Ті, що загубилися між всесвітами - частина III

Проміжний Простір

Першим зламався звук.

Не корпус, не двигуни, не стабілізатори гравітації. Звук.

Щойно корабель почав входити в синю траєкторію, рубка наповнилася рівномірним гулом — звичним супроводом будь-якого розгону. Потім щось у цьому гулі ледь зсунулося. Ніби хтось повернув невидиму ручку налаштування й забрав із шуму ту частоту, до якої всі давно звикли, натомість додавши іншу.

Гул став пласким. Всі ті самі двигуни працювали в тому самому режимі, але звук перестав бути «живим». Він просто існував, як фонове поле, не чіпляючись за вухо.

— Перший поріг, — повідомив корабель. — Локальні параметри простору почали відхилятися від еталонних.

Ела дивилася на купол над головою.

Зірки там поводилися тихо. Надто тихо.

Їхнє світло більше не мерехтіло від залишків атмосфери чи теплових спотворень — тут не було ні того, ні іншого. Проте в мерехтінні було щось людське, земне, знайоме. Тепер це зникло. Зірки світилися рівномірно, як намальовані точки на ідеально чорній дошці.

І тільки в тій ділянці, де розкривалася тріщина, простір був не зовсім чорним. Там він мав сміховинно слабкий, ледь помітний відтінок сірого.

— Поле, — тихо сказала Нара, вдивляючись у свої показники. — Векторні лінії перекошує. Гравітація ще тримається, але структуру вже закручує спіраллю. Я б на вашому місці…

— Ми вже в процесі, — перебив її Рен. — Занадто пізно давати поради «краще не заходити».

Корабель не коментував, але Ела відчувала, що він «слухає» їхню розмову. Його присутність була всюди — в легкому тремтінні поручнів, у зміні відтінку індикаторів, у тому, як спокійно й беземоційно рухалися по екранах криві.

— Відстань до краю деформації — п’ятнадцять тисяч кілометрів, — повідомив він. — Траєкторія коригується відповідно до нестандартних параметрів поля. Рекомендую всім утримуватися від різких рухів. Для системи інерції зараз складно відрізнити, хто з вас хоче летіти, а хто — ні.

— У мене завжди однакова позиція щодо польотів, — пробурмотіла Нара. — Мене просто ніхто не питає.

Ела ковзнула поглядом по своїх графіках. Там, де ще хвилину тому був знайомий спектр космічного шуму, тепер відкривалися нові шари. Ніби хтось посунув важку штору, за якою весь цей час було ще кілька вікон.

Шум став багатошаровим.

Один рівень — слабке шипіння, яке вона звикла вважати фоном. Другий — рвані, різкі піки, схожі на перешкоди. Третій… третій нагадував шурхіт сторінок, між якими хтось проштовхує новий аркуш.

Ела почала відокремлювати ці шари один від одного, накладаючи фільтри. Штучний інтелект корабля допомагав, але час від часу його алгоритми спотикалися й відкидали як «зайве» саме те, що вона вважала головним.

— Не чіпай ось це, — сказала вона, коли один із піків система спробувала згладити. — Тут є структура.

— Ймовірність випадкової кореляції — дев’яносто два відсотки, — сухо відповів корабель.

— Дев’яносто два — це ще вісім відсотків можливості, що ти помиляєшся, — відрубала Ела. — Залиш.

Він більше не сперечався.

Коли вони перетнули умовний «край» тріщини, ніхто цього не помітив у реальному часі.

Не було удару, не було спалаху, не було тієї демонстративної видовищності, яку любили показувати в старих фільмах про космос. Показники полів трохи підскочили, купол на мить посірів — і все.

Лише через кілька секунд усі в рубці одночасно відчули, що щось не так.

Рен першим зрозумів, у чому справа.

— Час, — сказав він. — Подивіться на хронометри.

На його таймері від старту місії минуло двадцять дві хвилини. На особистому годиннику на зап’ясті — шістнадцять. На одному з дубльованих екранів, де виводився «еталонний час флоту», горіло значення «двадцять чотири». Жодна з цих цифр не узгоджувалася з іншими.

— Це ще не розрив часу, — швидко відреагувала Нара, хоча голос у неї ледь чутно тремтів. — Просто… різні системи синхронізації починають бачити різні опорні точки.

— Для мене це звучить як визначення розриву часу, — сухо кинув Оріс.

— Для нас, — уточнив корабель, — це означає, що поняття «до» і «після» перестають бути однозначними. Але поки що всі варіанти часу залишаються в межах одного інтервалу. Ви ще в одному шматку, можете не хвилюватися.

— А от тепер я точно буду хвилюватися, — сказала лікарка, яка до цього мовчки стежила за показниками біосенсорів екіпажу. — Пульс у всіх зашкалює, тиск скаче. Дихайте, будь ласка, рівніше. Особливо ви, капітане.

Рен зробив вдих глибший, ніж зазвичай. Від того, що йому нагадали про такі банальні речі, трішки полегшало.

— Судно, — сказав він, — зовнішня картинка.

Купол повільно змінював картину.

Зірки більше не висіли на чорному тлі. Вони потягнулися нитками. Кожна точка, замість того щоб бути просто джерелом світла, раптом подовжилася в тонкий шлейф — ніби хтось узяв і розмазав її по простору. Одні шлейфи були короткими, інші — довгими, ламаними, із загинами.

Між ними проглядалися темніші ділянки — не порожнеча, а радше стиснута темрява, яка, здавалося, чекала, коли хтось на неї натисне.

— Це… — почала було Ела, але слова відмовилися лізти на язик.

— Це не наша карта, — тихенько сказав Оріс. На його власному екрані тривимірна модель простору складалася й розкладалася, наче хтось розгортатиме й згортатиме паперову фігуру. — Це щось показує нам свій спосіб бачити.

— Шлейфи, — прошепотіла Ела. — Це не траєкторії тіл. Це траєкторії можливостей. Сліди того, де вони могли бути.

— Я ніколи не вчив вас моїй термінології, — здивовано озвався корабель. — Але це близько до того, як описують Проміжний Простір мої внутрішні моделі.

— Можливо, я просто дуже уважно слухала шум, — відповіла вона. — І він давно намагався нам це показати.

Шум, до речі, став майже нестерпним.

Не тому, що був гучним. Навпаки — він став тихішим, але проникливішим. Це було як слухати шепіт одразу сотень людей за тонкою стіною. Окремих слів не розбереш, але нервовість, напруга, розпач і відчай просочуються через саму тканину.

Ела відокремлювала один шар від іншого, намагаючись знайти в цьому багатоголосому хорі той, який уже чула.

Він знайшовся.

— Є, — сказала вона. — Той самий патерн. Сигнал «не йдіть».

Вона вивела його на окремий канал. Імпульси складалися в знайому послідовність. Але тепер між ними з’явилися вставки — короткі серії більш слабких, тремтливих коливань.

Система спробувала класифікувати їх.

«Фрагментарні дані, — виплюнув аналізатор. — Ймовірно: залишки іншого повідомлення. Структура нагадує стиснену інформацію. Занадто пошкоджена для декодування».

— Це як чути людину, яка говорить крізь кілька стін, — тихо сказала лікарка. — Голос є, але зміст… розмазаний.

— Спробуй не декодувати, — раптом сказав Оріс, повернувши до Ели голову. — Подивися на сам малюнок. На інтервали, повтори. Ти ж так працюєш із шумом, правда?

Вона кивнула. Закрила очі, прибрала текстові пояснення, залишивши лише голу хвилю на екрані. У ритмі імпульсів було щось хворобливо знайоме. Вона раптом згадала, як брат стукав кінчиками пальців по металевому поручню, коли нервував. Система могла б визнати це «випадковим стукотом». Вона знала, що це була власна, тільки йому притаманна мелодія.

Тут теж була мелодія.

— Вони повторюються через нерівні проміжки, — повільно сказала Ела. — Але ці «нерівності» теж формують цикл. Ніби хтось намагається всю складну картину стиснути до кількох базових елементів. Це… — вона відкрила очі, — …спроба не просто сказати «не йдіть», а показати, що з ними сталося, коли вони пішли.

— Тобто це запис наслідків? — уточнив Рен.

— Запис того, як їх розібрало на фрагменти, — відповіла вона. — Або як їхні фрагменти намагалися скластися назад.

У рубці стало тихіше. Навіть корабель на кілька секунд замовк.

— Додаю цю структурну модель у свої поля, — нарешті сказав він. — Можливо, вона допоможе адаптуватися. Або… принаймні зрозуміти, де саме ми не хочемо опинитися.

Поступово з’явилися перші об’єкти.

Спершу — крихітні, як пил. Фрагменти каменю, льоду, металу, які вихору не вдалося до кінця розірвати. Деякі світилися слабким фосфоричним світлом, ніби всередині них ще щось повільно тліло.

Потім — більші.

На куполі виділилося щось, схоже на уламок станції. Лише одна дуга — фрагмент кільця з припаяними до нього модулями, які колись були житловими. Вони тепер були порожні. Вікна не світилися, поверхня панелей була затягнута плівкою інею, який не танув, бо тут не було ні тепла, ні холоду в звичному розумінні.

— Ідентифікація, — сухо запросив Рен.

Корабель промовчав довгу секунду.

— Частковий збіг із конструкцією платформи «Геліос-7», — нарешті сказав він. — Офіційно втрачена дванадцять років тому під час випробувань експериментального двигуна. Протокол говорить про «повне руйнування об’єкта в результаті внутрішнього вибуху».

— Виходить, не зовсім повне, — пробурмотіла Нара.

— Для нашого світу — повне, — поправив корабель. — Те, що опинилося тут, для їхніх звітів не існує.

Вони пройшли повз, не зупиняючись. Уламок повільно обертався у власному, абсурдному відліку часу. На мить Елі здалося, що в одному з темних вікон блиснуло щось, схоже на відбиток обличчя. Вона моргнула — й там знову була лише мертва порожнеча.

За кілька хвилин траєкторія вивела їх до чогось значно більшого.

— Ого, — вирвалося в Нари.

Прямо попереду, як уламок континенту, висів гігантський шмат планетарної кори. Ніби хтось узяв цілісний світ і розрубав його навпіл грубим ударом, а потім одну половину кинув сюди. На зрізі було видно шари порід, жовті й червоні жили мінералів, обпалені порожнини древніх магматичних камер. На збереженій стороні — застиглі міста, дороги, річкові русла.

— Це не може бути цілим фрагментом реальної планети, — прошепотіла лікарка. — Вона б розвалилася сама від власної ваги.

— Тут інші ваги, — сказав Оріс. На його схемі уламок світу займав цілий сектор. — Інші напруги.

— Ідентифікація відсутня, — повідомив корабель. — Жодних збігів із базою відомих планет. Можливо, цей світ ніколи не існував у нашому Всесвіті.

— Чудово, — сказала Ела. — Тепер ми не просто летимо між загиблими. Ми летимо між тими, хто, можливо, навіть не встиг народитися.

Вони обійшли уламок за безпечним радіусом. Гравітаційні вектори навколо нього поводилися дивно — не як навколо масивного тіла, а як навколо дірки в структурі самого простору.

Саме там, у тіні цього напівпланетного призрака, корабель уперше трохи хитнуло.

— Поле, — крикнула Нара. — Нас тягне.

— Не зовні, — холодно відгукнувся корабель. — Зсередини. Один із моїх підсистемних модулів зафіксував відповідність із патерном сигналу. Він намагається… синхронізуватися.

— Вимкни, — різко наказав Рен.

— Якщо я вимкну все, що хоче адаптуватися, — спокійно відповів корабель, — у вас не лишиться жодної переваги над звичайною консервною банкою. Але цей модуль я локалізую.

На одному з екранів для наочності з’явився простий символ — невелике сяюче кільце всередині схеми корабля. Воно пульсувало в такт віддаленому сигналу.

— Це… — почав було Оріс.

— Фантомний маршрут, — закінчив за нього корабель. — Відбиток траєкторії іншого судна. Воно пройшло тут раніше. Або пройде. Або ще проходить. Проміжному Простору байдужий ваш лінійний час.

— І він хоче, щоб ми пройшли тією самою стежкою, — сказала Ела.

— Так простіше, — кивнув корабель. — Для нього ми — просто ще один набір параметрів. Він уже знає, куди їх вести.

У голосі корабля не було ані страху, ані захвату. Лише сухий факт. Від цього ставало ще моторошніше.

Через якийсь час — вони вже перестали довіряти хвилинам і годинам — шум у навушниках Ели змінився.

Серед шарів шепоту раптом виділився один, тихіший за інші, але виразніший. Це був не голос у звичному сенсі. Радше — інтонація, спрямована не на вухо, а прямо в ту частину свідомості, де людина зберігає свої найсильніші спогади.

Їй здалося, що вона знову сидить у дитячій обсерваторії, тримає в руках старий оптичний телескоп, а поруч брат каже: «Дивися, ось там, бачиш? Наче хтось витер шматок неба».

Ось тільки голос був не братів. Він був старіший. Втомленіший. І в ньому відчувалася розпачлива наполегливість того, хто занадто довго говорить у порожнечу.

— Ви… чуєте це? — прошепотіла вона.

— Що саме? — відгукнулася лікарка.

— Щось змінилося в спектрі, — сказав корабель. — Визначаю локальне підсилення певного інформаційного поля. Джерело… — він замовк на мить, — …не локалізоване. Схоже, воно всюди.

— Це не сигнал з точки, — зрозуміла Ела. — Це сам Простір говорить. Через відбитки тих, хто тут загубився.

Слова прозвучали занадто пафосно для її власних вуст, але іншого визначення вона не знаходила.

— Якщо це так, — тихо озвався Оріс, — то ми зараз рухаємося не просто в середовищі. Ми рухаємося в чужій пам’яті.

Ця думка вдарила по рубці, як холодна хвиля.

Рен на мить заплющив очі.

Йому згадалися уривки того, що не повинно було зберегтися: коридор, залитий зеленуватим світлом аварійних ламп; крик, який хрипко обривається на півслові; відчуття, що підлога зникає під ногами, а натомість з’являється щось м’яке, липке, що тягне вниз.

Йому тоді сказали: «Це був сон. Побічний ефект декомпресії. Ми прибрали зайве, щоб вам було легше». Він не вірив. Тепер, бачачи, як простір навколо них наповнюється чужими шлейфами, він зрозумів: те «зайве» нікуди не поділося. Воно просто знайшло собі інший дім.

— Орісе, — сказав він, відкриваючи очі, — як там ваша карта?

Картограф не відразу відповів. Він працював із моделлю, яка вже давно перестала бути «картою» в людському розумінні. Шари можливостей накладалися один на один: шляхи, які можна було пройти, але не пройшли; маршрути, які пройшли й загинули; траєкторії, які ще були лише ймовірністю.

— Ми в потоці, — сказав він нарешті. — Не в тунелі, не в коридорі, як ми спершу припускали. У потоці. Він ширший, ніж наші звичайні уявлення про простір. Є ділянки, де щільність «пам’яті» майже нульова, і є такі, де її занадто багато. Якщо пройти крізь останні, нас розірве на фрагменти історій.

— Прекрасна перспектива, — відгукнулася Нара. — І де ми зараз?

— На межі відносно стабільної області, — відповів Оріс. — Попереду… — він збільшив масштаб, — …щось на кшталт острова. Локальна зона, де напруги поля взаємно компенсуються.

— Острів чого? — спитала Ела.

— Матерії. Реальності. Чогось, що тримається разом, — сказав він. — Якщо ми зможемо там заякоритися, матимемо шанс не розчинитися раніше, ніж зберемо хоч якусь осмислену інформацію.

— Судно? — поглянув на купол Рен.

— Я бачу ту саму структуру, — підтвердив корабель. — Візуальний канал.

Купол змінив картину.

Попереду, серед хаотичної піни шлейфів і уламків, дійсно виділялося щось цільніше. Не таке масивне, як напівпланета, яку вони обійшли раніше, але й не мікроскопічне. Нагадувало… прежевчасно вирваний шмат міської агломерації, стягнутий до компактнішої форми й утримуваний якимись зовнішніми нитками.

Звідси було важко розібрати деталі, але вже зараз можна було вгадати геометрію вулиць, блоки будинків, каркаси веж. Усе це світилася м’яким, внутрішнім світлом — не електричним, не термоядерним, а швидше спектром повсякденного життя, загущеним до межі.

— Чим би це не було, люди там є, — прошепотіла лікарка. — Або були. Або могли б бути.

— Я фіксую біосигнали, — підтвердив корабель. — Слабкі, розкидані, але стійкі. Життя. Або щось дуже подібне до нього.

У рубці повисла тиша, наповнена новим змістом.

Вони більше не летіли в безіменну ніч. Попереду був хтось. Можливо, ті, хто вже не мав шансів повернутися, але зумів заякоритися тут, у Проміжному Просторі, й перетворити уламок власної катастрофи на острів.

— Це може бути пастка, — суворо сказав Рен. — Місце, де зрештою зібралися всі, хто не зміг вийти.

— Або — єдине місце, де взагалі можна залишатися цілісним хоч скількись часу, — заперечила Ела. — У будь-якому разі, нам потрібно його вивчити. Інакше вся ця подорож не варта навіть того мігреню, який я вже маю від цього шуму.

— Я заякорю корабель на периферії, — сказав Оріс. — Не надто близько, щоб нас не втягнуло, але й не настільки далеко, щоб ми втратили контакт.

— Судно? — знову звернувся Рен.

— Я можу стабілізувати позицію відносно локальних ліній поля, — відповів корабель. — Але прошу взяти до уваги: тут немає «вгорі» й «внизу». Якщо хтось із вас вийде за межі бортових полів, його може просто розтягнути між варіантами.

— Чудова мотивація залишатися всередині, — сказала Нара.

— Ми ще навіть не обговорювали вихід, — відрубав Рен. — Спочатку — якір. Потім — аналіз.

Процес заякорення нагадував спробу пришвартуватися не до конкретної точки, а до хвилі.

Корабель розгорнув навколо себе невидимі для ока поля. Гравітаційні компенсатори працювали в режимі, який ні один інженер не затвердив би для звичайного польоту. Поле Проміжного Простору смикало їх у різні боки, але судно відповідало зустрічними імпульсами, поступово знаходячи положення, в якому сили більш-менш врівноважувалися.

— Станція стабілізована, — нарешті сказав корабель. — Відносна швидкість щодо локальної структури — нуль цілих, нуль одна. Ми практично стоїмо.

— «Практично» — слово, яке я не люблю, — буркнула Нара, але показники її консолі підтверджували: корабель перестав риватися.

Ела відкинулася в кріслі.

За куполом висів острів. З цієї відстані він виглядав майже мирно. Десь серед лабіринту вулиць проходили слабкі теплові хвилі. Наче там хтось рухався.

Їй раптом здалося, що в одному з кутів цієї світної мапи майнув силует. Маленька постать, що біжить вузьким провулком, перескакуючи крізь місця, де простір ледь помітно провисає. Можливо, це була лише гра тіней.

— Ми зафіксувалися, — тихо сказав Рен. — Вітаю. Ми більше не просто пасажири тріщини. Ми її гості.

— І її заручники, — додав корабель. — Не забувайте про другу частину.

Ела знову увімкнула приймач. Шум став тихішим, ніби сама реальність зробила вдих і затримала повітря. Віддалені голоси відійшли на другий план.

Замість них з’явився один.

Він був слабким, наче ледь чутний подих. Ні слова, ні чіткий звук. Просто присутність. Вона не була ані ворожою, ані дружньою. Вона була такою, як відчуття, коли заходиш у кімнату, де хтось щойно сміявся або плакав. Сліди емоцій ще тримаються в повітрі, навіть якщо людина вже пішла.

— Хтось знає, що ми тут, — прошепотіла вона.

— Так, — погодився корабель. — І, здається, цей хтось вже давно чекає, коли хтось прийде не випадково, а свідомо.

Рен підвівся.

— Добре, — сказав він. — Ми в Проміжному Просторі. Ми живі. Ми заякорені. Попереду — острів, який не повинен існувати. Це більше, ніж нам обіцяли протоколи.

Він обвів поглядом екіпаж.

— Відтепер усе, що ми побачимо й зробимо, не вписується в жодну з відомих інструкцій. Це не звільняє нас від відповідальності. Навпаки. Ми — перші, хто заходить сюди, знаючи, що це не просто «аномальна турбулентність», а чужий шар реальності.

Він подивився на Елу.

— Ви хотіли бути там, де рішення щось змінюють. Вітаю. Ми саме тут.

За куполом ледь помітно спалахнуло щось на острові. Наче хтось, стоячи на даху одного з будинків, підняв руку й махнув у бік корабля — не для сигналу, а просто тому, що не міг інакше.

Ела не була впевнена, що це справді сталося.

Але десь у глибині Проміжного Простору, у шарі, де перепліталися спогади, тривоги й надії, історія зробила ще один крок уперед — у бік тих, хто загубився між всесвітами, але все ще намагався залишити слід.