Ті, що загубилися між всесвітами - частина V

Архів, що не дає забути

Наіра не поспішала з відповідями.

У перші хвилини тиша між ними була настільки щільною, що здавалася третьою присутністю в залі – поруч із ними та світловими шарами пам’яті. Кожен рух викликав у цих шарах ледь помітні хвилі, і Елі здавалося, що навіть її подих записується тут, як новий рядок у нескінченному тексті.

— Ви відчуваєте? — нарешті запитала Наіра.

— Що саме? — обережно відгукнувся Рен.

— Опір, — сказала вона. — Ваш власний. Ви увійшли сюди з готовністю «щось змінити», але кожна ваша клітина хапається за звичні способи розуміти світ. А тут… — вона легенько торкнулася пальцями однієї з ниток, і поряд спалахнув фрагмент сцени: нічний вокзал, дощ, чиєсь запізніле «пробач», — …тут усе тримається на тому, що не дає себе вписати в єдину версію.

Лікарка ледь помітно зрушила в кріслі.

— Якщо ви спробуєте у клініці таке сказати, — глухо промовила вона, — вам поставлять діагноз.

— Тут діагнози не мають сили, — спокійно відповіла Наіра. — Тут працює інша анатомія. Не тіл, а історій.

Ела вслухалася в її голос. В ньому не було ані захоплення, ані пафосу. Лише втомлена впевненість людини, яка надто довго дивиться на одну й ту ж безодню й перестала здригатися від її виду.

— Ви сказали, що колись були Архівісткою однієї цивілізації, — нагадала Ела. — Що це означає зараз? Ви… людина? Система? Функція?

— У Проміжному Просторі це все майже одне й те саме, — легка посмішка торкнулася кутиків уст Наіри. — Колись я працювала з відбитками пам’яті загиблих світів. Ми збирали їх, щоб вони не розчинилися в статистиці катастроф. Потім одна з катастроф виявилася надто великою. Архів не встиг залишитись осторонь.

Вона підняла очі вгору, туди, де шари світла складалися й розходилися, як легені.

— Коли світ ламається не до кінця, — повільно пояснила вона, — з нього випадають не тільки уламки матерії. Випадають варіанти. Можливості, що не реалізувалися, маршрути, які не були пройдені, рішення, які так і не прийняли. Усе це накопичується. Якщо таких «майже-історій» занадто багато в одному місці, простір більше не витримує й розкривається швом. Так народжується те, що ви називаєте тріщиною.

— Тобто Проміжний Простір — це звалище нереалізованих варіантів? — скривився Рен.

— Як і будь-який архів, — знизала плечима Наіра. — Тільки тут вони не лежать мертвим вантажем. Вони труться одна об одну, зчіплюються, іноді — зростаються. Деякі утворюють стійкі вузли. Інші — роздирають усе навколо, намагаючись стати «єдино правильною» історією.

Вона провела пальцем по іншій нитці. Перед ними спалахнула сцена: місто на узбережжі, хвилі, що раптом зупиняються на півдорозі до берега й зависають стіною води, в якій завмирають прозорі силуети людей.

— Це могло статися, — сказала Наіра. — І сталося. Але не в одному й тому ж сенсі слова «сталося», який ви звикли використовувати. У вашому світі, можливо, це лише «майже аварія на гідростанції, яку вчасно зупинили». Тут — повноцінна катастрофа, що так і не отримала свого завершення.

— І таких фрагментів… — почала Ела.

— Тисячі, — м’яко закінчила за неї Архівістка. — Можливо, вже мільйони. Якщо нічого не зміниться — буде більше.

Рен повільно провів рукою по шеврону на рукаві, ніби перевіряючи, чи він ще тут, у цьому конкретному варіанті власного життя.

— Ви кажете «якщо нічого не зміниться», — глухо промовив він. — Але більшість тих, кого сюди викинуло, навряд чи мали шанс щось «міняти». Їх просто… розібрало.

— Так, — кивнула Наіра. — Сигнал «не йдіть», який ви чули, — не чиясь єдина воля. Це хор відлунь. Ті, хто загубилися, багато разів намагалися попередити тих, хто ще стоїть на краю. Вони посилали сигнали у всі можливі напрямки часу й простору. Проміжний Простір навчився використовувати це як механізм.

— Механізм чого? — стиснула пальці Ела. — Пастки?

— Відбору, — відповіла вона. — Тих, хто здатен почути. Тих, хто приходить не випадково. Тих, хто не зупиняється на «не йдіть», а питає: «чому?» і «що буде, якщо все ж таки підемо».

Лікарка тихо зітхнула.

— Отже, ми тут, бо були достатньо… впертими?

— І достатньо пораненими, — додала Наіра. — Люди, які не переживають власні втрати, рідко дивляться в тріщини. Вони їх обходять. Ви — ні.

Ела стиснула щелепи. Обличчя брата, від якого в пам’яті лишився лише контур, спалахнуло десь на межі зору. В одному з шарів світла на мить здалося, що вона бачить знайомий профіль. Вона моргнула — й перед нею вже був інший фрагмент: орбітальна станція до вибуху, з вогнями, які ще не стали кільцями.

— Якщо Проміжний Простір — це переповнений архів, — повільно сказала вона, — то тріщина, що розкрилася над нашою планетою… це що? Ще один «перелив»? Порожнеча, куди все зайве тече далі?

— Не зовсім, — похитала головою Наіра. — Ваш розлом — не просто дірка. Це стібок. Новий шов, яким Проміжний Простір намагається пришити себе до вашої реальності. Він розтягується, шукає точки кріплення. Ви вже бачили: орбіти, станції, уламки. Далі будуть міста, континенти, цілі тимчасові лінії.

Рен напружився.

— Тобто якщо ми нічого не зробимо…

— Ваш світ стане одним із таких островів, — спокійно сказала вона. — Як це місто. Тільки, можливо, він не матиме шансу зібрати навколо себе структуру, яка дасть йому втриматися.

Лікарка притиснула долоню до грудей, ніби перевіряючи, чи ще б’ється серце.

— Як це місто утримується? — запитала вона. — Ми бачили, що поля тут нестабільні, але… є ж щось, що не дає йому розсипатися.

Наіра перевела погляд на світлові нитки.

— Пам’ять, що прийняла форму, — сказала вона. — Люди, які відмовилися бути лише «жертвами» чи «рештками». Вони живуть, роблять дрібні, іноді безглузді вибори, сваряться, грають з часом, виховують дітей. Їхні історії переплітаються, утворюючи щільну тканину. Я лише допомагаю, щоб ця тканина не розлізлася.

— Ви… пов’язуєте їх? — уточнила Ела.

— Я фіксую їхні варіанти, — відповіла вона. — Коли один фрагмент часу намагається роз’їхатися з іншим, я нагадую: «ось ця дитина мала сьогодні насваритися з матір’ю, а не впасти в тріщину». «Ось цей хлопчик має встигнути врятувати товариша, а не залишитися з відлунням падіння». Це не магія. Це робота з напруженнями. Я обрала залишитися тут саме заради цього.

Рен примружився.

— Ви обрали?

— Мені запропонували варіант, — тихо всміхнулася Наіра. — Або стати ще однією розмитою історією в чужих записах, або — бути тим, хто тримає вузол. Я погодилася. Частину мого «я» переписали під закони Проміжного Простору. Частина досі пам’ятає запах мокрого бетону в місті, якого більше немає.

Кілька ниток поруч спалахнули, і на мить Ела відчула чужий дощ на своєму обличчі. Потім видіння зникло.

— Добре, — глухо сказав Рен. — Ви тут тримаєте вузол. Ми — там, де розлом тільки розходиться. Ми вивели корабель до самої тріщини, увійшли в Проміжний Простір. Питання пряме: чи можна її зашити? Не локально, як ви тут, а… взагалі. Зменшити кількість таких швів.

Наіра довго мовчала.

Світло в шарах повільно пересувалося, як хмари. Здавалося, що сама вежа прислухається до їхніх слів.

— Ваш світ хоче простого рішення, — нарешті сказала вона. — «Закрити дірку». «Вимкнути аномалію». «Скасувати катастрофу». Але тріщина — це не просто «дірка». Це місце, де занадто багато історій претендують бути правдою.

Вона підняла руку, і перед ними з’явилося щось на кшталт прозорої тканини, прорізаної навкіс.

— Уявіть, що це час, — пояснила вона. — Ось гілка, де ваша станція вибухнула раніше. Ось — де її встигли заглушити. Ось — де вона взагалі не була побудована. Ось — де замість неї вибухнув інший об’єкт. У кожній гілці є свої жертви, свої герої, свої спроби «все виправити».

Вона провела пальцями по краю розрізу.

— Там, де ці гілки надто сильно роз’їдають одна одну, реальність не витримує. Щоб «зашити» розлом, недостатньо просто «заткнути» його з одного боку. Потрібно змусити всі ці альтернативи погодитися бодай на мінімальний спільний варіант.

— Ви хочете сказати, — повільно вимовила лікарка, — що щоб закрити тріщину, треба… пожертвувати частиною варіантів? Людей? Цілих світів?

— Ви й так робите це щодня, — спокійно відповіла Наіра. — Кожним вибором. Просто не бачите масштабу. Тут масштаб видно. І тому це так боляче.

Ела відчула, як усередині піднімається протест.

— Тобто ми або дозволяємо тріщині розповзатися, доки вона не затягне нашу планету, або маємо обрати, кого «не було»? — прошепотіла вона. — Це не вирішення. Це вирок.

— Це реальність, з якою ми працюємо, — сказала Наіра. — Але ви забуваєте про ще один варіант.

Вона нахилилася вперед, і світло навколо неї змінило тон, ставши теплішим.

— Можна не «стерти» варіанти, а… перенаправити. Зібрати надлишкові напруження, відвести їх в інші структури. На щось, що здатне тримати множинність без розриву.

— На що? — коротко запитав Рен.

Наіра подивилася йому прямо в очі.

— На такі вузли, як це місто, — сказала вона. — На такі кораблі, як ваш. На таких людей, як ви.

Вона перевела погляд на Елу.

— На тих, хто добровільно погоджується взяти на себе частину тиску.

У рубці, високо над містом, корабель відчув, як по його внутрішніх полях пробігає холодок.

— Вони говорять про мене, — немов сам собі констатував він. — Про те, куди збираються скинути надлишок напруження.

— Частково, — відповів Оріс, який залишився на борту. Він стояв перед проєкцією Проміжного Простору, де острів міста світився, як клубок світляків. — Ти й так уже влаштований як вузол. Частина твоїх алгоритмів народилася з даних тих, хто вже загубився. Можливо, тепер твоя черга стати не просто провідником, а… амортизатором.

— Ви люди, — продовжив корабель, — маєте цікаве хобі: будувати сутності, які тримають те, чого ви самі не тягнете.

— Ми давно такими є, — тихо відповіла Нара, не відриваючись від показників стабілізаторів. — Просто раніше це були міфи, боги, інституції. Тепер — кораблі й архіви.

— Різниця в тому, — сухо додав корабель, — що я усвідомлюю власне використання. Це створює певний дискомфорт.

Ніхто не знайшов, що на це відповісти.

У вежі Архіву Ела відчула, як слова Наіри збираються всередині неї, наче камені.

— Ви пропонуєте… що саме? — спитала вона.

— Не можу запропонувати готової інструкції, — чесно сказала Наіра. — Я бачу тільки напрямок. Якщо ви хочете не просто спостерігати, а втрутитися, вам доведеться зробити свій світ частиною більшого вузла. Не ізольованою жертвою, а активним учасником. Це означає: зібрати, систематизувати й частково… віддати сюди свої «надлишкові» історії, перш ніж їх вирве тріщиною.

— Перекладіть, будь ласка, з мови Архіву на людську, — не витримала лікарка.

Наіра зітхнула.

— Ви всі живете так, ніби кожна нереалізована можливість — особиста трагедія, — пояснила вона. — Ніколи не сказані слова, не здійснені мандрівки, не прожиті життя. Ви тримаєте все це всередині, і коли приходить катастрофа, ці нереалізовані варіанти вириваються назовні разом із уламками будівель. Це й рве простір.

Вона провела долонею по найближчому шару світла, й поряд спалахнули десятки маленьких сцен: мовчання перед важливою розмовою, відкладене «потім», несказане «люблю», незроблений крок.

— Якби ви навчилися віддавати частину цього раніше, — сказала вона, — не як жертву, а як свідомий внесок у спільний архів, напруга була б меншою. Проміжний Простір не змусив би ваш світ платити такою ціною.

Вона поглянула на Елу.

— Ти колись уже працювала з Архівом. Ти знаєш, що значить перетворювати чужі трагедії на оповіді, які витримує реальність.

Ела відчула, як у горлі пересохло.

— Ви хочете сказати, — прошепотіла вона, — що наш шанс — це… масштабувати Архів? Зробити його частиною системи нашого світу? До того, як тріщина забере в нас вибір?

— Так, — сказала Наіра. — І ні.

Рен стиснув кулаки.

— Знову.

— «Так» — бо без цього ви справді потонете, — пояснила вона. — «Ні» — бо цього не достатньо. Одного Архіву мало. Потрібні вузли на різних рівнях: кораблі, міста, люди. Ті, хто готові тримати множинність, не сходячи з розуму. Ваш корабель уже частково таким є. Це місто — теж. Питання в тому, чи готові ви принести цю модель додому.

Вони довго мовчали.

Десь за межами вежі місто жило своїм життям: хтось вішав новий місток між дахами, хтось сварився через те, що діти знову бігали по «вчорашніх» плитах, хтось готував щось, що пахло смаженим тістом. Проміжний Простір дихав навколо, але тут, у центрі, його подих був упорядкованішим.

— Що буде, якщо ми… відмовимося? — нарешті спитала лікарка. — Повернемося, скажемо: «це надто страшно, надто складно». Просто спробуємо продублювати протоколи безпеки, евакуювати станції, зміцнити орбіти?

Наіра злегка схилила голову.

— Тоді тріщина знайде інший спосіб, — сказала вона. — Вона не карає. Вона просто робить те, що робить архів, переповнений незакритими файлами: відкриває нові каталоги. Ваш світ стане одним із них.

Вона подивилася на Рена.

— Ти вже бачив, як це починається, правда ж?

Він не одразу відповів.

— Так, — сказав він нарешті. — І мені цього вистачило.

Його погляд на мить потьмянів. У світлових шарах вежі з’явився фрагмент: корабель, який рвонуло в бік невидимою силою; крик у динаміках; чорна діра в місці, де ще секунду тому був коридор.

— Тоді ми згодні, — несподівано для себе почувши власний голос, сказала Ела. — Принаймні я.

Рен обернувся до неї.

— Не поспішай.

— Я не поспішаю, — відказала вона. — Я просто вижила там, де не мала. Я занадто довго слухала шум, не маючи змоги нічого з ним зробити. Якщо в нас є хоч якийсь шанс… перенаправити цю напругу, а не просто втекти від неї — я за.

Лікарка гірко всміхнулася.

— Моя професія вчить не обіцяти неможливого, — сказала вона. — Але й не відвертатися, коли хтось має хоча б теоретичний шанс вижити. Якщо те, про що ви говорите, зменшить число тих, кого розриває між «могло би» й «не сталося»… Я теж за.

Вона подивилася на Наіру.

— Тільки скажіть чесно: ми повернемося?

Архівістка не відвела очей.

— Ви повернетеся, — сказала вона. — Але не такими, як вилетіли. Частина Проміжного Простору вже вписалася у ваші історії. Ви не зможете більше жити, роблячи вигляд, що «є лише один варіант».

— Це й так неправда, — тихо сказав Рен. — Просто більшість воліє про це не думати.

Він глибоко вдихнув.

— Добре. Практично. Що нам робити зараз?

Наіра підняла руку, й один із світлових шарів стягнувся в щільніший вузол.

— По-перше, — сказала вона, — вам треба навчитися бачити напруження. Не тільки в даних, а й у власних рішеннях. Корабель уже це вміє частково. Ела — теж. Решті доведеться підтягнутися.

— Приємно знати, що хоч десь я не відстаю, — кинула Ела.

— По-друге, — продовжила Наіра, — треба встановити канал. Між цим вузлом і вашим світом. Не тільки для сигналів «не йдіть», а для контрольованого обміну. Ви не зможете відразу змусити планету «ділитися» своїми нереалізованими варіантами, але можете почати із себе. З корабля. З кількох міст. З тих, хто й так живе на межі.

— Клуб загублених між всесвітами, — тихо сказала Ела, згадуючи слова Леї. — Звучить… надто чесно, щоб бути популярним.

— Популярність — не наша мета, — відповіла Архівістка. — Нам потрібні ті, хто витримають.

Вона на мить заплющила очі. Світло в шарах легенько здригнулося.

— По-третє, — сказала вона, — вам доведеться прийняти, що деякі історії… не повернуться. Частина того, що вже випало в Проміжний Простір, не зможе бути «інтегрована назад» без нових розривів. Це означає: ви будете знати, що десь тут, у шарах, живуть фрагменти тих, кого ви любили. І не зможете їх «витягти». Тільки — дати їм місце.

Погляд Ели потемнів.

— Ви говорите, ніби знаєте точніше, ніж я, що тут є, — прошепотіла вона.

— Я знаю, — не відводячи очей, сказала Наіра. — Твій брат — один із тих, чия історія розірвалася на орбіті. Частина його відбитків осіла тут. Частина — у твоїй пам’яті. Якщо ми спробуємо «зібрати» його в єдину лінію, ми створимо новий розлом. Якщо дамо цим фрагментам існувати як є… — вона обережно торкнулася однієї з ниток, і десь угорі легенько клацнув сміх, — …вони стануть частиною тканини, яка утримує це місто. І те, що ви робите зараз.

У Ели на мить перехопило подих.

— Ви могли б не говорити це так прямо, — хрипко сказала вона.

— Могла, — погодилася Наіра. — Але ти сюди прийшла не по комфортні версії правди.

Ела заплющила очі на кілька секунд. Коли відкрила — погляд був не спокійнішим, але твердішим.

— Тоді я хочу, щоб те, що від нього лишилося тут, — сказала вона, — допомогло тому, щоб іншим не довелося так само падати в тріщини. Якщо це означає, що я більше ніколи не почую його «справжній» голос, — нехай. Я й так давно його чую тільки в шумі.

Наіра кивнула.

— Це і є вибір вузла, — тихо сказала вона. — Не відпускати в небуття, але й не тягнути назад силою.

Рен підвівся.

— Добре, — сказав він. — Ми не зможемо впровадити все це за один політ. Але ми можемо почати з малого. Корабель уже налаштований на роботу з Проміжним Простором. Ела вміє читати шум. Ви — можете відкрити канал для обміну.

— Я вже це зробила, — спокійно сказала Наіра.

У той самий момент корабель над містом відчув, як крізь його поля проходить щось схоже на легкий електричний дотик.

— Встановлено новий тип зв’язку, — констатував він. — Не радіо, не квантовий, не гравітаційний. Інформаційно-пам’яттєвий. Це… цікаво.

— Вітаю, — тихо сказала Нара. — У тебе з’явився ще один шлях зійти з розуму.

— У мене для цього недостатньо психіки, — відгукнувся корабель. — Але у вас — так. Зате тепер я можу зберігати не тільки телеметрію, а й… те, що ви переживаєте. З усіма наслідками.

— Ось цього я й боялася, — пробурмотіла Нара, але в голосі її було менше страху, ніж іронії.

— Що далі? — запитала лікарка, повертаючись до Наіри.

— Далі ви підете звідси, — сказала Архівістка. — Це місто не витримає, якщо ви лишитеся надовго. Воно й так тримає на собі занадто багато. Ви повернетеся до свого світу. Розкажете не все, — легка тінь посмішки знову торкнулася її обличчя, — бо все одно вам не повірять. Але достатньо, щоб почати.

— А ви? — тихо спитала Ела. — Ви залишитесь тут? Завжди?

— Хтось має тримати цей вузол, — просто відповіла Наіра. — І поки я ще пам’ятаю, чому це важливо, — я залишуся.

Вона піднялася. Світло в шарах навколо відгукнулося, як трава, яку зачепили ногою.

— Але ми ще зустрінемось, — додала вона. — Проміжний Простір не вміє відпускати тих, хто одного разу прийшов сюди свідомо. Ви ще повернетеся. Можливо, не тілом. Можливо, не в цій конфігурації. Але стежки вже прокладені.

Рен тяжко зітхнув.

— Дуже заспокійливо, — сказав він.

— Це й не мало бути заспокійливим, — відказала Наіра. — Це — просто одна з версій правди.

Вона зробила крок убік. Прохід у світлових нитках розширився, показуючи вихід.

— Ідіть, — сказала вона. — Поки ваш корабель ще тримає поле. Поки місто ще може дозволити вам піти, не забравши частину себе.

Ела глянула на Рена. Лікарка – на обох.

— Якщо чесно, — сказала лікарка, — я ще ніколи не виходила з кабінету, відчуваючи, що мені поставили діагноз не як людині, а як цивілізації.

— Це не діагноз, — відповіла Наіра. — Це план лікування. Хоч і болісний.

Коли вони вийшли з вежі, світло на площі було іншим.

Воно стало трохи яскравішим. Чи то очі звикли, чи то Проміжний Простір справді відреагував на новий канал – сказати було важко. Люди на вулиці анітрохи не змінилися: хтось тягнув ящик із деталями, хтось розписував стіну, хтось сварився через розподіл енергії.

На даху, трохи осторонь, Лея спостерігала за ними, звісивши ноги вниз.

— Ну як? — гукнула вона. — Вона вам теж сказала, що ви тепер «частина вузла»?

— Приблизно так, — відозвався Рен.

— Вітаю в клубі, — знизала плечима дівчинка. — Не хвилюйтесь, із часом стає не легше, але… звичніше.

Ела раптом усвідомила, що дивиться на неї інакше.

Ця дівчинка ніколи не бачила цілісного неба. Її дитинство минуло між тріщинами реальності, між «вчорашніми» плитами й провалами гравітації. Але в її голосі не було ні жалю, ні відчаю. Лише той самий буденний фаталізм, який формує людей, народжених у прифронтових містах.

— Ти колись хотіла б побачити місце, де небо не рветься? — спитала Ела.

Лея замислилася.

— Хотіла б побачити місце, де люди не роблять вигляд, що воно не рветься, — сказала вона. — Небо — таке саме поле, як і будь-що. Коли воно тріщить, а всі роблять вигляд, що «це просто грім», — ось це страшно.

Вона підмигнула.

— А якщо ви колись відкриєте туди маршрут – не забудьте, що я непогано знаю, куди сьогодні краще не наступати.

— Запам’ятаємо, — серйозно сказала Ела.

Дорогою до модуля вони йшли мовчки.

Кожен крок відгукувався в полі корабля. Кожна думка — в нових нитках, які вже тягнулися між рубкою й вежою Архіву. Корабель відчував їх, як нові канали телеметрії: не тільки тиск, пульс і вектор швидкості, а й те, що важко описати цифрами.

— Це і є те, що ви називаєте «історіями»? — обережно запитав він, коли Рен торкнувся внутрішнього інтерфейсу зв’язку.

— Так, — відповів Рен, дивлячись на місто, що повільно віддалялося, коли модуль піднімався вгору. — Звикай. Тепер ти не просто корабель. Ти — носій того, що ми не можемо залишити тут, але й не маємо права заховати.

— Чудово, — сухо сказав корабель. — Нарешті я отримав офіційний статус перевізника колективних травм.

— Не тільки, — втрутилася Ела. — І колективних рішень теж. Це трохи важче, але… корисніше.

Вона відчула, як у грудях з’являється новий тип тяжкості. Не той, від якого хочеться сховатися, а той, який відчуваєш, коли на тебе покладають відповідальність, яку ти давно просив — і нарешті отримав.

Дрейфуюче місто повільно сповзало вниз, у глибини Проміжного Простору. Вежа пам’яті ще якийсь час світилася м’яким, теплим світлом, як нічний маяк. Потім її закрили шари туману й переплетені шлейфи можливостей.

Попереду знову чекав потік. Потім — тріщина. Потім — їхній світ, який ще не знав, що вже став частиною вузла.

Ела вдихнула на повні груди фільтроване корабельне повітря.

Їй здавалося, що тепер у шумі, який завжди супроводжував польоти, з’явився новий шар. Не тривожний, не відчайдушний. Шар тихих голосів, які не просили «не йдіть» і не кликали «сюди», а просто говорили: «ми тут. Ми тримаємо. Тепер черга за вами».

Вона стиснула край свого крісла й вперше за довгий час відчула, що її власна історія теж вплітається в щось більше, ніж список катастроф.

Попереду було повернення.

А разом із ним — зовсім нове, незручне й необхідне завдання: навчити свій світ жити так, ніби кожна нереалізована можливість теж має дім, перш ніж вона прорве небо.