Народжені на стиках галактик - пролог

Діти, яких не мало бути

Всесвіт ніколи не був суцільним.
Це люди захотіли зробити його таким.

Спочатку були просто галактики — розкидані, віддалені, байдужі одна до одної, як міста, між якими ніхто ніколи не будує доріг. Потім прийшли ті, хто назвав себе Інженерами Тканини. Вони сказали: відстані — це хвороба, а пустота — марнотратство. І придумали шви.

Шви галактик були не нитками й голкою — а коридорами, побудованими з перекрученого простору-часу, зведеними на межі гравітаційних полів. Там, де раніше панували темрява та холод, раптом спалахнули переливчасті тунелі, по яких пішли кораблі, дані, війська, біженці, мрії та сміття.

Всесвіт наче піддали операції: розрізали, зсунули краї та зшили заново.
З’явилися карти швів, тарифи швів, війни за шви.

І ніхто не думав про те, що на швах можна жити.

Їх не планували.
У протоколах так і писали: «непередбачувані побічні ефекти гравітаційно-топологічних корекцій». На медичних станціях їх реєстрували як «шовні аномалії», у підручниках для студентів — як «рідкісні випадки порушення ембріонального розвитку у високодеформованих просторових зонах».

У побуті їх називали простіше: шовні діти.
Або — пошепки — діти швів.

Вони народжувалися на станціях, що висіли прямо на стиках галактичних рукавів, у містах, де вікна виходили не в космос, а в мерехтливу, трохи хворобливу порожнечу шва, що постійно тремтів на межі стабільності. Вони приходили у світ із очима, які надто рано вчилися фокусуватися не лише на стінах і обличчях, а й на тому, що не мало назви.

Щось у їхніх тілах і мозку навчалося жити в просторі, де координати поводилися, як рідина. Де кожен подих — це невелике перерахування параметрів Всесвіту.

Одні з них чули шов, як тихий гул у кістках.
Інші бачили в темряві світлові жилки, яких не бачили ні прилади, ні камери.
Декотрі могли сказати, коли шов «захитався», ще до того, як по станції йшло тривожне оповіщення.

Їх боялися.
Їх використовували.
Їх ніколи не питали, ким вони хочуть бути.

Ліра народилася під час невеликого, буденного збою.

У той день шов №47-β, що з’єднував зовнішній рукав однієї спіральної галактики з розпатланим краєм іншої, трохи змістився. Для обчислювальних ядер це було просто відхилення в межах статистичної норми: додаткові 0,002% навантаження на стабілізатори, вісім секунд корекції та один короткий, майже невідчутний для пасажирів стрибок гравітації.

Для Ліри це був перший крик Всесвіту.

Коли її витягали з тіла матері на напівпрозорий операційний стіл, шов «зашумів». Усі прилади показали легкі флуктуації. Лікарі вирішили, що це просто збіг: у такі моменти завжди знайдеться щось, що збігається з чимось.

Але хлопчик-ординатор, який потім вночі переглядав записи, ще довго не міг забути графік: тонка лінія стабільності шва, що раптово підскакує саме в ту секунду, коли дитина робить перший вдих.

У його записнику з’явився рядок:
«47-β, народження, 03:14 — кореляція?»

Після зміни він закрив цей файл, позначивши його як «несуттєве».
Ніхто не любить будувати кар’єру на дивних збігах.

Станція, де жила Ліра, офіційно називалася «Транспортно-логістичний вузол №47-β-Центральний». У розмовах її називали просто Вузлом. Це було місто, в якому все існувало заради проходу: вантажі, люди, інформація. Тут ніхто не осідав «назавжди» — максимум «поки контракт не закінчиться», «поки рейси є», «поки фронт не пересунуть ближче».

Лише шовні діти були приречені залишатися.
Їх неохоче брали на далекі рейси: занадто нестабільні, занадто дивні, занадто пов’язані з тим, на чому трималась економіка Вузла.

Ліра відчувала шов ще до того, як навчилася рахувати. Для неї це був не технічний об’єкт і навіть не «коридор простору-часу», як пояснювали в школі. Для неї він був, як другий пульс. Вона чула його вночі, коли місто затихало, а автоматика зменшувала потоки. У тиші шов починав дихати: повільно, глибоко, наче океан під тонким льодом.

Ліра сиділа біля оглядового ілюмінатора, притуливши долоню до холодного скла, й шепотіла щось, не добираючи слів. Їй здавалося, що якщо говорити достатньо довго, шов відповість. Не обов’язково словами. Може — вібрацією, спалахом, навіть легким болем.

Іноді він відповідав.

У такі миті в коридорі за спиною Ліри спрацьовувала сигналізація, над дверима спалахував жовтий індикатор, а в гучномовцях звучало:
«Увага, корекція шва №47-β. Просимо зберігати спокій».

Люди нервово сміялися, хтось матюкався, хтось перевіряв страховий поліс.
Ліра просто тихіше прикладала пальці до скла.

Дітей швів офіційно не було. Принаймні, ні в одному відкритому реєстрі.

У медичних картках — лише коди: QX-12, QX-14, «особливий протокол спостереження». У внутрішніх документах Служби стабільності швів — інші позначення: «носії локальної чутливості», «потенційні біоінтерфейси».

У повсякденних розмовах дорослі говорили обережно:
— Тільки не грайся з тим хлопцем з третього сектора, він… ну ти розумієш.
— Чула, в нашому модулі ще одна така народилась.
— Знову? А що, фільтри знову зекономили?

Шовні діти росли між страхом і необхідністю.
Їхні «аномалії» були надто цінними, щоб їх просто ізолювати, і надто незрозумілими, щоб їм довіряти. Їх вчили «корисним навичкам»: як вчасно відчувати зрушення шва, як повідомляти про це операторів, як проходити через спеціальні сканери, не змінюючи параметрів поля.

Їм не розповідали головного: що саме вони змінюють.

У кожної станції на шві була власна легенда.

На Вузлі розповідали про першу дитину, яка народилася в момент, коли шов тільки запускали. Тоді все було ще грубо, неточно: стабілізатори тріщали, векторні поля стрибали, а Інженери Тканини стояли в оглядових галереях, вдивляючись у сирий, пульсуючий тунель.

Ту дитину нібито винесли до прозорого купола, й вона, ще не розплющивши очей, притягнула до себе погляд шва.
Так казали.

Хтось вважав це романтизованою байкою, вигаданою для новачків. Хтось — попередженням: «Не забувайте, з чим ви маєте справу». Але в тихих розмовах, після зміни, пили дешевий синтетичний алкоголь і шепотіли:
— Шов дивиться.
— І діти теж.

Ліра ніколи не чула цієї легенди повністю.
Натомість вона сама її відчувала.

Іноді, коли вона стояла в коридорі, де під ногами легенько гуділи компенсатори, а стіни повільно тремтіли від далеких проходів вантажних платформ, їй здавалося: хтось дивиться на неї зсередини шва. Не очима, а самою геометрією.

Наче простір трохи нахилявся в її бік.

— Ліро, відійди від ілюмінатора, — сказала мати, не підвищуючи голосу. Вона працювала на станції з моменту запуску й знала, що з криком тут далеко не зайдеш. Тут все тримається на тонких коефіцієнтах: газ, температура, тиск, людська витримка.

— Він сьогодні гучніший, — не озираючись, вимовила Ліра.
— Хто «він»?
— Шов. Він нервує.

Мати зітхнула.
Сказати смерті в обличчя простіше, ніж сказати дитині: «Не говори так, це лякає людей».

— У шва немає нервів, — тихо сказала вона, підходячи ближче. — Є лише алгоритми корекції. І люди, які їх обслуговують.

— А якщо… — почала Ліра й замовкла. Вона не знайшла слова «якщо шов живий».
У їхній мові для цього не було терміну.

— Ти знову щось відчуваєш? — мати дивилася не в ілюмінатор, а на тонкі вени на зап’ясті Ліри, які щоразу, коли корекційні поля змінювалися, ледь світліли під шкірою, немов хтось запускав у них невидимий струм.

Ліра кивнула.
— Скоро буде сильний струс. Не зараз. Але скоро.

— Це тобі сказали в школі, — швидко відповіла мати. — Вони завжди попереджають.

— Ні, — тихо сказала Ліра. — Не вони. Він.

Їхні погляди зустрілися.
На мить мати побачила в очах дочки не дитячу фантазію, а щось глибше, суворіше. Наче крізь Ліру на неї дивилася вся ця пульсуюча, перекроєна реальність — шви, станції, галактики, карти, які малювали Інженери, й невідомі контури, яких не було ні на одній схемі.

Вона хотіла сказати: «Мовчи про це при інших». Хотіла нагадати про медичні огляди й «особливі протоколи», про те, що шовних дітей вже кілька років намагаються забирати в окремі центри «для досліджень і захисту».

Замість цього вона лише торкнулася плеча Ліри й прошепотіла:
— Просто… будь обережна.

Обережність — поганий щит, якщо тебе бачить сам Всесвіт.

Того ж вечора, коли в технічних відсіках стиха гули стабілізатори, у центральному модулі Вузла проходила закрита нарада. На екранах оберталася спрощена модель Всесвіту: мережа з галактик, з’єднаних тонкими, акуратними лініями швів. Деякі лінії світилися яскравіше: магістралі, головні маршрути. Інші тьмяно поблискували на околицях.

— Мережа старіє, — сказав хтось за столом. — Потрібні нові шви. Нові стики. Нові рішення.

— І нові інтерфейси, — додав інший голос. — Ті, що ми вже маємо, працюють не гірше за обладнання. У деяких випадках — навіть краще.

На екрані, поруч із графіком навантаження, сплив короткий рядок:
«47-β: шовні носії — 12. Потенційні — 3».

Ніхто за столом не вимовив слова «діти».
У документах його не було.

Ліра сиділа біля свого улюбленого ілюмінатора й слухала, як шов повільно змінює тон. У його гулі з’являлося щось нове — глибока, хрипка нота, схожа на напружене, стишене рикання великої тварини.

Вона ще не знала, що десь далеко, на іншому кінці магістралі, інший шов уже не витримав. Що там, де Інженери Тканини колись надто поспішали, відкрилося те, чого вони не планували. Що карти почали брехати, а тунелі — розходитися швами далі, ніж було задумано.

Вона лише відчувала:
Всесвіт готується щось перешити.

І серед усіх, хто жив на Вузлі, лише діти швів по-справжньому чули, як нитка входить у тканину.