Ті, що загубилися між всесвітами - частина I

Тріщина в небі

Ніч завжди починалася однаково.

Спершу темніли куполи над лабораторним кварталом, один за одним гасли вікна університетських корпусів, згасала реклама над транспортними естакадами. Місто ніби повільно згорталося в себе, лишаючи ввімкненими лише ті вогні, що належали нічним чергуванням і тим, хто не вмів, не хотів або не міг спати.

Обсерваторія стояла осторонь цього світіння, на схилі старого плато, за яке колись не виходили навіть прогулянкові дрони. Тепер туди вели три паралельні дороги, дві лінії громадського транспорту й окрема магістраль для вантажівок з новими блоками обладнання. Після великої катастрофи саме сюди перенесли головний центр космічного моніторингу.

Ела щоразу думала, що місто виглядає винним. Ніби намагається підсвічувати себе зсередини, робити вигляд, що життя триває, що нічого такого не сталося. А вона кожної ночі сиділа над пультом і знала: сталося. І не один раз.

Вона ввімкнула резервні термінали, відчуваючи знайому вагу нічної зміни. На екранах ожили панелі: телеметрія орбітальних платформ, сигнали глибинних сканерів, спектральні графіки, навігаційні карти. Штабні алгоритми чемно позначили все зеленими індикаторами стабільності.

— Система моніторингу готова. Аномалій не зафіксовано, — беземоційно повідомив синтетичний голос.

Ела пирхнула.

— Звісно, не зафіксовано, — пробурмотіла вона. — Поки хтось не змусить вас дивитися уважніше.

Вона звично пройшлася по каналах: перевірила калібрування, переконалася, що нічого не забули під час денного оновлення, поправила параметри власноруч. Вони не любили, коли люди втручалися в роботу систем, але вона вже кілька років мала офіційний статус «надмірно прискіпливого спеціаліста» і не збиралася від нього відмовлятися.

У пам’яті миготів інший зал, інші монітори, інший голос чергового алгоритму, який так само ввічливо говорив: «Аномалій не зафіксовано» — за кілька тижнів до того, як небо розчахнулося й перетворило орбітальні станції на ланцюг вогняних кільць.

Тоді вона вже бачила, що щось не так. Маленькі зміщення орбіт, дивні спалахи в периферійних зонах, нестабільні гравітаційні коливання. Її звіти проходили через фільтр «заспокоєння населення» й осідали десь у м’яких кабінетах, де люди вчилися вимовляти фразу «все під контролем» так, щоб самим у неї вірити.

Тепер вона не вірила нікому.

Перші години ночі минали тихо. Кораблі цивільних ліній повільно повзли по своїх траєкторіях, як старі риби у теплій течії. Оборонні орбіти залишалися стабільними. У глибині космосу пульсували звичні джерела шуму. Ніч підсовувала їй те, до чого вона звикла: статистику.

Ела сиділа, спершись ліктями на стіл, і думала про те, що стомилася бути людиною, яка постійно чекає на чергову біду. Хотілося одного разу відпрацювати зміну, зафіксувати нульові відхилення й спокійно піти додому. Але десь між думками народжувався настирливий шепіт: «Коли все тихо занадто довго — це теж аномалія».

Вона переключилася на глибинні поля. Там, на межі чутливості датчиків, завжди гралися свої тіні. Квантові сплески, залишкове випромінювання, відголоски далеких вибухів. Раніше їй подобалося шукати в цьому шумі закономірності. Тепер це радше скидалося на роботу санітара в морзі: ти точно знаєш, чим закінчуються всі історії, просто реєструєш деталі.

На одному з екранів пробігла тонка перекошена лінія.

Ела не відразу це помітила. Спершу здалося, що зблиснула артефактна смуга, звичайний збій у передачі. Вона машинально перемотала дані назад, прокрутила ще раз.

Лінія з’явилася знову.

Вона не мала нічого спільного з традиційними «подряпинами» сенсорів. Не пересікала екран хаотично. Виглядала напрочуд рівною — і водночас нервовою, ніби хтось провів по небі лезом, яке тремтіло від напруги.

Ела нахилилася ближче. На фоні зоряного поля ця лінія була ледь помітною, трохи яскравішою за навколишню темряву. Вона йшла не по прямій: повторювала якусь траєкторію, яка не відповідала жодному відомому їй об’єкту.

Вона викликала часова́й інтервал даних ще раз, покадрово.

На тридцять четвертому кадрі лінія спалахнула сильніше. На тридцять п’ятому — зникла.

Ела перевела дух.

— Система, — тихо сказала вона, — повторний аналіз ділянки неба секторів C7–D3, часовий інтервал нуль-три сорок дві — нуль-три сорок п’ять. Підвищена чутливість. Фільтри «обладнання» відключити.

Синтетичний голос трохи затримався, ніби ображаючись.

— Запит прийнято, нестандартні параметри підтверджені. Аналіз триває.

На екрані побігли маркери перерахунку.

Ела відкинулася на спинку крісла, відчуваючи, як усередині знайомо холодіє. Щось у цій лінії нагадало їй інші, давніші графіки, які вона бачила перед катастрофою. Тоді також був «слід», який не вписувався ані в таблиці, ані в моделі. Вона тоді теж вимагала перерахунку. Їй тоді теж ввічливо відповіли: «Аномалій не виявлено».

Цього разу результат був іншим.

— Попередня класифікація: нестандартна просторово-енергетична аномалія. Рівень довіри — сорок три відсотки. Ймовірна причина — збій обладнання, — чемно зачитала система.

— Забій собі в протокол, — буркнула Ела. — Спектр.

На додатковому екрані відкрився графік. Вона вдивилася в ломані лінії. Серед звичних піків, які вона могла читати майже на інтуїції, виділявся чужий малюнок: викиди на частотах, які жоден із каталогів не позначав як характерні для відомих джерел.

Не схоже було й на шум.

Шум ніколи не буває таким послідовним.

Вона піднялася.

Купол обсерваторії відкривався по її голосовій команді, але цього разу вона чомусь пішла пішки до зовнішнього майданчика. Старий ліфт загугнів, немов невдоволений дід, який його вкотре змусили прокинутися.

На майданчику вітер був різкий, сухий, із присмаком металу. Далеко внизу світилося місто — теплими, кімнатними вогнями. Звідси воно здавалося маленьким, майже іграшковим. Інколи їй хотілося схопити його долонями й поставити кудись подалі від усього, що ширилося над головою.

Вона підняла очі.

Небо було чистим. Над плато повільно пливли знайомі сузір’я, трохи перекручені атмосферою, але все одно такі, які вона знала з дитинства. Ніяких монументальних розломів, ніяких світних ран — лише безкрая темрява з вогниками зір.

«Може, справді збій? — майнула думка. — Може, ти просто втомилася бачити загрозу скрізь?»

Вона вже хотіла повернутися, коли щось ледь чутно клацнуло всередині її поля зору.

Не звук, радше відчуття, ніби в очному дні хтось провів тонким нігтем.

На мить одна з ділянок неба змінилася. Ніби хтось підчепив небесну кулю зсередини й легенько відтягнув. Між зірками, які вона прекрасно знала, проступили інші. Більш густі, з іншим розташуванням, іншим ритмом. Тло стало світлішим, ледь жовтавим, неначе за прозорою плівкою хтось включив інше світанкове світло.

Лінія пройшла по небу, як слід від ножа, яким намагаються розрізати вже напружену тканину. І зникла. Світ повернувся до звичного вигляду. Вітер зашарудів кабелями, десь скрипнув метал.

Ела стояла, вчепившись пальцями в холодний поручень. Серце билося занадто голосно, як для людини, що нібито просто дивиться на небо.

— Записати візуальне спостереження, — сказала вона в порожнечу. — Купол обсерваторії, координати такі-то, час такий-то. Короткочасна деформація зоряного поля. Візуальна поява іншого набору світил за короткий проміжок часу. Класифікація: невизначена аномалія.

Її голос злегка тремтів. Вона помітила це й роздратовано вилаялася.

Система чемно підтвердила створення запису.

Повернувшись до залу, вона вже знала, що зробить далі.

Писати стандартний звіт не було сенсу. Він б потрапив у чергу до чергової комісії, яка через два тижні винесла б вердикт «немає підстав вважати явище небезпечним». Її попередні спроби довести протилежне закінчилися тим, що на неї повісили ярлик «схильна до тривожних реакцій».

Ела вже давно навчилася жити з цим ярликом. Але й навчилася обходити процедури.

Вона відкрила закритий канал, який формально призначався для зв’язку з військовими орбітальними платформами, а неформально — для тих випадків, коли алгоритмів було недостатньо. Канал був захищений, але не для неї: колишня участь у розслідуванні катастрофи залишила в її досьє кілька нестандартних дозволів.

Вікно вводу повідомлення мигнуло перед очима.

«До: Центр позаштатного моніторингу. Тема: первинна фіксація просторової тріщини. Пріоритет — критичний».

Вона зупинилася над словом «тріщина». Воно здавалося занадто літературним для технічного звіту. Проте жоден інший термін не лягав на відчуття. Не «портал», не «аномальний коридор», не «випадковий збій». Тріщина. Тонка, але реальна.

Ела швидко виклала результати: часові інтервали, координати, фрагменти спектрального аналізу, власне візуальне свідчення. Наприкінці, всупереч усім правилам сухого стилю, додала: «Подібні нестабільності вже спостерігались перед подіями, які офіційно класифікуються як «несподівані природні катастрофи». Ігнорування може мати повторні наслідки».

Вона відправила повідомлення й відчула полегшення, яке триває рівно стільки, скільки летить пакет даних по каналу. Потім залишилося лише чекати.

Чекати вона не любила.

Щоб не сидіти, дивлячись на індикатор доставки, Ела переключилася на старий, напівзабутий блок системи, який давно хотіли списати. Це був аналоговий радіоприймач з гнучким діапазоном налаштування. Колись його використовували для фіксації космічного шуму, поки цифрові алгоритми не стали достатньо розумними, щоб робити це без участі людини.

Вона завжди зберігала до нього слабкість. У цьому старому залізі було щось людське — недосконалість, яка не маскувалася під точність.

Ела під’єднала приймач до загальної системи й задала сектор, у якому тільки-но бачили тріщину. Відкрутила регулятор гучності. У навушниках зашипів знайомий розмитий фон.

Космічний шум нагадував далекий дощ по металевій покрівлі. Шелест, у якому інколи траплялися випадкові клацання — спалахи, перешкоди, відголоски далекої грози, яка ніколи не дійде до цієї планети.

Вона сиділа, слухаючи, як шум заповнює її голову, й думала про брата.

Він тоді теж любив старі приймачі. Міг годинами крутити ручку налаштування, ловити випадкові сигнали, уривки чужих голосів, далекі передачі. Казав, що це наче підслуховувати Всесвіт, коли той говорить не для тебе.

Його голос, колись такий живий, тепер залишився лише в печеристих кутах її пам’яті. Іноді їй здавалося, що якщо слухати достатньо уважно, можна почути його в цьому ж шумі.

Сьогодні в ньому було щось інше.

Спершу вона подумала, що втома. Шелест раптом став ритмічнішим, ніби хтось наклав на випадкові перешкоди ледь помітний такт. Клацання почали повторюватися в певній послідовності.

Ела запустила швидкий аналіз сигналу паралельно з прослуховуванням. На додатковому екрані побігли рядки. Система, не зважаючи на старість приймача, старанно рахувала частоти, інтервали, співвідношення.

Ритм ставав виразнішим.

Клацання почали групуватися в короткі «фрази». Спершу — хаотично, потім — повторювано. Шум, який усе життя здавався просто фоном, раптом виявився носієм структури.

— Неможе бути, — прошепотіла Ела, хоча давно знала, що це найнебезпечніша фраза у Всесвіті.

Система видала перший результат: «Виявлено періодичну структуру. Ймовірність штучного походження — двадцять сім відсотків і зростає».

Вона збільшила гучність.

Серед шипіння й тріскотіння пробився слабкий, немов крізь шар старого паперу, звук. Не слово, не речення. Інтонація. Наголос.

Ніби хтось намагається говорити, але його голос провалюється між частотами.

Потім вона почула це.

— … не… йдіть…

Звук був такий спотворений, що вона не одразу зрозуміла, чи це її мова, чи інша. Але зміст був впізнаваний майже фізично. Заперечення. Застереження.

Не йдіть.

Ела відчула, як у неї холоне потилиця.

— Повтори, — прошепотіла вона, сама не знаючи, до кого звертається — до системи, до шуму, до того, хто, можливо, говорить крізь розірваний простір.

Шум захлинувся, знову став суцільним. Секунду, дві, десять нічого не відбувалося. Вона вже вирішила, що їй здалося, коли ритм повернувся.

Тепер разом зі словами йшла послідовність імпульсів. Чіткі інтервали, які не могли бути випадковими. Вона вбила їх у декодер. Результат з’явився через кілька секунд у вигляді набору чисел.

Координати.

Сектор, куди вказували ці координати, був майже тим самим, де вона щойно бачила тріщину.

— Прекрасно, — сказала вона вголос. — Ви кажете «не йдіть» і одночасно даєте точний маршрут, куди саме не йти. Дуже логічно.

Її пальці пробігли по панелі, надсилаючи копії сигналу в архів і на той самий закритий канал. Інтуїція кричала: це важливо. Цілком можливо, небезпечно. Але важливо.

Вона не знала, хто це. Чужа цивілізація, яка вже зіткнулася з тріщиною? Власні майбутні кораблі, що посилають сигнали назад у час? Відлуння реальностей, які більше не існують? В будь-якому разі, це було перше за багато років повідомлення з космосу, яке звучало не як випадковий шепіт, а як адресоване людям попередження.

І водночас — як запрошення.

Індикатор на закритому каналі блимнув.

Ела різко повернулася до головного монітора. На екрані з’явилося коротке повідомлення: «Повідомлення отримано. Статус: розглядається. Очікуйте зворотного зв’язку».

Вона стиснула зуби. «Розглядається» могло означати все, що завгодно: від «ми негайно збираємо аналітичну групу» до «ваш лист автоматично перекладено в папку, де звіти помирають від старості».

Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.

За вікнами повільно світлішало; далеко над горизонтом народжувалась перша бліда смуга майбутнього дня. Нічна зміна добігала кінця. Всі нормальні люди, які мали змогу, йшли додому й забували про цифри до наступного чергування.

Ела ніколи не вміла забувати.

Вона вже зібралася повторно дублювати звіт на ще один канал, менш офіційний, але більш живий, коли система несподівано видала нове повідомлення.

«Запит на прямий контакт. Джерело: Орбітальна служба позаштатних місій. Класифікація відправника: командний склад експериментального флоту. Чи прийняти виклик?»

Серце зробило короткий, неприємний кульбіт.

Експериментальний флот. Так називали ті одиниці, про які офіційні звіти завжди говорили найрозмитішими формулюваннями. Вони першими вилітали туди, куди не було інструкцій. Вони ж першими зникали — інколи без сліду, інколи з поверненням, яке залишало більше питань, ніж відповідей.

— Прийняти, — сказала вона.

Екран струснуло, зображення трохи змінилося. Перед нею виріс чоловічий силует у напівтемряві. Освітлення було погане, але вона встигла помітити коротко стрижене волосся, кілька білих шрамів на скроні й погляд людини, яка звикла оцінювати відстані між життям і смертю не в абстракціях, а в секундах.

— Старший капітан Рен, — представився він без прелюдій. Голос у нього був низький, трохи хрипкий, як у тих, хто часто кричав у шум двигунів. — Ви — Ела Верес, чергова обсерваторії сектору північного плато?

— Так, — обережно відповіла вона. — Я відправляла звіт по аномалії. Якщо ви телефонуєте, аби сказати, що це збій, можу одразу…

— Якби це був збій, — перебив він, — ми б не виходили з вами на прямий зв’язок. Ваші дані співпадають із тим, що ми фіксували на орбіті останні дві доби. І з тим, що… — він на мить зам’явся, — що ми бачили раніше в інших секторах.

Ела відчула, як у неї тягне під грудьми.

— Ви вже бачили щось подібне.

— Бачили, — коротко підтвердив Рен. — І скажу прямо: щоразу це закінчувалося дуже погано. Але є одна деталь, якої не було раніше.

— Сигнал, — сказала вона, ще до того, як він устиг докінчити.

Він уважно на неї подивився.

— Отже, ви теж його чули.

— «Не йдіть». І координати. Так?

— Так, — він кивнув. — Для нас це виглядає одночасно як попередження й… як наведення. Карта до місця, куди суворо радять не наближатися.

Між ними повисла коротка пауза.

Ела дивилася на цього чоловіка й думала, що його погляд дивно схожий на погляд людей, які тоді, після катастрофи, працювали разом з нею в розслідувальній групі. Людей, які надто добре знали, що таке «дуже пізно».

— Чого ви хочете від мене? — прямо спитала вона.

— Поки що — ваших сирих даних. Усього, що зібрали. Ваших очей, — додав він. — Людських. Наші бортові системи бачать лише частину картини. Ви — перша, хто бачив тріщину й знизу, й через спектральний аналіз.

— А потім? — Ела відчула, як у ній піднімається те саме безглузде передчуття, з яким людина стоїть на порозі дверей, за якими може бути і світло, і прірва.

Рен помовчав ще трохи.

— Потім, — нарешті сказав він, — нам, схоже, доведеться наблизитися до цього шва. У нас є корабель, який… формально не має існувати в вашому реєстрі. Він уже стикався з чимось подібним. Ми готуємо місію.

— І вам потрібен хтось, хто першим побачив тріщину, — закінчила за нього Ела. — Хтось, хто не вміє вчасно відвертатися.

У кутиках його вуст ледь помітно сіпнулася тінь посмішки.

— Ми можемо назвати це так.

Вона дивилася на нього й бачила перед собою всі ті протоколи, на які колись покладалася, всі ті алгоритми, які обіцяли стабільність. Вони не спрацювали. Світ розколовся. Її брат зник у вогні, що сипався з неба, як розплавлене скло.

Тоді вона була просто голосом у звітах. Цього разу їй пропонували бути тим, хто піде прямо до джерела тріщини.

— Ви розумієте, що це може означати? — тихо спитала вона. — Якщо це повторення того самого процесу. Якщо тріщина не випадкова, а… симптом.

— Розумію, — так само тихо відповів Рен. — І саме тому не хочу, щоб туди йшли люди, які вважають це пригодою.

Ела відчула, як повітря в залі стало густішим.

Вона згадала місто внизу, що намагалося виглядати спокійним. Згадала старі графіки, на яких колись побачила перші ознаки попередньої катастрофи. Згадала, як тоді її голос потонув у бюрократичному шумі. Згадала порожній відсік у пам’яті, де мав би звучати сміх брата.

— Надішліть мені технічні параметри, — сказала вона. — Я передам усе, що є. А ще… — вона на мить зам’ялася, дивуючись власним словам, — якщо ви справді підете туди, я хочу бути в списку кандидатів на борт.

Очі Рена стали ще темнішими.

— Це буде не туристичний рейс.

— Я знаю, — відповіла вона. — Просто… я вже один раз спостерігала катастрофу з безпечної відстані. Цього разу хочу бути там, де рішення щось змінюють.

Він дивився на неї довго, ніби намагався зважити не лише її слова, а й усю історію, яка стояла за ними. Нарешті кивнув.

— Я передам вашу заявку, — сказав він. — У таких місіях остаточне рішення рідко залежить від однієї людини. Але… — він на мить опустив очі, — іноді від однієї людини залежить, чи буде в місії хоча б хтось, хто вміє дивитися в небо й бачити більше за цифри.

Зв’язок обірвався.

Монітори знову наповнилися звичними графіками. Шум у навушниках повернувся до свого беззмістовного шелесту. За вікном повністю розвиднілося. День входив у свої права, ніби ніч не принесла нічого особливого.

Ела зняла навушники, поклала їх на стіл і раптом відчула, що її руки тремтять.

На небі за куполом усе ще не було видно жодних тріщин. Але вона знала: там, на тих координатах, тонка лінія вже нікуди не зникла. Вона просто чекала.

На когось, хто наважиться до неї наблизитися.
На когось, хто, почувши «не йдіть», все одно піде.

Ела тихо видихнула й зберегла всі лог-файли в окремий, захищений каталог.

Її очікування закінчилося.

Починалося щось інше.