Народжені на стиках галактик - частина V

Полювання на носіїв швів

Офіційні повідомлення завжди запізнюються.
Спочатку приходить страх.

Після активації INTERLINK Ліру, Орена й Наїру не посадили в камери — принаймні формально. Їх просто «тимчасово затримали для з’ясування обставин» у окремому боксі медичного модуля.

Кімната була чистою, білою й задушливо тихою. Ліжка вилиті з пластику, стіл, три стільці, в кутку — майже непомітний об’єктив камери. Ніяких ґрат, ніяких наручників, але двері відкривалися тільки ззовні.

Шов під підлогою гудів так, ніби йому теж було тісно.

— Ну що ж, вітаю в зоні для особливо цінних експонатів, — спробував пожартувати Орен, вперто дивлячись у стелю. — Безкоштовний нічліг, цілодобове спостереження, спецдієта з синтетичного протеїну…

— І бонусом — можливість зникнути без пояснень, — відрізала Наїра.

Ліра сиділа на краю ліжка, стискаючи в долоні тонкий чип, який їй залишила д-р Сів. На вході їх обшукували, але чип пройшов — мабуть, Служба стабільності й досі вважала, що найнебезпечніше тут — сама Ліра, а не маленький шматок металу.

Чип світився ледь вловимим теплом. Варто було йому торкнутися шкіри, як у свідомості підіймався шепіт мережі — ще не голос, але натяк, що десь там, за стінами Вузла, інші вогники не згасли.

— Може, включимося ще раз? — прошепотіла вона.

— І подаруємо Кеелу доказ, що ми таки «неконтрольований канал»? — Наїра похитала головою. — Почекай. Спочатку послухаємо, що вони скажуть.

— Вони вже все сказали, — зітхнув Орен. — Їм страшно. А коли таким, як вони, страшно, когось завжди закривають.

Двері відчинилися так раптово, що шовний гул ніби на мить стих.

Увійшли двоє в чорній формі Служби стабільності — шоломи під пахвами, обличчя кам’яні. За ними — високий чоловік із сивиною в скронях, без шолома, з рівною спиною й очима, в яких не було ні втоми, ні співчуття. Лише оцінка.

— Інспектор Кеел, центральний сектор, — сказав він, ніби читав довідку. — Відтепер питання, пов’язані з шовними носіями на цій станції, підпадають під мою відповідальність.

Поруч стала жінка в легшому комбінезоні з планшетом у руках. Запис уже йшов.

— Ви троє, — продовжив Кеел, — вчора здійснили несанкціонований доступ до архіву А-0 та активували режим прямої синхронізації INTERLINK. Це призвело до аномальної активності полів одразу на кількох швах мережі.

— Це не ми створили тріщини, — спокійно відповіла Ліра. — Ми їх тільки почули.

— І послали сигнал, — холодно уточнив інспектор. — Тим, хто може використати вас проти мережі.

— Ви говорите так, наче ми вже на чийомусь боці, — вставив Орен. — А ми навіть не знаємо, хто взагалі тягне ці шви.

Кеел кілька секунд дивився на нього, ніби вирішував, чи варто відповідати людині, котру вже майже записали в розряд «ресурсів».

— Ваше завдання — не ставити запитань, — нарешті сказав він. — Ваше завдання — бути частиною системи, що під наглядом. Ви — рідкісний феномен, Ліро 47-β/12-L, Наїро 47-β/09-N, Орене 47-β/15-O. Феномен, який може стати загрозою без належного контролю.

— А без нас мережа що, не загроза? — тихо запитала Наїра. — Ви ж самі не бачите тріщин.

Жінка з планшетом нервово ковзнула поглядом по графіках. Кеел залишився незворушним.

— Ми бачимо достатньо, — відрізав він. — А от ваша здатність виходити на контакт із невідомими вузлами — це те, на що ми не давали дозволу.

Офіційний наказ прийшов за кілька хвилин. Вони почули його одночасно з усією станцією.

Екран на стіні спалахнув емблемою центральної дирекції швів. Після короткого сигналу з’явився текст, рівний, безбарвний:

«У зв’язку з фіксацією небезпечних аномалій шовних полів, для запобігання загрозі стабільності міжгалактичної мережі, на Вузлі 47-β вводиться
спеціальний режим нагляду за носіями шовних аномалій.
Усі зареєстровані шовні носії підлягають тимчасовій ізоляції та переведенню до спеціалізованих центрів.
Режим запроваджено виключно з міркувань їхньої безпеки та безпеки станцій.
Будь-який опір буде розцінюватися як загроза колективній безпеці швів».

Літера «їхньої» в реченні «їхньої безпеки» світилася трохи яскравіше, ніж решта. Можливо, це був просто артефакт проєктора. А можливо — чужа іронія.

— От і все, — тихо сказав Орен. — Офіційно ми тепер проблема, яка має сидіти окремо.

— Не проблема, — поправила Наїра. — «Ресурс із підвищеним наглядом».

— Ресурс — це те, що можна вмикати й вимикати кнопкою, — кинула Ліра. — Ми — живі.

Д-р Сів увесь цей час мовчала, стоячи збоку, але її погляд був не байдужий — уважний, напружений.

— Інспекторе, — нарешті заговорила вона, — ізоляція шовних носіїв не усуне причину тріщин. Без їхніх реакцій ви будете бачити лише сухі цифри. Мережа й так працює на межі.

— Ми не маємо права дозволити неконтрольованій мережевій свідомості розвиватися, — так само рівно відповів Кеел. — Ви самі чули записи засновника: його проєкт був відхилений з міркувань безпеки. Ми не збираємося повторювати цю помилку.

— Помилки, — сказала Ліра, — почалися, коли ви вирішили, що можете контролювати всіх, хто чує шви краще за ваші прилади.

Інспектор подивився на неї вже уважніше — ніби вперше побачив не «об’єкт спостереження», а людину.

— Ви думаєте, вас переслідують, — сказав він. — Насправді ми намагаємося захистити вас. Якщо це, що сталося сьогодні, — початок зовнішнього втручання, шукати канал будуть саме серед вас.

— Якщо це зовнішнє втручання, — тихо відповіла Наїра, — хіба логічно відрізати мережу від єдиних, хто може його розпізнати?

Ця фраза зависла в повітрі, але не змінила рішення.

— Рішення прийнято, — сухо підсумував Кеел. — У вас є двадцять хвилин, щоб зібрати особисті речі. Потім вас переведуть у спеціальний сектор. Там вам нічого не загрожує.

— Крім вас, — прошепотів Орен, але так тихо, що це почув тільки шов.

Їх не вели в кайданках — просто в оточенні двох патрульних, у повній тиші. Коридори Вузла, зазвичай галасливі, були дивно спорожнілі. Люди притискалися до стін, пропускаючи процесію, опускали очі, робили вигляд, що читають повідомлення на браслетах.

Нові голограми вже крутилися над основними перехрестями:

«Шовні носії, просимо зберігати спокій та прибути в пункти реєстрації. Спеціальні психопідтримуючі групи працюють цілодобово».

— Психопідтримуючі, — пирхнув Орен. — Потім напишуть у підручниках: «В епоху великої нестабільності мережі людство оточувало аномалії турботою».

— А поруч дрібним шрифтом: «У стерильних боксах», — додала Наїра.

Коли вони проходили повз перехрестя, з сусіднього коридору вивели маленьку дівчинку в рукавичках — ту саму, що вчора сиділа з ними в кабінеті д-ра Сів. Вона озиралася, очі блищали від сліз.

— Ліро! — вигукнула, угледівши знайоме обличчя. — Куди нас везуть? Мені сказали, там буде тихо, і шов не заважатиме…

Патрульний, який ішов поруч із нею, не заборонив відповісти, просто стиснув лікоть дівчинки міцніше.

— Там буде… по-іншому, — обережно сказала Ліра. — Тримайся за тих, кого знаєш. І слухай шов, навіть якщо скажуть, що це погано. Добре?

Дівчинка кивнула, ковтаючи сльози. Її повели далі. Шов десь внизу на мить змінив тон — низько, глухо, майже як стогін.

Спеціальний сектор для шовних носіїв знаходився на самому краю Вузла, у секції, яку на схемах позначали як додатковий модуль без конкретної функції. Тепер функція знайшлася.

Кімнати були невеликі, з м’яким освітленням, закругленими кутами, без видимих замків, зате з датчиками в стелі та панелями спостереження. У коридорі — пости охорони, непомітні, але відчутні.

З вікон, вузьких смуг під стелею, видно було не шов і не ядро станції — лише зовнішній корпус та далекі, холодні зірки. Ні тобі панорамних оглядових ілюмінаторів, ні мерехтливого тунелю. Лише глуха оболонка.

«Щоб нічого не відволікало», — сказала б офіційна інструкція. «Щоб ви забули, де живете», — подумала Ліра.

— Це не в’язниця, — пояснювала жінка з планшетом, коли їх заводили в модуль. — Ви зможете продовжувати навчання, спілкуватися між собою, отримувати новини. Ми лише обмежуємо пересування з міркувань безпеки.

— Ваша улюблена фраза, — не втримався Орен. — «З міркувань безпеки». Коли не знаєте, що робити, ставите всюди замки й датчики.

Жінка зробила вигляд, що не почула.

Двері м’яко зачинилися. Гул шва під підлогою став глибшим, але ніби приглушеним, як звук, що проходить крізь товсту стіну.

Ліра підійшла до вікна. Звідси Вузол здавався чужим — далекі контури секцій, миготіння службових маяків, чорна пауза шва десь унизу, за шарами металу.

Вона сіла на ліжко й активувала чип.
На екрані сплив знайомий інтерфейс: дві лінії графіка — офіційні дані стабілізаторів і її власні імпульси. У нижньому кутку — статус:

А-0: СИНХРОНІЗАЦІЯ ОБМЕЖЕНА INTERLINK: ПАСИВНИЙ РЕЖИМ ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 27

— Двадцять сім, — прошепотіла вона. — Було менше.

— Це всі шовні діти, яких зачепив учорашній імпульс, — припустила Наїра, сідаючи поруч. — Можливо, ще не всі розуміють, що сталося. Але вони є.

— І тепер за ними теж прийдуть такі, як Кеел, — додав з сусіднього ліжка Орен. — Полювання відкрито.

Ліра заплющила очі.

— Я не хочу нічого передавати, — сказала вона. — Лише… слухати.

Вона не штовхала жодних сигналів у мережу — просто відкрилася тому, що вже було. Шов відповів м’яким, хвилеподібним гулом. На графіку її власна лінія підскочила, потім стабілізувалася.

І тоді вона відчула інших.

Не голоси, не слова — короткі спалахи відчуттів, як світлові точки на великій темній мапі.

Десь дуже далеко — переляк. Відчуття тісного простору, куди когось тільки-но замкнули. Поруч із ним — злість, тепла й уперта, як стиснутий кулак: «Ні, я вам не дам».

Інший вузол — холодна тривога, змішана з цікавістью: «Хто це? Хто ще чує?». Ще один — дивне, майже радісне здивування: «Я думав, я один».

— Вони відгукуються, — прошепотіла Ліра. — Навіть у пасивному режимі. INTERLINK не вимкнули до кінця.

— Добре чи погано? — запитав Орен.

— Це — факт, — сказала Наїра. — А що з ним робити — вирішувати нам.

У дверях з’явилася д-р Сів. На ній був звичайний медичний комбінезон, але виглядала вона так, ніби за останні години не спала ні хвилини.

— Вам дали комфортні умови? — запитала вона замість привітання.

— Якщо не рахувати камер, датчиків і того, що нас закрили на краю станції, — цілком, — відповів Орен.

Лікарка зморщила лоба.

— Я не схвалюю цього рішення, — тихо сказала вона. — Але зараз це найкраще з того, що мені вдалося для вас вибити.

— Найтепліша клітка, — кинула Наїра.

— Ліро, — д-р Сів подивилася прямо на дівчину. — Архів поки що під моїм наглядом. Кеел хоче повністю відключити його від мережі, але система впирається. Активна синхронізація заблокована, проте пасивний канал — той, що ти зараз використовуєш, — залишився.

— Ви це дозволили? — здивувалася Ліра.

— Скажімо так, я не стала боротися за його негайне відключення, — криво посміхнулася лікарка. — Офіційно — «через ризик отримати ще більшу нестабільність при різкому обриві». Неофіційно — тому, що хтось має чути, що відбувається за межами звітів.

— А ви? — спитав Орен. — Ви як? Між нами й Кеелом.

— Між вами й Кеелом — шов, — відповіла д-р Сів. — І я намагаюся не стати ще однією латкою, яка заважає бачити тріщини.

Вона на мить замовкла, потім додала:

— Полювання вже почалося. По всій мережі. Центральний сектор розіслав директиву: «усіх шовних носіїв перевести під посилений нагляд до з’ясування причин аномалій». Деякі станції виконують наказ мовчки. Інші… повільніше.

— Інші мають совість? — запитала Наїра.

— Інші мають власні проблеми зі швами, — відказала Сів. — Не всі можуть дозволити собі осліпнути.

— І що ви від нас хочете? — спитала Ліра.

— Перш за все — щоб ви залишалися живі й цілі, — серйозно сказала лікарка. — Вони можуть погрожувати нейтралізацією чутливості, але це дорогий, ризикований процес. Якщо не буде приводу, навряд чи хтось піде на нього одразу.

— А якщо буде? — Орен заклав руки за голову. — Наприклад, чергова «несанкціонована активність».

— Тоді, — д-р Сів зітхнула, — нам знадобиться те, чого боїться Кеел: синхронізована мережа дітей швів. Не хаотичні спалахи, а спільне рішення.

Вона підійшла ближче, понизила голос:

— Ви вже запустили перший імпульс. Двадцять сім вузлів відповіли. Частина з них — на станціях, де немає таких, як я. Там немає нікого, хто бодай намагається вас захистити. Якщо ми відмовимося від зв’язку, вони залишаться наодинці зі своїми Кеелами.

— Ви пропонуєте… організуватися? — повільно вимовила Наїра.

— Я пропоную навчитися слухати один одного й реагувати не тільки страхом, — сказала Сів. — Якщо тріщини — не випадковий шум, а чиясь цілеспрямована дія, комусь дуже вигідно мати вас поодинці, в ізоляції.

Її погляд став жорсткішим.

— Мережа вже говорить. Або ви навчитеся відповідати, або за вас це зроблять ті, хто бачить у вас лише інструмент.

Коли вона пішла, в кімнаті знову стало тихо. Але це вже була інша тиша — не порожня, а напружена, як перед стрибком.

— Отже, — підсумував Орен, — офіційно ми сидимо під наглядом «для власної безпеки». Неофіційно — маємо пасивний канал до двадцяти семи таких самих, як ми, по всій мережі. І один архів, який уперто відмовляється вимикатися.

— І інспектора, який уперто вважає нас ресурсом, — додала Наїра.

Ліра покрутила чип між пальцями.

— Полювання на носіїв швів… — тихо сказала вона. — Вони думають, що загнали нас у загін. Насправді просто зібрали в одному місці.

Вона активувала інтерфейс, але цього разу — не для того, щоб просто слухати. Уявила карту під куполом архіву: нитки швів, вузли станцій, червоні плями тріщин. І — дрібні світлі точки, що позначають дітей.

«Ми на Вузлі 47-β, — подумки сформулювала вона. — Нас закрили. Але ми тут. Якщо ви теж… дайте знати».

Вона не передавала слів — лише чисте відчуття: суміш впертості й готовності слухати.

Шов під підлогою легенько здригнувся. На графіку її імпульс злетів, але одразу пом’якшився. І буквально через кілька секунд у свідомість врізалося перше чітке відлуння — не її, чиюсь чужу, але впізнавану за структурою чутливість.

Там було: «Я тут. Нас двоє. Нас ведуть у центр».
Іще одне: «Мене закрили внизу, шов голосніший, ніж будь-коли».
І третє, зовсім юне, тремтливе: «Мені страшно. Але тепер я знаю, що не одна».

Ліра відкрила очі.

— Вони відповідають, — тихо сказала вона.

— Тоді, виходить, полювання двостороннє, — повільно всміхнувся Орен. — Вони женуться за «аномаліями», а «аномалії» починають бачити одне одного.

— Побачити — ще не означає врятувати, — нагада ла Наїра. — Але… це перший крок.

Гул шва став рівнішим, глибшим. Наче Всесвіт, який стільки часу розривали та зшивали чужими руками, нарешті відчув, що на його швах з’являється власний захист — тонкий, крихкий, але живий.

Полювання на носіїв швів набирало обертів.
Та разом із ним непомітно народжувалося інше — те, чого не передбачав жоден протокол:
мережа дітей, що більше не готові мовчки бути чужими інструментами.