Народжені на стиках галактик - частина VI

Хор швів

У спеціальному секторі ніч була ще більш умовною, ніж на решті Вузла.
Світло тут не просто тьмяніло — його підрізали за графіком, налаштовуючи по кривих, які хтось колись назвав «заспокійливими для нестабільних нервових систем».

Шов із цим не погоджувався.

Він гудів глибоко під корпусом станції, проходив крізь стіни, ліжка, датчики, й діставався до найтонших нервів, наче хтось торкався струною по живому.

Ліра лежала в напівтемряві, дивлячись у вузьку смугу вікна. Зірки за нею здавалися не далекими сонцями, а дірками у чорній тканині. Шви, тріщини, латки — тепер вона бачила це всюди.

На її зап’ясті мерехтів чип.

ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 27.

Двадцять сім інших дітей швів, розкиданих по станціях, тунелях, вузлах. Двадцять сім потенційних голосів, які досі вважали, що вони — тільки «аномалії».

Вона обережно увімкнула пасивний режим. Не штовхати сигнал — лише відкрити двері назовні.

Шов зітхнув, як море, що приймає першу хвилю.

І голоси прийшли.

Вони були не словами.

Першими завжди приходили емоції — короткі, як електричні розряди: переляк, злість, раптовий спокій, упертість, що скрипить зубами. Кожен імпульс мав свою «текстуру» — шорстку, гладку, пульсуючу.

Ліра навчилася відрізняти їх так само чітко, як на Вузлі відрізняли гул вантажних ліфтів від шуму вентиляції.

Ось чийсь страх: тісний, задушливий, із відчуттям холодних стін.

Ось злість: гаряча, рубана, як удари.

Ось цікавість: тонка, як промінь в темряві — обережне «Хто тут?».

Вона відповіла тим самим — не думкою, а відчуттям. Сумішшю впертості й м’якого тепла: «Ми з Вузла 47-β. Ми живі. Ми теж чуємо».

Звідкілясь із глибокої периферії прийшло щось, схоже на сміх — не веселий, а карколомний, крізь зуби: «Нарешті. Я вже думав, що мені це сниться».

Ліра підвелася на ліжку. Серце билося швидше, але не від страху, а від усвідомлення: мережа — не абстракція, не «проект Швачка». Це — діти, яким до цього не було з ким говорити їхньою мовою.

— Ти знову підключена, так? — озвався з сусіднього ліжка Орен, не відкриваючи очей.

— Тільки слухаю, — прошепотіла вона. — Нічого не штовхаю.

— А вони?

— Вони теж слухають… і відповідають.

Наїра підняла голову з подушки.

— Спробуй виділити когось одного, — сказала вона. — Не всіх одразу. Інакше просто потонемо в чужих страхах.

Ліра знову заплющила очі й уявила мережу під куполом архіву: гілки швів, вузли станцій, дрібні вогники дітей. Вона знайшла один із них — далекий, але яскравий. Той, у якого злість змішувалася зі сміхом.

Сконцентрувалася.

«Ти де?» — не словами, імпульсом.

У відповідь прийшло відчуття ревучого простору й дуже близького шва. Наче сам тунель проходив просто під підлогою, без усіх тих шарів металу, які були на Вузлі.

Потім — щось схоже на образ: коридор із прозорою стелею, крізь яку видно сяйво шва так близько, що здається, ніби він торкається станції.

І нарешті — чіткіший, сформований сигнал:

«Станція Край-9. Старий вузол. Кажуть, нас скоро закриють повністю. Кажуть, ми — небезпечні. А ти хто, голосе з темряви?»

«Ліра, — відповіла вона. — Шовна дитина з Вузла 47-β. Нас уже закрили».

Замість жалю прийшла хвиля сухої солідарності:

«Значить, ти попереду по дистанції. Нас іще тільки женуть у бокси. Приємно знати, що під кінець світу в нас буде хоч якась компанія».

Цього разу Ліра навіть посміхнулася.

— У мене є ім’я, — прошепотіла вона вголос. — Край-9. Станція на краю мережі. Там шов майже голий.

— І що вони відчувають? — спитала Наїра.

— Те саме, що й ми, — відповіла Ліра. — Тільки сильніше. І… більш свідомо. Він… він каже, що тріщини там уже не як тріщини. Як прориви.

На ранок шов загудів інакше — метушливіше, з дрібними ривками, наче нервовий тик у колосальній істоті.

Спеціальний сектор прокинувся під звук кроків — не таких, як у медмодулі, важчих. У коридорі почали зміщуватися графіки чергувань, хтось переносив обладнання. У повітрі запахло перевірками.

Новий день полювання.

Ліра, Орен і Наїра сиділи за низьким столом у спільній кімнаті — офіційно це називалося «зона соціальної адаптації». На стінах — нейтральні голографічні пейзажі, у кутку — навчальний термінал із обмеженим доступом.

— Якщо вони почнуть перевіряти поля, ми довго не протримаємося, — сказав Орен, крутячись на стільці. — Пасивний INTERLINK так чи інакше залишає сліди. Кеел не дурний.

— Але й не всесильний, — відповіла Наїра. — Йому теж потрібно щось вимірювати. Ми маємо одну перевагу: відчуваємо до того, як виміряють.

— Перевага — це добре, — пробурмотів Орен. — Але в мене все ще немає плану, як не дати собі «нейтралізувати чутливість».

Ліра дивилася на свої долоні. Під шкірою інколи знову пробігало ледь помітне світло — як відгук архівного купола.

— Край-9 казали, що їм вже кілька разів намагалися «заглушити шов», — сказала вона. — Вони відчувають, як змінюються поля, як ставлять якісь нові фільтри. Але тріщини прориваються навіть крізь них.

— Тобто, якщо хтось почне різати по живому, нам дадуть знати? — уточнив Орен.

— Якщо ми будемо на зв’язку, — кивнула Ліра.

Двері спільної кімнати ковзнули вбік. Увійшла д-р Сів — без супроводу, але з тим самим втомленим, гострим поглядом.

— У вас є кілька хвилин, — сказала вона замість привітання. — Після цього сюди заведуть групу техніків, які встановлюватимуть додаткові екрани. Схоже, Кеел нарешті вирішив, що ви «надто гучно звучите».

— Це ви йому підказали такий витончений вислів? — уточнив Орен.

— Це я поки що не дозволила застосувати радикальніші методи, — сухо відказала вона. — Не змушуйте мене пошкодувати.

Наїра нахилилася вперед.

— Що відбувається поза сектором? — запитала вона. — Не за протоколом, по-справжньому.

Д-р Сів кинула погляд на вбудовану в стіну камеру.

— Офіційно — йде «гармонізація режимів стабілізації швів», — сказала вона, досить голосно. Потім наблизилася й понизила голос до ледь чутного: — Неофіційно — центральний перешивач готує велику операцію: перерозподіл напруги з периферійних тріщин у кілька вузлів, які вони вважають «найбільш контрольованими».

— Вгадаю, наш у списку, — буркнув Орен.

— У самому центрі, — підтвердила вона. — На старих картах архіву довкола вашого шва з’явилася нова зона — блискуче кільце з позначкою «компенсаційний контур».

Наїра побіліла.

— Компенсаційний… — повільно промовила вона. — Це як запобіжник. Вони хочуть зібрати напругу й… спалити її на нас?

— Формулювання в документах м’якші, — сказала д-р Сів. — «Локалізований викид у контрольованому секторі». Але суть — так, ви маєте взяти на себе удар.

Вона стисла губи.

— І я не впевнена, що Служба зупиниться, якщо побачить, що це може «врятувати» мережу.

Тиша в кімнаті стала важкою.

Ліра відчула, як шов під ногами тихо змінює тон — наче сором’язливо визнає: так, твоє тіло — чудове місце для зливу надлишку болю.

— Ви могли цього не казати, — прошепотіла вона. — Могли просто тримати нас у невіданні.

— І зробити з вас феєрверк, який нічого про себе не знає? — зірвалася на жорстку усмішку д-р Сів. — Я лікар, а не палій.

Вона глянула на чип у руки Ліри.

— INTERLINK у пасивному режимі ще працює?

— Так, — кивнула Ліра. — Я чую двадцять сім вузлів. Можливо, вже більше — просто не всі встигаю відрізнити.

— Тоді час вчитися не тільки чути, а й діяти, — сказала Сів. — Не поодинці. Разом.

— Ви хочете, щоб ми… що? — Орен підвів брови. — Заспівали хором, поки нам перекривають шви?

— Приблизно, — несподівано серйозно підтвердила вона. — Те, що засновник називав «Швачкою галактик», — не романтична метафора. Це механізм: узгоджена відповідь мережі на зовнішні дії. Якщо вам вдасться синхронізуватися з іншими дітьми, ви можете переорієнтувати частину напруги. Не скасувати операцію перешивача, але змінити її малюнок.

— І направити удар не на нас? — уточнила Наїра.

— Або розмазати його по мережі так, щоб він не став смертельним для жодного вузла, — кивнула Сів. — Це буде боляче для всіх. Але не фатально для вас.

Вона помовчала й додала:

— Теоретично. Практично цього ніколи не робили. Офіційно.

До них долетіло відлуння голосу інспектора з коридору.

— Час, — стисло сказала д-р Сів. — Я повернуся, як тільки зможу. Пам’ятайте: будь-який ваш чіткий, узгоджений сигнал змусить архів реагувати. А архів уже підключений до всіх наших стабілізаторів. Якщо вам вдасться «заспівати» разом — перешивачу доведеться зважати на цей хор.

— А якщо ми зіпсуємо мелодію? — спитав Орен.

— То принаймні знатимете, що спробували, — сказала Сів. — І це вже більше, ніж дозволили собі дорослі.

Вона вийшла. Двері зачинилися. Шов у коридорі глухо загуркотів, коли техніки почали монтувати щось важке — нові екрани, нові фільтри, нові спроби зробити всіх глухими.

— Хор, — повторив Орен. — Гарне слово. Навіть пафосне. Але як домовитися про мелодію, якщо нас розкидано по всій мережі й половина взагалі не знає, що таке «INTERLINK»?

— Почнемо з азбуки, — сказала Наїра. — Прості патерни. Короткі й довгі імпульси. Ритми.

Ліра згадала, як шов реагував на їхню присутність біля оглядового модуля: синусоїда гулу, що співпадала з її пульсом.

— Як азбука Морзе, — пробурмотіла вона. — Тільки для полів.

— Можна й без історичних аналогій, — махнув рукою Орен. — Схема та сама: «довгий — короткий», паузи, повтори. Нехай перше слово буде… «разом».

— РАЗОМ, — вимовила Наїра вголос, ніби пробуючи його на міцність.

Ліра лягла на ліжко, поклала долоні на тонку панель підлоги, через яку найкраще відчувався шов.

— Добре, — сказала вона. — Слухайте.

Вона відпустила зайве — страх, злість, образу. Залишила тільки ритм — три чіткі «удари» уваги, потім два короткі, потім знову три.

Три — два — три.
Довгий — короткий — довгий.

Вона послала цей малюнок не як вибух, а як м’яку хвилю, що йде по воді. Шов під станцією відгукнувся, підхоплюючи ритм.

Через кілька секунд у голову врізалася відповідь — спершу крива, нерівна, як повтор фрази іноземною мовою без наголосів. Потім — чіткіша.

Три — два — три.

«Разом», — відгукнувся Край-9.

Ще один вузол — віддалене, тремтливе, але вперте: «Разом».

Третій — зі скреготом, ніби крізь потужні поля глушіння: «Ра…зом».

— Вони підхоплюють, — прошепотіла Ліра. — Уже троє. Ні, четверо… шість…

Графік на чипі смикнувся. Лінія її імпульсів наклалася на десятки дрібніших хвиль — як запис пісні, до якої раптом підспівали другі й треті голоси.

Шов гудів не рівно — ритмічно. Три — два — три.

У коридорі завив сигнал. Не тривога, а службове попередження — з тієї серії, що заспокійливо формулюються: «короткочасне відхилення в роботі локальних стабілізаторів».

— От і реакція, — сухо кинув Орен. — Наш хор заліз у чиюсь статистику.

— Зате ми знаємо, що можемо, — відповіла Наїра. — Вони ще не встигли нічого прокачати через перешивач. У нас є трохи часу.

Ліра відпустила ритм, але не зв’язок. Тепер голоси були ближчими, чіткішими. Вона відчувала окремі відтінки.

Край-9 — різкий, але міцний.

Далека станція в туманності — тепла, трохи засмикана страхом, але смілива.

Маленький вузол десь поблизу центральних маршрутів — обережний, насторожений, але вже не самотній.

«Вони через нас щось збираються зробити?» — прилетів обережний сигнал.

«Скоріше, з вами, — відповіла Ліра. — І, схоже, не запитуючи дозволу».

До обіду екрани в коридорах спеціального сектора показали нову схему — спрощену, без зайвих подробиць. Лише кілька кольорових ліній і великий яскравий вузол у центрі.

47-β.

Їхній Вузол був позначений як головний «компенсаційний центр».

— Навіть не соромляться, — буркнув Орен. — Можна ще нам вручити прапори з написом «удар приймай тут».

— Це означає, що часу стало ще менше, — сказала Наїра.

Шов під ними підвищив тон. Не різко, але виразно. Наче корабель під час розгону.

Ліра відчула, як по мережі, мов по нервовій системі, розтікається легке тремтіння. Периферійні тріщини готувалися скидати напругу.

— Вони вже почали, — прошепотіла вона. — Перший імпульс піде за годину. Можливо, раніше.

— Звідки ти знаєш?

— Це… відчувається. Як коли гроза ще за обрієм, але вже болить голова.

Вона знову активувала пасивний канал, але цього разу не чекала, поки хтось сам відгукнеться.

«Слухайте, — сформувала вона імпульс, намагаючись зробити його рівним і переконливим. — Нас усіх збираються використати як частину великого скиду напруги. Наш вузол — в центрі. Якщо ми нічого не зробимо, удар пройде через нього майже цілком».

У відповідь — хвиля тривоги, здивування, напівзрозумілих питань.

«Що можемо?» — чітко прорізався голос Край-9.

«Не дати їм зробити з нас запобіжник, — відповіла вона. — Розмазати удар по всій мережі. Як це було задумано спочатку».

«Це болітиме всім», — обережно нагадав інший вузол.

«Зате нікого не спалить до кінця», — відповіла Наїра, вкладаючи свою твердість у сигнал.

Орен втрутився теж — його ритм відрізнявся: трохи збитий, але від того живий.

«Слухайте, ми не генерали й не Інженери Тканини, — відправив він. — У нас немає плану на сорок кроків. Але ми знаємо одне: якщо лишимо все як є, нас влаштують як феєрверк. Якщо спробуємо — буде боляче, але ми бодай матимемо шанс. А ще…»

Він додав імпульс-усмішку — теплий, різкий:

«…прикольно буде один раз у житті прийняти рішення самостійно, а не за протоколом».

Декілька вузлів відповіли слабкими, але рішучими сплесками.

«Разом», — три — два — три.

«Разом».

«Разом».

Хор набирав силу.

У центральному секторі Вузла тим часом збиралася інша нарада.

Інспектор Кеел дивився на голограму мережі, де сектор 47-β вже світився як «компенсаційний центр». Поруч — кілька людей у формі різних служб: стабілізатори, енергетики, представник логістики, двоє з центральної дирекції.

— Ми готові до першого етапу перерозподілу, — доповідав один із техніків. — Перешивач вийшов на робочий режим. Якщо ми не будемо зволікати, зможемо зняти напругу з тріщин периферії до того, як вона піде в неконтрольований розрив.

— А шовні носії? — запитав хтось із дирекції. — Сектор ізоляції уже готовий?

— Вони під наглядом, — коротко відповів Кеел. — Усі канали впливу перекриті.

Він глянув на правий бік екрана, де дрібним шрифтом світилася службова примітка:

А-0: СИНХРОНІЗАЦІЯ ОБМЕЖЕНА. INTERLINK: НЕАКТИВНИЙ.

Він знав, що це — напівправда. Але напівправди йому було досі достатньо.

— Починайте, — сказав він. — Мережа має бути стабільною. Усе інше — другорядне.

Для Ліри удар прийшов не через годину. Через сорок дві хвилини.

Спочатку — ледь помітне тремтіння в грудях, ніби серце перескочило зайвий удар. Потім — хвиля, яка прокотилася по всій мережі, від периферійних тріщин у бік центру.

Шов загавав, як величезний інструмент, на якому хтось різко змінив тональність.

— Почалося, — прошепотіла вона.

— Тоді співаємо, — сказав Орен.

Три — два — три.

«Разом».

Цього разу відповідь прийшла майже миттєво. Двадцять сім вузлів — кожен із власною «тембровою» відмінністю — підхопили ритм. Дехто — нерівно, дехто — з відставанням, але загальна картина була зрозуміла.

Хор швів.

Шов, що збирався виплеснути біль через один вузол, раптом відчув десятки тонких каналів, готових взяти на себе частину удару.

Напруга, що йшла в 47-β, роздробилася — як хвиля, яка наштовхнулася не на одну стіну, а на цілу мережу перекриттів. Вона побігла в боки, у периферійні гілки, у старі, частково забуті канали.

Десь закрутило, десь загуділо, десь мигнули аварійні ліхтарі.

По всій мережі — одночасно.

— Ох і прилетіло… — крізь скрегіт відчуттів вирвався сигнал Край-9. — Але ми стоїмо.

— Ми теж, — відгукнувся інший вузол. — У нас парочка стабілізаторів злякалася й пішла в перезапуск. Але живі.

Ліра відчула, як власне тіло стискається від болю — не фізичного, шовного. Пульс зашкалював, але поруч були інші. Їхні голоси тримали хвилю, розмазували її.

Хор не зупинявся.

У центральному секторі на екрані Кеела замиготіли червоні й жовті індикатори.

— Що це таке?! — крикнув хтось із дирекції. — Чому напруга пішла по всій мережі? Ми ж будували компенсацію на 47-β!

— Відхилення від розрахунків, — хрипко відповів технік. — Наче хтось усередині змінив конфігурацію полів. Ми намагаємось відслідкувати…

Кеел дивився на схему, де замість одного яскравого контурного кільця навколо їхнього Вузла спалахували десятки дрібних вогників — вузли шовних носіїв.

Його впевнений вираз обличчя дав тріщину.

— INTERLINK, — прошепотів він. — Вони… хором.

Йому раптом стало зрозуміло, чого найбільше боявся засновник, говорячи про «волю мережі» — й чого так прагнув.

— Вимкнути все, що пов’язане з архівом А-0! — рикнув один із директорів. — Повна ізоляція!

— Якщо ми зараз «рубнемо» архів, — обережно сказав технік, — отримаємо хаос. Вони вже включилися. Різкий обрив дасть неконтрольований відскок по всіх швах.

Кеел мовчав, стискаючи пальці до білого.
Вперше за довгий час він не мав готової відповіді.

У спеціальному секторі Ліра повільно вдихнула.

Біль відступав. Не повністю, але вже не рвав. Її власний графік на чипі був зараз схожий на кардіограму після марафону.

ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 29.

— Двоє нових, — прошепотіла вона. — Ті, хто раніше мовчав.

— І ніхто не згас? — запитала Наїра.

Вона прислухалася. Не було порожніх провалів. Були ослаблені, тихі точки — але живі.

— Поки що — ні, — усміхнулася Ліра. — Ми всі тут.

Орен відкинувся на стіну, проводячи долонею по обличчю.

— Вітаю, — сказав він хрипко. — Здається, ми щойно офіційно стали головним головним болем для всієї дирекції швів.

— І першою справжньою Швачкою галактик, — додала Наїра. — Не в теорії. На практиці.

Шов під ногами загудів тихіше, глибше. Наче визнав: так, у нього нарешті з’явився власний хор.

Полювання на носіїв швів не припинилося. Навпаки, тепер їх шукатимуть завзятіше.

Але й діти швів уже не були розкиданими, наляканими точками.

Вони стали мережою, що вперше сама вибрала, як відповісти на удар.