Ті, що загубилися між всесвітами - частина VI

Зворотний шов

Повернення почалося не з розвороту й не з команди капітана.

Повернення почалося з того, що шум змінив напрямок.

Ела відчула це першою. Ще до того, як десантний модуль стикувався з кораблем, ще до того, як система офіційно оголосила: «Група повернулася на борт». У вухах ніби перестав дути вітер назустріч. Ті самі шари шепоту, до яких вона вже трохи звикла, повернули в протилежний бік.

Не «тягнули» – вели.

— Він хоче, щоб ми йшли, — прошепотіла вона, коли шлюз за ними зімкнувся.

— Хто «він»? — підняла брову лікарка.

— Потік, — сказала Ела. — Проміжний Простір. Тріщина. Як завгодно. Він нарешті вирішив, куди нас штовхати.

— Вперше чую, щоб хтось радів, коли його штовхають, — пробурмотіла лікарка, але в очах у неї теж була полегшена напруга.

Вона тільки зараз представилася:
— До речі, якщо вже нам доведеться разом переживати колективну травму цивілізації: мене звати Мара.

Ім’я лягло на внутрішню мапу корабля, як новий ярлик.

— Зафіксовано, — сказав він у загальний канал. — Лікарка Мара. Останній елемент базових сигнатур екіпажу заповнено. Тепер у мене є повний набір, який можна втратити.

— Дуже підбадьорливо, — сухо кинула вона. — Підкинь ще трохи мотивації.

— Є й позитив, — додав корабель. — У мене також з’явився повний набір тих, хто вже погодився тягнути за собою частину напруження.

— І кого в цій компанії найбільше шкода — ще відкрите питання, — втрутився Рен.

Він щойно зняв шолом. Обличчя було втомленим, але не зламаним. Єдиною ознакою того, що щось змінилося, був погляд: глибший, ніж перед спуском у дрейфуюче місто. Люди, які один раз побачили, як виглядає чужа пам’ять, рідко дивляться так само.

— На місто навантаження не збільшу, — коротко сказав він. — Ми забрали з нього більше, ніж мали право. Тепер наша черга.

— Дякуємо, капітане, за щедру роздачу тягарів, — не втрималась Мара.

— Я капітан, — відказав він. — Якщо я не роздаю тягарі, я просто перший пасажир.

У рубці панував той самий м’який напівморок. Але відчуття було іншим. Хоча всі системи працювали в штатному режимі, корабель став… наповненішим.

— Опишеш? — попросила Ела, влаштовуючись на своєму місці.

— Це як раніше чути тільки телеметрію, — відповів корабель, — а тепер — ще й те, що ви про неї думаєте. Я відчуваю ваші рішення не як набір команд, а як напруження перед ними й полегшення або страх після.

Невелика пауза.

— Відверто кажучи, я не певен, що так чесніше.

— Це ближче до того, як ми живемо, — знизала плечима Ела. — Раніше нам теж здавалося, що світ — це просто «дані». Виявилося — сюрприз.

— Дякую, я вже мав щастя, — відгукнувся корабель. — Архів із міста інтегрував у мої моделі кілька фрагментів. Тепер я знаю, як насправді пахне мокрий бетон.

— Вітаю, — сказала Мара. — Ти на півкроку ближче до неврозу.

— І на крок ближче до того, щоб втримати вас, коли потік знову змінить напрямок, — спокійно відповів корабель. — Пропоную перейти до питання «як саме».

Траєкторія «назад» виявилася не симетричною «туди».

Оріс вивів на основний екран карту потоку. Це вже давно не була звична тривимірна сітка. Каракулі можливостей, шлейфи траєкторій, шари пам’яті — все це накладалося одне на одного, утворюючи щось, схоже на клубок ниток, які хтось розмотував і змотував одночасно.

— Ось ми, — сказав він, позначивши м’яке світне ядро корабля. — Ось вузол міста. Ось — вежа Архіву.

Символи дійсно тепер світилися трохи інакше, ніж раніше. Корабель і місто були пов’язані тонкою лінією. Не фізичною — інформаційною.

— А ось тут, — Оріс збільшив один із секторів, — наш попередній маршрут входу. Він уже не існує в тому вигляді, в якому ми ним пройшли.

— Прекрасно, — сказала Нара. — Тобто, грубо кажучи, назад тією ж стежкою не повернешся. Бо стежка розсипалася.

— Не розсипалася, — поправив корабель. — Вона… перезаписалася. Потік використав наш прохід як варіант. Тепер він живе власним життям.

— Наче слід у високій траві, — тихо додала Ела. — Ми пройшли — трава схилилася. Потім піднялася. Але вже не в тому порядку.

— Поетичні метафори в умовах багатовимірної нестабільності — мій новий улюблений жанр, — зітхнула Мара.

— Практично, — перебив Рен, — що це означає для нас?

Оріс видихнув.

— Що нам доведеться йти іншим шляхом, — сказав він. — Або, точніше, дозволити потоку провести нас по новому. Але — із якорями.

Він позначив ще кілька точок.

— Ось тут, — показав він, — концентрація напруження, яке розтягує тріщину в бік вашої планети. Якщо ми просто дамо потокові нести нас, він викине нас ближче до ядра розлому, ніж нам би хотілося. Якщо ж ми зможемо… відвести частину цього напруження в вузол міста й через нього — в Архів, — він глянув на Елу й Нару, — ймовірно, з’явиться відносно безпечний коридор до того краю, де ви входили.

— На словах звучить майже як стабілізуюча терапія, — задумливо сказала Мара. — Перенаправити зайву напругу в зовнішній ресурс.

— У вас є термін навіть для цього, — відгукнувся корабель. — Я вражений.

— Не вражайся, — відмахнулася Мара. — Люди так роблять одне з одним тисячі років. Тепер просто масштаб інший.

Перший «якір» знайшовся сам.

Коли корабель повільно розвернув поля, щоб увійти в потік, Проміжний Простір відповів хвилею. Ела бачила її на своїх спектрах: різкий сплеск, потім — затягнутий відгул. Але найгірше було не це.

Разом із хвилею прийшли образи.

Не чіткі, як запис відео, — а фрагментарні, рвані. Коридор, у якому миготять аварійні вогні. Чиєсь «ми не встигнемо» на половині слова. Відчуття, що підлога й стеля помінялися місцями. Короткий, майже непомітний сором за щось дріб’язкове, що раптом стало останньою думкою перед тим, як усе обірвалося.

— Ще один уламок, — хрипко сказала Ела. — Судно. Або станція.

— Підтверджую, — відгукнувся корабель. — Фіксую матеріальну структуру поблизу. Сильна кореляція зі слідами катастрофи в масиві Проміжного Простору.

Він вивів зображення на купол.

Попереду, в мерехтливій піні шлейфів, повільно обертався корпус. На половину роздертий, але ще не розсипаний. Назва була стерта, проте контури нагадували щось знайоме: не їхній флот, але близький за епохою й принципами.

— Чудово, — прошепотіла Нара. — Ще одна «майже-історія».

— Вона не просто «майже», — поправила її Ела, придивляючись до шуму. — Вона прив’язана до нашої тріщини. Частина напруження йде через неї.

— Як це? — нахмурився Рен.

— Їхній розлом резонує з нашим, — пояснив корабель. — Ситуація схожа: експериментальний двигун, нестабільне поле, спроба пройти через межу. Вони не мали архіву, не мали міста, не мали каналів. Їх розірвало й розмазало, але варіанти їхньої загибелі досі тиснуть на наш шов.

— Отже, — повільно сказала Мара, — ми можемо або залишити все як є… і дозволити цій «майже-історії» далі тягнути тріщину, або…

— Або забрати її на себе, — закінчила за неї Ела.

У рубці стало тихо.

— Поясни, — попросив Рен.

— Наіра казала, — Ела ковтнула, — що вузли можуть приймати надлишкові варіанти. Не стирати їх, а вплітати. У місто, в Архів, у корабель, у… нас. Якщо ми відкриємо канал і дозволимо цій катастрофі «дописати» свою історію не в тріщину, а в вузол, напруження зменшиться.

Вона подивилася на купол.

— Ми не врятуємо їхні тіла. Там уже нічого немає. Але можемо забрати собі їхній «не кінець».

— Іншими словами, — підсумував корабель, — ви добровільно готові стати носіями ще однієї колективної травми, щоб ваш світ не розірвало.

— У моїй спеціалізації це називається «супервізією», — тихо сказала Мара. — Тільки масштаби трохи… інші.

Зв’язок із містом спрацював раніше, ніж вони встигли попросити.

— Ви знайшли перший вузол, — голос Наіри пролунала не в динаміках, а десь між ними. Як відлуння, що збіглося з думкою. — Я чекала, коли потік висуне його на ваш шлях.

— Це ваша робота? — сухо спитав Рен. — Ви вирішили кинути нам під борт чужу катастрофу, щоб подивитися, як ми впораємося?

— Це робота Проміжного Простору, — відповіла вона. — Я лише бачу, як він підкидає варіанти. І можу сказати: це — легкий. Невеликий обсяг. Невелика група. Відносно простий вузол. Якщо ви зламаєтеся на цьому — до вашої планети можна вже не повертатися.

— Ви вмієте підбадьорити, — пробурмотіла Мара.

— Я вмію не брехати, — відрізала Наіра.

— Судно, — сказав Рен. — Якщо ми спробуємо… що буде з тобою?

— Залежно від того, наскільки ви мене перевантажите, — чесно відповів корабель. — Грубо кажучи, я можу:

а) зберегти новий масив як додатковий шар моделей — ви будете чути в шумі ще кілька голосів;

б) інтегрувати частину структур у системи керування — тоді мої рішення стануть «важчими», але й чутливішими до напруження;

в) зламатися.

— Варіант «г» — «нічого не робити» — теж існує, — нагадав Оріс.

— Так, — сказав корабель. — Але тоді цей уламок продовжить тягнути тріщину до вашого світу. Вірогідність локальної стабілізації при поверненні впаде ще на кілька відсотків.

— Скільки саме — «кілька»? — спитала Мара.

— Десять–дванадцять, — після паузи сказав корабель. — Для вас це може звучати як «плюс-мінус», для мене — як маржа між «полетіли додому» й «залишилися в архіві назавжди».

Рен провів долонею по обличчю.

Йому згадалася Наірина фраза: «Це не діагноз. Це план лікування». Він завжди ненавидів ті моменти, коли «лікування» виявлялося болючішим за саму хворобу. Але цього разу ставки були вищі.

— Добре, — сказав він. — Робимо. Але поетапно. Ела, ти — перша лінія. Чуєш шум — розрізняєш, що йде із судна, а що — від потоку. Корабель — тримаєш поле. Мара — спостерігаєш за нами. Якщо хтось починає «плисти» — рубай канал.

— Ти розумієш, що «рубанути канал» тут означає ще один розлом? — тихо спитала Мара.

— Розумію, — відповів він. — Але ти хоч одна з нас маєш право сказати «стоп».

Вона ледь помітно кивнула.

— Гаразд, — сказала. — Вперше в житті отримую повноваження перервати катастрофу на рівні Всесвіту. Постараюся не зламати вам Всесвіт випадково.

Почали з простого.

Корабель розгорнув локальне поле, обережно накриваючи уламок, як сіткою. Не силоміць — радше як запрошення. Інформаційні нитки потягнулися до корпусу. Ела відчула це майже фізично: у спектрі з’явився новий, рівний ритм. Не панічний, не хаотичний — той момент, коли система ще працює, але вже знає, що щось пішло не так.

— Вони ще не розуміли, що гинуть, — тихо сказала вона. — Це початок аварії.

— Приймаю перший шар, — повідомив корабель. — Телеметрія, показники поля, фрагменти команд. Інтегрую в моделі Проміжного Простору. Напруження на нашому маршруті… — він зробив паузу, — …вже зменшилося на два відсотки.

— Продовжуємо, — сказав Рен.

Другий шар був важчим.

Там уже були крики. Обривки фраз. Чиєсь «ми ще встигнемо» і «якщо що — скажеш їм, що я…», так і не закінчене. Чужі обличчя миготіли на внутрішніх екранах, як відблиски. Не обов’язково реальні — радше те, що лишилося від їхніх останніх думок.

Ела відчула, як її власна пам’ять відгукується. Орбітальна станція, запах металу перед перегрівом, братів сміх у коридорі…

Корабель ледь підсилив внутрішнє поле навколо її крісла.

— Тримайся, — неголосно сказав він. — Не плутай їхнє з своїм. Я вже розгорнув потрібні фільтри.

— Легко сказати, — хрипко відповіла вона. — Вони звучать майже так само.

— «Майже» тут — різниця між історіями, — втрутилася Наіра. Її голос став ближчим, ніби вежа пам’яті стояла прямо під корпусом. — Ти знаєш, що шукаєш свого брата. Не шукай його в кожному уламку. Він уже отримав своє місце. Ці — ні.

Ела зціпила зуби.

— Гаразд, — сказала. — Лише вони.

Вона глибше пірнула в шум.

Третій шар був майже нестерпним.

Там не було більше криків. Лише тиша після. Ті самі кілька секунд, коли вже нема болю, але ще є усвідомлення: «ось це — кінець». І поруч — десятки варіантів, у яких цього «кінця» не було. Час, який намагався роз’їхатися в різні боки, але вперся в стіну.

Ела відчула, як щось у грудях стискається до болю. Мара різко глянула на її показники.

— Пульс — за межами, — кинула. — Судно, тримай її.

— Тримаю, — сказав корабель. — Частину потоку перенаправляю в власні модулі.

— Тільки не перестарайся, — додала Мара. — Нам не потрібен корабель, який раптом усвідомить весь біль Всесвіту й вирішить заощадити собі страждань.

— Я не маю інстинкту самозбереження в людському розумінні, — відповів корабель. — Але я маю цільову функцію: повернути вас додому. Вона досі домінує.

— Приємно знати, що нас тримає не любов, а специфіка прошивки, — пробурмотіла вона.

— Не недооцінюй силу специфікації, — сухо відказав корабель.

Коли останній імпульс пройшов крізь поле, уламок раптово став… легшим.

Не фізично — маса залишилася тією ж. Але шлейфи, які тягнулися від нього в потік, потоншали. Замість десятків розірваних варіантів лишився один, чіткий: корабель, який загинув у Проміжному Просторі. Не врятований, не повернений — але й не розмазаний по тріщині.

— Напруження знизилося на одинадцять відсотків, — констатував корабель. — Локальна стабільність маршруту зросла. Ймовірність безпечного виходу до вашої системи в межах попередньо допустимих параметрів.

— У перекладі з мови машин це означає: ми щойно зробили правильно, — сказала Мара. — І заодно додали собі ще один привид у колективну пам’ять.

— Він уже тут, — тихо сказала Ела.

Вона не мала на увазі Проміжний Простір. Вона відчувала, як десь у глибині корабля, у тих модулях, які тепер сполучали їх з Архівом, сидить новий вузол. Маленький. Гарячий. Ще болючий. Але вже вплетений.

— Твоїх пасажирів стає більше, — звернулася вона до корабля.

— Так, — відповів він. — Але тепер я розумію, що означає слово «нести» у вашому сенсі. І чому ви від нього не відмовляєтеся, навіть коли воно рве плечі.

Далі було легше — і важче одночасно.

Легше — бо потік справді став спокійнішим. Лінії навколо знову нагадували не хаотичний вир, а течію з виринами й омутами. Корабель міг планувати, а не лише реагувати. Оріс знову почав будувати карти, які хоч якось піддавалися логіці.

Важче — бо тепер вони знали ціну кожної такої стабілізації.

Попереду маячіло ще кілька слабких вузлів. Не таких сильних, як перший уламок, але достатньо значущих, щоб потік запропонував їх як «добровільні пожертви». Корабель обережно торкався кожного. Десь вистачало кількох фрагментів, десь — лише маленьких відбитків: розбитий супутник, недобудована станція, чийсь амбіційний проект, що так і не реалізувався.

— Це не тільки катастрофи, — раптом сказала Ела. — Дивіться.

Вона вивела на екран один із нових сигналів.

Там не було аварії. Лише… місто. Зовсім не схоже на дрейфуючий острів. Земне. Зі звичайним небом, звичайними вулицями, звичайним дощем. В одному з вікон хтось сидів над проєктом, який ніколи не запустять. У іншому — дитина, яка так і не поїде в подорож, про яку мріяла. У третьому — людина, котра кілька разів набирає номер, але так і не дзвонить.

— Нереалізовані можливості, — тихо сказала Мара. — Те, про що говорила Наіра.

— Вони теж тиснуть, — додала Ела. — Менше, ніж катастрофи. Але коли їх мільйони…

— Проміжний Простір шукає, куди їх подіти, — завершив корабель. — Тепер у нього є ми.

— Вітаю, — сказала Мара. — Офіційно: ми стали психотерапевтом для Всесвіту.

— Не для Всесвіту, — поправила її Ела. — Для маленького шматка навколо нашої тріщини. І це вже забагато.

Вони перенаправили й цей слабкий потік у вузол. Не все — частину. Достатньо, щоб напруження трохи зменшилося. Ела відчула дивний побічний ефект: раптом стало легше думати про власні «не сказали», «не зробили». Ніби десь поруч хтось сказав: «я це запишу. Можеш іти далі».

Коли перед ними нарешті вималювалася знайома конфігурація — край тріщини, через який вони входили, — у рубці знову запанувала тиша.

— Це він? — спитав Рен.

— Топологія збігається, — сказав Оріс. — Шари пам’яті трохи змінені, але… так. Це той самий. Край вашого простору.

— Напруження? — Мара глянула на показники.

— Нижче, ніж було при вході, — відповів корабель. — Не стабільно, але терпимо. Я можу провести нас через шов, не розірвавши корпус.

— Мене більше цікавить, чи не розірве це час, — тихо сказав Рен.

— Тут я не можу гарантувати нічого, — чесно визнав корабель. — Різні системи відліку досі не домовилися між собою. Але… — він зробив паузу, — …за моїми оцінками, розбіжність не катастрофічна. Ви, можливо, повернетеся з невеликим зсувом.

— «Невеликий зсув» у масштабах тріщини може означати що завгодно від години до десятиліття, — нагадав Оріс.

— Так, — сказав корабель. — І саме тому це й досі називають «політом у Проміжний Простір», а не «прогулянкою».

Рен вдихнув.

— У нас немає кращого варіанту, — сказав він. — А лишатися тут — означає перетворитися на ще один острів. Не цього разу.

Він кинув погляд на Елу.

— Готова?

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але це ніколи й не було умовою.

Мара запнула ремені на своєму кріслі.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я більше боюся не того, що ми не повернемося, а того, що повернемося — й нам скажуть: «це все вам наснилося».

— Ось для цього, — тихо промовила Наіра, — у вас тепер є канал. Архів не снився.

Її голос віддалився, але не зник. Вузол міста десь позаду світився стійким теплом.

Перехід через шов цього разу був іншим.

Не було раптового провалу. Не було того моторошного відчуття, ніби тебе розтягують між варіантами. Швидше — навпаки. Ніби хтось стягував їх назад у єдину смугу.

Ела відчула, як шум тоншає. Шари, до яких вона вже звикла, відходять. Залишається лише базовий: космічний фон, слабкі радіосигнали, звичний хрип між станціями. Спершу це здалося їй образливим — як після симфонії слухати монотонний гул. Потім — заспокійливим.

— Ми на місці, — сказав корабель.

Купол над головою очистився.

Попереду висіла знаменита, до болю знайома конфігурація — їхня планета й кільце супутників. Тріщина, яка раніше мерехтіла страшним швом, тепер нагадувала тонку, ледве видиму тріщинку на склі. Вона не зникла — але й не розповзалася.

— Атмосфера стабільна, — прокоментувала Нара, не довіряючи власним очам. — Орбіти… майже не змінилися. Радіо… є. Нас хтось чує.

— «Майже» й «хтось» — мої улюблені уточнення, — пробурмотіла Мара.

— Час, — сказав Рен. — Скільки нас не було?

Корабель на мить замовк.

— За моїм внутрішнім відліком, — відповів він, — від старту минуло сорок дві доби. За еталонним часом флоту… — ще одна пауза, довша, ніж хотілося, — …сто дев’ять діб.

— Чотири місяці, — тихо сказала Мара. — Нас не було чотири місяці.

— Для вас — менше, — додав корабель. — Для них — більше.

Рен стиснув кулаки.

— Радіоканал? — спитав він.

— Є кілька активних частот, — сказав корабель. — Але…

— Що «але»?

— Один із основних маяків флоту мовчить, — тихо відповів корабель. — Його або вимкнули, або…

Він не закінчив.

Ела відчула, як по спині побіг холодок. Виходить, їхній світ теж встиг щось пережити, поки вони були «в потоці».

— Тобто ми повернулися, — глухо підсумував Рен, — але не в той самий світ, з якого вилетіли.

— Ви ніколи не повертаєтесь у той самий, — відгукнулася десь на межі чутності Наіра. — Просто цього разу ви бачите це чіткіше.

Корабель повільно розгорнувся до планети.

— Зв’язок із командуванням? — запитав Рен.

— Виходжу на стандартні канали, — відповів корабель. — Але мушу попередити: пояснити їм, де ми були насправді, буде окремою місією.

Невелика пауза.

— І я не впевнений, що вона безпечніша за ту, з якої ви щойно повернулися.

Ела тихо засміялася — коротко, майже без радості.

— Нічого, — сказала вона. — Тепер у нас є досвід розмов із тріщинами. Людям теж якось доведеться пояснити, що їхні «майже-історії» більше не можуть жити тихо в тіні.

За куполом планета повільно росла в полі зору.

Шов на небі вже чекав на новий вид діалогу. А в глибині корабля нові вузли пам’яті стискалися й розпрямлялися, готуючись до того, що тепер доведеться не лише слухати, а й говорити.