Ті, що загубилися між всесвітами - частина IV

Дрейфуюче місто

На цьому острові реальності не було «ранку» в звичному сенсі.

Світло тут приходило не зі сходу й не з заходу. Воно просочувалося крізь тріщини в небі, переливалося смугами між будинками, зависало над дахами м’яким туманом – так, ніби хтось ззовні повільно крутив невидимий регулятор яскравості. У різних кварталах «ранок» наступав у різний час, а інколи й зовсім не приходив.

Лея прокидалася не від сонця, а від зміни звуку.

Сьогодні шум був іншим.

Не той звичний багатоголосий гул міста – сирени, кроки, глухе бурмотіння генераторів, шурхіт дротів, які вели нікуди й водночас всюди. І не шепіт Проміжного Простору за межами поля – той вона давно відрізняла, як відрізняють виття вітру від плачу дитини.

Сьогодні десь на самому краю слуху додався новий шар. Чужий. Рівний. Неначе в шум міста вплели іншу мелодію, що ще не встигла розчинитися.

Вона розплющила очі й деякий час просто лежала, вдивляючись у стелю – старий бетон, розписаний тріщинами й чужими дитячими малюнками. Біля самого стику плит хтось колись намалював зоряне небо. Лея завжди дивилася на нього з легким скепсисом: над їхнім містом не було такого неба. Тут були інші види.

Звукова хвиля повторилася. Та сама. Регулярна.

Лея сіла.

— Знову хтось вліз у поля, — пробурмотів із сусіднього ліжка її сусід. — Спи, нічого тобі не буде від того, що всесвіт ще раз перев’яжуть.

— Це не наші, — відрізала вона. — Наші так рівно не шумлять.

Вона накинула стару куртку, схопила черевики, навіть не потрудившись зашнурувати, і вийшла на зовнішній балкон.

Місто стояло на краю світу.

Причому – одночасно на кількох краях. З одного боку воно закінчувалося обривом, за яким простір провисав темною безоднею, де можна було побачити, як повільно пропливають уламки інших планет, інших станцій, інших життя. З другого – переходом у зону, де час течуть повільніше, й тіні встигали «назадкувати» до того, як людина зробить крок. З третього – полем, де гравітація час від часу забувала, в який бік тиснути.

Лея знала всі ці краї, як свої долоні.

Завдяки цьому вона досі жила.

На балконі вітер був тепліший, ніж мав би бути в такому місці. Він пахнув металом, пилом і чимось ще – ледь чутною присутністю інших світів, які час від часу торкалися їхніми швами.

Сьогодні запах був густішим.

Лея підняла голову.

Небо над містом рідко буває однаковим двічі. Іноді там висіли чужі зорі, іноді – жовта хмарність, яка не рухалася, навіть якщо внизу дули шторми, іноді – фіолетовий туман, крізь який проступали обриси конструкцій, які вони всі намагалися не помічати.

Сьогодні там висів корабель.

Не те щоб це було зовсім вже неможливо: Лея бачила чимало об’єктів, що намагалися причепитися до їхнього поля, перш ніж їх зносило далі в Проміжний Простір. Але більшість із них або розсипалися, або пролітали, як камінь, що промахнувся повз берег.

Цей тримався.

Він висів не над самим містом, а трохи в стороні, там, де напруга поля була складнішою, ніж зазвичай. Силует витягнутий, дивний, ніби хтось будував його за правилами іншої фізики. Обводи плавно змінювалися, якщо дивитися під різними кутами.

— Ну-ну, — прошепотіла Лея. — І що за дивина сьогодні прилетіла?

Над головою ледь чутно клацнули з’єднувальні мости – старі металеві конструкції, що пов’язували будинки вищих рівнів. Звідти хтось уже стрибав, перелітав, пересувався – в місті новини завжди рухалися швидше за слова.

За кілька хвилин стара сигнальна сирена, яку ще ніхто не випаяв із систем, протягнула протяжно:

— Увага мешканцям. Фіксується зовнішня присутність. Режим обережності три.

Слова були стандартні, майже заспокійливі. Але Лея бачила, як люди на вулиці, все ж, прискорюють кроки. Хтось тягне дітей з майданчиків, хтось згортає розкладені прямо на асфальті речі, хтось просто зникає в під’їздах.

Режим обережності три означав: «Не панікуйте, але якщо щось прилетить, ми цього не замовляли».

— Ти куди? — гукнув їй услід сусід, визираючи на балкон.

— Подивитися, — відмахнулася вона. — Якщо це знову уламок, приклеєний до нас Проміжком, хочу бути першою, хто побачить, як він відвалиться.

Насправді вона хотіла іншого.

Тут, у дрейфуючому місті, нечасто траплялося зустріч із чимось, що пахло іншими небесами. Зазвичай до них падали ті, кому вже не було куди повертатися. Світ, з якого Лея виросла, складався саме з таких – тих, кого вирвало з чужих катастроф, пересадило сюди й змусило навчитися жити на уламку.

Корабель, що тримався так упевнено, міг означати одне: десь там ще є місця, де небо цілісне. І ті, хто все ще можуть вирішувати, куди летіти.

Лея не вміла відмовляти собі в спокусі глянути цим людям в очі ближче.

На кораблі, між тим, теж дивилися вниз.

— Щільність поля зростає до центральних кварталів, — коментував корабель. — На периферії стабільність прийнятна. Я можу утримати транспортний коридор для малих капсул або променевий ліфт.

— Ходити ногами, — задумливо сказала Нара. — Цікаво, чи хтось ще пам’ятає, що таке вийти з корабля і просто… йти.

— За межами поля вашого костюма тіло може розтягнути в декілька варіантів одночасно, — сухо нагадала лікарка. — Якщо йти, то обережно.

Рен стояв ближче до купола, ніж зазвичай. Острів, який у третьій частині лише проступав, тепер був перед ними у деталях: багаторівневі будинки, оброслі добудовами й мостами, вулиці, що сходились і розходились, провалюючись у місцях, де простір провисав, і знову піднімалися, опираючись на тимчасові конструкції. Місто трималося – вперте, негарне, живе.

— Спускатися немає сенсу без контакту, — сказав Оріс. — Ми не тільки ризикуємо розчинитися в полі. Ми можемо розірвати їхню тонку рівновагу.

— Ви припускаєте, що вона ще не розірвана? — тихо спитала Ела.

— Вона тримається, — відповів він. — А це більше, ніж можна сказати про більшість місць, які ми вже бачили.

Рен перевів погляд на показники.

— Судно, — сказав він, — чи зможеш ти утримувати локальну стабілізацію довкола десантного модуля, якщо опустимо його на висоту в кілька десятків метрів над поверхнею?

— Так, — відповів корабель. — Але, як завжди, із застереженням. Якщо локальні напруги різко зміняться, доведеться або різко тягнути вас назад, або… — він зробив невеличку паузу, — …спостерігати за наслідками.

— Дякую за оптимізм, — пробурмотіла Нара.

— Я лише моделюю, — з удаваною скромністю відповів корабель.

Рен повернувся до екіпажу.

— Добре. Перша група: я, Ела, лікарка. — Він на мить глянув на Оріса й Нару. — Ви двоє лишаєтеся тут. Нам потрібен хтось, хто стежитиме за полем і триматиме наші шанси на повернення в межах фантастики, а не міфології.

— Якщо Проміжний Простір має почуття гумору, — зітхнув Оріс, — він якраз і зробить навпаки.

— Тим більше, — відказав Рен, — хтось має вміти з ним сперечатися на нашому боці.

Десантний модуль більше нагадував підвішений на невидимих нитках ліфт, ніж повноцінний корабель. Внутрішній простір ледве вміщував трьох людей в скафандрах, набір сенсорів і невеликий блок стабілізації поля.

— Атмосфера в межах міста відносно придатна для дихання, — голос корабля звучав прямо в шоломах. — Але гравітаційні й часові напруги непередбачувані. Рекомендую залишатися в захисних полях, навіть якщо вам здасться, що «тут дихається легше».

— Зазвичай, коли здається, — промурмотіла лікарка, стягаючи кріплення на рукавах, — вже пізно поправляти.

Ела відчувала, як всередині живіт стискається в знайоме передчуття провалля. Вона вже колись стояла над краєм – правда, тоді це був край орбіти, сповнений вогнем, що сипався згори. Зараз провалля було іншим – сірим, тихим, з містом, яке намагалося триматися.

— Готові? — запитав Рен.

— Не впевнена, що це слово щось означає в цьому місці, — відповіла Ела. — Але так.

Модуль відчепився від корабля майже беззвучно.

Спершу було відчуття падіння. Потім — плавного ковзання. Краї міста повільно піднімалися назустріч. Зверху воно виглядало як плутанина, наче хтось узяв різні планувальні схеми, роздер їх на шматки й склеїв так, щоб вони не розвалилися при першому ж подиху вітру.

— Зона посадки, — повідомив корабель. — Відкритий майданчик на периферії. Відносно стабільна. Відносно.

Модуль завис над покрученим бетонним квадратом, обведеним низькими бортиками. Колись це міг бути дах паркінгу або транспортної платформи. Тепер це було просто місце, де простір менш охоче намагався перетягнути все до себе.

Поле м’яко зімкнулося навколо модулю. Легка вібрація – і під ногами з’явилася умовна твердість.

— Контур стабілізації триматиму стільки, скільки вдасться, — сказав корабель. — Не затримуйтеся. І не розпорошуйтеся – будьте поруч один із одним. Для поля ви – один об’єкт, поки між вами є зв’язок.

— Це вперше в житті, — пробурмотіла Ела, — коли хтось формально підтвердив, що ми «тримаймося разом» не як метафору, а як умову виживання.

Рен відкрив зовнішній люк.

Повітря, що ввірвалося всередину, було теплим, густішим, ніж корабельне. Воно пахло звареним металом, старим бетоном, озоном і чимось знайомим — тим самим змішаним запахом, що є у будь-якого міста: люди, їжа, пил.

Лея, яка сиділа на краю одного з сусідніх дахів, побачила, як люк відкривається, ще до того, як встигла подумати, що це, можливо, не найкраще місце для спостереження.

Її перша думка була: «Вони занадто акуратні».

Скафандри гладкі, нові, без латок. Рухи точні, відпрацьовані. Жодних зайвих жестів. Вони виходили з модуля, як люди, які звикли, що простір підкоряється правилам, написаним у книжках, а не настрою Проміжного Простору.

Її друга думка була: «Цікаво, як довго це триватиме».

Рен першим ступив на потріскану поверхню майданчика.

Під ногами було… твердо. Принаймні, перший крок не провалився в нічийну зону й не розтягнув його в гамівний сорочці з ймовірностей. Це вже було досягненням.

— Гравітація плюс-мінус земна, — тихо сказала лікарка, поглянувши на свої датчики. — Немає різких стрибків. Пульс у вас, капітане, в нормі. У Ели – трохи вище, але це очікувано.

— Якби в мене зараз була нормальна частота, — відказала Ела, — я б сама собі не повірила.

Вона обережно ступила слідом.

Місто тут, на периферії, було схоже на всі міста, на які Лея дивилася з дитинства: будівлі, що стояли не зовсім рівно, провалені ділянки, завішані перехідними містками, кабелі, перекинуті з даху на дах. І водночас – щось було не так. Лінії перспективи ледь помітно згиналися вбік. Відчуття горизонту гуляло, як погано налаштований сигнал.

— Локальна геометрія спотворена, — сказав корабель у шоломах. — Рекомендую не довіряти очам на відстані понад сто метрів.

— Це, між іншим, непоганий принцип і для нормальних міст, — заметила лікарка. — Там теж краще дивитися під ноги.

— Я б на вашому місці ще подивилася трохи вище, — пролунав несподіваний голос.

Він не був голосом корабля. І не голосом когось із екіпажу.

Рен інстинктивно розвернувся, рука мимоволі потягнулася до боку, де в інших місіях висіла зброя. Тут, в умовах невідомого поля, він мав лише компактний набір польових інструментів – але м’язи все одно пам’ятали інше.

На краю сусіднього даху, підперши підборіддя руками, лежала дівчинка.

На вигляд – підліток, років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Хоча в таких місцях вік завжди умовний: люди старіють і дорослішають не за паспортами, а за кількістю разів, коли їм довелося тікати від того, що громить їхній світ.

Вона дивилася на них без страху.

— Ви щойно пішли в бік, де сьогодні час трохи провисає, — сказала вона, киваючи на тріщину в бетоні біля майданчика. — Якби ступили ще трохи, довелося б чекати самих себе хвилин десять.

— Чекати… самих себе? — перепитала лікарка.

— Тут буває, — відмахнулася дівчинка. — Вчора там можна було стрибати, а сьогодні краще обійти. Не переймайтеся, я вас проведу. Ви ж для цього прилетіли, так? Щоб хтось вас провів куди не варто.

Рен у шоломі ледь помітно скривився.

— Ми прилетіли зрозуміти, що тут відбувається, — відповів він. — І чи є спосіб… — він на мить зам’явся, підбираючи слово, — …зменшити кількість таких місць у світі.

— У цьому світі чи у своєму? — підкинула вона брову. — Бо наш уже якось влаштувався. Ми знаємо, де сьогодні краще не ставати.

— Локальний провідник, — раптом сказав корабель у шоломах. — Дивно, але статистично це підвищує ваші шанси.

— Дякую, — сухо кинула Ела. — Дуже цінний аналіз.

Вона підійшла ближче до краю майданчика, тримаючись, однак, на безпечній відстані від позначеної дівчинкою тріщини.

— Як тебе звати? — спитала вона.

— Лея, — відповіла та. — А вас?

— Ела, — сказала вона. — Це збіг.

— У нашому місті багато дивних збігів, — знизала плечима Лея. — То ви з неба, так? З цілого неба, не з шматка?

— З планети, — сказала Ела. — Якої вже теж трохи менше, ніж було.

Лея на мить стала серйознішою.

— Тоді вам сюди, — сказала вона. — У нас тут клуб тих, хто загубив свою цілість. Тільки не сподівайтеся, що ми вміємо її повертати.

Вони рухалися слідом за нею вузькими переходами між будинками.

Скафандри ніяк не вписувалися в локальну геометрію: гладкі, цілі, без латок, вони різко контрастували з одягом місцевих – змішанням тканин, пластику, броні, уламків чужих форм. Люди, яких вони минали, або ховалися в дверних отворах, або робили вигляд, що не помічають гостей. Але жоден погляд не був по-справжньому байдужим.

Ела відчувала, як поле під ногами ледь грає. Місцями гравітація послаблювалася, й кроки ставали легшими, майже польотними. Деколи – навпаки, ноги наливалися свинцем. Лея йшла як по нотах: обминаючи невидимі «ямки», переплигуючи через лінії, де час ледве помітно потовщувався.

— Не наступайте на вчора, — кинула вона через плече, показуючи на ділянку плитки, яка здавалася звичайною. — Там сьогодні люди довго чекають, поки до них дійдуть власні думки.

— Що з ними буде, якщо наступити? — тихо спитала лікарка.

— Нічого страшного, — відмахнулася Лея. — Просто потім не розумієш, чому всі вже посміялися з жарту, який ти тільки що подумав.

— «Нічого страшного», — пробурмотіла Ела. — У вас тут доволі своєрідна шкала «страшного».

— Ми звикли, — просто відповіла дівчинка. — Страшне – це коли новий шмат світу прилітає й падає в Проміжок, не заякорившись. Або коли хтось із наших виходить у поле без підстраховки. Або коли тріщини надто довго не закриваються. А те, що час іноді грає в свою гру… — вона знизала плечима, — …це вже майже як погода.

Рен мовчки слухав, намагаючись ловити не тільки слова, а й підтекст.

Кожна її фраза була маленьким фрагментом карти.

Проміжний Простір, який для них був загрозою й абстракцією, для цієї дівчинки був… домом. З дивними правилами, небезпечними проваллями, але все ж – простором, у якому вона знала, як ступати.

— У вас тут є хтось, хто… керує? — нарешті запитав він. — Рада, старші, техніки?

— Є ті, хто думають, що керують, — ухильно відповіла Лея. — А є ті, хто стежить, щоб усе не розсипалося. Перші влаштовують збори й сварки, другі – ремонтують поля й мости. Треті… — вона задумалася, — …збирають історії. З усіх, хто сюди падає.

— Архів, — тихо сказала Ела.

— Вона, — кивнула Лея. — Ми називаємо її Архівісткою. Ви з нею все одно зустрінетесь. Вона любить нові голоси.

У голові Ели на мить промайнуло: Наіра. Жінка, яка колись оголосила війну забуттю й сама стала частиною сховища. Вони ще не знали, як саме виглядає її нинішнє «я», але тепер були майже певні: якщо є місце, де чужі історії тримаються так, щоб не розсипатися – воно тут.

Вони вийшли на ширшу вулицю.

Тут будівлі були вищими, порізаними на рівні нестабільних поверхів перехідними галереями. В повітрі висіли кабелі, як ліани. Декілька дітей, молодших за Лею, грали на імпровізованому майданчику. Гра виглядала так: вони по черзі пробігали через ділянку, де час трохи відставав, і намагалися зловити власну тінь, яка йшла попереду.

— Якщо що, — кинула їм Лея, — сьогодні до дальнього перехрестя не добігаємо. Там знову «провал». Кажуть, одна нога встигне, друга – застрягне в іншому варіанті.

— Ми й так не туди, — махнув рукою один із хлопчаків. — Там тепер дорослі сваряться. Вони завжди лізуть у ті місця, де нас не пускають.

Ела відчула дивний стиск у грудях.

У всій цій ненормальності було щось… болюче нормальне. Діти, які грають між тріщинами реальності, дорослі, що сваряться за кордони, підлітки, які краще за будь-які інструкції знають, де сьогодні «краще не ставати».

— А ви, видно, теж із дорослих, які думають, що все ще щось вирішують, — сказала Лея, не обертаючись.

— Ми принаймні пробуємо, — відповів Рен.

— У вас є корабель, — просто сказала вона. — Це вже більше, ніж у всіх тут.

Вони вийшли на площу.

Колись тут, мабуть, був центр якоїсь нормальної міської активності: мозаїка під ногами, залишки фонтану, обірвані основи монументів. Тепер площу перетинали тонкі лінії маркування – кольорові смуги, що позначали зони з різним режимом поля. Десь вони сходилися в вузол, утворюючи локальну «якорюючу» точку.

Посеред площі стояла конструкція, що не належала жодній очевидній епосі.

На перший погляд – вежа. На другий – сплетіння металевих і світлових ниток, що тягнулися вгору, зникаючи в повітрі. Від неї в різні боки розходилися тонкі струмки світла – не видимого спектру, а того, що відчуваєш шкірою, коли проходиш повз.

— Це й є центр? — запитала Ела.

— Ось тут ми тримаємося, — сказала Лея. — І ось тут вона сидить.

— Архівістка? — уточнив Рен.

— А де ще їй бути? — кивнула дівчинка. — В самій середині того, що ще не розсипалося.

В цей момент у Ели в шоломі ледь чутно клацнув окремий канал.

— Фіксую потужне інформаційне поле, — сказав корабель. — Структурований потік даних, що тече через цю конструкцію. Метафорично кажучи – це вузол пам’яті. Конкретніше… — він замовк на секунду, — …навіть мені складно розгорнути це в зрозумілі координати.

— Вітаю, — тихо прошепотіла Ела. — Вперше чую, щоб ти зізнався в труднощах.

— Деколи це найточніший із можливих описів, — зробив корабель щось, схоже на зітхання.

Вони підійшли ближче.

Повітря тут було іншим. Тяжчим – не фізично, а… змістом. Ніби кожен рух, кожен подих трохи відгукувався у світлових нитках вежі. По них бігли хвилі – слабкі, як відбиття чийогось сміху чи плачу, що колись давно відбулися тут.

Ела відчула, як у неї на шкірі під скафандром побігли мурашки.

— Я знаю це відчуття, — прошепотіла вона. — Це схоже на Архів. На той, де я колись працювала з сирими даними катастрофи. Тільки… сильніше. Живіше.

Перед ними відкрився прохід.

Ні дверей, ні шлюзів. Просто в світловій структурі вежі розійшлися нитки, утворюючи прохід, крізь який можна було зайти всередину.

Лея повернулася до них.

— Далі я з вами не піду, — сказала вона.

— Чому? — здивувалася лікарка. — Ти ж сама привела нас сюди.

— Тому що далі – її простір, — коротко пояснила дівчинка. — А вона любить, коли в нього заходять самі. Без підказок. Інакше історія виходить… не така.

— Не така? — перепитала Ела.

— Не чесна, — знизала плечима Лея. — Ви ж хочете чесно, правда?

Ела глянула на Рена. Той ледь помітно кивнув.

— Дякуємо за провід, — сказав він.

— Ви ще мене побачите, — кинула через плече Лея, вже розвертаючись. — У нас тут невелике місто, чужі довго не лишаються невидимими.

Вона зникла серед переходів і кабелів, так само легко, як і з’явилася.

Перед входом Рен зупинився.

— Останній шанс сказати, що це погана ідея, — тихо сказав він.

— Якщо ми зараз розвернемося, — так само тихо відповіла Ела, — Проміжний Простір все одно не перестане існувати. Тріщина не закриється. А ті, хто тут живе, так і лишаться островом у чужій пам’яті.

— І ми, можливо, лишимося живими, — додала лікарка.

— Ми й так поки живі, — відказала Ела. — А от скільки ще буде таких, у кого буде шанс щось із цим зробити – я не знаю.

Рен всміхнувся так, що це ледь помітно відбилося на датчиках його шолома.

— Добре, — сказав він. — Входимо.

Вони ступили всередину.

Усередині вежа не мала стін.

Точніше, вони були, але не так, як у звичайних приміщеннях. Простір складався з шарів – прозорих, напівпрозорих, світних. У кожному шарі ніби плавали фрагменти сцен: обличчя, руки, уламки фраз, шматки пейзажів, блискавки вибухів, тихі вечори в кімнатах, яких більше не існує.

Ела відчула, як її власні спогади на мить відгукнулися цьому потоку. Архів колись робив із нею щось подібне: коли торкаєшся чужої історії, твоя починає резонувати.

В центрі, там, де всі нитки сходилися, сиділа жінка.

На перший погляд – звичайна. Ні особливо старою, ні надто молодою. Волосся зібране, обличчя втомлене, але не зламане. Очі… очі були занадто глибокими, щоб назвати їх просто людськими. В них не було світла надприродної мудрості – лише безліч відбитків того, що вона бачила й більше не могла забути.

— Вітаю, — сказала вона, не встаючи. Голос був низький, трохи хрипкий, але в ньому чулася звичка вимовляти чужі імена з повагою. — Нові нитки в моїй мережі. Капітан Рен. Ела Верес. Лікарка, яку я ще не знаю по імені, але яка вже поставила шість запитань про безпеку, не вимовляючи їх вголос.

Лікарка здригнулася.

— Ви… читаєте думки? — обережно спитала вона.

— Я читаю відбитки, — поправила її жінка. — Думки – це теж відбитки. Імена – Наіра. Колись я була просто історикинею. Потім – Архівісткою однієї цивілізації. Тепер… — вона розвела руками, — …досить дивною формою пам’яті для всіх, хто сюди падає.

Ела зробила крок уперед.

— Ви відчули, коли ми зайшли в Проміжний Простір? — спитала вона.

— Я відчула, коли ваші історії почали переплітатися з тутешніми, — відповіла Наіра. — Проміжний Простір не любить пустоти. Він заповнює її тим, що втрачене. Ви принесли із собою багато втрат.

— Ми принесли з собою ще й кілька запитань, — тихо сказав Рен. — І, можливо, шанс, що це все не розірве решту Всесвітів.

Наіра подивилася на нього уважніше.

— Усі так кажуть, коли вперше приходять сюди, — вимовила вона нарешті. — Але більшість із них приходили випадково. Ви – ні. Ви прийшли свідомо. Це вже інша історія.

Світлові нитки навколо них злегка затремтіли, наче Проміжний Простір прислухався.

— Гаразд, — сказала Наіра. — Сідайте. Розповідайте. І слухайте. Бо якщо ви хочете втрутитися в тріщини між всесвітами, вам доведеться спершу зрозуміти, з чого зроблені шви.

Ела присіла. Рен залишився стояти, але трохи розслабив плечі. Лікарка непомітно перевірила датчики – усі показували норму, хоча її серце билося швидше.

Десь угорі, за межами вежі, корабель продовжував утримувати поле.

Десь над містом Лея, сидячи на краю даху, дивилася на нього й думала: «Цікаво, чи повернуться вони назад такими самими, як прилетіли».

Проміжний Простір не відповідав.

Він просто трохи змінював шум – додаючи до нього нові голоси.