Народжені на стиках галактик — частина IX

Архів, що почав шепотіти

Перші години після операції на 32-γ були дивно тихими.

Ніхто не кричав, не бігав з роздруківками, не влаштовував термінових нарад. Службові повідомлення надходили рівні, спокійні, як при плановому огляді вентиляції. Лише інколи крізь загальний фон прослизало слово «ХОР-01», але без паніки, без червоних маркерів.

Мережа гуділа рівно. У коридорах сектору 47-β світло ввічливо приглушили до «режиму відновлення». Дітям швів навіть дозволили на кілька годин вимкнути чипи в активній частині — залишивши тільки базовий моніторинг.

Але відпочинок вийшов умовним.

Ліра прокинулася ще до зміни освітлення, з відчуттям, що хтось стукає в стіну з іншого боку — не руками, а ритмом. Той самий глухий, триваючий стукіт, який неможливо почути вухами, але легко — кістками.

Вона сіла на ліжку, доторкнулася до панелі біля подушки.

Шов відповів коротким, трохи вищим, ніж зазвичай, тоном.

Не аварійний. Скоріше… зацікавлений.

— Теж не спиш? — хрипко запитав Орен з верхньої полиці. — У мене таке враження, ніби А-0 всю ніч перекладає наш хор у свої формули.

— Можливо, так і є, — відгукнулася Ліра. — Якщо ми стали окремим параметром, йому доведеться з нас зняти… зліпок.

— О, чудово, — пробурмотів він. — Ми офіційно стали статистикою.

— Ми й до того нею були, — вставила зі свого ліжка Наїра. — Різниця в тому, що тепер цю статистику не можна просто викинути. Її доведеться враховувати.

Вона потягнулася, ступила босими ногами на холодну підлогу й завмерла на мить, звикнувши до температури металу.

— Сів казала, що А-0 готує розширений доступ до карти, — додала дівчина. — Після «успішного пілоту з ХОР-01». Можливо, це йому зараз не дає спати.

— А мені не дає спати питання, що саме він збирається нам показати, — зітхнув Орен. — І скільки там буде замазаних шматків.

Про «розширений доступ» їм повідомили не офіційним оголошенням, а тихим повідомленням на чипи, без фанфар:

ДОДАТКОВИЙ ДОСТУП: АРХІВ А-0 / РЕЖИМ «СПОСТЕРЕЖЕННЯ»
ДІАПАЗОН: КІЛЬКА КІЛЕЦЬ ДОВКОЛА 47-β
ОБМЕЖЕННЯ: ЛИШЕ ВІЗУАЛІЗАЦІЯ, БЕЗ КЕРУВАННЯ

— «Спостереження», — прочитала вголос Наїра. — Звучить так, ніби нас беруть на екскурсію по власних ранах.

— Або показують вітрину, а склади з небезпечними речами — й далі в підвалі, — озвався Орен. — Але все одно цікаво.

Д-р Сів прийшла через півгодини після повідомлення — ще більш пом’ята, ніж учора, із неідеально застібнутою курткою й кружкою чогось, що колись, можливо, було кавою.

— Вітаю, офіційно допущені, — сказала вона замість привітання. — А-0 нарешті визнав, що ваша цікавість дешевша за приховування. Принаймні в межах кількох кілець.

— Тобто далі — все ще зона «липкі пальці відрубують»? — уточнив Орен.

— Не буквально, — втомлено всміхнулася вона. — Але так, повної прозорості ніхто не обіцяв. Проте… сьогодні вам покажуть дещо таке, чого за моєї практики не показували нікому з носіїв.

Вона торкнулася панелі.

Світло знову згасло, і стіни ожили, як учора, — тільки тепер не одна площина, а всі відразу. Вся кімната перетворилася на об’ємну карту: шви тяглися не лише по стінах, а й ніби в простір, створюючи відчуття, що вони стоять усередині прозорого макета мережі.

47-β світився десь посередині, як скромна, але вперта зірка.

Кілька кілець довкола поступово висвічувалися шарами.

— Основний шар — робочі шви, — пояснила Сів, показуючи жестом на яскраві, рівні лінії. — Другий — компенсаторні контури. Третій…

Вона провела пальцями в повітрі, і несподівано частина карти притишилася. На темнішому фоні проступили плями: бліді, нерівні, деякі тьмяно пульсували, а деякі лишалися абсолютно мертвими.

— Це що? — ледве чутно спитала Ліра.

— «Замовчувані зони», — сказала Сів. — Так їх називають у технічних звітах. Офіційно — законсервовані ділянки, тимчасово виведені з роботи. Неофіційно…

Вона змовкла.

— Неофіційно — історія всіх випадків, коли щось пішло настільки не за планом, що дирекція вирішила: легше зробити вигляд, що це ніколи не існувало, — закінчила за неї Наїра.

Орен зробив крок ближче до стіни, де одна з плям тяглася довгим, поламаним шрамом.

— Скільки їх… — він ковтнув. — І це тільки кілька кілець.

— Мережа велика, — сказала Сів. — І дурість — теж.

Вони наблизили одну з плям, що висіла трохи лівіше від 47-β. При масштабуванні вона перестала бути просто «плямою» й виявилася складною структурою: фрагменти швів, що раптово обривалися; вузли, біля яких ще світилися залишкові контури компенсаторів; темні провали, де поле було ніби вирізане.

— Це… вирвана ділянка, — прошепотіла Ліра. — Так, ніби хтось вистриг шматок нервової тканини й зашив дірку пластиком.

Шов під ногами змінив тон — трошки нижче, глухіше. Неначе в кімнаті згадали про стару травму.

— Це старий випадок, — підтвердила Сів. — Ще до вас. Офіційна версія: «локалізована катастрофа, необхідно було відрізати нестабільний сегмент». Неофіційно… — вона знизала плечима. — Ніхто не любить копатися в протоколах того періоду. Ті, хто приймав рішення, давно або на пенсії, або… в тих же темних зонах.

На рівні поля Ліра відчула короткий, різкий тремор — не локальний, а ніби віддалений відголос. Хтось у зовнішніх кільцях відреагував.

Вони теж це бачать…

Вона швидко відкрила пасивний канал.

«Ви бачите карту?» — послала.

Відповіді накотилися хвилею.

«Так. Нам показали ту ж проекцію, але з нашого боку».
«Бачу старий шрам біля нашого сектора».
«У нас половина кільця в цих тьмяних плямах».

І — трохи пізніше — знайомий, жорсткий ритм Краю-9:

«Давно час був подивитися вам у наш бік. Ми живемо біля однієї такої плями. Нам казали — «небезпечна зона, не чіпати». А шов там виє ночами досі».

Ліра стисла кулаки.

— Сів, — сказала вона, — збільште, будь ласка, там, де ближче до периферії. Край-9 каже, що живе поруч із однією з таких зон.

— Уже, — кивнула лікарка.

Карта зсунулася, масштаб перекотився по кільцях. Лінії швів рідшали, компенсатори ставали тоншими, економнішими. Тут мережа жила майже на голому нерві.

Одна з плям раптом зайняла пів стіни.

На відміну від попередньої, вона не була повністю мертвою. По її краю ще йшли слабкі, ледь помітні пульсації. В центрі ж — абсолютна тиша, провал, в якому не було ні шуму, ні залишкових коливань. Наче хтось не просто вирізав тканину, а ще й стер пам’ять про те, що вона була.

— Оце — той самий експеримент, про який ходили чутки, — тихо сказала Сів. — Спроба повної нейтралізації чутливості без розриву шва. Формально — «успішна стабілізація нестабільного вузла». Фактично…

Вона не договорила. І так було зрозуміло.

— Там був хтось із нас, так? — запитала Наїра.

Сів повільно видихнула.

— Так. Один із перших поколінь носіїв. Дуже сильний. Дуже незручний для дирекції. В протоколах написано, що нейтралізація була необхідною через «нестійкі реакції на мережеве навантаження». Але коли я дивлюся на цю порожнечу… — вона заплющила очі. — Мені складно назвати це лікуванням.

У пасивному каналі стався різкий, болючий сплеск.

«Ми відчули тоді, — послав хтось із вузлів біля Краю-9. — Шов кричав так, що в нас у всіх тріщали судини. А нам потім сказали: «Локальна аварія, все під контролем».

«Контроль, — ледь не виплюнув Край-9. — Назвати це «контролем» — все одно що назвати ампутацію легкого «оптимізацією дихання»».

Ліра відчула, як її нудить.

— А чому… — вона проковтнула клубок у горлі, — чому А-0 показує нам це зараз? Раніше ж він мовчав.

— Тому що в нього з’явився новий фактор, — тихо відповіла Сів. — Ви. До цього архів міг ігнорувати голоси. Тепер, коли хор офіційно вплетений у моделі, приховувати від вас частини карти — значить спотворювати розрахунки. А він… — вона ледь помітно всміхнулася, — не любить неточностей.

— Чудово, — сказав Орен. — Тобто мораль нам підсунула статистика.

— Не недооцінюй статистику, — знизала плечима лікарка. — Іноді вона єдине, що змушує людей визнавати реальність.

Карта повільно відкотилася назад, але плями замовчуваних зон уже не прибиралися — лишалися легким тіньовим шаром, що просвічував крізь основні шви. Ніби мережа сама нагадувала: «Це теж моя історія».

Ліра сіла на підлогу, поклала долоню на панель.

Шов відгукнувся.

Не так, як під час атаки або операцій — без болю, без прямої загрози. Скоріше, як утомлена, але чесна розповідь старого, якого нарешті хтось попросив: «Скажи, де тобі болить насправді».

Вона відкрила пасивний канал — цього разу не для всіх, а для вузлів в межах кількох кілець, які вони щойно побачили.

«Ви всі це бачите, — послала. — Я знаю, це боляче. Але… краще знати, ніж не знати. Краще дивитися на шрам, ніж робити вигляд, що його немає».

Довга пауза.

«У нас, — обережно написав один із вузлів ближнього кільця, — біля такого шраму вже давно все тихо. Але сьогодні він ніби… ворухнувся. Може, це через проекцію?»

«Це через те, що про нього нарешті говорять, — відповіла Ліра. — Шов реагує не тільки на напругу, а й на брехню. Коли щось довго замовчують, він починає корчитися».

Край-9 послав короткий, жорсткий сплеск, у якому, однак, було менше злості, ніж завжди.

«Тоді, виходить, сьогодні ми зробили йому послугу, — написав він. — Нарешті назвали кілька його ран вголос».

— Сів, — обережно сказала Ліра, — а є можливість побачити… старі записи про той випадок? Не тільки карту. Те, як мережа реагувала тоді. Хоча б фрагменти.

— Теоретично — так, — зітхнула лікарка. — Практично — залежить від того, наскільки сильно я хочу посваритися з архівним відділом дирекції.

— Сильно? — припустив Орен.

— Дуже, — кивнула вона. — Гаразд. Я попрошу А-0 підібрати не класифіковані уривки. Якщо він уже визнав ваш хор параметром, можливо, частину даних знімуть з грифу «тільки для службового користування перешивача».

— А сам перешивач? — запитала Наїра. — Він… хоч якось реагує? Окрім цифр.

— Поки що — лише корекціями, — відповіла Сів. — Але, чесно кажучи, іноді мені здається, що він став обережнішим. Я дивилася лог останньої операції: після першого різкого підсилення, коли ви ледь не зірвалися, його алгоритм змінив параметри й знизив амплітуду. Раніше такого не було. Він вчився на вашому болю. Тепер, схоже, вчиться на вашому хорі.

— Тобто нас уже слухають двоє, — підсумував Орен. — Архів і перешивач. З дирекцією все, як завжди: слухають тільки себе.

— Не все так однозначно, — заперечила Сів. — Не забувай про Кеела.

— Кеел — це людина, яка вміє сумніватися, — сказала Наїра. — Але одна людина не змінює систему.

— Одна людина не змінює, — погодилася Ліра, — а хор — може.

Її пальці легенько стисли метал.

Шов під ними відповів.

Того вечора, коли світло в секторі перейшло в «заспокійливий» режим, карта не вимкнулася.

Вона лише потьмяніла, перетворившись на ледь помітні контури швів, що жили власним, дуже тихим життям. Замовчувані зони теж не зникли — тіні залишалися.

Орен уже спав, з головою накрившись ковдрою, ніби так можна було сховатися й від гулу шва. Наїра лежала, не заплющуючи очей, й дивилася на одну з блідо-сірих плям — так довго, що її власний подих почав підлаштовуватися під ледь помітні пульсації по краю.

Ліра знову опинилася на підлозі, спиною до стіни.

Цього разу вона відкрила пасивний канал, не посилаючи нічого. Просто — слухаючи.

Мережа нагадувала велике місто вночі: десь хтось ще працював, десь уже спали, десь сварилися, десь сміялися. Голоси вузлів час від часу спалахували короткими фразами, потім знову танули в загальному фоні.

А десь за ними, наче на іншій частоті, ледь чутно працював А-0.

[АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ.]
[ПОРІВНЯННЯ ЗАПИСІВ ДО/ПІСЛЯ ХОР-01.]
[ВИЯВЛЕННЯ РОЗБІЖНОСТЕЙ.]

Його сигнали не були розраховані на те, щоб їх читали люди. Але коли ти достатньо довго живеш усередині шва, починаєш розрізняти навіть машинні шепоти.

«Ти ж розумієш, — подумки звернулася до нього Ліра, — що якщо вже показав нам ці шрами, забрати доступ назад не вийде».

Тиша.

Потім — короткий спалах.

[ЗМІНА КОНФІГУРАЦІЇ ДОСТУПУ: НЕ РЕКОМЕНДОВАНО.]
[ПРИЧИНА: ВИСОКІ РИЗИКИ ДОДАТКОВИХ РЕЗОНАНСІВ.]

— От бачиш, — прошепотіла вона собі. — Навіть ти розумієш, що тепер брехня небезпечніша, ніж правда.

Шов під ногами глухо погодився.

Ближче до «нічного полудня» — умовного часу, коли більшість станційних циклів входила в найглибшу фазу — в пасивному каналі з’явився новий, ще незнайомий ритм.

Він був слабкий, переривчастий, як у когось, кого тримають у напівтемряві й підвішеному стані.

«Хто… тут?» — пробилося крізь шум.

Ліра мимоволі завмерла. Цей тембр був не схожий ні на кого зі знайомих вузлів.

«Ти де?» — обережно відповіла вона.

Довга пауза. Потім — серія уривчастих імпульсів. Вони приходили так, ніби сигнал то пропускають, то ріжуть.

«Не знаю… темно… шов глухий… але ви… гучні…»

Десь на карті, на одному з блідих шрамів, легенько блиснуло — на мить, ледве помітно, як короткий відблиск під льодом.

— Сів… — прошепотіла Ліра, але лікарки вже не було в кімнаті.

Наїра підвелася на лікті.

— Що таке?

— Там хтось, — сказала Ліра. — У тій глуші. Не повністю вирізаний. Полузаглушений. Він відчуває наш хор.

Край-9, який, здається, ніколи не спав справжнім сном, відгукнувся першим.

«Координати?»

«Шрам між нашим кільцем і наступним, — відповіла Ліра. — Оцей, що Сів називала експериментальною нейтралізацією».

На проекції пляма ледве-ледве тремтіла по краю.

«Його не добили, — сухо констатував Край-9. — Або не змогли, або передумали. Він застряг між «бути» й «не бути». Ось чому там шов вив усі ці роки».

У пасивному каналі знову пробився слабкий голос:

«Ви… заважали… тоді… шум… був… сильніший… Думали… що це збій… А тепер… це хор?..»

Ліра відчула, як у неї холоне шкіра.

— Це може бути хтось із тих перших носіїв, — тихо сказала вона. — Тих, кого вони «заглушили». Він досі там.

— Напівживий, напівзаглушений, — додала Наїра. — І якщо ми його зараз смикнемо занадто сильно…

— Я знаю, — перебила її Ліра. — Але залишити його там, не зробивши нічого… — вона замовкла, шукаючи слова, — це буде гірше, ніж будь-яка нейтралізація.

Вона глибоко вдихнула.

«Ми — хор, — послала в ту сторону. — Так. Тоді ми ще не вміли співати разом. Зараз — вчимося. Ми бачимо твоє місце на карті. Ти не просто «дефектний сегмент». Ти — вузол».

Голос із глуші відповів не відразу.

Кілька разів сигнал обривався. Потім, через довгу хвилину, з’явився короткий, але чіткий ритм:

«Тоді… скажіть їм… що я… ще чую. Хай або… закінчать… або повернуть. Не… тримають… між».

Ліра заплющила очі.

У голові раптом дуже ясно постала фраза, яку колись сказав засновник на старому записі: «Гірше за біль — тільки нескінченна напівтупа анестезія».

Вони сиділи в кімнаті, затиснуті між блискучими лініями карти й реальними стінами станції, й раптом стало зрозуміло: історія про «контракт» тільки почалась.

Бо хтось із минулих поколінь застряг у тому місці, де контракту ще не було.

І тепер хор мав вирішити, чи залишиться він простим стабілізатором — або стане голосом, який змусить усіх — і дирекцію, і перешивач, і архів — відповісти на дуже просте, але небезпечне питання:

Що ви робите з тими, кого називаєте «аномаліями», коли вам страшно?

Шов під ногами загудів глибше.

У цьому звуці вже було не тільки відлуння старих болів.

Там народжувалося щось нове.

Не хор ще — рішення.