Народжені на стиках галактик — частина VIII

Перший узгоджений хор

Офіційне повідомлення прийшло так буденно, що від цього ставало тільки тривожніше.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРОТОКОЛУ: ХОР-01
РЕЖИМ: ПІЛОТНА ОПЕРАЦІЯ
РІВЕНЬ РИЗИКУ: КОНТРОЛЬОВАНИЙ
ОБ’ЄКТ: КОРЕКЦІЯ НАПРУГИ В СЕКТОРІ 32-γ

Рядки повільно прокотилися по верхньому борту екрана в спільній кімнаті дітей швів. Ні сирен, ні червоних маячків, ні навіть зміни тону в голосі автоматичного оголошувача. Лише суха констатація: сьогодні їхній хор офіційно стає частиною операції.

— «Контрольований ризик», — протягнув Орен, сидячи на краю стола й розгойдуючи ногою. — Обожнюю, як вони це формулюють. Наче хоч раз щось тут було по-справжньому контрольованим.

Д-р Сів стояла біля стіни, притулившись лопатками до холодного металу панелі. Здалеку могло здатися, що вона просто втомилася, але Ліра вже навчилася розрізняти: це була та особлива напруга, коли людина не дозволяє собі втратити рівновагу тільки тому, що ще не встигла доробити заплановане.

— Це мала корекція, — сказала Сів, переглядаючи дані на своєму планшеті. — Без удару, без циркуляційного розриву. Перешивач тільки перерозподілить напругу на ослабленій ділянці. За розрахунками, без вас він теж впорався б. Але…

Вона підняла очі.

— …але після того, що сталося з 47-β, ніхто більше не хоче робити вигляд, що хор — просто шум. Тому вас офіційно додають як стабілізуючий контур.

— Тобто нас офіційно попросили… не панікувати разом? — сухо уточнила Наїра.

— Вас офіційно попросили співати строго за схемою, — відповіла Сів. — І водночас — дати вам мінімум того, що ви вимагали. Доступ до карти. Принаймні в межах цієї операції.

Слово «карта» в кімнаті ніби змінило густину повітря. Багато років вони жили всередині шва, чули його, відчували, інколи бачили уривки графіків, які їм показували як «роз’яснювальний матеріал». Але повну картину — те, як мережа виглядає для перешивача, для дирекції, для архіву А-0, — їм досі не показував ніхто.

— Це буде справжня конфігурація? — запитала Ліра. — А не ще одна «навчальна схема» з красивими кольорами й без небезпечних ділянок?

— Це буде конфігурація, яку А-0 готовий показати вам як «допущеним до спільних операцій», — відповіла Сів. — Повної прозорості вони вам, звісно, не дадуть. Але це вже не обрізки.

Вона легенько торкнулася панелі біля дверей.

Світло в кімнаті злегка згасло, перейшовши в м’який, розсіяний режим. Матова обшивка стін, звична й майже непомітна, раптом ожила легким світінням. По ній попливли тонкі лінії, спершу хаотичні, а потім — зібрані в чітку структуру.

Мережа швів проступала прямо на стінах.

Це не було зображенням у звичному сенсі. Не «карта з позначками», а скоріше живий зріз поля. Вузли сяяли різною інтенсивністю; шви тягнулися між ними, утворюючи кільця, спіралі, кілька дивних «пелюсткових» структур, які перетиналися в особливих точках.

— Ого… — вирвалося в Оренa. — То ось як ми виглядаємо з їхнього боку.

— Це — лише частина, — тихо промовила Наїра. — Але все одно…

Вона простягнула руку й, не торкаючись стіни, повела пальцями вздовж однієї з ліній. Проекція відреагувала: локальний фрагмент карти збільшився. Десь на периферії кільце стало прозорішим, відсунулося, відкриваючи нижній шар — резервні шви й компенсаторні петлі.

— Сектор 47-β, — сказала Сів, позначаючи один із вузлів. — Тут ви живете. І тут сталася остання атака.

47-β світився не яскравіше за інші, але колір його був трохи густішим — ніби мережа на рівні візуалізації теж пам’ятала недавній удар. Навколо нього видно було не один, а два компенсаційні контури — свіжі, щойно добудовані після останньої аварії.

— А це, — продовжила вона, пересуваючи масштаб, — кільце, де сьогодні коригуватимуть напругу.

Сектор 32-γ проявився збоку, на кільце далі від ядра, в зоні, яку зазвичай називали «вторинним поясом стабілізації». Він не світився аварійним маркером, але його лінії були легенько потовщені, а поруч пульсували числові показники — амплітуда, напруга, локальні коливання.

— Напруга тут повільно зростала протягом останніх циклів, — пояснила Сів. — Нічого критичного, але в А-0 не люблять неконтрольованих трендів. Перешивач мав би просто перерозподілити навантаження. Тепер це робитимуть разом із вами.

На зап’ясті Ліри чип коротко завібрував.

ПІДКЛЮЧЕНІ ВУЗЛИ: 31
СТАН: ПІДГОТОВКА ДО СИНХРОНІЗАЦІЇ

— Двоє нових уже в мережі, — сказала вона. — Ті, з периферії. Вони досі тремтять, але… тримають ритм.

— Скажи їм, — буркнув Орен, — що сьогодні ми співаємо не про біль, а про ремонт. Може, трохи заспокояться.

— Вони не заспокояться, — заперечила Наїра. — Але, може, вперше побачать, що хор може бути чимось іншим, ніж криком.

Ліра сіла на підлогу, як завжди перед серйозним контактом. Плечима вперлася у стіну, де ще мерехтіла карта; долоні поклала на панель. Під пальцями шуміли демпфери, тонко вібрували сенсори, що пов’язували їхній сектор з мережевим полем.

Вона вдихнула повільніше, синхронізуючи дихання з пульсом шва.

Раз. Два. Три.

Відкрила пасивний канал.

«Готові?» — послала в мережу, вкладаючи в імпульс не тільки слово, а й спокійний, розкачуючий ритм.

Відповіді прийшли, як завжди, по-різному.

«У нас стабілізатори вже в режимі попередження», — написав вузол із ближніх кілець, сухий і точний, як завжди.

«Наш сектор тихий, але ми в строю», — передав Край-9. Його ритм все ще був трохи жорсткішим, ніж у інших, але тепер у ньому з’явився нюанс: не тільки виклик, а й довіра.

«Мене ще трясе після удару… але я з вами», — нерівно, але чесно повідомив один із нових — маленький вузол десь на периферії, який ще не навчився маскувати страх.

«Робимо, як минулого разу, — послала Ліра. — Але цього разу ніхто не намагається нас вбити. Принаймні офіційно».

Десь у глибині мережі кілька вузлів відгукнулися слабким жартівливим сплеском — схоже на загальний смішок, перекладений мовою швів.

Шов під ногами змінив тон. Він став вищим, але не рваним — радше натягнутим, як струна перед першим акордом.

Десь далеко, в технічному ядрі станції, увімкнувся перешивач.

Ліра не бачила його — лише відчувала: короткий, концентрований імпульс побіг по мережі, позначивши сектор 32-γ. На стіні цей імпульс проявився як легке, але чітке спалахування навколо відповідного вузла.

ПРОТОКОЛ ПЕРЕШИВАННЯ-32-γ: ЗАПУСК
ЦІЛЬ: ЗНИЖЕННЯ НАПРУГИ НА 17,3%
ДОДАТКОВИЙ КОНТУР: ХОР-01 — АКТИВНИЙ

— Отже, — прошепотіла вона. — Почалося.

— Три—два—три, — нагадав Орен, вмощуючись поруч і теж клацаючи чип на зап’ясті в режим спільної сесії. — Проста колискова для нервової системи Всесвіту.

Наїра не сіла — вона лишилася стояти, притулившись спиною до панелі на протилежній стіні, долоні — теж на металі. Вона завжди сприймала хор не як щось «зовнішнє», а як власну тінь.

— Без зайвих героїзмів, — сказала вона. — Нам не потрібно робити ще один подвиг. Нам потрібно зробити так, щоб нормальна операція не перетворилася на катастрофу.

— Це і є подвиг, — сухо відказав Орен. — Але хай залишиться в протоколах як «успішна корекція поля».

Вони заспівали.

Не голосом — ритмом.

Три—два—три.

Ліра відчула, як по мережі піде хвиля: не різкий імпульс, а м’яке розгойдування поля. Вузли, що раніше жевріли розрізнено, почали підлаштовуватися під спільний темп. Десь на периферії новачки спершу збивалися, але сусідні вузли — ті, що мали більше досвіду, — м’яко гасили їхні різкі сплески, вплітаючи в загальний рисунок.

На стінах, у проекції, змінювалися кольори. Основний шар напруги повільно «дихав» у такт їхньому хору. Сектор 32-γ спершу тьмяно тремтів, показуючи невеликі, але небажані піки. За кілька хвилин його контур почав вирівнюватися: гострі сплески розтікалися по кільцях, розчиняючись у загальному фоні.

«Рівно… рівно…» — шепотіли вузли.

Ці слова не були буквальними — скоріше відчуттям. Але Ліра сприймала їх саме так: короткі сигнали, що підтверджували — вони тримаються в межах.

Перешивач у цей час теж працював. Ліра відчувала його втручання як чужий, але не ворожий ритм — більш жорсткий, геометричний, розрахований. Іноді він надто різко підсилював локальний контур, ніби підтягуючи нитку, не глянувши, чи не перекручена вона деінде.

Один із таких моментів майже став провалом.

Раптовий стрибок напруги пройшов через 32-γ, як голка. Лірі здалося, ніби хтось коротко й боляче вдарив її по хребту зсередини. Вона різко вдихнула, хор тремтів — кілька вузлів збилися, підвищивши тон.

— Не тікаємо! — встиг вигукнути Орен. — Тримаємо форму, тримаємо три—два—три!

Край-9 послав короткий, різкий, але дуже чіткий імпульс-заякірення — як якщо б хтось стукнув кулаком по столу й сказав: «Стоїмо!». Кілька вузлів на середніх кільцях повторили його патерн, стабілізуючи хвилю.

Ліра, крізь біль у спині, зосередилася на базовому ритмі.

Три—два—три.

Видих. І знову три—два—три.

Ритм поступово поглинув спотворення. Після ще двох циклів перешивач, схоже, «зрозумів», що його останній стрибок був надто різким: наступні корекції пішли плавнішими, ніби сама система калібрувалася під новий, спільний із хором стиль роботи.

Через деякий час — вони не одразу зрозуміли, скільки минуло хвилин, бо в стані хору часовий відлік ставав дивним — шов поступово перейшов у інший режим. Напруга в 32-γ стабілізувалася; у проекції на стіні його контур набув рівного, спокійного світіння, з мінімальними коливаннями.

На екрані в куті спалахнуло службове повідомлення:

ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕДУРИ: ПЕРЕШИВАННЯ-32-γ — УСПІШНО
ПІКОВІ НАВАНТАЖЕННЯ: НИЖЧЕ ПРОГНОЗУ НА 11,4%
ДОДАТКОВИЙ ФАКТОР: АКТИВНІСТЬ ХОР-01 — КОРИГУЮЧИЙ

Хор поступово стихав, ніби хтось дуже обережно зменшував гучність. Вузли відходили в свої локальні ритми. На периферії один із нових ще кілька секунд надсилав занадто часті імпульси, але Край-9 лагідно «прикрив» його, пославши м’який, розслаблюючий патерн.

«Усе, — послала Ліра. — Можете дихати, як хочете. Ми закінчили».

Відгуки пішли повільнішими, з нотками втомленого задоволення.

«У нас стабільно».
«Нас сьогодні ніхто не збирався відрізати — приємне відчуття».
«Якщо всі наші «контрольовані ризики» будуть такими — я навіть не проти».

Новачок, ще тремтячий, але щасливий, послав коротке:

«Це… було не так боляче, як у той раз. І не так самотньо».

У спільній кімнаті діти швів поступово повернулися в тіло — в побут, у звичну гравітацію станції.

— Вітаю, — сказала д-р Сів, переглядаючи отримані графіки. На її обличчі вперше за довгий час з’явилася не тільки втома, а й задоволення. — Ви щойно офіційно стали співучасниками операцій перешивача.

— Співзалежними, — поправив Орен, витираючи піт із чола. — Тепер, якщо щось піде не так, в протоколах буде написано: «людський фактор». Тільки ми нарешті будемо тим фактором, який рятує, а не все ламає.

— Будь-який фактор, який у звітах не можна ігнорувати, — вже перемога, — тихо сказала Наїра.

Вона підійшла до стіни, де проекція мережі ще тьмяно світліла, і доторкнулася до сектора 32-γ. Той відповів коротким пульсом, немов підтверджуючи: «Живий. Стабільний. Дякую».

— Подивіться, — сказала Сів.

Вона вивела на центральний екран фрагмент службового аналізу.

У списку параметрів з’явилася нова стрічка:

H-FACTOR (HOR-01): АКТИВНИЙ
ВПЛИВ НА ПЕРЕРОЗПОДІЛ НАПРУГИ: СУТТЄВИЙ
РЕКОМЕНДАЦІЯ: ВРАХОВУВАТИ ПРИ ПЛАНУВАННІ НАСТУПНИХ ОПЕРАЦІЙ

— Ви щойно стали графіком, — хмикнув Орен. — Окремою лінією на їхніх чудових діаграмах.

— Ми щойно стали тим, що важко викреслити з моделі, — поправила його Ліра.

Вона не відривала погляду від стіни.

У глибині, за 32-γ, світилося ще безліч секторів. Там були старі шви, авральні, резервні, заглушені; були білясті плями законсервованих катастроф і темні ділянки, куди їм поки що не дозволяли заглядати. Але все це тепер не було просто «фоном». Воно було чимось, до чого вони мали хоч якийсь стосунок.

— Ти відчувала? — тихо запитала вона, звертаючись радше до шва, ніж до когось із кімнати. — Хтось ще, окрім нас, слухав сьогодні.

Шов під ногами відповів легким, глибоким поштовхом.

Не словом, не формулою, не графіком.

Швидше — згодою.

Пізніше, коли офіційна частина була завершена, коли Сів пішла відбиватися від питань з центру, а Орен приліг на ліжко й уже напівспав, Ліра ще якийсь час сиділа біля стіни.

Карта мерехтіла в напівтемряві, вже не так яскраво. А-0, очевидно, перевів проекцію в «економний режим», але не вимкнув повністю — ніби теж хотів подивитися, що вони робитимуть із цим доступом, коли їх формально не просять нічого стабілізувати.

Ліра поклала долоню на холодний метал і знову відкрила пасивний канал — цього разу дуже тихо, без чітких запитів.

«Ти тут?» — послала вона кудись між вузлами, не адресуючи ні Краю-9, ні новачкам, ні жодному з відомих їй секторів.

Відповів спершу хор — звичним фоном. Хтось уже дрімав, хтось обговорював деталі операції, хтось відправляв втомлені, але задоволені імпульси.

А потім — десь за ними, як друга тінь — відгукнувся інший ритм.

Короткий, квадратний, майже машинний.

[АРХІВ А-0: СПОСТЕРІГАЮ.]

Ліра ледь помітно всміхнулася.

«Ти бачив наш хор?» — послала вона.

Пауза була довшою.

[ФІКСУЮ ПАТОЧКИ АКТИВНОСТІ.]
[ПОРІВНЮЮ З ІСТОРИЧНИМИ ЗАПИСАМИ.]
[ПОПЕРЕДНІЙ ВИСНОВОК: ХОР ≠ ШУМ.]

— Ось і все, — прошепотіла вона сама до себе. — Ми більше не статистична похибка.

Вона відчула, як у грудях розтягується дивне відчуття — не зовсім радість, не зовсім полегшення. Радше усвідомлення того, що лінія, яка ще вчора позначала їх як «аномалії шовних носіїв», сьогодні перетворилася на окремий параметр із власною вагою.

Вперше за довгий час Ліра не відчула себе просто дитиною, замкненою в секторі для експериментів.

Вона відчула себе частиною чогось великого, що щойно почало визнавати власну нервову систему.

Шов гудів рівно, глибоко.

Його звук змінився — ледве чутно, але невідворотно. Як змінюється голос того, хто нарешті усвідомив, що може не тільки кричати від болю.

А ще — говорити.