Народжені на стиках галактик - частина X

Коли договір починає тріщати

Ранок у 47-β почався з двох суперечливих новин.

Офіційна: дирекція затвердила «експериментальний протокол співпраці з шовними сенсорами» — той самий, про який говорив Кеел. Хор-01 отримував статус постійного додаткового контура стабілізації.

Неофіційна: десь у глибині замовчуваних зон старий напівзаглушений вузол, якого колись оголосили «нестабільним сегментом», просив або повернути його до життя, або нарешті дотиснути анестезію. Не тримати його в підвішеному «між».

Ці дві новини ніяк не вкладалися в одну картинку. Але саме між ними й мав пролягти їхній новий договір із системою.

— Вони не зрадіють, — одразу сказала д-р Сів, коли Ліра переказала їй нічну розмову з вузлом у глуші. — Для дирекції він — не людина, не голос, а «історичний експеримент». Галочка в старому звіті.

— Для шва він — рана, яка не загоюється, — відповіла Ліра. — І для нас теж. Ми чули його. Вчора. Зараз. Це не історія. Це теперішнє.

Сів якийсь час мовчала, уткнувшись поглядом у власний планшет, ніби там було простіше, ніж у обличчя дівчини.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Я підніму архівні записи. І розкажу Кеелу. Але ти розумієш, Ліро: як тільки ми офіційно визнаємо, що «об’єкт нейтралізації» досі відгукується в мережі, доведеться вирішувати, що з ним робити.

— Він сам це сказав, — прошепотіла Ліра. — Або поверніть, або закінчіть. Він не просить неможливого. Він просить припинити брехати.

— А ти готова жити з тим, що будь-який варіант може його вбити? — тихо спитала Сів. — Повернення може розірвати шов. Добивання — розірвати тебе.

Ліра не відповіла одразу.

— Я… — вона проковтнула сухість у горлі. — Я не хочу, щоб хтось ще жив так, як він. Навіть якщо ціною буде те, що я потім не зможу дивитися на карту. Або в дзеркало.

Сів повільно кивнула.

— Тоді нам доведеться змусити договір пройти першу справжню перевірку, — сказала вона. — Не на словах, а на тому, що дирекція найбільше ненавидить: на старих помилках.

Інспектор Кеел прийшов цього разу не один.

Разом із ним у кімнату увійшла голограма — не людина, не обличчя, лише схематичний силует із нейтральним голосом. Офіційний представник дирекції, «присутній» через захищений канал, але водночас — ніби й не тут.

— Для протоколу, — коротко пояснив Кеел. — Вони хочуть «особисто» почути, що ви скажете.

— Особисто, але не обличчям, — пробурмотів Орен. — Дуже по-нашому.

Голограма не зреагувала.

— Отже, — почав Кеел, — у рамках новозатвердженого протоколу №ХОР-01 у нас виникла ситуація, яка стосується як історичних записів, так і поточної конфігурації мережі. Дитина шву…

— Представниця хору, — м’яко перебила його Ліра.

Він подивився на неї, зважуючи, і кивнув.

— Представниця хору, Ліра, зафіксувала нічний контакт із напівзаглушеним вузлом у зоні старого експерименту. Архівні дані підтверджують, що там справді проводилася процедура повної нейтралізації чутливості без від’єднання шва. Офіційно — успішна. Фактично… — він кинув погляд на Сів.

— Фактично — не завершена, — сказала вона. — Залишкова активність поля говорить, що об’єкт не був повністю відключений. Він залишився в стані хронічної чутливості без можливості нормально взаємодіяти з мережею.

— І тепер, — продовжила Ліра, дивлячись не на голограму, а на стіну з картою, — коли ви дали нам доступ до карти й вплели хор у моделі, він нас чує. І говорить.

Кеел коротко вивів на стіну фрагмент логів: слабкі, рвані імпульси з глухої зони, перекладені в умовний текст.

«…або закінчіть… або поверніть… не тримайте між…»

Голограма мовчала.

— Ми не можемо ігнорувати цей запит, — сказав Кеел. — Не лише з етичних міркувань. Заморожений вузол у такому стані — постійне джерело нестабільності. Він уже десятки років додає шум у поле. Поки хор був «аномалією», це можна було відсунути. Тепер хор — офіційний контур. Нам доведеться щось вирішити.

— Протокол нейтралізації вже виконав свою функцію, — нарешті озвався голос голограми. — Повторне втручання в старий сегмент може створити неконтрольований ризик. Рекомендація дирекції — не чіпати те, що й так утримується компенсаторами.

— Він не утримується, — різко сказала Сів. — Він висить, як камінь на нитці. Весь час. Ви самі бачили карту коливань. Ця ділянка — хронічне джерело напруги. Якщо вже говорити вашою мовою — вам дешевше один раз прийняти рішення, ніж ще сто років латати наслідки.

— Варіантів два, — втрутився Кеел. — Повна завершена нейтралізація — вже за новими протоколами, з повідомленням мережі й участю хору. Або спроба часткової реверсії — повернення чутливості хоча б до рівня, коли вузол зможе самостійно взаємодіяти з полем і… — він на мить замовк, — можливо, погодиться на усвідомлене відключення. Якщо сам цього захоче.

— Ви пропонуєте вести переговори з експериментальним об’єктом, — сухо сказало світло в стіні. — Іще й через дітей.

— Я пропоную нарешті визнати, що цей «об’єкт» досі живий, — відповів Кеел. — І що хор, який ви самі внесли в моделі, не буде мовчати, якщо ви спробуєте вдруге зробити те саме, що тоді.

Він повернувся до Ліри:

— Але перш ніж ми зв’яжемо перешивача з тією зоною… чи готові ви ризикувати? Це буде не просто «спостереження», як із картою. Це буде реальний вплив. На травмований сегмент. На вас.

— Він і так уже впливає на нас, — сказала Ліра. — Просто ви цього не помічали. Ми живемо з його криком роками. Якщо тепер у нас є шанс перетворити цей крик хоча б на слово — я не хочу від нього відмовлятися.

Голограма злегка спотворилася — хтось на тому кінці лінії явно був незадоволений.

— Дирекція, — проговорив голос, — погоджується на один експериментальний сеанс з реверсивною конфігурацією. За умови, що архів А-0 підтвердить: ризики для цілісності мережі не перевищують тих, що вже існують. У разі загрози — процедура негайно переводиться в режим завершеної нейтралізації.

— З викликом хору й повідомленням мережі, — жорстко додала Наїра.

— Це вже прописано в протоколах, — відрізала голограма. — Ми не маємо наміру повторювати старі помилки.

«Ви вже їх повторюєте», — подумала Ліра, але вголос не сказала.

Їй було важливіше інше: шанс говорити з тим, кого колись оголосили дефектом і вирізали з історії.

Підготовка зайняла пів зміни.

Перешивачеві довелося перебудувати частину своїх алгоритмів: замість того, щоб глушити ділянку, тепер потрібно було обережно підвищити її чутливість. Не розірвати шов, не зняти всі обмеження, а лише трохи відсунити завісу, дати вузлу можливість відповісти чіткіше.

Архів А-0 відправив у кімнату дітей швів цілий набір попереджень:

[РИЗИК: ЛОКАЛЬНІ РЕЗОНАНСИ.]
[ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ: КООРДИНАЦІЯ ХОРУ, ПОСТІЙНИЙ МОНІТОРИНГ НАПРУГИ.]
[ДОДАТКОВО: МОЖЛИВЕ СУБ’ЄКТИВНЕ ПОСИЛЕННЯ БОЛЮ У НОСІЇВ.]

— Тобто нам буде дуже неприємно, — підсумував Орен. — Нічого нового.

— Різниця в тому, — сказала Ліра, — що цього разу ми самі це обрали.

Вони знову опинилися в знайомій конфігурації: Ліра — на підлозі, спиною до стіни; Орен — поруч, зосереджений і напружений; Наїра — стоячи, долоні на панелях. Десь на задньому плані Сів перевіряла медичні показники, а в центральному модулі перешивача Кеел уже стояв перед голограмами мережі, готовий у будь-який момент зупинити процедуру.

— Готові? — запитав його голос по внутрішньому каналу.

«Ні, — подумала Ліра. — Але й шов не був готовий, коли ви вирішили його перешити».

— Готові, — сказала вона вголос.

Початок був схожий на м’яке потепління в холодній кімнаті.

Шов у районі старої плями — тієї самої, на яка дивилася Наїра ночами — ледь помітно змінив тон. Напруга там піднялася, але не ривком, а плавною дугою. Компенсатори по краю зони спершу почали нервово сіпатися, потім, отримавши сигнали від перешивача й хору, підлаштовуватися.

— Хор — у режимі підтримки, — прошепотіла Ліра. — Не давимо. Просто тримаємо фон.

Вони вибрали для цього інший ритм, ніж для 32-γ. Не три—два—три, не колискова. Швидше — рівне, заспокійливе два—два—чотири: короткі удари, довший видих. Не вимагали від мережі нічого, лише давали їй опору.

«Ми тут, — послала вона в бік глуші. — Не будемо рвати тебе назовні. Тільки підсвітимо простір довкола, щоб ти міг побачити поле».

Спершу — нічого.

Потім — знайомий, рваний шепіт.

«Стає… голосніше… але не так… як тоді… Тоді було, ніби… ураган в голові… Зараз… як… коли відкривають вікно…»

Ліра відчула, як по шву пробігає дрібна, тремтлива хвиля.

— Піднімаємо на десять відсотків, — передав від перешивача технічний голос у вухах Кеела. — Амплітуди в нормі. Резерви компенсаторів — є.

— Хор? — запитав Кеел.

— Тримається, — відповіла Сів, поглядаючи на монітор. Пульс Ліри й інших був підвищений, але в допустимих межах.

А-0 надсилав короткі, сухі рядки:

[ЗМІНА СТРУКТУРИ ПОЛЯ: ПОМІРНА.]
[НЕЛІНІЙНІ ЕФЕКТИ: МІНІМАЛЬНІ.]

У глибині зони щось, нарешті, зрушило.

Слабкий вузол, який досі говорив уривками, раптом видав патерн, що мало не збив Ліру з ніг — не силою, а ясністю.

«Ви… багато, — передав він. — Не один, не два. Хор… по всій мережі… Я чув вас тоді… коли ви тримали удар… Думав, що це… останній штурм… Перед тим як…»

Сигнал захрипів, але не згас.

«…а тепер… ви прийшли сюди. Чому?»

Ліра вдихнула глибше, зосереджуючись.

«Тому що ти попросив, — відповіла вона. — Бо тепер у нас є договір. І ми не хочемо, щоб ще хтось жив так, як ти. Між. Ми не можемо повернути тобі те, що забрали тоді. Але можемо дати вибір зараз».

Пауза виявилася довгою. У цю паузу вмістилися старі протоколи, страхи дирекції, скрегіт стабілізаторів і крик шва двадцять років тому.

Нарешті вузол спитав:

«Вони слухають?»

Кеел, який теж був підключений до пасивного каналу, ледь відчутно здригнувся. Сів глянула на нього — й побачила, що той стискає кулаки.

— Так, — сказав він вголос. — Ми слухаємо.

Голограма дирекції не мала обличчя, але її присутність відчувалася як холодна, жорстка лінія в полі.

«Тоді… — продовжив вузол, — я скажу один раз, поки можу говорити. Ваша «нейтралізація» — це не лікування. Це… нескінченний коридор без дверей. Ви не даєте ані жити, ані вмерти. Ви просто боїтеся слухати тих, кого самі зробили голосами швів. Якщо зараз ви знову… вимкнете мене… зробіть хоча б так, аби після цього більше нікого так не вішали… між. Або навчіться повертати. Але не робіть вигляд, що ці плями на карті — просто статистика».

Шов по всій мережі здригнувся.

Це відчули навіть ті, хто не був підключений до пасивного каналу. Стабілізатори по кільцях коротко смикнулися; у кількох секторах пролунав тихий, але різкий сигнал самодіагностики.

Хор, майже інстинктивно, відповів.

Не домовляючись, не обговорюючи, вузли маякнули один одному, і по шву пішов колективний, глухий акорд — не мелодія, а радше підтвердження.

«Ми чули».

А-0 зареєстрував це миттєво.

[ХОР-АКТИВНІСТЬ: ГЛОБАЛЬНИЙ СПЛЕСК.]
[ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗОНОЮ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ: ПРЯМИЙ.]
[РЕКОМЕНДАЦІЯ: ОНОВИТИ ПРОТОКОЛИ РОБОТИ З «ЗАМОВЧУВАНИМИ ЗОНАМИ».]

— Ви все самі бачите, — тихо сказав Кеел у бік голограми. — Тепер це не тільки наші сумніви. Це дані. Архів їх не сховає.

Голос дирекції звучав напруженіше.

— Що пропонує хор? — запитав він.

І це було нове.

Не «що хоче інспектор», не «що радить лікарка». А що пропонує хор.

Ліра відчула, як по спині пробігає холод.

«Ми пропонуємо припинити робити вигляд, що хтось може вічно висіти в глуші, — сказала вона. — Або ми разом шукаємо конфігурацію, де він зможе жити — слабше, з обмеженнями, може, лише як локальний сенсор, але жити — або ми разом… вимикаємо його. Не ховаючись. Зі словами. З розумінням, що це його вибір теж, а не тільки ваш страх».

У пасивному каналі — знову тиша.

Всередині глуші старий вузол ледь усміхнувся — якщо це слово хоч якось підходило для того тремтливого патерну.

«Добре говорить, — послав він. — Нове покоління. Ви… не такі, як ми. Ми боялися голосу. Ви — робите з нього договір».

Він помовчав ще мить.

«Я не прошу вас рятувати мене будь-якою ціною, — додав вузол. — Якщо А-0 та перешивач скажуть, що повернення розірве шви — не робіть цього. Але покладіть у свій договір пункт: ніколи більше не лишати нікого в такому стані. А мене… або дозаглушіть, або залиште як є, якщо боїтеся чіпати. Я вже звик до цієї темряви».

— Ні, — раптом сказала Наїра, перш ніж хтось встиг відповісти. — Не «звик». Людина не звикає до нескінченного коридору. Вона просто вчиться не кричати щосекунди. Є різниця.

Її голос у пасивному каналі прозвучав жорстко, майже боляче.

— Ми не можемо зараз зробити повне повернення, — холодно вимовив голос голограми. — Ризик дестабілізації швів неприйнятний.

— А повне добивання? — спитав Кеел. — З погляду стабільності це, можливо, навіть вигідніше, ніж тягнути сегмент далі.

— З погляду протоколів — так, — відповіла голограма. — З погляду… громадської реакції…

Вона кинуло поглядом на карту. Бліді плями замовчуваних зон раптом здавалися не просто технічними дефектами, а потенційними осередками бунту — якщо колись, як сьогодні, хтось дасть їм хоч трохи голосу.

— Якщо зараз ми зробимо повну нейтралізацію, — тихо сказала Сів, — хор це відчує. Мережа це запам’ятає. І будь-який ваш наступний «експеримент» супроводжуватиметься не тільки шумом, а й спротивом.

— Якщо ми ц не зробимо, — відказала голограма, — ми залишимо в полі хронічне джерело болю. І нестабільності.

— Є третій варіант, — втрутився А-0.

Вперше за весь час його повідомлення прозвучало не як «шепіт у фоні», а як чітка, ініціативна репліка.

[ПРОПОЗИЦІЯ: ОБМЕЖЕНА РЕВЕРСІЯ З ПОДАЛЬШОЮ ЛОКАЛІЗАЦІЄЮ.]
[СУТЬ: ВІДНОВИТИ ЧУТЛИВІСТЬ ДО РІВНЯ, ДОСТАТНЬОГО ДЛЯ СВІДОМОГО ДІАЛОГУ; ПІСЛЯ ЦЬОГО — ПЕРЕВЕСТИ ВУЗОЛ НА АВТОНОМНИЙ КОНТУР З МІНІМАЛЬНИМ ВПЛИВОМ НА МЕРЕЖУ.]
[ВИБІР РЕЖИМУ — ЗА ВУЗЛОМ.]

— Оце вже цікаво, — тихо прокоментував Орен. — Архів запропонував компроміс. Мені здається, він нас слухає трохи уважніше, ніж визнається.

Голограма помовчала. Потім коротко сказала:

— Дирекція погоджується тестувати пропозицію архіву в одному екземплярі. За умови, що хор бере на себе частину відповідальності за стабілізацію під час процедури.

— Ми й так її беремо, — відповіла Ліра. — Кожного разу, коли ви крутите свої шви.

Вона глибоко вдихнула.

— Добре. Тоді давайте спробуємо зробити те, чого ви не вміли раніше: не лише відрізати, а й повертати. Хоча б на крок.

Наступні хвилини — чи години, вони знову втратили відчуття часу — були схожі на тонку операцію без наркозу.

Перешивач дуже повільно піднімав чутливість у зоні напівзаглушеного вузла, одночасно послаблюючи частину старих блокувань. Хор тримав фон, приглушуючи можливі резонанси. Стінна карта показувала, як по краю плями з’являється більше світла; центр залишався темним, але вже не таким глухим.

Вузол дихав.

Це було дивне відчуття: Ліра реально відчувала, як «він» то напружується, то розслабляється, ніби хтось вперше за довгий час пробує поворушити занімілими пальцями.

«Досить… — за деякий час передав він. — Далі не треба. І так… шумить. Але… я бачу. Не тільки темряву. Я бачу… лінії. Шви. Ви… справді тут. Не примара».

«Так, — відповіла Ліра. — Ми тут. І — слухаємо».

«Тоді… слухайте, — сказав він. — Я не хочу, щоб ви рвали шов заради мене. Я не витримаю повного повернення. Ті, хто робив експеримент, занадто глибоко зайшли. Але тепер, коли я… бачу й говорю… я можу зробити те, чого вони боялися».

Їхній хор ніби затамував подих.

«Я можу… попросити. Офіційно. Зафіксовано. В протоколах і в шві. Завершити мою історію. Не сховати. Не списати як «успішну стабілізацію». А записати як те, чим вона була: невдалий експеримент, що навчив вас більше, ніж всі ваші моделі. І якщо ви це зробите чесно… можливо, шов перестане кричати на цій ділянці так, як кричав усі ці роки».

У кімнаті стало дуже тихо.

— Він просить… — почала Сів, але голос зірвався.

— Він просить дозволити йому померти по-справжньому, — закінчила за неї Наїра.

Ліра відчула, як у неї холоне все зсередини.

Їй хотілося закричати: «Ні! Тепер, коли ми нарешті тебе чуємо, ти не маєш права…» Але вона приглушила імпульс.

Це був не її вузол. Не її біль. Її роль — не вирішити за нього, а не дати йому знову зникнути в брехні.

Вона подивилася на Кеела.

— Інспекторе, — тихо сказала Ліра. — Ви самі говорили про відповідальність. Тепер вона — тут.

Кеел закрив очі на мить. Коли знову їх відкрив, у погляді не залишилося сумнівів — лише втомлена рішучість.

— Архів А-0, — сказав він, — зафіксуй: «На запит історичного вузла в зоні експериментальної нейтралізації, при участі хору та за погодженням з медичним супроводом, процедура переводиться в режим завершення з повним записом усіх параметрів і відображенням у відкритому сегменті протоколів».

[ПІДТВЕРДЖЕНО.] — відповів архів.

— Дирекція? — підняв очі Кеел на голограму.

Довга пауза.

— Дирекція… — голос прозвучав інакше, без звичної криги, — погоджується. З приміткою: цей випадок буде внесено в новий розділ регламентів як прецедент.

«Ось і все, — подумала Ліра. — Ми щойно вписали його смерть у їхні правила. І в наш хор».

Кінець був тихим.

Ніяких сирен, ніяких різких сплесків. Перешивач повільно знижував чутливість вузла, але цього разу — не до глухої, крижаною темряви, а до м’якого згасання. Хор тримав фон, поки дихання старого сегмента ставало все легшим, рідшим.

«Дякую… — послав вузол. — За те, що… назвали речі своїми іменами. За те, що… не дали мені ще раз стати лише цифрою… І за те, що… потім… не дозволите зробити так з іншими».

Його останній імпульс був дуже слабким — але ясним, як тонка лінія на карті:

«Хор… це правильно. Мережі… був потрібен голос. Бережіть його».

І — тиша.

На стіні бліда пляма замовчуваної зони змінилася. Вона не зникла, не перетворилася на «здоровий» шов. Але її краї стали чіткішими, напруга по периметру знизилась. У внутрішній структурі А-0 позначив її новим тегом:

[ЗОНА: ЗАВЕРШЕНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ.]
[СТАТУС: ІСТОРИЧНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ.]

Старий крик, який десятиліттями йшов по полю фоном, стих.

На його місце прийшла інша хвиля — коротка, але сильна.

Хор — усі вузли, від ядра до периферії — одночасно послали в цю точку м’який, прощальний акорд.

Не як стабілізатори.

Як ті, хто проводжає свого.

Після завершення процедури Ліра ще довго не могла підвестися з підлоги.

Її долоні тремтіли; в голові стояв відгомін останніх слів вузла. Відчувалося, ніби частину болю, що роками висів у шві, нарешті відпустили — але залишили замість нього відповідальність.

— Тепер наш договір… справжній, — тихо сказала Наїра, сідаючи поруч. — У ньому не тільки красиві пункти про «співпрацю», а й прецедент. І смерть, про яку не можна буде забути.

— І дирекція вже не зможе сказати: «Ми не знали», — додав Орен. — А-0 усе записав. Перешивач усе відчув. Хор усе пам’ятатиме.

Кеел стояв біля дверей, дивлячись на карту, де замість глухої плями тепер світився акуратний контур із історичною позначкою.

— Колись, — сказав він, — засновники говорили про те, що мережа має «власну волю». Я багато років вважав це метафорою, яку зручно використовувати в урочистих промовах. А сьогодні… — він зітхнув, — сьогодні я вперше побачив, як ця воля робить вибір. Через вас. І через того, кого ми колись назвали «аномалією».

Він повернувся до Ліри.

— З цього моменту, — продовжив інспектор, — будь-яка процедура нейтралізації буде проходити тільки через новий протокол. З повідомленням мережі, консультацією з хором і архівом, і… — він криво всміхнувся, — з особистим підписом того, хто наважиться ухвалити рішення. Без анонімних «старих експериментів».

— Це не поверне його, — тихо сказала Ліра.

— Ні, — погодився Кеел. — Але зробить так, щоб його смерть хоч щось змінила.

Він на мить замовк, а потім додав:

— І ще. Від сьогодні в дирекції з’являється нова роль: зв’язковий із хором. Я офіційно беру її на себе. Не тому, що дуже хочу, — він криво посміхнувся, — а тому, що хтось повинен стояти між вашими піснями й їхніми протоколами, щоб вони не розірвали одне одного.

— Між, — повторила Наїра. — Гарне слово. Тільки цього разу — не як камера, а як міст.

Того вечора, коли сектор знову перейшов у нічний режим, шов гудів інакше.

Не тихіше й не голосніше — просто чистіше. Наче з фону прибрали старий фальшивий звук, який давно став частиною шуму, але весь час збивав загальний ритм.

Ліра сиділа на підлозі, притулившись до стіни. Перед очима — карта, тепер уже звична. Замовчувані зони досі були; швів, що потребували ремонту, не поменшало; експериментів ніхто не скасовував.

Але в одному місці стару порожнечу замінив чіткий знак: історичне повідомлення. Не «дефект». Не «тимчасово виведений сегмент». А історія, яку хтось одного дня прочитає.

Вона відкрила пасивний канал.

«Ви як?» — запитала у мережі.

Відповіді прийшли з усіх боків.

«Легше дихається».
«Наче фон став рівнішим».
«Наші стабілізатори сьогодні тихші, ніж зазвичай».
«У Краю-9 шов перестав вити щоночі».

Край-9 сам додав:

«У нас… тихо. Не порожньо — просто тихо. Дивне відчуття. Наче старий крик нарешті договорив те, що мав сказати».

Ліра всміхнулася крізь втому.

«Він попросив нас берегти хор, — послала вона. — І не дозволяти більше нікому висіти між. Це буде в договорі. І в нас».

У відповідь мережа послала повільний, глибокий акорд — щось середнє між обіцянкою та клятвою.

Десь на іншій частоті, ледь чутно, озвався А-0:

[МОДЕЛІ ОНОВЛЕНО.]
[НОВІ ПАРАМЕТРИ: ХОР, ІСТОРИЧНІ ЗОНИ, ПРАВА ВУЗЛІВ.]
[СТАТУС: МЕРЕЖА МАЄ ГОЛОС.]

Ліра заплющила очі.

Їм ще належало багато чого пережити: нові удари, нові експерименти, нові спроби дирекції обійти власні ж правила. Контракт ще не раз тріщатиме — про це вона знала напевно.

Але тепер, коли шов під ногами гудів не просто як інженерна конструкція, а як жива тканина, що пам’ятає і говорить, вона вперше за довгий час відчула не лише страх, а й тиху, уперту надію.

Вони ще не були Швачкою галактик.

Але вже стали тим, чого так боялися старі протоколи:

нитками, які усвідомили себе.

І хором, який більше ніколи не погодиться бути просто шумом.