Пам’ять світил, яких більше не існує - частина I

Світло без джерела (зате з звітністю)

Станція «Лиман-7» мала один талант, який я визнавав без заздрості: вона вміла старіти голосно. У молодих станцій старість — це легке скрипіння й примхи термостатів, у старих — це цілий хор металу, що коментує твоє життя в реальному часі: тут клацнуло, там простогнало, десь у вентиляційному тунелі щось зітхнуло так, ніби йому теж набридло тримати небо на підпорах.

Нічна зміна — це особливий жанр тиші. Не та тиша, що заспокоює, а та, що перевіряє: чи ти ще людина, чи вже просто набір рефлексів і підписів під протоколами. Я сидів у навігаційній, дивився на карту й намагався переконати себе, що «каталог відсутностей» на полиці — це просто дивний жарт якоїсь канцелярії. Так, у мене в кишені лежав паперовий лист із попередженням «не відповідайте», а на терміналі ще не вивітрився рядок «Прийнято», але людина — істота гнучка. Ми здатні назвати катастрофу «нестандартною ситуацією» і продовжити пити каву, бо інакше доведеться визнати: ми живемо на тонкій мембрані між порядком і тим, що порядок пародіює.

Я вирішив, що найрозумніше зараз — зробити те, що завжди роблять відповідальні фахівці: спочатку перевірити, чи не я сам став причиною проблеми. Бо так у нас заведено: якщо щось не так у Всесвіті, то десь поруч точно є оператор, який неправильно поставив галочку.

Термінал показував порожнину — чорний овал із координатами, ніби адресний ярлик на коробці. Навколо нього тремтіли слабкі спектральні графіки. Нічого драматичного на вигляд, суцільна математика, яку можна було б навіть полюбити, якби вона не намагалася з тобою розмовляти.

Я відкрив журнал спостережень за останні дванадцять годин. Перший імпульс — 02:13. Другий — 02:14. Далі — рівномірно, з витримкою годинника, який не знає, що час — поняття не універсальне, а дуже локальне й надто людське.

Імпульси не мали джерела. Це було ключове. Бо навіть у космосі світло має звичку звідкись приходити. У цьому й краса фізики: вона не любить фокусів. Якщо бачиш випромінювання — шукай об’єкт. Якщо бачиш гравітаційне викривлення — шукай масу. Якщо бачиш бюрократа — шукай папку.

А тут було випромінювання без об’єкта. Наче хтось вирізав з реальності саму причину, але залишив наслідок — як усмішку без кота, тільки без романтики і з більшим шансом померти.

На панелі сповіщень спалахнуло нове повідомлення:

«Автоматичне оповіщення: виявлено неузгоджений сигнал у секторі R-19. Рекомендована дія: сформувати звіт за формою НБ-4 (“Небесна База. Невідповідність”)»

Звітність, звісно. У нас на станції могли відмовити два фільтри й один шлюз, але доки ти не оформиш форму, офіційно нічого не сталося. Всесвіт теж, виходить, має заповнювати бланки. Як мило.

Я натиснув «Сформувати». Система відгукнулася характерним бюрократичним теплом: відкрила шаблон, підставила дату, час, мій ідентифікатор і, що найкумедніше, запропонувала обрати причину зі списку:

1. Похибка датчика

2. Накладання фону

3. Відбиття від уламків

4. Неідентифікований об’єкт

5. Об’єкт “не існує” (критична невідповідність)

П’ятий пункт виглядав так, ніби хтось із програмістів одного разу теж бачив щось зайве і вирішив залишити іншим маленький подарунок — можливість чесно поставити галочку «реальність не сходиться». Сарказм у коді — це найделікатніша форма крику.

Я вибрав п’ятий.

Термінал подумав і додав підказку:

«Увага: вибір причини “об’єкт не існує” потребує підтвердження відповідальним за сектор. Рекомендація: звернутися до чергового інженера або старшого оператора»

Старший оператор у нічну зміну — це людина, яка або спить у кріслі, або робить вигляд, що спить, щоб її не чіпали. Черговий інженер — це той, хто прокидається від будь-якого писку системи, бо боїться, що його розбудять ще гіршим.

Я відкрив внутрішній канал зв’язку й набрав код інженерного модуля.

— Лиман-7, черговий, — пролунало у динаміку так, ніби людина сказала це зубами, не відкриваючи рота. — Якщо це знову про кавоварку, я вас запишу в космічні злочинці.

— Це не про кавоварку, — сказав я. — На жаль. Це про зорю.

Пауза. У тій паузі вмістилися всі його життєві вибори.

— Про чию зорю? — нарешті запитав він. — Ту, що нам не світить, чи ту, що нам світить занадто?

— Ту, якої офіційно немає, — відповів я. — Але яка вперто світиться в датчиках. І просить… ну, умовно, просить підтвердити, що її викреслили.

— Ви зараз жартуєте? — голос інженера став тихішим. — Бо якщо так, то я сміюся і плачу одночасно.

— Я теж хотів би жартувати, — сказав я. — Але в нас є структурований сигнал. Повторюваний підпис. І система вимагає форму НБ-4, причина п’ята.

— О. П’ята причина. Це вже серйозно, — буркнув він. — Добре. Я зараз прийду. І якщо там просто поганий контакт, ви мені винні каву.

— Домовилися, — сказав я. — Але якщо це не контакт, то я вам винен тільки чесність: каву в нас усе одно скоро забере бюджет.

Я відключив канал і повернувся до спектрального аналізу. Сигнал складався з серій імпульсів, розділених паузами. Найдивніше — паузи були не «нічим». Вони теж були даними: чистими, майже ідеальними. Якби ви коли-небудь слухали космічний фон, ви знаєте, що він ніколи не ідеальний. Він шурхотить, плюється, співає випадковістю. Тут випадковість була під забороною.

Я наклав сигнал на стандартні протоколи маяків. Нічого. Наклав на військові коди. Нічого. Наклав на древні цивільні мітки маршрутів — і на мить побачив щось схоже. Не збіг, радше рима: той самий принцип — «повідомлення як поведінка», не як слова. Коли текст не пишуть, а демонструють. Як інструкція з виживання: не тому, що хтось хоче тебе врятувати, а тому, що хтось колись уже помер і вирішив, що наступний хай помре трохи ефективніше.

Я відкрив «сирий потік» і відтворив його як звук — старий трюк для мозку, який любить сенс. Динамік видав короткі клацання, паузи, довші клацання. Вийшло щось між телеграфом і серцебиттям. Я зловив себе на тому, що сиджу й слухаю, як слухають стукіт у стіну в тюрмі: ти ще не знаєш, що там за людина, але вже відчуваєш, що вона існує, бо стукає.

Термінал знову спалахнув:

«Нагадування: звіт НБ-4 не завершено. Рівень важливості: підвищений. Додайте коментар відповідального»

Я додав у поле коментарів: «Очікується підтвердження інженера». Система любить слова «очікується». Вони перетворюють проблему на процес, а процес — на щось терпиме.

Поки я чекав інженера, я зробив те, чого, ймовірно, робити не варто: поліз у архіви. У нас на «Лимані-7» архіви були як підвал у старому будинку — туди не ходять із радістю, але інколи знаходять там речі, які пояснюють, чому в домі так холодно.

Я ввів координати порожнини й попросив вивести історію спостережень за століття. Система заскреготіла, ніби їй довелося згадати те, що вона сама хотіла забути, й нарешті показала:

«Об’єкт: S-Δ19/Клас G. Статус: не існує. Дата виведення з реєстру: 312 років тому. Причина: некоректні відлуння. Примітка: доступ обмежено»

Той самий рядок. Ті самі «відлуння». Я відкрив «примітки» й уперся в зафарбовані блоки. Чорні прямокутники — найчесніша форма цензури. Вони принаймні не вдають, що розповідають правду.

Але один фрагмент був видимий. Можливо, його забули закрити, або він був занадто дрібний, або система вирішила, що я все одно не зрозумію.

«…у разі повторного виявлення сигналу від об’єкта, який не існує, застосувати протокол “Безпечне ігнорування” та не активувати зворотний канал…»

Я криво усміхнувся. «Безпечне ігнорування» — це майже філософія виду, який вижив не тому, що був розумний, а тому, що вмів не дивитися туди, де страшно. Ми спеціалізуємося на цьому з дитинства.

За хвилину двері навігаційної відчинилися, і в кабіну зайшов інженер — кремезний чоловік із постійно втомленими очима й руками, які завжди пахли мастилом і невиспаністю. На його комбінезоні блимала латка «Сервис/Не турбувати», і це було найточніше резюме людини.

— Ну, — сказав він, не вітаючись. — Де ваша неіснуюча зоря? Показуйте ваш привид, доки я ще здатен відрізнити привида від власної мігрені.

Я вивів порожнину на головний екран. Овал лежав у центрі, як чорна печатка на папері, яку поставили не там.

Інженер глянув і пробурмотів:

— Гарно. Дуже гарно. Порожнеча, оформлена у рамочку. Люблю, коли дизайн із смаком.

— Сигнал іде звідси, — сказав я. — Датчики підтверджують по трьох каналах. Оптика, радіо, спектр.

— А гравітація?

Я перемкнув на гравітаційну мапу. Легка тінь викривлення — як відбиток пальця на склі.

— Є, — сказав я. — Тінь тримається.

— Тобто щось було. І або є. Або… — він махнув рукою, не знаходячи слова, — або в нас знову граються в “не було й не буде”.

Він підсунув до себе панель і запустив діагностику датчиків. Пальці в нього бігали швидко, з тією впевненістю, з якою людина шукає помилку в залізі, бо в залізі хоча б є шанс знайти логіку.

— Контакт нормальний. Шум у нормі. Похибки в межах, — бурмотів він. — Ви не бачите це тому, що датчик зламаний. Ви бачите це тому, що воно є.

— Але об’єкт не існує, — сказав я.

Інженер підняв на мене погляд.

— О, — сказав він. — Ви з тих, хто ще вірить у “не існує”. Миленько. Я в дитинстві теж вірив у казки. Потім почав працювати зі шлюзами.

Він відкрив «сирий потік», послухав клацання й зморщив лоба.

— Це не фон. Це не уламки. Це не маяк. Це… — він затнувся. — Це як інструкція.

— Я теж так подумав, — сказав я.

— Хто пише інструкцію з космосу? — він хмикнув. — Той, хто знає, що ви все одно щось зламаєте.

Ми мовчали хвилину, слухаючи стукіт. У цій тиші клацання звучали майже інтимно, як пульс. Я відчув, як у мене тягнеться рука до клавіші «відповісти», хоча жодної такої клавіші не було. Це була просто людська реакція: коли тобі стукають, ти хочеш стукнути у відповідь, аби переконатися, що ти ще не сам.

— У вас є каталог? — раптом запитав інженер, не дивлячись на мене.

— Є, — сказав я, і це прозвучало так, ніби я визнав наявність забороненої літератури.

Він кивнув.

— Показуйте.

Я дістав книгу з шафки — я вже носив її із собою, як носять камінь, що має тримати тебе на дні, але чомусь тягне нагору. Інженер перегорнув кілька сторінок, швидко, без сентиментів, і зупинився там, де був запис про наш сектор.

— Ось, — сказав він. — «Причина: некоректні відлуння». Це означає, що хтось колись почув тут не те, що хотів. І замість того, щоб змінити мапу, вирішив змінити Всесвіт. Дуже людська стратегія.

— У листі написано не відповідати, — тихо сказав я.

— У листі завжди пишуть найцікавіше, — відповів інженер. — А потім дивуються, що хтось читає.

Він перегорнув ще й знаййшов дрібний рукописний рядок, який я бачив раніше. Пробіг очима, стиснув губи.

— «Не дивись на цей сектор один», — прочитав він. — Ну, принаймні це виконуємо. Якщо нас зжере порожнеча, то гуртом, як нормальна бригада.

— Дуже надихає, — сказав я.

— Надихає — це коли хтось обіцяє премію, — відрубав він. — А це просто чесність.

Він повернувся до термінала й натиснув кілька команд.

— Я зроблю дубль запису на окремий носій, — сказав він. — Не тому, що я люблю колекціонувати аномалії, а тому, що якщо завтра прийде перевірка, вони скажуть, що ми нічого не бачили. І знаєте що найсмішніше? Вони будуть праві. Офіційно ми нічого не бачили.

— Перевірка?

— Якщо система дала вам НБ-4 із п’ятою причиною, — він кивнув на екран, — то десь у центрі вже спалахнув індикатор “хтось дивиться туди, куди не треба”. Центр такі речі любить, як старі акули люблять запах крові.

Я відчув, як у животі стискається. Не від страху перед невідомим, а від страху перед відомим. Космічна аномалія — це хоча б романтично. Перевірка — це завжди бездушно.

— Що будемо робити? — запитав я.

Інженер задумався, і я побачив у ньому не просто людину з гайковим ключем. Я побачив людину, яка вміє виживати в системі. А виживання в системі — це теж наука, тільки без дипломів.

— Ми зробимо так, — сказав він. — Ми завершимо звіт. Ми напишемо, що сигнал стабільний, підтверджений, походження невідоме, і ми рекомендуємо “Безпечне ігнорування”. Вони це люблять. Вони люблять, коли їм пропонують нічого не робити під виглядом мудрості.

— А потім?

— А потім, — він нахилився ближче, — ми зробимо те, що вони не люблять: ми продовжимо дивитися. Бо якщо це інструкція, то вона написана не для них. Вона написана для нас. Для тих, хто стоїть біля стіни й чує стукіт.

Я хотів заперечити, але не знайшов слів. Бо правда була проста: я вже дивився. І світло вже було тут. Навіть якщо його джерело офіційно ліквідували.

І тут сталося дивне.

Сигнал змінився.

Клацання, які до цього були рівними, раптом розділилися на групи. Три короткі. Пауза. Один довший. Пауза. Два короткі. Пауза.

— Воно підлаштовується, — прошепотів інженер.

— Під нас? — спитав я.

— Під факт, що ми тут, — відповів він. — Як радар, який відчув ціль. Як співрозмовник, який зрозумів, що його слухають.

На екрані з’явилася нова стрічка тексту — не системна, не з нашого софту. Вона виглядала так, ніби хтось надрукував її з іншого боку скла.

«ПРОТОКОЛ БЕЗПЕКИ: ЧИТАТИ ПЕРЕД ВХОДОМ»

Я відчув, як по спині пробіг холод, хоча в кабіні було тепло. Інженер тихо вилаявся — коротко, без поезії, як людина, яка розуміє: тепер у цій історії є не лише світло, а й автор.

— Це не має тут бути, — прошепотів я.

— Та ну? — інженер усміхнувся так криво, що це було майже захистом. — А я думав, це стандартна функція “привид у комплекті”.

Текст продовжився, рядок за рядком, ніби хтось справді надсилав інструкцію. Але в ній було щось глузливе, щось майже… людське. Як техніка безпеки, написана тим, хто вижив один раз і тепер не має настрою бути чемним.

1. ПІДТВЕРДІТЬ, ЩО ВИ ІСНУЄТЕ
2. НЕ ПІДТВЕРДЖУЙТЕ, ЩО Я НЕ ІСНУЮ
3. НЕ ВИПРАВЛЯЙТЕ КАРТУ, ЯКЩО НЕ ЛЮБИТЕ ДИВИТИСЯ, ЯК ВОНА ВИПРАВЛЯЄ ВАС
4. ЯКЩО ВИ ЧИТАЄТЕ ЦЕ — ВИ ВЖЕ ВІДПОВІЛИ

Інженер повільно сів у крісло, ніби ноги раптом згадали, що вони теж можуть боятися.

— Оце вже гарна інструкція, — сказав він сиплим голосом. — Особливо пункт четвертий. Дуже економить час на ілюзіях.

Я не знав, що сказати. Мозок бігав колами, як миша в коробці, шукаючи шпарину: де тут збій, де помилка, де раціональне пояснення. Але пояснення не знаходилося. Зате знаходився чорний гумор: звісно, якщо тобі пише неіснуюча зоря, вона починає з техніки безпеки. Космос — це місце, де навіть жах прагне бути інструктивним.

— “Підтвердіть, що ви існуєте”, — тихо повторив я. — Як це підтверджують?

— Зазвичай — податками, — буркнув інженер. — Але тут, мабуть, достатньо того, що ви не зомліли.

Текст на екрані мигнув і додав ще один рядок, ніби почув його:

«ПОДАТКИ — НЕ ДОКАЗ. ВИЖИВАННЯ — ТАК»

Я відчув, як у горлі пересохло. Інженер кашлянув — різко, наче хотів відбитися від абсурду фізичним звуком.

— Воно нас чує, — сказав він.

— Це неможливо.

— Неможливо — це коли у вас немає гайки на 12, — відповів він. — А це… це просто дуже погано задокументовано.

Станція видала десь у глибині металевий стогін. На панелі блиснуло попередження: «нестабільність живлення». Лампочки на стелі мигнули, ніби хтось намагався перезавантажити наш маленький острівець порядку.

І саме в цей момент у внутрішньому каналі пролунало дзижчання — виклик із центру.

На екрані зв’язку з’явилося обличчя чергового диспетчера з головного вузла: гладко поголене, надто свіже для космосу. Такий вигляд мають люди, які сплять у нормальних ліжках і вірять, що проблеми розв’язуються розсилкою.

— «Лиман-7», — сказав диспетчер тоном людини, яка зараз прочитає вам нотацію й піде пити чай. — Отримали ваш сигнал НБ-4. Причина — п’ята. Поясніть.

Інженер подивився на мене. В його погляді було питання: “Хто з нас бреше краще?” Я відчув, як усередині мене піднімається професійний інстинкт: говорити так, щоб нічого не сказати й водночас виглядати компетентно. Цьому вчать не в академіях, а в коридорах.

— Фіксуємо стабільне випромінювання в секторі R-19, — почав я. — Канали підтверджують. Джерело за офіційною картою відсутнє. Підозрюємо… — я зробив паузу, підбираючи слово, — накладання історичного шару даних.

— Історичного шару, — повторив диспетчер, і в його голосі з’явився скепсис. — Тобто ви хочете сказати, що ваша станція бачить минуле?

— Ми хочемо сказати, що наша станція бачить те, що не вписується в поточну модель, — втрутився інженер. — А модель — це ваш відділ. У нас тут тільки датчики й реальність.

Диспетчер насупився. Реальність у відповідях операторів його завжди ображала. Бо реальність погано піддається управлінню.

— Рекомендована дія? — спитав він, уже сухіше.

Я глянув на інженера. Той кивнув: кажи те, що вони хочуть.

— Рекомендуємо застосувати протокол “Безпечне ігнорування”, — сказав я. — Але продовжимо моніторинг.

— “Безпечне ігнорування”, — диспетчер розслабився. Це було його улюблене словосполучення. — Добре. Продовжуйте. Не активуйте зворотний канал. Не робіть несанкціонованих трансляцій. І… — він знизив голос, ніби робив нам послугу, — не лізьте в старі шари карти без потреби.

Зв’язок урвався.

Інженер повільно видихнув.

— Вони щойно наказали нам не лізти туди, де ми вже стоїмо по шию, — сказав він. — Люблю їхню турботу.

Я подивився на екран. Текст інструкції зник. Але сигнал не зник. Він став тихішим, ніби хтось зробив крок назад, щоб подивитися, як ми себе поводимо без підказок.

— Воно грається, — прошепотів я.

— Воно вчиться, — поправив інженер. — Граються ті, кому нудно. А це… це робить інвентаризацію. Як у вашому каталозі.

Я раптом згадав назву: «Каталог відсутностей». І відчув, як у мене в голові складається лячна проста думка: можливо, цей каталог — не їхній. Не департаменту. Можливо, департамент лише переписав чужий список і зробив вигляд, що це його влада.

Бо справжня влада — це не ставити печатки. Справжня влада — це змусити печатку працювати.

— Дивіться, — сказав інженер і вивів на екран спектральний “підпис”. — Бачите повтор?

Я подивився. Справді: у хвилях була одна й та сама структура — як водяний знак. Як підпис на документі, який не можна підробити, бо він не чорнилом, а законом.

— Наче хтось стукає й питає: “А ви точно мене викреслили?” — сказав я.

— А ми що? — інженер гірко всміхнувся. — Ми офіційно відповімо: “Так, звісно, вибачте, ми вас більше не будемо турбувати”. А воно офіційно відповість: “Прийнято”. І прийде.

Він підвівся.

— Слухайте, операторе, — сказав він, і в його голосі з’явилася дивна м’якість. — Я не знаю, що це. Але я знаю одне: якщо щось стукає з-за стіни реальності, то або воно хоче вийти, або хоче, щоб ви зайшли. І обидва варіанти погані для вашого графіку відпусток.

— У мене немає відпустки, — сказав я автоматично.

— Тим гірше, — буркнув він. — Тоді хоча б виживіть, щоб мати, що не використати.

Він пішов, залишивши мене самого з терміналом і світлом без джерела. Станція знову стала тихою, але це була тиша після слова. Після того, як тебе помітили.

Я сидів і дивився на порожнину. І в якийсь момент усвідомив: найстрашніше в цьому — не те, що зоря “не існує”. Найстрашніше — що вона поводиться так, ніби існування їй не потрібне, щоб впливати.

Я відкрив звіт НБ-4 і дописав те, що було правдою й водночас брехнею:

«Сигнал стабільний. Походження не встановлено. Структура нагадує протокол. Рекомендація: не відповідати. Моніторинг продовжити».

Підпис. Дата. Збережено.

Система задоволено поставила зелену галочку. Реальність, звісно, галочку не поставила. Вона просто мигнула ще одним імпульсом — м’якшим, майже ласкавим.

І в тій ласці була насмішка.

Наче хтось казав: “Добре. Ви все оформили. Тепер можемо починати по-справжньому”.

Я вимкнув звук, щоб не чути стукіт. Це допомогло рівно на п’ять секунд. Бо стукіт залишився в голові. Як буває з будь-яким повідомленням, яке ти намагаєшся ігнорувати: воно не зникає, воно просто переходить у внутрішній канал.

Я піднявся, підійшов до вікна навігаційної й подивився в реальне небо. Там були зорі — гострі, байдужі, прекрасні. Там не було нічого, що мало б відповідати мені.

Але я знав: десь у цій красі є порожнина, що поводиться як адреса. І якщо дивитися достатньо довго — вона відповідає.

Я стояв і дивився. Не тому, що хотів. Тому, що вже було пізно не дивитися.