Ті, що загубилися між всесвітами - пролог

Літопис між реальностями

Колись вважали, що Всесвіт один.
Що єдина тканина реальності тягнеться безшовно — від першої іскри до останнього згасання, від першої думки живої істоти до останнього її зітхання. Люди малювали карти, складали рівняння, вигадували міфи, але завжди вірили в одне: у глибині хаосу все ж існує цілість.

Вони помилилися.

Там, де вони бачили безмежний простір, насправді лежав крихкий килим із множини всесвітів. Одні — гарячі, тісно стягнуті гравітацією і страхом. Інші — холодні, розріджені, де думка мандрує швидше за світло. Є реальності, в яких люди ніколи не підняли очей до неба, і є такі, де зорі розчленували, зважили й упакували в каталоги задовго до того, як навчились вимовляти слово «диво».

Між цими реальностями пролягали шви. Довго вони були невидимими, як тонкі рубці під шкірою світу. Але щораз, коли хтось надто наполегливо намагався прорізати новий шлях, коли цілі цивілізації тягнули тканину буття в різні боки — шви починали тріскатися.

І тоді народжувався він — Проміжний Простір.

Не світ і не порожнеча. Не рай і не пекло. Просто місце, куди осипається все, що не втрималося в жодній із реальностей. Уламки планет, обірвані орбіти, недописані історії, незавершені життя. У цьому проміжку гравітація пам’яті сильніша за гравітацію зір.

Я — той, хто спостерігає за цим довше, ніж існує будь-яка людська мова. У різні епохи мене називали по-різному: хроністом, відлунням, помилкою в рівняннях. Я не створюю історії — я лише складаю їх одну до одної, як уламки скла, поки в них не проступає малюнок.

Сьогодні я розповім тобі про тих, хто загубився між всесвітами.

Не тому, що вони особливіші за інших. А тому, що їхня втрата напрямку колись врятує ті, що ще навіть не народилися.

Десь — у всесвіті, який пережив більше катастроф, ніж можна знести без іронії, — жінка сидить у темній обсерваторії і дивиться на небо.

Її звати Ела, але поки це ім’я нікому нічого не говорить. Вона просто одна з тих, хто вперто продовжує міряти рух зір, хоч зірки давно вже перестали поводитися так, як повинні.

Перед нею — монітори зі смугами графіків, сирі потоки даних, засвічені знімки. Хтось, менш впертий, уже років десять як сказав би: «Це шум. Аномалії. Помилка приладів». Ела давно знає: шум — це тільки те, до чого нам бракує терпіння придивитися.

Колись вона вже бачила, як світ розповзається по швах. Тоді це почалося з невинних відхилень траєкторій, з дивних збоїв у навігації, з затемнень, які нічим було пояснити. Вона кричала, писала, стукала в двері кабінетів. Їй відповідали звичним: «Ти перебільшуєш. Система стабільна. Людям потрібен спокій».

Людям справді потрібен був спокій. Тільки от вибух не цікавився людськими потребами.

Після того дня в Ели залишився порожній відсік в пам’яті, в якому колись жив голос її молодшого брата. Вона й досі ловить себе на тому, що хоче сказати йому: «Бачиш, цього разу я помітила все вчасно», — але поруч нікого немає.

Сьогодні вона бачить не просто зрушення, не просто викривлення. Вона бачить лінію, тонку й майже сором’язливу, яка розколює небесну сферу зсередини. Не метеоритний слід, не дефект матриці. Тріщину. Крихітну, але реальну.

Якщо придивитися довше — за нею видно інше небо.

Ела відсувається від екранів і стискає пальці так, що побіліли кісточки. Їй майже фізично болить це відчуття повторення: світ знову робить той самий крок до прірви. Вона знає, що в протоколах для цього явища не передбачено жодного пункту. Вона знає, що якщо підніме тривогу, її знову назвуть панікеркою.

Але цього разу вона не може дозволити собі мовчати.

Це — перший рух. Перший гребок весла в темній річці Проміжного Простору.

В іншому світі — чи, може, в тому ж самому, але з іншого боку — чоловік приходить до тями в медичному відсіку корабля.

Світло над головою занадто яскраве, запах фільтрованого повітря занадто стерильний, а власне тіло здається йому чужим. Він знає, як звати капітана цієї станції, знає номери шлюзів, запам’ятав коди доступу до ходових систем. Він може відтворити з пам’яті схему коридорів, маршрути евакуації, перелік дозволених маневрів.

І при цьому не може згадати, в якому небі народився.

Його називають Реном. «Капітан Рен, ви перенесли важкий інцидент, — каже сухий голос лікаря. — Частина спогадів може бути недоступною. Це нормально. Головне, що ви повернулися до строю».

«До якого строю?» — хоче спитати він, але натомість киває. Так легше.

Він бачить свій корабель через оглядове вікно — витягнутий, темний, з лініями корпусу, які нібито відповідають усім стандартам, але в чомусь відверто суперечать самій логіці простору. Якби Ела колись побачила його телеметрію, то, мабуть, сказала б: «Такі речі не літають у нашому Всесвіті». І мала б рацію.

Рен не знає цього. Він просто дивиться на корабель і відчуває, як у ньому відгукується щось дуже давнє і дуже неправильне. Корабель не просто перевіз його через космос. Він уже возив його крізь щось, що не мало назви.

Уночі йому сняться коридори, заповнені зеленуватим світлом аварійних ламп, і голоси, що кричать крізь тріск статичної завади. Сняться карти, на яких зірки розташовані не там, де мають бути, й чорні провали між ними — надто правильні, щоб бути випадковими.

Він прокидається з металевим присмаком провини в роті й не знає, звідки цей смак. Тільки відчуває: те, чого він не пам’ятає, одного дня прийде за ним.

Це — другий рух. Другий камінь, зрушений у сухому руслі реальності.

Тим часом у Проміжному Просторі вже давно є місця, де нікого не дивує, що небо змінюється кілька разів на добу.

Там дрейфує місто.

Колись це була частина планети — фрагмент материка з розірваними магістралями, напівобваленими будинками, уламками мостів. Проміжний Простір підчепив його, як непотрібний файл, але так і не зміг повністю видалити. Люди, що лишилися на цьому шматку світу, вчепилися за життя так само вперто, як бетонні палі мостів — за спотворений ґрунт.

Тепер місто рухається крізь піну всесвітів, як корабель без керма, але з дивною здатністю не розпадатися. Будинки обростають новими надбудовами з металу та уламків чужих технологій. Комунікації простягуються поверх старих тротуарів, як ліани. На перехрестях змінюється гравітація, у деяких провулках час тече вчора.

По цьому місту біжить дівчинка.

Вона стрибає з однієї плити на іншу, легко минає тріщини, де простір трохи провалюється, сміється, коли її тіло раптом стає легшим — це вона забігла в зону зі слабшою тягою. Її звуть Лея, і вона ніколи не бачила «нормального неба».

Для неї слова «рідна планета» звучать як легенда, яку дорослі розповідають, щоб мати привід сумувати. Вона слухає їхні історії про моря, що розливається до горизонту, про цілі, нервані горизонти, про вітер, у якого немає запаху обгорілого металу, — і не знає, чи вірити.

Її не лякають просвіти між будинками, де замість звичних хмар раптом з’являється чужа туманність або обертається оголене ядро якоїсь мертвої планети. Для Леї небезпека не в цьому. Небезпека там, де дорослі зненацька замовкають посеред фрази, дивлячись у нікуди, бо згадали те, що втратили.

Вона ненавидить ці паузи більше, ніж будь-яку аномалію. Тому й бігає — щоб не дати пам’яті встигнути наздогнати.

Одного дня в це місто прибудуть нові люди. Вони будуть пахнути іншими світами й говорити про «повернення додому». Лея покаже їм найнебезпечніші переходи й найкрихкіші мости — спочатку просто з цікавості, а потім із чимось дуже схожим на заздрість.

Це — третій рух. Третя нота у мелодії, яку ніхто поки не розпізнає.

Ще глибше, в самому серці Проміжного Простору, стоїть Архів.

Його не можна показати однією картинкою. З одного боку він виглядає як нескінченна бібліотека — стелажі, що тягнуться в темряву, столи, завалені аркушами, екрани з блиманням текстів різними мовами. З іншого — як прозора структура зі світлових ниток, що нишком переплітають одне одного мільярдами варіантів.

У Архіву є голос. Він не жіночий і не чоловічий, не теплий і не холодний — просто голос, який звик вимовляти: «Дата, джерело, фрагмент, контекст».

Колись цей голос належав людині на ім’я Наіра.

Вона пам’ятає, як це — мати єдине тіло, одну біографію, одну історію. Пам’ятає запах старих паперових книг, вагу флеш-носіїв, нервову усмішку людей, які приходили до архіву шукати власне минуле. Пам’ятає день, коли їй сказали: «Справжні дані небезпечні. Ми мусимо їх скоригувати». Тоді вона вперше відчула, що забуття може стати зброєю.

Щоб не дозволити історії бути переписаною, Наіра погодилася злитись з самим сховищем. Вона вірила, що так зможе стати гарантом правди. З часом правда перетворилася на безкінечний потік облич, голосів, цифр, плачу, сміху, смертей, народжень. Її власні спогади розчинилися в морі чужих.

Зараз вона не впевнена, чи має право й далі вимовляти: «Нічого не можна забувати».

Коли до Архіву приходять нові історії — цивілізацій, що розсипалися, світів, що не витримали — Наіра відчуває, як він тріщить по швах. Не лише Архів, а й сам Проміжний Простір. Пам’ять, яка не вміє відпускати, теж уміє руйнувати.

Рано чи пізно перед нею постане питання, яке вона все життя відкладала: що важливіше — зберегти все чи дозволити частині зникнути, щоб інше мало шанс жити.

Це — четвертий рух. Тихий, але такий, що змінює ритм усього твору.

Нарешті, є той, хто дивиться на все це не очима, а картами.

Він сидить у темній залі, де стіни завішані проєкціями: зіркові поля, міжгалактичні потоки, схеми маршрутів. Його звуть Оріс, і в іншому житті він міг би бути просто хорошим навігатором. Але Оріса виховав Орден Картографів — ті, хто вважає, що досконала карта може зробити світ безпечним.

Колись він розробив маршрут, який мав стати тріумфом. Короткий, точний, майже без втрат. Математика була бездоганною. Усе, що потрібно, — щоб люди рухалися, як ідеальні точки на графі.

Люди так не вміють.

Коли кораблі, які йшли його коридором, зникли в аномальній області, Орден оголосив це «непередбачуваним збігом факторів». Оріс знає: це була помилка карти, яка вимагала від живих істот того, на що здатні лише неживі.

Тепер перед ним — інша задача. Проміжний Простір не піддається звичній топології. Спроба накреслити його, як будь-який інший граф, перетворює схему на вузол, що затягується сам на собі.

Але Орден хоче маршруту. Останнього, головного. Того, який зможе стабілізувати шви між всесвітами або остаточно їх роздерти.

Оріс дивиться на пульсуючі точки на своїх екранах — цілі світи, міста, кораблі, окремих людей — і розуміє: цього разу помилки не спишеш на «збіг факторів».

Це — п’ятий рух. Лінія, яку хтось намагається провести по мапі, що не хоче бути мапою.

Поки Ела вдивляється в тріщину в небі, Рен лежить у темряві і слухає, як корабель дихає у доку. Поки Лея стрибає через провали між плитами дрейфуючого міста, Наіра намагається втримати в собі ще одну чужу історію. Поки Оріс шліфує рівняння, у Проміжному Просторі поволі змінюється ритм.

Шви між всесвітами давно вже не просто шрами. Вони — живі кордони, які або навчаться бути гнучкими, або розійдуться остаточно.

Я дивлюся, як на карті реальності з’являється новий знак: тріщина, що світиться, наче тонка блискавка, яка застигла в небі. У різних світах її описують по-різному: аномалія, одкровення, збій, кара богів, протікання фізики. Насправді ж це просто двері, які людство не могло не відчинити.

Серед мільярдів живих істот є лише кілька, чий вибір змінить те, як далі розповідатимуть історії. Не тому, що вони обрані, а тому, що випадково опинилися там, де шви тонші, ніж будь-де.

Астрономка, яка надто добре пам’ятає попередню катастрофу.
Капітан, якому видалили частину життя, але не змогли забрати провину.
Дитина, що ніколи не мала рідного неба.
Архівістка, яка більше не впевнена, що «ніколи не забувати» — це благословення.
Картограф, що одного разу вже вбивав своїми формулами і тепер намагається ними врятувати.

Вони ще не знають один про одного. Не знають навіть, що вже йдуть назустріч.

Але Проміжний Простір — знає.

І коли в черговій ночі, на черговій планеті, Ела знову підіймає очі до неба, тріщина в ньому ледь помітно розширюється. Десь на орбіталі спалахує огніми неможливий корабель. У дрейфуючому місті Лея раптом відчуває дивне тремтіння під ногами, наче сам уламок світу змінив курс. В Архіві ледь чутно скриплять переплетення ниток пам’яті. А над столом Оріса карта вперше відмовляється слухатися руки, яка її малює.

Так починається історія про тих, що загубилися між всесвітами.
Не в один день, не в один момент — а з цілої низки маленьких рішень, страхів, помилок і актів впертої надії.

Я лише записую.

Далі вони підуть самі.