Ті, що загубилися між всесвітами - частина II

Корабель, якого не повинно бути

Рен не любив доки.

На відміну від більшості капітанів, які відчували полегшення, коли їхні кораблі нарешті пристикувалися до станційних рукавів, він кожного разу сприймав це як вимушену паузу між двома дійсно реальними станами: польотом і небезпекою. Доки завжди здавалися йому надто яскравими, надто гомінкими, надто людними. Сталева утроба, наповнена людьми, які були переконані, що стіни навколо — гарантія безпеки.

Він надто добре знав, що жодні стіни нічого не гарантують.

Сьогодні доки були порожнішими, ніж зазвичай. Частину сектору відгородили силовими щитами, доступ обмежили. На панелях світилося: «Службова зона. Тільки за окремим допуском». Для тих, хто працював тут роками, це вже майже не викликало подиву. На орбіті завжди було щось, про що не любили говорити.

Рен ковзнув карткою по зчитувачу, приклав долоню до біометричного поля, дозволив сканеру пробігтися холодним світлом по зіницях. Система трохи подумала, неначе вирішувала, чи вартий він того, щоб знову отримати доступ до того, від чого колись ледь не загинув. Потім двері ковзнули вбік.

Його корабель чекав попереду.

Він зупинився за кілька кроків від оглядового скла. Не тому, що хотів роздивитися — він знав кожну риску цього корпусу; міг би відтворити його з пам’яті навіть у повній темряві. Просто щоразу, коли бачив його збоку, відчував короткий укол нереальності.

Корабель виглядав… неправильно.

На перший погляд — нічого особливого: видовжений силует, зсунутий центр мас, блоки двигунів, кілька кілець, які мали б відповідати стандартним гіперсферичним генераторам. Обшивка матова, без зайвих позначок, лише на носовому сегменті — реєстраційний номер, який нічого не казав жодному випадковому спостерігачеві.

Проблема починалася, коли на нього дивився фахівець.

Кути обтічних форм не збігалися з нормами аеродинаміки, яким навчали в академії. Радіуси закруглень були такими, ніби хтось проектував корабель не для цього простору, а для іншого, де діють трохи інші співвідношення сил. Лінії корпусу змінювалися, коли на них дивитися під різним кутом, — не оптичною ілюзією, не відбиттям світла, а справжнім перекроюванням геометрії.

Погляд ковзав, ні за що не чіпляючись, і Ренові завжди хотілося відвернутися. Але він змушував себе дивитися.

— Вітаю, капітане, — сказала за спиною рівна, трохи синтетична інтонація. — Огляд перед стартом затверджено. Завантаження завершено на дев’яносто п’ять відсотків.

Рен не обернувся.

— Що з рештою п’яти?

— Очікується прибуття додаткового персоналу, — відповів голос. — Один цивільний спеціаліст із поверхні.

Це слово — «цивільний» — прозвучало майже так само недоречно, як «турист».

Рен коротко хмикнув.

— Обсерваторія?

— Так. Ела Верес. Вона вже на підльоті до станції.

Він відвів погляд від корабля.

— Як завжди, швидкі, — тихо сказав він.

— Ви самі поставили позначку «критично» в запиті, — чемно нагадала станційна система.

Рен не став відповідати. Система не розуміла, що є різні типи «критично». Для неї це означало лише пріоритет обробки. Для нього — те, що дехто з тих, хто сьогодні потрапить на борт, більше ніколи не повернеться.

Ела ненавиділа шатли.

Не через тісноту — після численних годин у кабельних тунелях обсерваторії її не лякали жодні замкнені простори. І не через коливання гравітації під час старту — тіло давно звикло. Вона ненавиділа шатли за те, що кожен політ нагадував: між поверхнею й орбітою немає ніякої міфічної межі. Лише кілька сотень кілометрів холодного, абсолютно байдужого простору.

Цей рейс був незвично порожнім. Окрім неї, в салоні знаходилися лише двоє техніків у сірій уніформі. Вони переглядали список вантажів на переносних екранах і робили вигляд, що нічого не помічають. Ела робила вигляд, що її не трясе від напруження.

Шатл легенько здригнувся, відриваючись від посадкового кільця. У вікні попливла знайома поверхня планети — розтягнуті вдалині смуги континентів, розірвані шрами колишніх катастроф, нитки міст, що світилися, як нервові закінчення.

«Дивися», — завжди казав брат, коли вони дітьми їздили в навчальні тури до орбітального музею. — «Дивися, як маленько все, що ми називаємо світом».

Вона дивилася. І тепер теж.

Коли шатл увійшов у стыкувальний коридор станції, Ела відчула знайоме рипіння металу під обшивкою. Вона вдихнула на повні груди фільтроване повітря, яке всюди пахло однаково — трохи пластиком, трохи сіллю, трохи чимось стерильним, що намагалося імітувати «безпечність».

На виході її зустрів худорлявий офіцер із темною смугою рангового шеврона на плечі.

— Ела Верес? — уточнив він, звіряючись із планшетом.

— Так.

— Прошу за мною. Капітан чекає.

Вони йшли довгим коридором, де стіни були трохи занадто чистими, а камери спостереження — трохи надто щільно розташованими. Станція взагалі не нагадувала ті орбітальні платформи, де Ела бувала раніше: менше реклами, менше цивільних вивісок, більше «нічого не видно, але ми все бачимо».

— Ви часто возите цивільних «куди капітан чекає»? — спитала вона, порушуючи тишу.

Офіцер ледь помітно посміхнувся куточком губ.

— Рідко. Або… майже ніколи. Але ви ж не просто цивільна, вірно?

— Обсерваторія. Нічні зміни. Перевірка шуму, — сухо сказала вона. — Романтика.

Він не став уточнювати.

Коли двері відчинилися, вона побачила спершу не людей, а вікно. Надто велике для стандартного кабінету, воно займало майже всю дальню стіну. За прозорою пластиною висів у порожнечі корабель.

Ела завмерла.

Вона бачила безліч суден у своєму житті. Вантажні контейнери, пасажирські лайнери, компактні розвідувальні капсули, громіздкі військові платформи. Космічні кораблі різнилися формою, конфігураціями, кольором корпусів. Але всі вони підкорялися одній логіці: їх проектували в межах відомої фізики.

Те, що висіло перед нею, поводилося з цією логікою вільніше.

Обшивка корабля притягувала погляд, як свіжа подряпина на шкірі. Лінії корпусу ніби трохи коливалися, хоч станційні стабілізатори тримали все в нерухомості. Грани, які мали б бути прямими, під дивними кутами плавно перетікали в криві. Відчуття було таке, ніби простір навколо корабля не до кінця погодився з його присутністю і намагався перерахувати себе з урахуванням цього парадоксу.

— Вражає? — пролунало збоку.

Ела обернулася.

У куті кабінету стояв чоловік, якого вона вже бачила на екрані, але живий був відчутно масивнішим за власне зображення. Зріст трохи вищий середнього, плечі широкі, рухи стримані. На обличчі — ті самі шрами, що впадали в очі й по відеозв’язку, тільки тепер вони здавалися не просто слідами поранень, а дрібними позначками невдалих рішень.

— Вражає, — сухо сказала вона. — І лякає. Принаймні той факт, що його хтось взагалі допустив до експлуатації.

— Допуск — поняття умовне, — відповів Рен. — Коли рветься тканина, іноді доводиться латати її чим є. Навіть якщо ця латка зшита за чужими викрійками.

Він підійшов ближче, простягнув руку.

— Старший капітан Рен, командир… — він на мить зупинився, наче підбирав слово, — …цього судна.

Ела потисла руку. Долоня в нього була тепла, суха, з мозолями, які навряд чи поясниш роботою суто в кріслі командира.

— Ела Верес. Нічний черговий, який іноді бачить забагато.

— Саме це нам і потрібно, — коротко сказав він. — Сідайте.

Вони сіли за стіл, більше схожий на робочу консоль, ніж на переговорну. Перед ними загорілися екрани. На одному — спектральні графіки, які Ела сама ж відправляла кілька годин тому. На іншому — набір траєкторій, які перетиналися в точці, позначеній червоним маркером.

— Це записи з обсерваторії, що стоїть під вашим плато, — сказав Рен. — Ваші. Ми зіставили їх з нашими орбітальними даними. Тут, тут і тут, — він вказав пальцем, — тріщина проявляється на різних частотах, але з однаковою геометрією.

— Вона не в одному місці, — повільно сказала Ела. — Вона… переноситься?

— Або ми бачимо різні зрізи одного й того самого явища, — уточнив Рен. — Просторова топологія Проміжного Простору ще нікому не підкорялася без спротиву.

Вона кинула на нього погляд.

— Ви говорите «Проміжний Простір», ніби це вже усталений термін.

— Для нашого департаменту — так, — відповів він. — Хоча, якщо чесно, більшість з тих, хто його придумували, або мертві, або вважаються загубленими.

— І цей корабель… — Ела перевела погляд назад у вікно, — …створений спеціально, щоб туди лізти?

— Скажімо, він створений так, щоб не розвалитися одразу, коли опиняється там, де не діють наші звичні співвідношення сил, — сказав Рен. — Але навіть це — питання віри.

— Ви вже були в Проміжному Просторі, — не запитала, а констатувала Ела.

Він змовк на мить.

— Я був… десь, де карта перестала збігатися з територією, — обережно відповів він. — Офіційні звіти назвали це «некоректною зоною гравітаційної турбулентності». Неформально — місцем, куди краще не літати нікому. Після того, як ми звідти вибралися… — він знову зробив паузу, — …частину пам’яті команди визнали «травматичною» й заблокували.

— «Визнали»? — пересмикнулася Ела. — Це тепер так називається?

— Це називається «захист персоналу», — сухо кинув Рен, але в голосі його проскочило щось гірке. — Можете не перейматися, ваші спогади ніхто не чіпатиме. Принаймні, поки ви не повернетеся.

Слово «поки» повисло важкою приміткою.

Ела не відвела погляду.

— Ви справді думаєте, що повернення — це варіант?

— Я думаю, — сказав він повільно, — що, якщо ми нічого не зробимо, тріщина не зупиниться. Вона не просто розірве наші орбіти й міста. Вона з’єднає наш світ з чимось, до чого ми не готові. І тоді ніякі обсерваторії не встигнуть нічого зафіксувати.

— І ви хочете бути тим, хто першим піде до краю, — тихо сказала Ела. — Хоча вже колись туди ходили.

— Я хочу, щоб цього разу ми були хоч трохи менше сліпими, — відповів він. — І тому ви тут.

Вони довго розбирали її дані, шматки сигналу, фрагменти шуму, що складалися в дивний, ніяк не впорядкований алгоритм. Ела пояснювала, де саме бачить закономірності, які машина відкидає як статистичний шум. Рен слухав уважно, іноді задавав короткі, точні запитання, які показували, що він звик працювати не тільки з курсами й векторними полями.

— Ось тут, — вона збільшила одну з ділянок, — бачите? Ці імпульси повторюються з інтервалом, який не вписується ні в одну з відомих природних циклічностей. Я б сказала — це «почерк». Якби Всесвіт писав одним шрифтом, а тут раптом з’явився інший.

— Ви вірите, що це хтось… говорить? — спитав Рен.

— Я вірю, що це не випадковість, — відповіла вона. — А те, що не випадкове, зазвичай хоче бути прочитаним.

Він кивнув.

— Наші бортові системи намагалися декодувати структуру. Найбільш ймовірна інтерпретація — координати, які ви вже бачили. Додатково — кілька параметрів, що нагадують характеристики поля. Якби це була пастка, — додав він, — вона виглядала б дуже переконливо.

— Ви справді припускаєте, що хтось навмисне заманює сюди кораблі? — Ела відчула, як по спині пробіг холодок.

— Я припускаю, що Проміжний Простір не є пасивною порожнечею, — сказав Рен. — І що той, хто одного разу туди потрапив, може спробувати подати знак. І, можливо, сам не розуміючи, що цим знаком керує щось більше, ніж його власна воля.

— Ви про себе? — вирвалося в неї.

Він ледь помітно стиснув щелепи.

— Про всіх, хто звідти повернувся, — нарешті відповів. — Нас небагато.

Ела зрозуміла, що далі питати не варто. Принаймні зараз. Є історії, які краще чути не в стерильних стінах станційного кабінету, а там, де їхні наслідки видно не через панорами.

— Добре, — сказала вона. — Що конкретно вам потрібно від мене на борту? Окрім здатності не відводити погляд, коли небо рветься.

— Ви бачили тріщину в живому небі, — сказав Рен. — Не через щити, не через стабілізатори, а просто очима. Це важливо. У Проміжному Просторі відчуття часто виявляються не менш цінними, ніж формальні вимірювання. Але, окрім цього, — він торкнувся кількох полів на екрані, — ваша спеціалізація — кореляція слабких сигналів. Корабель має власний комплекс, але він… — він підбирав слово, — …надто раціональний. Там, де машина говорить «шум», іноді потрібна людина, яка скаже: «тут щось ховається».

— Ви хочете, щоб я була його… перекладачем? — гірко посміхнулася Ела. — Людським інтерфейсом до чогось, що не схоже ні на одну відому фізичну систему?

— Приблизно так, — кивнув він. — Якщо, звісно, ви ще не передумали.

Вона поглянула у вікно.

Корабель і далі висів у порожнечі, ніби намагаючись знайти для себе правильне місце в координатній системі, яку він не визнавав. У його силуеті було щось образливе для звичного космічного мислення — наче хтось узяв теорію польотів і злегка її висміяв, а потім сказав: «А тепер спробуйте це запустити».

Ела відчула, як у ній піднімається стара, майже забута злість — на світ, який один раз уже обвалився їй на голову; на людей, які тоді не захотіли бачити перші знаки; на саму себе, що не змогла пробити їхню байдужість.

— Якщо я передумаю, — повільно сказала вона, — тріщина від цього не зникне.

— Не зникне, — погодився Рен.

— Тоді навіщо витрачати час на сумніви?

Вона підвелася.

— Коли старт?

— Формально — через дванадцять годин, — відповів Рен. — Неформально — як тільки завершимо завантаження й перевірку нових модулів. Є ще кілька людей, яких треба переконати, що це не самогубство без шансу. Але, боюся, ми не зможемо цього обіцяти.

— Я ніколи й не просила.

Їй виділили невелику каюту на станції, щоб вона могла «перепочити перед відльотом». Ела ввічливо подякувала й майже одразу вийшла в коридор. Відпочинок був останнім, що її цікавило.

Вона попрямувала до оглядового сектору, який відкривав інший ракурс на корабель. Тут не було офіцерів, лише кілька техніків, зайнятих своїми панелями. Вони лише кинули швидкі погляди в її бік і повернулися до роботи. У цьому секторі всі звикли до того, що іноді з’являються люди з незрозумілими допусками.

Корабель з цього ракурсу виглядав ще дивніше.

Ела вдивлялася, намагаючись зловити відчуття, яке не давало їй спокою: ніби в обрисах судна було щось знайоме. Не конкретна форма, не окремий модуль — радше загальний ритм ліній, пропорції, співвідношення. Вона раптом усвідомила, що вже бачила щось подібне — не в технічній документації, не в аерокосмічних каталогах.

У шумі.

Сигнал, який вона сьогодні слухала через старий приймач, мав свою внутрішню геометрію. Інтервали між імпульсами, відносні «висоти» піків — усе це утворювало складний малюнок, який вона на рівні інтуїції сприймала як візерунок.

Тепер цей візерунок, здається, дивився на неї з металевих обводів судна.

«Неможливо», — сказала одна частина мозку.

«Ти вже достатньо разів чула це слово, перш ніж світ валився», — відповіла інша.

— Гарний, правда? — почувся поруч голос.

Ела ледь не здригнулася. Поруч стояла невисока жінка в комбінезоні бортового інженера. Волосся стягнуте в тугий вузол, на щоках — кілька темних плям мастила, які вона, здається, навіть не намагалася витерти.

— «Гарний» — не перше слово, яке мені спадає на думку, — відповіла Ела.

— Так, у нього специфічний характер, — усміхнулася жінка. — Але коли тримаєш на гачку щось, що старі карти називають «межами реальності», особливої естетики чекати не доводиться. Я Нара. Старший бортовий інженер. Ви — та сама астрономка, яка викопала тріщину?

— Виходить, так, — кивнула Ела. — А ви будуєте те, на чому ми туди поліземо.

— Не я будувала, — відмахнулася Нара. — Я лише та, хто намагається не дати йому розвалитися в найцікавіший момент. Хоча, чесно кажучи, іноді здається, що він тримається не завдяки нам, а всупереч.

— Ви говорите про корабель так, ніби він живий, — зауважила Ела.

— А ви поговоріть із його ядром, — хмикнула Нара. — Тоді й самі почнете сумніватися, хто тут кого запускає.

— Ядром?

— Навігаційно-польовий комплекс. Гібридний. Половина — наші розробки, які ще не пройшли повної сертифікації. Друга половина — фрагменти коду, які ми… — вона трохи понизила голос, — …витягли з даних однієї з попередніх експедицій, що зникла в Проміжному Просторі. Ми не до кінця розуміємо, як воно працює, але воно дає результат. З певним побічним ефектом у вигляді… характеру.

Ела повільно перевела погляд із інженерки на корабель.

— Ви хочете сказати, що частина «розуму» цього судна написана на основі інформації, яку надіслали ті, хто вже раз загубився між всесвітами?

— Приблизно, — знизала плечима Нара. — Вони надіслали стільки сміття й фрагментів, що наші програмісти спершу думали викинути все це на архівний склад. Потім хтось помітив, що певні послідовності повторюються. Ніби хтось із того боку намагався описати маршрут не словами, а самим способом, яким структурована інформація.

— І ви вирішили вбудувати це в навігацію.

— А що нам лишалося? — Нара подивилася на неї прямим, втомленим поглядом. — Або ми вчимося користуватися тим, що залишається від загублених, або просто чекаємо, поки станемо наступними.

Ці слова прозвучали так, ніби їх можна було б написати на гербі їхнього департаменту.

Ела знову вдивилася в корабель. Тепер вона майже фізично відчувала, як у ньому пульсує щось, схоже на відгомін чужих спроб врятуватися. Або попередити. Або заманити.

— Ви знаєте, що сьогодні вночі я чула голос? — спитала вона.

— На загальному каналі вже ходять чутки, — кивнула Нара. — «Не йдіть», так?

— Так.

— Смішні вони, ці голоси, — сказала інженерка. — Увесь космос кричить нам «не йдіть» з моменту, як перша мавпа залізла на дерево. А ми все одно йдемо. Бо інакше — навіщо всі ці станції, обсерваторії й кораблі, яких не повинно існувати?

Ела не знайшла, що відповісти.

Перед стартом було ще кілька процедур. Медичний огляд, підписання документів, де дрібним шрифтом було написано все те, про що й так знали: «наслідки місії можуть включати фізичні травми, психологічні розлади, смерть, юридичну відсутність». Окремим рядком — «потенційні зміни сприйняття реальності».

Ела поставила підпис там, де потрібно. З кожною розпискою відчуття нереальності, дивним чином, зменшувалося. Коли все формалізовано, легше не думати, що ти робиш щось безумне. Система любить папірці. Папірці роблять безумство процедурою.

Перед самою посадкою Рен зібрав основну групу в невеликому брифінг-залі. Окрім нього, Ели й Нари, там були ще троє: мовчазний штурман із позначками старих флотів на рукаві, лікарка з несподівано м’яким поглядом і худий чоловік у простому комбінезоні без жодних відзнак.

— Це Оріс, — представив його Рен. — Картограф.

Слово повисло в повітрі, як щось, що належить до минулих епох — коли світ був достатньо простим, щоб його можна було звести до мапи.

— Картограф чого саме? — не витримала Ела.

— Структур між реальностями, — спокійно відповів сам Оріс. Голос у нього був неголосний, але кожне слово лягало чітко, як кроки по мосту. — Я працював із даними попередніх місій у Проміжний Простір. Зараз ми намагаємося побудувати маршрут, який дозволить нам увійти в область тріщини й вийти… — він зробив коротку паузу, — …будь-де, де реальність ще тримається.

— Оптимістично, — кинула Нара.

— Реалістично, — парирував Оріс. — У нас недостатньо інформації, щоб обирати точку виходу. Ми працюємо з ймовірностями, а не з координатами. Просто деякі маршрути мають менше шансів закінчитися повним руйнуванням.

— Тепер зрозуміло, чому нам потрібна астрономка, — тихо сказала лікарка. — Хтось же має потім своїми очима сказати, чи те, куди ми вийшли, взагалі має хоч якесь відношення до нашого Всесвіту.

— Якщо ми вийдемо, — додала Ела.

Ніхто не заперечив.

Рен коротко виклав план: вхід у зону тріщини на мінімально можливій швидкості, постійний моніторинг поля, спроба зчитати структуру Проміжного Простору не лише сенсорами, а й через ті параметри, які досі не вважалися «науковими». Від людей на борту вимагалося не тільки виконання інструкцій, а й готовність помічати те, що не вписується в них.

— Корабель допомагатиме, — сказав він наприкінці. — Але пам’ятайте: частина його логіки походить з того місця, куди ми летимо. Якщо відчуєте, що він веде нас туди, куди ми не планували, — скажете. Навіть якщо це буде лише відчуття.

— Особливо якщо це буде лише відчуття, — додала Нара. — Бо з цифрами ми ще якось розберемося. А от з тим, що «щось не так», — без вас ніяк.

Вони розійшлися по своїх секторах.

Коли Ела переступила поріг шлюзу й опинилася всередині корабля, у неї на мить перехопило подих. Не від страху — від відчуття, що вона зайшла не просто в технічну конструкцію, а в чужий простір.

Коридори були трохи надто вузькими, щоб у них було комфортно, і трохи надто високими, щоб це можна було списати на економію матеріалів. Складалося враження, ніби корабель будували для людей іншої комплекції, а потім уже підганяли під людську. Лінії освітлення йшли не вздовж, як у більшості суден, а ламаною траєкторією, підкреслюючи геометрію, яку вона досі не могла пояснити.

У центрі, за кількома гермодверима, знаходилася рубка — нервовий вузол корабля.

Коли вона зайшла туди вперше, її вдарило відчуття дивної порожнечі. Всі основні панелі були втоплені в стіни, пульти — мінімалістичні, крісла — закріплені так, щоб у разі зміни напрямку гравітації не перетворити екіпаж на кулі, що б’ються об стелю. Замість традиційного центрального екрану — куполоподібний сегмент, на який проєктувалася зовнішня реальність у режимі реального часу.

Зараз там, над головами, висіло знайоме зоряне поле. Десь у тому секторі, де Ела кілька годин тому бачила тріщину, простір здавався трохи темнішим. Можливо, це було лише її враження.

— Ласкаво просимо на борт, — почувся звук, який не був голосом жодного з присутніх.

Ела здригнулася. Звукові динаміки не спалахнули, індикатори мовного каналу не змінювалися. Слова прозвучали просто в повітрі — без напрямку, без джерела. Голос був ніби зібраний з кількох: чоловічих, жіночих, зовсім нейтральних. Жоден із них не домінував.

— Це він, — тихенько сказала Нара. — Ядро корабля. Ми так і не змогли домовитися, яку йому дати назву. Він сам не визначився.

— Можете називати мене просто «судно», — додав голос. — Або не називати взагалі. Мені байдуже. Мені важливі маршрути.

— Приємно знати, що хоч комусь тут байдуже до імен, — сухо кинула Ела. — Я — цивільний спеціаліст. Працюватиму з вашими сенсорними даними.

— Ви — та, хто дивився в тріщину, — уточнив корабель. — Ваші очі вже мали контакт із деформацією. Це підвищує ймовірність коректної адаптації.

— «Контакт із деформацією» звучить як діагноз, — пробурмотіла вона.

— У певному сенсі, так і є, — не без задоволення погодився корабель.

Рен увійшов у рубку саме в цей момент.

— Досить філософії, — сказав він, займаючи місце в кріслі командира. — Перевірка готовності.

Панелі ожили. На куполі над головами зірки змістилися, показуючи орбітальну конфігурацію. У нижніх сегментах екранів побігли рядки статусів: «двигуни — в нормі», «життєзабезпечення — в нормі», «польові генератори — стабільні з дев’яносто семивідсотковою ймовірністю».

— Дев’яносто сім? — підняла брову Нара.

— Інших систем з таким рівнем гарантованості для Проміжного Простору у вас немає, — спокійно відповів корабель. — Звикайте.

— Старт через три хвилини, — сказав Рен. — Всі по місцях.

Ела зайняла своє крісло на лівому секторі рубки, поруч із блоком аналізу сигналів. Панель, яка спершу здавалась гладкою, під її руками активувала ряд сенсорних полів, налаштованих на її параметри. На центральному екрані, перед нею, з’явилося знайоме зоряне поле з накладеною сіткою: майбутня область тріщини вже була позначена ледве помітним світлим контуром.

Звичний голос станції прочитав відлік:

— Три, дві, одна…

Старт.

Корабель здригнувся глухо, але без різких поштовхів. Гравітація в рубці на мить стала легшою, потім стабілізувалась. Зірки на куполі поповзли, змінюючи конфігурацію. За кілька секунд відчуття руху зникло — лишилася лише теоретична впевненість, що вони більше не зв’язані зі станцією.

— Відділилися, — спокійно повідомив корабель. — Орбіта коригується. Курс на сектор аномалії закладено.

Ела вдивлялася в свій екран. За звичним шумом почали проступати слабкі шипи — перші збурення поля. Вони ще не були тріщиною, радше відлунням того, що має статися.

— Сигнал, який ви приймали в обсерваторії, — залунало над її плечем, — уже фіксується моїми антенами, — сказав корабель. — Кореляція висока. Джерело — попереду за курсом.

— Рівень спотворень? — спитав Оріс, не відводячи очей від своїх карт.

— Зростає. Але поки в межах допустимого, якщо вас не лякає слово «допустиме», — відповів корабель.

— Мене давно лякають інші слова, — сказав Рен. — Продовжуємо.

Коли тріщина проявилася вдруге, це вже не було легким подряпиною на небі.

На куполі рубки простір попереду почав згущуватися. Спершу — ледь помітно, як туман, що накочується на далекі дерева. Потім — чіткіше: зірки, що мали б бути там за всіма картами, почали розходитися в боки, залишаючи між собою порожню смугу.

Ела відчувала, як холод повільно піднімається від пальців до плечей.

— Візуальна деформація підтверджена, — рівно констатував корабель. — Геометрія співпадає з попередніми спостереженнями. Ви це бачите, Ело?

— Бачу, — прошепотіла вона.

Лінія, яку вона вночі бачила через купол обсерваторії, тепер розросталася перед ними в безодні. Вона не світилася яскравим полум’ям, не крутилася вихором. Вона, як і раніше, була майже сором’язливою — тонкий розрив, через який просочувалося трохи іншого світла. Але саме це «трохи» було найстрашнішим.

— Поле нестабільне, — попередила Нара, вдивляючись у свої показники. — Якщо наблизимося надто швидко, нас може просто розтягнути.

— А якщо надто повільно, тріщина знову перейде, — сказав Оріс. — Вона рухається по схемі, яку ми досі не можемо описати. Зараз — наш найкращий збіг за всі спостереження.

Рен мовчав кілька секунд. Потім сказав:

— Судно, розрахунок траєкторії входу. З урахуванням усіх обмежень.

— У вас завжди є «всі обмеження», — відповів корабель. — Добре. Розрахунок виконую.

На центральному екрані замайоріли лінії потенційних курсів. Більшість із них були позначені червоним — «висока ймовірність руйнування». Кілька — жовтим, «невідомий результат». Один — тьмяно-синім, як слабкий шанс.

— Ось ця траєкторія, — сказав Оріс, підводячись, — перетинає її під найменшим кутом і проходить через зону, де збурення поля мінімальні. Якщо «мінімальні» для цього місця взагалі щось значить.

— А «невідомий результат» тут означає…? — запитала Ела.

— Що ми не маємо даних, — відповів корабель. — А там, де немає даних, ваша улюблена людська інтуїція може відчути себе важливою.

Ела глибоко вдихнула.

У шумі, що наповнив її панель, знову прозвучала знайома структура. Ті самі імпульси, ті самі ритми. Ніби хтось із того боку сказав: «Ось тут». І одразу ж: «Не йдіть».

— Він повторюється, — сказала вона. — Сигнал. Ті самі координати, ті самі паузи. Ніби… — вона зупинилася, підбираючи слова, — …ніби маршрут не просто описують, а підтягують нас до нього.

— Притягання, — кивнув Оріс. — Модуль навігації показує те саме. Поле поводиться так, ніби вже включило нас у свій сценарій.

— Завжди приємно дізнатися, що ти — частина чиєїсь чужої програми, — сухо сказала Нара.

Рен опустив руку на панель керування.

— У нас два варіанти, — сказав він. — Або ми відвертаємося й робимо вигляд, що нічого цього немає. Тоді тріщина продовжить гуляти між орбітами, поки не знайде інший спосіб прорватися. Або ми входимо — зараз, поки вона відкрита в цій конфігурації.

Він перевів погляд на Елу.

— І, можливо, зустрічаємо тих, хто колись уже намагався сказати «не йдіть».

У цю мить вона зрозуміла, що вибір насправді зробила ще в обсерваторії, коли натиснула «відправити» на тому першому звіті.

— Якщо вже Всесвіт написав нам запрошення, — сказала вона, — було б неввічливо його ігнорувати.

Рен коротко кивнув.

— Судно, — сказав він, — траєкторія синя. Вхід.

— Прийнято, — відповів корабель. — Рекомендую всім пристебнутись. Реальність попереду має неідеальну репутацію.

У Ели не було сили посміхнутися цій фразі. Вона вперше по-справжньому відчула, що повітря в рубці — це лише тонка плівка між ними й тим, що чекає попереду.

Тріщина на куполі розширювалася, відкриваючи за собою не порожнечу, а щось наповнене — як якщо б за завісою, яку нарешті відтягують убік, виявлялася ціла зала, повна світла й тіней.

Корабель, якого не повинно було бути, повільно входив у місце, якого не мало існувати.

І Ела раптом зрозуміла: усе її життя — від перших ночей під дитячим небом до останньої зміни в обсерваторії — було лише довгим підготуванням до цього моменту, коли вона вслухається в шум і скаже: «Тут. Саме тут починається розрив».