Пам’ять світил, яких більше не існує - пролог

Архів темного неба

Пакунок прийшов без урочистостей, як приходять найгірші новини: тихо, буденно, з такою ввічливістю, ніби Всесвіт — це контора, де тобі чемно усміхаються, поки вивозять твій корабель на штрафмайданчик. Кур’єр навіть не подивився мені в очі. Це була його професійна чеснота: не дивитися туди, де починаються питання, на які не хочеш відповідати.

На коробці стояла печатка — зношена, але вперта, як старий закон, який давно ніхто не читає, проте всі бояться порушити. «Департамент космічного обліку та списання світил». Я розсміявся. Не тому, що було смішно, а тому, що інколи сміх — єдиний звук, який лишається, коли мозок намагається не зламатися об реальність.

Департамент. Облік. Списання. Світил.

Той, хто вигадав ці слова в одному реченні, точно вмів перетворювати безмежність на папку з файлами й табличку з лейблами. І, ймовірно, ніколи не виходив надвір без підписаного дозволу на дихання.

Я жив на краю орбіти — буквально. Станція «Лиман-7» висіла над темною півкулею планети, де ніч не мала звички закінчуватися вчасно. Тут працювали ті, хто не надто потрібен у центрі: ремонтники, диспетчери, люди, які знають, як звучить зношений метал у вакуумі. Я був одним із них — навігаційний оператор третього класу, спеціаліст із «аномалій маршруту» й «непередбачених гравітаційних проявів». Якщо перекласти на нормальну мову: я латав чужі карти так, щоб кораблі не врізалися в невидиме.

У моїй кімнаті було все, що потрібно людині, яка намагається не вмерти від нудьги: кавоварка, що шуміла як маленький реактор, ліжко, яке пам’ятало більше снів, ніж я, і екран планетарію — старий, із подряпаним склом, на якому зорі виглядали як чужі помилки. Стіни мали колір пилу й рішень, прийнятих “тимчасово”. У таких кімнатах не планують майбутнє. Тут підраховують, скільки вистачить кисню, і вчаться не думати про те, що за металом — безкінечність, якій байдуже до твоїх боргів.

Я поставив коробку на стіл і довго дивився на неї, ніби вона могла розкритися сама, якщо її достатньо соромити поглядом. Знаєте, як із деякими людьми: інколи здається, що якщо мовчати достатньо довго, вони нарешті скажуть правду. Коробка мовчала з достойністю бюрократа.

Нарешті я зірвав пломбу.

Всередині лежала книга. Не планшет, не кристал пам’яті, не код доступу — паперова, товста, із твердої обкладинки. Це було настільки старомодно, що майже образливо. Папір у космосі — як свіжа зелень на місячній базі: або розкіш, або підозра.

На обкладинці — без прикрас, без символів героїзму — було написано:

«Каталог відсутностей. Редакція 12.6. Перелік світил, що офіційно не існують»

Я ще раз розсміявся, але сміх цього разу вийшов сухий. «Офіційно не існують». Мені одразу захотілося знайти чиновника, який підписав це, і ввічливо запитати: а хто вам, власне, доручив призначати існування? У вас на це є ліцензія? Печатка? Свідоцтво про проходження курсу «Основи реальності для початківців»?

Я перегорнув першу сторінку.

Там був вступ. Вступ завжди бреше — він удає, що світ упорядкований, що все має сенс і причини. Тут вступ не брехав. Він просто був написаний так, ніби сенс — це дрібниця, яку можна винести за дужки.

«Цей каталог укладено з метою уніфікації навігаційних даних, оптимізації маршрутизації та усунення недостовірних об’єктів із карт зоряного неба. Усі світила, наведені нижче, вважаються такими, що не існують, незалежно від фактичних спостережень, історичних відомостей, культурної пам’яті та показань приладів…»

Я зупинився на словах «незалежно від показань приладів» і відчув, як десь у мені щось невеличке, втомлене й давно не живе, все ж таки обурилося. Це було схоже на рефлекс честі. Я давно не довіряв людям, але прилади — прилади принаймні не роблять вигляд, що вони святі.

На наступних сторінках ішов список.

Назва — координати — спектральний клас — дата “виведення з реєстру” — причина — підпис відповідального.

Причини були прекрасні у своїй людській убогості.

«Дублювання об’єкта».
«Невідповідність стандартам спостереження».
«Стабільність не підтверджено».
«Надмірне відхилення від прогнозу».
«Суперечність із затвердженою моделлю».
«Наявність некоректних відлунь».

Останнє мені сподобалося найбільше. «Некоректні відлуння». Ніби реальність повинна відлунювати культурно, в межах протоколу, і бажано без емоцій.

Я машинально взяв чашку кави, зробив ковток і ледь не поперхнувся. Кава була гірка — така, якою її роблять на станції: щоб ти точно пам’ятав, що живеш не в романі, а в системі забезпечення життєдіяльності.

Потім я побачив знайоме позначення.

Сузір’я Голосів.
Світила: V-… (перелік).
Статус: “не існує”.

Я втупився в рядок, як у вирок. Не тому, що я вірив у сузір’я. Я вірив у те, що кораблі інколи пропадали в секторі, який диспетчери називали «зоною тихого шуму». Туди не любили літати. Там прилади ловили сигнали, схожі на мову, але надто чисті для природного фону. Ми жартували, що це «радіо для примар». Сміх, звісно, був не від щастя. В космосі чорний гумор — це просто спосіб не говорити «мені страшно» вголос.

Я гортнув далі.

І знову знайоме.

Туманна смуга Каравану.
Статус: “не існує”.

Серце, яке зазвичай билося ліниво й економно, раптом зробило зайву роботу. Караван — це було слово з чужих історій, але надто часто ці історії ставали технічними звітами. Маршрути, що з’являються там, де їх не було. Лінії на картах, які бачать не всі. Міста в туманностях. Зниклі цивілізації. Усі ці красиві фрази, які добре звучать у барі, поки ти не розумієш, що за ними — статистика втрат.

Я закрив каталог і подивився на стелю. Стеля дивилася у відповідь, як завжди: байдужа, трохи пожовкла від часу. У таких моментах хочеться, щоб світ був простим. Щоб листи від департаментів означали те, що означають листи від департаментів: штраф, попередження, звільнення, зобов’язання. Але коли департамент надсилає тобі книгу про зорі, яких немає, це вже не про штраф. Це про те, що хтось дуже хоче, щоб ти перестав довіряти очам.

Я відкрив останню сторінку.

Там був вкладений лист — тонкий, майже прозорий, як шкіра цигаркового паперу. Підпис — нерівний, ніби рука тремтіла або писала не для людей.

«Оператору навігації Лиман-7.
Каталог передано на зберігання у зв’язку з вашим доступом до старих шарів карти.
Не вносьте правки. Не позначайте об’єкти як реальні.
Якщо знайдете порожнину, що поводиться як адреса, — не відповідайте».

Звісно. Коли тобі пишуть «не відповідайте», це означає тільки одне: хтось уже відповів, і тепер це стало проблемою.

Я дочитав листа й відчув знайомий присмак — не кави, а передчуття. Воно завжди приходить однаково: спершу легке подразнення, ніби ти згадав, що не вимкнув нагрівач; потім холод під ребрами; і нарешті розуміння, що щось не так, але ти ще не знаєш, у якому напрямку бігти.

Моя робоча станція стояла в двох дверях звідси. Там були карти — найновіші й найстаріші, шари даних, які накладалися один на одного, як брехня на брехню. Ми користувалися «уніфікованим небом», але уніфікація — це завжди спосіб сказати: «Ми вирізали те, що не вписувалося». Зазвичай це стосується людей. Тепер, схоже, дійшла черга до зірок.

Я піднявся й пішов до робочого сектора. Коридор був порожній. Вночі станція звучить інакше: менше голосів, більше металу. Десь далеко вентилятор видавав рівний, майже заспокійливий шум. Такі звуки здаються нормальними, поки не розумієш: вони — єдине, що відділяє твою легеневу тканину від вакууму, який не має почуття гумору.

У кабіні навігації я ввімкнув термінал і під’єднався до старого шару карти — того, який використовують рідко, коли новий шар «чомусь» не працює. Він був неофіційний, неоновлений, майже заборонений, як спогади про дитинство в колонії, яку стерли з реєстру «з міркувань безпеки». На екрані розгорнулося небо: точки, лінії, підписи. І порожнечі.

Порожнечі були всюди — між сузір’ями, в темних протоках, у ніби випадкових місцях, де карта здавалася недомальованою. Я завжди думав, що це прогалини в даних. Тепер я дивився на них і відчував, як у мене в голові піднімається невчасна іронія.

Звісно. Порожнечі — це теж об’єкти. Просто дешевші в обслуговуванні.

Я набрав у пошуку одну з назв із каталогу. Система відмовчалася, а потім чемно вивела:

«Об’єкт відсутній. Статус: не існує. Показ на карті обмежено»

І поруч — маленький значок, схожий на замок. Я натиснув.

Замок не відкрився. Він лише повідомив:

«Доступ обмежено. Уточніть запит. Оберіть: “перегляд тіні”, “перегляд історії”, “перегляд порожнини”».

Я довго дивився на слово «порожнина». Воно було надто тілесне для космічного інтерфейсу. Якби програмісти мали хоч крихту сорому, вони назвали б це «нульовим кластером» або «порожнім сегментом». Але «порожнина» — це слово з медицини й страхів. Воно про те, що всередині тебе чогось не вистачає.

Я вибрав «перегляд порожнини».

На екрані з’явився чорний овал — не пляма, а форма. Довкола нього система намалювала тонку рамку, як навколо фотографії на документі. Підпис: координати. Наче адреса.

Я зробив те, чого, за листом, робити не слід було: збільшив масштаб.

Овал не став більшим. Він став глибшим. Це важко пояснити словами, але в мене було відчуття, ніби я не наближаюся до нього, а він — до мене. Ніби порожнеча не є відсутністю, а є присутністю іншого типу.

Я вмикнув спектральний аналіз — механічно, з професійної впертості. Прилади відгукнулися, ледь помітно засвітили шкали. Система показала шум. Потім — ще шум. Потім — короткий імпульс.

І ще один.

Між ними була пауза. Надто рівна, щоб бути випадковою. Надто впевнена, щоб бути природною.

Я перехилився ближче до екрану, як роблять люди, коли думають, що фізична дистанція впливає на цифрову правду. В цей момент мені хотілося бути смішним. Хотілося сказати: «Ну що, порожнино, ти зараз скажеш “доброго дня” чи одразу виставиш рахунок за обслуговування?»

Імпульс повторився.

Я відчув, як у мене на потилиці піднялася шкіра. Це була не містика. Це було щось дуже конкретне й древнє: інстинкт. Внутрішній сигнал тривоги, який ти не можеш вимкнути, навіть якщо в тебе є інструкція й доступ адміністратора.

Я зменшив масштаб. Овал повернувся до розміру плями. Але відчуття не зникло. Воно лишилося, як запах гару після того, як пожежу вже загасили.

Я сидів і дивився на порожнину. Не тому, що хотів. Тому що щось у ній тримало увагу, як гачок. Можливо, це була проста біологія: мозок любить розпізнавати візерунки там, де їх немає. Але якщо це був візерунок, то він був надто… ввічливий. Надто точний. Він ніби чекав, коли я перестану прикидатися, що я тут головний.

Мій термінал видав сповіщення.

«Вхідний запит. Невідоме джерело. Тип: навігаційний».

Я застиг.

Вхідний запит — це коли хтось іззовні звертається до станції: корабель, маяк, диспетчерський центр. Але «невідоме джерело» і «тип: навігаційний» — це було як повідомлення «вам дзвонить ніхто, але по справі».

Я натиснув на деталі.

Система показала лише одне: координати порожнини й короткий рядок, який не мав права існувати в цьому протоколі.

«Дивись довше».

Я відкинувся на спинку крісла й відчув, як у мене всередині щось холодне посміхається. Це був не голос. Це було не повідомлення у звичному сенсі. Це була команда. Або запрошення. Або насмішка.

«Дивись довше». Ніби я — турист у планетарії, і хтось із персоналу радить не кліпати, бо зараз буде найцікавіше. Ніби темрява — це шоу, а я купив квиток.

Я підняв погляд на вікно кабіни. За склом була ніч. Жива, глибока, така, яку не побачиш на планеті, де завжди є пил і атмосфера, що робить зірки м’якими. Тут зорі були гострі, як голки. І в цій гостроті була правда: вони не створені для людського комфорту.

Я знову глянув у каталог. Назви світил, координати, статус «не існує». І поруч — підписи відповідальних. Хтось намагався поставити печатку на небо. Хтось вирішив, що реальність — це документ, який можна виправити коректором.

І тут мене накрило сарказмом — захисним, як скафандр.

Звісно. Якщо зоря заважає навігації, її треба списати. Якщо сузір’я не вписується в модель, його треба прибрати. Якщо світло приходить “не з того місця”, треба не змінювати модель — треба змінити реальність. Дуже логічно. Дуже по-людськи. Дуже смертельно.

Я подумав про тих, хто складав цей каталог. Я уявив їхні кабінети: стерильні, із рівними столами, де на стіні висить репродукція неба, затверджена комісією. Я уявив, як вони обговорюють «аномальні світила» з тим самим виразом обличчя, з яким обговорюють прострочені накладні. Я уявив, як вони кажуть: «Цей об’єкт нестабільний, може вводити в оману». І як при цьому жоден із них не дивився в порожнину довше, ніж дозволено протоколом. Бо протокол — це завжди спосіб не бачити.

Але хтось таки бачив. І тепер цей хтось надіслав каталог мені. Не найкращому, не найсмілому, не найрозумнішому. Просто тому, що в мене був доступ до старих шарів карти й достатньо нічних змін, щоб я навчився слухати тишу.

Я торкнувся панелі зв’язку й уже майже натиснув “повідомити начальнику”. Можна було написати офіційно: «Отримано несанкціонований документ. Виявлено аномальну активність. Прошу інструкцій». І отримати відповідь: «Не піднімайте паніку. Закрийте доступ. Не дивіться. Не думайте. Зробіть вигляд, що нічого не сталося».

Це була б найзручніша з усіх можливих реальностей. Зручна — як домовина.

Я не натиснув.

Я підвівся і зробив те, що роблять люди, коли бояться: почав діяти. Наче дія може замінити сміливість.

Я перевірив журнали доступу до карти. Хтось заходив у цей сектор до мене. Не раз. Не два. Дванадцять разів за останні дві доби. Ім’я користувача було стерте. Не замасковане, не зашифроване — стерте. Як зоря в каталозі. Наче сам факт імені міг стати небезпечним.

Я відкрив «перегляд історії» порожнини. Система показала шари: як колись тут була зірка, як її позначили, як спостерігали, як вона змінювалася. Потім — порожнє місце. Потім — запис:

«Виведено з реєстру. Причина: некоректні відлуння».

Відлуння. Якби я був романтиком, я б сказав: це спогади світла, яке не хоче помирати. Якби я був циніком, я б сказав: це глюк. Але проблема з глюками в тому, що вони не пишуть тобі «дивись довше».

Я відкрив «перегляд тіні». На екрані з’явилася гравітаційна мапа — ледь помітне викривлення, яке лишається там, де колись було щось важке й гаряче. Тінь була. Вона трималася, як старий борг. Це означало тільки одне: тут щось було. І або зникло, або… було зроблене таким, ніби його немає.

В ту мить я зрозумів, чому папір. Чому книга. Чому каталог — фізичний, не цифровий.

Бо цифрове можна стерти. Папір — теж, але це треба зробити руками. Це треба відчути. Треба взяти відповідальність на пальці.

Каталог був не просто списком. Це був доказ того, що хтось уже програв війну з небом і тепер намагається назвати це перемогою.

Я повернувся до листа. «Якщо знайдете порожнину, що поводиться як адреса, — не відповідайте». Наче адреса — це річ, яка хоче, щоб до неї прийшли. Наче порожнеча — це двері.

Термінал знову подав сигнал.

«Вхідний запит. Тип: навігаційний».

Я відкрив.

Цього разу повідомлення було коротшим, майже ніжним у своїй жорстокості:

«Ти вже відповів»

Я відчув, як у мене пересохло в роті. У космосі сухість завжди поруч — і фізична, і та, що приходить із страхом.

«Ти вже відповів». Чим? Тим, що дивився? Тим, що читав? Тим, що взагалі відкрив каталог? Якщо так, то це був найпідступніший контракт: угода, підписана поглядом.

Я хотів відключити термінал. Хотів закрити доступ. Хотів зробити вигляд, що я — не я, і небо мене не помітило. Але разом із цим прийшло інше відчуття — відраза. Відраза до власної покори.

Бо якщо зорі можна викреслити, то що ще можна викреслити? Місто? Людину? Пам’ять? Цілий вид? А потім сказати: «Офіційно не існує». І вважати це вирішенням проблеми.

Чорний гумор повернувся, як старий приятель, який приходить тоді, коли ніхто інший не приходить. Я уявив, як колись комусь із нас також випишуть статус: «Офіційно не існує. Причина: надмірне відхилення від прогнозу». І підпис — акуратний, красивий. Можливо, навіть із печаткою.

Я глянув у вікно на реальне небо. Воно було бездоганним і байдужим. Воно не знало про департаменти. Не знало про протоколи. Але воно пам’ятало. Світло — завжди пам’ятає. Навіть коли джерело давно зникло, його відлуння летить далі, як лист, який ніхто не просив надсилати.

Раптом мені стало очевидно, що «пам’ять світил» — це не метафора. Це не поезія. Це фізика й мораль, змішані в одну небезпечну суміш. Якщо зірка була — вона залишає слід. Якщо її “видалили” — слід стає підозрілим. Якщо слід говорить — це вже не фізика. Це вже питання.

І питання було дуже просте: хто має право вирішувати, що існує?

Я повернувся до каталогу й почав гортати сторінки швидше, вже не як оператор, а як людина, яка раптово зрозуміла: в неї в руках не книга, а карта мінного поля. Деякі записи мали позначки, невидимі для звичайного погляду — тонкі лінії, ніби хтось олівцем обвів важливе. Я підніс сторінку до лампи. Папір відсвітив іншим тоном, і я побачив: між рядками є дрібний текст.

Не друкований. Написаний рукою.

«Не дивись на цей сектор один».
«Якщо почуєш ім’я — не повторюй його».
«Вони не люблять, коли їх називають “відсутніми”».
«Порожнина — це адреса, але не твоя».
«Якщо вже пізно — смійся. Це допомагає тримати форму».

Останнє було настільки людяним, що я ледь не розплакався. Хтось до мене вже проходив цей шлях. Хтось уже намагався втримати розум, коли небо почало відповідати. І цей хтось, схоже, вирішив залишити інструкцію не про героїзм, а про виживання. У цьому й була правда: героїзм — це для плакатів, а виживання — для тих, хто лишається після.

Я дійшов до сторінки з позначкою, що повторювалася кілька разів: маленький знак, схожий на зіницю. Поруч — назва, яка не значила нічого для офіційних карт.

«Світило: Пам’ять-Нуль».
Статус: “не існує”.
Причина: «порушення послідовності часу».

Я тихо присвиснув. Порушення часу — це така причина, яку обирають, коли не хочуть писати правду. Як «службова необхідність» у наказі. Як «непередбачувані обставини» в некролозі.

Під записом був рукописний рядок:

«Якщо знайдеш Пам’ять-Нуль, то це вже не твоя робота. Це буде твоя біографія».

Я відчув, як мене пробирає холод. Бо біографія — це те, що ти не контролюєш. Це те, що з тобою трапляється, поки ти плануєш інше.

Термінал знову блиснув.

«Дивись довше»

Я дивився. Мені здавалося, що я не маю вибору. У порожнині було щось, що тягнуло. Не романтично — не так, як тягне зоряний горизонт у мріях. Це була тяга, як у воронці: якщо ти близько, ти або тримаєшся, або падаєш.

Я вдихнув, повільно, як перед стрибком у воду. Усміхнувся сам собі — криво, нечесно.

«Добре, — подумав я. — Подивлюся довше. Але якщо це пастка, то я хочу хоча б знати, хто її ставив. Я не люблю, коли мене вбивають анонімно. Це як мінімум неввічливо».

Я збільшив масштаб ще раз і втупився в порожнечу, наче вона була єдиною річчю, яка заслуговує на увагу в цьому світі.

І тоді сталося те, що завжди стається, коли дивишся достатньо довго: ти починаєш бачити не те, що є, а те, що вміє показуватися.

Спершу — нічого. Потім — легке мерехтіння на краю овалу, як тремтіння повік у сплячої людини. Потім — ритм. І в цьому ритмі — знайома структура, яку я бачив у журналах зниклих кораблів: короткий імпульс, пауза, довший імпульс, пауза. Як азбука. Як серце. Як стукіт у двері.

У мене з’явилося божевільне бажання відповісти. Не словами. Хоч якось. Натиснути будь-яку кнопку, послати будь-який сигнал. Адже коли тобі стукають, природно стукати у відповідь — так нас вчать ще на планеті. Але лист казав: «не відповідайте». І рукописні нотатки теж були про це. Наче відповідь — це не жест ввічливості, а підпис під вироком.

Я не відповів.

Натомість я зробив інше — ще більш дурне. Я записав ритм. Зберіг як файл. Назвав його «НЕ_ЧІПАТИ_1». Людина завжди вірить, що назва файлу — це магічний оберіг.

Коли я натиснув «зберегти», система на секунду зависла. А потім видала повідомлення, від якого в мене по спині пробігли мурахи.

«Файл збережено. Каталог оновлено»

Каталог. Оновлено.

Я повільно повернув голову й подивився на книгу, що лежала на столі в кабіні. Вона була закрита. Але я раптом відчув, як вона — не буквально, не фізично — стала важчою. Наче всередині з’явився новий запис.

Я відкрив каталог на сторінці з порожниною, яку щойно дивився.

І справді: під координатами з’явився новий рядок, якого там не було.

«Спостерігач: зареєстровано».
«Зворотний канал: активовано».

Я прошепотів, сам не знаючи навіщо:

— Дякую, — і одразу ж відчув, що це було помилкою. Бо слово «дякую» — це теж відповідь. Навіть якщо сказати його в порожню кімнату.

Термінал відреагував миттєво.

«Прийнято»

Я відсахнувся, як від гарячого металу. Усередині мене піднялася хвиля — не паніки навіть, а злості. На себе. На департамент. На космос. На весь цей цирк, де тобі надсилають каталог відсутностей і роблять вигляд, що це нормальна службова документація.

— Прийнято… — повторив я, і в голосі було стільки сарказму, що ним можна було різати скло. — Чудово. Мені ще потрібно поставити підпис? Чи досить того, що я існую?

Порожнеча на екрані мерехтіла. Не як чорна діра. Не як аварійний дефект. Як зіниця, яка звикає до світла.

Я раптом згадав одну стару фразу, яку чув від діда, коли був малим і ще вірив, що зорі — це просто зорі. Він працював колись на далекій станції й казав:

«Не дивись у небо так, ніби воно твоє. Бо воно може подивитися у відповідь — і вирішити, що ти теж його».

Тоді я сміявся. Тепер — не дуже.

Я подивився на каталог і зрозумів: це не просто список зірок. Це список тих місць, де небо вже колись відповідало. І кожен запис — це або попередження, або запрошення, або зізнання в злочині.

Коли зорю «виводять з реєстру», вона не зникає одразу. Світло має інерцію. Воно летить ще довго, навіть якщо джерело давно згоріло. Але тут було інакше. Тут не просто світло летіло. Тут пам’ять діяла. Як система. Як розум. Як те, що не любить, коли його називають “відсутнім”.

Я відчув, що моя нічна зміна щойно стала чимось іншим. Не роботою. Не чергуванням. Не «службовою ситуацією». Вона стала дверима, які вже відчинилися, навіть якщо я ще стояв на порозі.

І я, звісно, міг би зробити вигляд, що нічого не сталося. Закрити термінал. Здати каталог у сейф. Записати в журналі: «Отримано несанкціонований матеріал. Передано відповідальним». І піти спати, поки зорі продовжують існувати без мого втручання.

Але проблема в тому, що я вже знав: деякі зорі офіційно не існують. І все ж таки світять. У приладах. У пам’яті. У порожнинах, що поводяться як адреси. І якщо дивитися достатньо довго — вони відповідають.

З такою правдою не заснеш.

Я знову подивився у вікно. Небо було тихе. Як завжди. Але тепер тиша здалася мені не спокоєм, а витримкою — тією страшною витримкою, з якою хижак чекає, поки ти зробиш ще один крок.

— Гаразд, — сказав я вголос, щоб почути власний голос і не зійти з розуму. — Я подивлюся. Але якщо це жарт, то він дуже дорогий. І я хочу знати автора. Бо я втомився сміятися над тим, що мене може вбити.

Термінал мовчав. Каталог теж.

І саме в цій мовчанці я вперше відчув справжній страх: не від сигналів, не від порожнини, не від департаментів. А від думки, що автор цього жарту — не людина. І що це може бути не жарт.

Я взяв каталог під пахву. Він був важкий, як цеглина. Як доказ. Як камінь у кишені того, хто вирішив піти на дно, аби тільки не відповідати на питання.

Повернувшись до кімнати, я поставив книгу на полицю поруч із інструкціями до систем життєзабезпечення — з тих, що завжди радять «не панікувати» дрібним шрифтом. Каталог там виглядав доречно: ще одна інструкція, як не померти, тільки цього разу — не від вакууму, а від правди.

Я ліг на ліжко, але не заплющив очей. Бо я вже знав: темрява — це не відсутність світла. Це простір для пам’яті. І пам’ять інколи рухається.

Десь у глибині станції щось клацнуло. Металова конструкція змінила температуру, і це був нормальний звук. Але мій мозок уже не вірив у “нормальні” звуки.

Я знову згадав напис у листі: «Не вносьте правки. Не позначайте об’єкти як реальні». І подумав із гіркою посмішкою: вони бояться не того, що зорі повернуться. Вони бояться, що хтось визнає: зорі й не йшли.

Я уявив, якесь світило, “офіційно неіснуюче”, сидить десь у темряві, як втомлений працівник нічної зміни, і відмічає в журналі: «Спостерігач зареєстровано. Зворотний канал активовано. Людина думає, що ще має вибір. Прийнято».

Чорний гумор — поганий товариш. Але інколи він єдиний, хто лишається, коли починається велике.

Я відчув, як сон підповзає, важкий, липкий. Перед тим, як провалитися, я встиг подумати лише одне:

Якщо порожнина — це адреса, то хтось обов’язково прийде. Питання тільки — хто з нас перший опиниться по той бік дверей.

І ще одне — зовсім невчасне, дрібне, людське:

Мені треба буде купити нову каву. Бо якщо небо збирається зі мною розмовляти, я хочу хоча б бути притомним. Або хоча б мати ілюзію, що в цій історії є щось під контролем.

Тиша відповіла мені — не словами, не сигналом. Вона просто стала трохи густішою. Наче присіла поруч і, як старий знайомий, подумала: “Ну що, операторе? Дивитимешся довше?”

І я не був певен, що зможу не подивитися.