Народжені на стиках галактик - частина IV

Швачка галактик

Двері архіву відчинилися без звичного писку замків. Вони просто розійшлися, наче хтось делікатно розсунув складки тканини.

У проєм увійшла д-р Сів.

Вона виглядала не так, як у медичному модулі. Без халата, без маски професійної відстороненості. На ній був темний комбінезон зі старим, трохи вицвілим логотипом першої будівельної компанії Вузла. Лише маленький значок медслужби нагадував про її офіційну роль.

Вона зупинилася на порозі, окинувши поглядом купол, який світився, як серце шторму, та трьох підлітків, що стояли навколо нього. Шов під підлогою глухо гудів, мережа на проекції пульсувала.

— Звичайно ж, саме ви, — тихо сказала д-р Сів. — Якби хтось і мав розбудити архів, то тільки шовні діти.

Орен відразу зайняв оборонну позицію — руки в кишені, голос нахабніший, ніж дозволяла ситуація.

— Якщо ви прийшли нас вичитати, — сказав він, — пропоную почати з того, чому цю штуку взагалі сховали.

— Я не прийшла вас вичитувати, — відповіла д-р Сів, роблячи кілька кроків вперед. — Я прийшла встигнути до того, як сюди добереться хтось менш… гнучкий у поглядах.

Вона зупинилася біля купола, не торкаючись, але дивлячись так, ніби бачила не тільки світлові гілки, а й те, що ховалося між ними.

— Архів працює в режимі прямої синхронізації, — сказала Ліра. — Ви це знали?

— Знала, — кивнула лікарка. — Але думала, що цей режим більше ніколи не запуститься. Його вимкнули ще до вашого народження.

— Чому? — запитала Наїра. — Бо він показує забагато?

— Тому що він показує те, чого не хоче бачити керівництво мережі, — відповіла д-р Сів. — А ще — тому що вимагає від вас участі.

Вона коротко глянула на Ліру:
— Саме від вас. Від шовних носіїв.

— Ви знали, що ми… частина цієї карти? — Ліра показала на три дрібні вогники біля вузла 47-β.

— Знала загалом, — сказала д-р Сів. — Не знала, що ваші сигнали досі активно інтегруються. Думала, цей модуль давно відрізаний. Але архів… має свою пам’ять.

Вона нарешті торкнулася купола. Світло не змінилося, але шов на мить знизив тон, ніби прислухався.

— Колись, на самому початку, — заговорила вона м’яко, наче розповідала казку, — мережу швів проектували не так, як тепер. Не як суто інженерну систему. Інженери Тканини були… романтиками. Вони вважали, що, якщо вже ми втручаємося в структуру простору-часу, то маємо створити щось більше, ніж коридори для вантажів.

— «Більше» — це що? — буркнув Орен. — Мережевий культ?

— Майже, — усміхнулася куточками губ д-р Сів. — Вони хотіли зробити мережу, яка сама навчиться підтримувати себе. Самоналаштовувану тканину. І для цього їм потрібні були сенсори, здатні відчувати не тільки цифри, а й саму геометрію. Живі сенсори.

Наїра втягнула повітря.

— Тобто нас… створили? Спеціально?

— Ніхто не планував таких, як ви в прямому сенсі, — похитала головою лікарка. — Вони розраховували на контрольовані біоінтерфейси — модифіковані організми, підключені до полів. Але Всесвіт відповів по-своєму. На швах почали народжуватися діти з особливою чутливістю. Не лабораторні зразки, а люди.

Вона зробила паузу.

— Офіційно це назвали «аномалією». Неофіційно — подарунком. Дехто з перших Інженерів вірив, що сама тканина реальності намагається створити собі голос.

— А інші злякалися, — додала Ліра.

— Завжди є ті, хто радіє новій мові, і ті, хто бачить у ній загрозу, — погодилась д-р Сів. — Особливо, якщо ця мова дає доступ до того, що можна контролювати й монетизувати.

На одній із бічних панелей раптом ожив старий логотип: стилізована фігура, що тримала в руках щось схоже на голку, а навколо неї спірально закручувалися нитки світла.

Під символом з’явився напис:
PROJECT GALACTIC SEAMSTRESS // Швачка галактик.

— Ось, — сказала д-р Сів. — Ви питали, чому тут усе приховали. Відповідь — тут.

Ліра підійшла ближче. Напис миготів, запрошуючи торкнутися.

— Це ж просто назва проєкту, — сказав Орен. — Легенда, на яку ми всі виросли.

— Легенди часто народжуються з того, що когось дуже старанно ховають, — відповіла Наїра.

Ліра торкнулася панелі. Від її пальців побігли тонкі лінії, і проекція змінилася: замість статичної емблеми з’явився фрагмент старого відеозапису.

На екрані — лабораторія без вікон, заповнена консолями, дротами, підвісними модулями. У центрі — вертикальний овал з м’якого світла, схожий на незавершений шов у просторі. Перед ним стояла людина — висока фігура в темному комбінезоні, обличчя напівзатінене.

Голос — спокійний, втомлений, дивно беземоційний:

«…якщо ми хочемо, щоб мережа жила, вона має отримати не тільки алгоритми, а й інтуїцію. Те, що ми не можемо формалізувати. Ми пробували навчити машини відчувати шви — вони імітують, але не чують. А діти… чують. Вони — наш єдиний шанс створити справжню Швачку галактик. Не окрему істоту, а збірну свідомість, що зв’язує вузли».

Відео трохи тріснуло шумом, але продовжилося:

«…так, я розумію ризики. Звісно, це лякає. Система, що здатна сама вирішувати, де латати, а де розпорювати. Але, можливо, ми вже пройшли точку, де можемо все контролювати. Можливо, нам потрібна сила, яка вміє бачити карту цілком, а не фрагментами.

Назвіть це божевіллям, якщо хочете. Для мене це — єдиний чесний шлях: віддати частину влади тим, кого ми мимоволі створили. Дітям швів».

Запис обірвався.

У тиші було чути тільки гул шва й тихий тріск електроніки.

— Це ж… — почав Орен.

— Засновник, — закінчила за нього д-р Сів. — Один із перших головних Інженерів Тканини. Той самий, якого офіційні історики потім оголосили «радикалом, чиї ідеї не були реалізовані з міркувань безпеки».

Вона криво всміхнулася.

— Насправді були реалізовані. Просто частково. І надто добре.

— Тобто Швачка галактик — це не одна людина, — сказала Наїра, вдивляючись у купол, де мережа швів сяяла, як нервова система. — Це ми. Всі шовні діти.

— Потенційно, так, — відповіла д-р Сів. — Мережа, в якій кожен із вас — вузол, а архіви на кшталт цього — центральні вузли узгодження. Якщо б усе пішло за початковим планом, ви могли б отримати доступ до управління швами разом з алгоритмами.

— Але щось пішло не так, — тихо сказала Ліра.

— Щось — це страх, — знизала плечима лікарка. — Коли перші діти почали демонструвати не тільки чутливість, а й здатність впливати на поля, керівництво злякалося. Проєкт «Швачка галактик» формально згорнули, архіви законсервували, частину даних стерли. Офіційно — заради вашої ж безпеки. Неофіційно — щоб ніхто не отримав надто великого впливу на карту.

— А тепер хтось інший отримує, — сумно констатував Орен, показуючи на червоні зони тріщин. — І точно не ми.

Д-р Сів кивнула.

— Наразі хтось, хто має доступ до глибинних протоколів мережі, перенаправляє напругу з периферійних швів у вузли на кшталт вашого. А це означає, що або хтось відновив частину старих інструментів Швачки без участі дітей…

Вона глянула на карту, де світлові траєкторії сходилися до їхнього сектора.

— …або сама мережа намагається перешити себе й шукає, через кого діяти.

— Чому ви нам це показуєте? — запитала Наїра. — Ви ж могли просто викликати охорону, відключити купол і зробити вигляд, що нічого не було.

— Бо тоді, — спокійно відповіла д-р Сів, — ми всі будемо брехати не тільки керівництву, а й самій тканині Всесвіту. А я втомилася від роботи, де від мене вимагають ігнорувати дані, які лежать просто перед очима.

Вона подивилася спочатку на Ліру, потім на інших.

— І ще тому, що, хоч як це не звучить, у вас більше прав на цю карту, ніж у тих, хто спускає накази зверху. Без вас вона — неповна.

— Ви хочете, щоб ми… що? — Орен розвів руками. — Взяли й полагодили Всесвіт між уроками?

— Я хочу, щоб ви навчилися читати ці тріщини, — серйозно сказала лікарка. — Щоб, коли черговий «перешивач» спробує змінити конфігурацію швів, у мережі були ті, хто зможе не тільки відчути, а й відповісти.

Вона зробила паузу.

— Але для цього вам доведеться зробити те, чого найбільше боїться керівництво: об’єднатися. Не тільки між собою на Вузлі, а й з іншими дітьми швів.

— Як? — Ліра глянула на купол. — Ми навіть не знаємо, де вони. Тільки бачимо миготіння на карті.

— Архів знає, — сказала д-р Сів. — І шов знає. Система прямої синхронізації дозволяє шовним носіям обмінюватися сигналами безпосередньо через поля. Цю опцію теж мали вимкнути…

Вона торкнулася панелі керування біля купола. З’явився новий рядок:

INTERLINK: OFFLINE // ДОСТУПНИЙ РЕЖИМ АКТИВАЦІЇ.

— …але, схоже, хтось забув доробити роботу, — закінчила вона.

Ліра відчула, як у грудях змішується страх із захватом. Можливість поговорити з іншими, хто чує тріщини так само, як вона, здалася одночасно неймовірною і небезпечною.

— Якщо ми це увімкнемо, — сказала вона, — вони відразу помітять.

— Вони вже помітили, — відповіла д-р Сів, киваючи на червону позначку «моніторинг» у кутку екрана. — Питання не в тому, чи знатиме про це Служба стабільності. Питання в тому, хто перший навчиться користуватися цим: ви — чи ті, хто тягне тріщини до вашого вузла.

— Ви не боїтеся? — тихо запитала Наїра. — Що вас потім звинуватять. У всьому.

— Боюся, — чесно відповіла лікарка. — Але ще більше боюся того, що буде, якщо ніхто нічого не зробить.

Вона глянула на Ліру:
— Ти відчула тріщини першою. Архів відгукнувся на ваш дотик. Якщо хтось і може запустити Швачку так, щоб вона не стала черговою зброєю, то це ви.

Шов під ногами ніби погодився, злегка змінивши тон.

— Добре, — сказав Орен, втупившись у мережу під куполом. — Припустімо, ми в це вплутуємося. Що конкретно треба зробити?

Д-р Сів підсвітила сегмент інтерфейсу, де мерехтів напис INTERLINK.

— Спочатку — короткий імпульс по каналах, пов’язаних із тріщинами. Не прямий зв’язок, лише сигнал «ми тут». Якщо десь там є діти швів, які теж під’єднані до локальних архівів, вони відчують відгук.

— А якщо там Служба зловить усе першою? — запитала Наїра.

— Вони й так постійно моніторять поля, — сказала лікарка. — Різниця в тому, що до цього моменту ви були пасивними датчиками. Я пропоную зробити вас активними вузлами. Ті, хто з іншого боку, відчує, що карта нарешті заговорила.

Ліра ковтнула.

— І хто тоді Швачка? — спитала вона. — Ми? Архів? Ви?

— Швачка — це мережа, — відповіла д-р Сів. — Питання лише в тому, хто формує їй «малюнок»: мисливці за владою чи ті, хто живе на швах і відчуває кожен їхній стусан.

Вона поклала руку на купол поруч із руками дітей.

— Рішення за вами. Я можу лише відкрити інтерфейс і… прикрити вас, скільки вистачить службових повноважень.

Орен глибоко зітхнув.

— Якщо Всесвіт уже використовує нас як сенсори, — сказав він, — я, мабуть, не проти хоча б раз сказати йому «привіт» у відповідь.

— Я теж, — Наїра стиснула край купола. — Мені набридло бути лише графіком у чужих звітах.

Ліра відчула, як від їхніх рук у матеріал купола входить м’яке тепло. Шов під ними відповів плавною хвилею.

— Тоді… — прошепотіла вона. — Спробуймо.

Д-р Сів активувала режим INTERLINK.

На мить нічого не сталося. Потім у центрі карти, в секторі 47-β, спалахнув імпульс — м’який, але виразний. Він побіг по гілках швів, торкаючись тріщин, вузлів, периферійних станцій.

Десь далеко, в темряві між зорями, десятки дрібних вогників, подібних до їхніх, здригнулися.

Мережа відповіла.

У голові Ліри раптом стало просторо, як у величезному залі, де досі горіла тільки одна свічка, а тепер одна за одною загоряються інші. Вона відчула чийсь переляк — не власний, чужий. Чиєсь подивоване: «Хто це?» Чийсь тихий сміх, напівзбитий страхом.

Голоси не були словами. Вони нагадували відчуття, згорнуті в короткі спалахи: «я тут», «ви теж це чуєте?», «що відбувається?».

— Вони… — прошепотіла вона. — Вони відповідають.

Наїра заплющила очі, її шкіра вкрилася тонкими геометричними візерунками, що пульсували в такт мережі.

— Я відчуваю вузол на периферії, — сказала вона. — Там, де найбільша тріщина. Хтось дуже наляканий. І хтось злий.

— У нашому секторі теж є інші, — додав Орен, опираючись на стіл. — Не тільки ми. Вони… до цього думали, що божеволіють поодинці.

Д-р Сів стояла, трохи відхилившись назад, ніби давала місце хвилі, що проходила крізь дітей.

— Пам’ятайте, — сказала вона. — Ви зараз не просто бачите карту. Ви є частиною її голосу. Не дозволяйте страху говорити за вас.

Ліра вдихнула й уявила, що її власний імпульс — не крик, а чіткий, спокійний сигнал: «Ми на Вузлі 47-β. Ми теж чуємо тріщини. Ми шукаємо відповіді».

У відповідь вона відчула далеке тепло — ніби хтось, через безодні простору, торкнувся до скла свого ілюмінатора.

Інтерком на стіні знову ожив. Цього разу голос був інший — холодний, офіційний:

«Архів А-0, говорить центральний диспетчер Служби стабільності. Ми реєструємо несанкціоновану активність полів у режимі INTERLINK. Немедленно припиніть експеримент і виведіть шовних носіїв із зали. Повторюю…»

Д-р Сів поглянула на дітей.

— Ну ось, — зітхнула вона. — Офіційна частина свята.

— Ви відключите нас? — спитав Орен.

— Я виграю вам трохи часу, — відповіла вона. — Але навіть якщо вони примусово перервуть сеанс, перший стібок уже зроблено.

Вона глянула на купол, де мережа все ще світилася, переплітаючи світла та тіні.

— Швачка галактик прокинулася, — тихо сказала д-р Сів. — Тепер питання в тому, хто навчиться з нею говорити, перш ніж хтось спробує її знищити.

Шов під ногами на мить зовсім стих — ніби дослухався.

Потім знову загудів, але вже з новою, малою, майже непомітною домішкою. Як пульс, що щойно отримав ще одну краплю крові.

Діти швів стояли довкола купола, і кожен відчував: їхня роль у карті Всесвіту змінилася. Вони більше не були просто «аномаліями» на полях звітів.

Вони стали нитками.

І десь на стиках галактик, у тріщинах, що повільно розросталися, інші нитки почали рухатися їм назустріч.