала чогось… масштабнішого, — прошепотів Орен.

— Це тому, що воно не ввімкнене, — відповіла Наїра.

Ліра підійшла ближче до центрального купола. Під прозорою оболонкою щось ледь мерехтіло — не картинка, а радше потенціал картинки, як екран, що чекає сигналу.

Шов у підлозі гудів тут голосніше. Наче це приміщення було не окремою кімнатою, а відгалуженням тунелю, маленькою порожниною в його тілі.

— Якщо карти створювали з урахуванням нас… — тихо сказала вона. — Можливо, вони й запускалися нами.

Вона глянула на друзів.

— Разом.

Наїра кивнула. Орен зітхнув так, ніби погоджувався на ще одну божевільну затію, але вже не вмів відмовлятися.

Вони встали навколо купола, поклавши руки на його край. Матеріал був холодним і гладким, але майже одразу під пальцями з’явилося легке поколювання.

Спочатку нічого не відбувалося.

Потім — шов рвонувся.

Не буквально: станція не затремтіла, сигнали тривоги не завили. Але в самому звуці шва з’явилася нова нота, вища, прозоріша. Вона пройшла крізь ноги, руки, груди, з’єднала три тіла в одне вібруюче коло.

Під куполом спалахнуло світло.

Мапи швів не були плоскими. Вони взагалі не були «мапами» у звичному сенсі. Це було щось між живою проекцією й нервовою системою.

Під прозорою поверхнею загорілася складна структура — наче гігантський світловий корал, що розростався, утворюючи гілки, відгалуження, петлі. Кожна гілка — шов, кожне відгалуження — вузол, подібний до їхнього. Галактики не були промальовані взагалі; Всесвіт показувала не матерія, а зв’язки.

— Ого… — Орен забув жартувати.

Деякі лінії світилися рівно, спокійно. Інші — мигтіли, як перебиті нерви. В кількох місцях світло згущувалося до сліпучих плям — тріщини, про які говорила Ліра, не розриви, а саме зони надмірної напруги.

— Дивіться, — прошепотіла Наїра. — Ось наш сектор.

Частина структури відгукнулася, ніби вдячна за впізнання. Один вузол підморгнув яскравіше за інші, і Ліра відчула знайому вібрацію — 47-β. Від нього відходило декілька основних швів і безліч дрібних гілочок.

Поруч із їхнім вузлом три точки блимали синхронно — як маленькі вогники на карті.

— Це ми, — сказала Ліра. — Наші реакції. Наші імпульси.

— Вони записували нас у карту, — Наїра торкнулася краю купола сильніше. — Не тільки шви, а й «сенсори».

Коли вона сказала це, навколо їхніх трьох вогників загорівся додатковий контур. Наче система підтверджувала: так, ви — частина.

— Подивіться ліворуч, — Орен показав на іншу ділянку. Там, на периферії мережі, кілька швів світилися м’яким червоним — не рівним, а рваним. Лінії навколо них тремтіли, як струни, що ось-ось порвуться.

— Ось де тріщини, — тихо сказала Ліра. — Не одна. Багато.

Кожна червона пляма супроводжувалася розсипом дрібних вогників — точок, дуже схожих на ті, що позначали їх самих.

— Там теж є діти, — Наїра видихнула. — Такі, як ми.

Ліра відчула, як десь у грудях стискається щось болісне. До цього моменту вона несвідомо вважала, що їхня історія унікальна — місто на шві, шовні діти, дивні реакції. Карта руйнувала цю ілюзію.

Вони були лише одним із вузлів мережі.

Одним із багатьох.

У нижній частині купола проявився новий шар — ніби поверх основного узору хтось наклав ще один, більш тонкий. Це були не шви, а траєкторії. Вони йшли від тріщин до центру мережі, тим місцем, де сходилося найбільше світлових гілок.

— Що це? — прошепотів Орен.

— Вектор напруги, — відповіла Наїра, уважно вдивляючись. — Або… напрямок.

Ліра відчула, як шов під ногами гуде частіше, немов серце, що прискорює ритм. Декілька траєкторій перетиналися саме в тому секторі, де миготів їхній вузол 47-β.

— Вони сходяться до нас, — сказала вона. — Тріщини.

— Або хтось штовхає напругу в наш бік, — додав Орен. — Як воду в одну трубу.

Поруч на панелі на стіні раптом спалахнув червоний індикатор.

«НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП ДО АРХІВА А-0. РЕЖИМ МОНІТОРИНГУ».

— Ой, — тихо вимовив Орен. — Здається, козирі закінчилися.

Карта не згасла. Навпаки, її світло стало ще яскравішим. Наче сама система архіву, відчувши на собі погляд зовнішнього контролю, вирішила показати більше.

У центрі структури, де сходилися основні лінії, спалахнула нова фігура — не вузол, не шов. Щось схоже на петлю, зшиту з кількох гілок одразу. Коло, в якому світло текло безперервно, не виходячи назовні.

— Що це? — спитала Наїра.

Ліра завмерла.

— Перешивач, — сказала вона, сама не розуміючи, звідки знає це слово. — Місце, де хтось може змінювати конфігурацію всієї мережі.

В глибині пам’яті ворухнулася дитяча легенда про Швачку галактик — таємничу фігуру, яка нібито першою з’єднала космос швами. Тоді це здавалося казкою для новачків. Зараз — попередженням.

— І цей перешивач… — Орен провів у повітрі лінію від центру до їхнього вузла. — …має прямий канал до нашого шва.

— Тому й сходиться напруга, — додала Наїра. — Хтось готує велику операцію. А ми — на операційному столі.

За дверима пролунали кроки. Важкі, чіткі, такі, що не залишали сумнівів: це не заблукали техніки.

— Служба стабільності, — прошепотів Орен. — Звісно.

Інтерком на стіні ожив, і знайомий голос, трохи спотворений фільтрами, пролунув у приміщенні:

— Архів А-0. Фіксуємо активність біорегістраторів. Хто всередині?

Ліра впізнала голос. Д-р Сів.

Вона обмінялася поглядом із друзями.

— Це пастка? — прошепотіла Наїра.

— Або шанс, — так само тихо відповіла Ліра. Вона підійшла до панелі інтеркому й натиснула активацію.

— Шовні носії, — сказала вона. — Троє. Ми дивимося на карту, яку ви від нас ховали.

На тому кінці зв’язку запала коротка пауза. Потім д-р Сів заговорила вже не службовим, а живим голосом:

— Ви не мали туди потрапити.

— Але ми потрапили, — відказала Ліра. — І тепер знаємо, що тріщини не випадкові, що вони тягнуться до нашого вузла. Що ми — частина мережі, яку хтось намагається перешити. Ви теж це знаєте?

Ще одна пауза. Легка, майже невловима.

— Я піднімаюся одна, — нарешті сказала лікарка. — Без охорони. У вас є кілька хвилин, щоб вирішити, чи хочете ви зустріти мене, чи зникнути так само, як з’явилися. Але вимкнути архів ви вже не зможете. Система перейшла в режим прямої синхронізації.

Зв’язок обірвався.

— Що означає «пряма синхронізація»? — нервово запитав Орен.

Ліра глянула на купол. Карта вже не була просто зображенням. Вона пульсувала в такт шву, і кожен їхній подих відгукувався слабким спалахом у секторі 47-β.

— Це означає, що архів більше не спить, — відповіла вона. — І що тепер ми пов’язані з ним так само, як зі швом.

Наїра стиснула край купола.

— Якщо ми підемо, — сказала вона, — він залишиться ввімкненим. Служба спробує його вирубити, переписати, замкнути на себе. Якщо залишимося — матимемо хоч якийсь шанс домовитися.

— Або посваритися, — додав Орен. — І отримати довічну прописку в «спеціалізованому центрі для шовних носіїв».

— Ми й так уже в ньому, просто без паркану, — гірко всміхнулася Ліра.

Вона відчула, як шов під ногами ще раз тремтить, ніби питаючи: «То що? Ви зі мною чи ні?»

Вона зробила крок до дверей.

— Ми залишаємося, — сказала вона друзям. — Принаймні поки не почуємо, що д-р Сів знає про перешивач.

Орен зітхнув, але пішов поруч. Наїра — теж.

Позаду них купол архіву світився, як серце станції, а на його світлових гілках мерехтіли десятки вогників — діти швів по всій мережі, які, можливо, теж цієї миті відчували, що десь далеко хтось нарешті дивиться на карту цілком, а не на її окремі, зручні для звітів фрагменти.

Попереду повільно наближалися кроки д-ра Сів.

Місто на шві затамувало подих.