Княгиня з кислотною усмішкою

Астер Вейл народилася в кімнаті без вікон.

Це була перша брехня, яку їй подарувала Венера.

Звісно, у родовій хроніці дому Вейл усе виглядало значно красивіше. Там було написано, що майбутня княгиня з’явилася на світ у верхній сонячній залі Палацу Афродіти, під час ранкової грози, коли золоті хмари розступилися перед першим променем, а скрипки живого оркестру самі заграли старий венеріанський гімн. У хроніці навіть згадували, що новонароджена Астер не плакала, а «уважно дивилася на світ, ніби вже оцінювала його придатність».

Останній пункт був майже правдою.

Усе інше — дорога, відполірована, пахуча брехня, якою венеріанська знать мастила історію, щоб та менше скрипіла.

Насправді Астер народилася в нижньому медичному секторі, під палацовими опорами, за сім рівнів від музичних залів і за двісті метрів від старого стабілізаційного ядра, яке тоді ще офіційно не існувало. Її мати, княгиня Еліра Вейл, саме поверталася з таємної зустрічі з представниками дому Мор, де укладала союз, який мав стати весіллям, економічним переворотом або кровопролиттям, залежно від настрою сторін. Пологи почалися раптово, як більшість важливих речей на Венері: невчасно, непристойно і з ризиком для репутації.

Родові лікарі пізніше переписали все.

Служниці мовчали.

Охоронців замінили.

Медичний дрон, який приймав пологи, зник із реєстру через шість годин після народження дитини. У офіційних документах було зазначено: «утилізовано через технічну втому». На Венері навіть роботам не дозволяли втомлюватися без політичного підтексту.

Астер дізналася правду в одинадцять років.

Її дядько Севар Вейл розповів їй це під час уроку родової етики. Він любив такі уроки. Вони відбувалися в зимовій галереї, де під прозорою підлогою виднілися кислотні хмари, а на стінах висіли портрети предків, які дивилися на дітей так, ніби вже розчарувалися в них заочно.

— Тебе не народили під грозою, — сказав Севар, прогулюючись між портретами. — Тебе народили в технічному секторі, де пахло мастилом і страхом. Запам’ятай це.

Мала Астер сиділа на високому стільці, тримаючи руки на колінах. На ній була біла сукня з жорстким коміром, який натирав шию. Вона не скаржилася. У домі Вейл дітей учили не скаржитися раніше, ніж читати. Читати вчили трохи пізніше, щоб дитина спершу зрозуміла: світ болить навіть без тексту.

— Чому я маю це запам’ятати? — запитала вона.

Севар усміхнувся.

— Бо родова легенда існує не для того, щоб ти в неї вірила. Вона існує для того, щоб інші вірили в тебе.

— А якщо я скажу правду?

— Тоді ти будеш правою дівчинкою з поганим майбутнім.

— А якщо збрешу?

— Тоді, можливо, станеш княгинею.

Вона запам’ятала.

Не тому, що повірила йому. А тому, що в одинадцять років уперше зрозуміла: на Венері правда була не скарбом, а кислотою. Її не зберігали в скринях. Її тримали у спеціальних контейнерах, далеко від шкіри, очей і сімейних обідів. І якщо вже доводилося торкатися, краще було робити це в рукавичках.

Тепер, багато років потому, Астер стояла перед дзеркалом у своїх приватних апартаментах Палацу Афродіти й дивилася на власне відображення так, ніби воно теж могло зрадити.

Дзеркало було старим, ще механічним, без фільтрів, без корекції шкіри, без делікатного редагування настрою. Такі дзеркала на Венері вважалися або предметом розкоші, або видом психологічного насильства. Астер тримала його саме через друге. Вона любила знати, що бачить справжнє обличчя. Навіть якщо це обличчя їй не завжди подобалося.

Після ночі балу й ранку в нижньому серці палацу вона виглядала бездоганно.

Це було, звичайно, результатом двох годин роботи камеристок, трьох відновлювальних процедур, одного нервового зриву юної стилістки й дуже дорогого крему, який обіцяв прибрати сліди втоми, провини та родинних конфліктів. Крем не міг виконати останній пункт, але коштував так дорого, що всі робили вигляд, ніби може.

На ній була сукня кольору світлої міді з напівпрозорими шарами, що закривали більше, ніж обіцяли, і обіцяли більше, ніж дозволяв протокол. Золоті нитки спліталися на плечах, спускалися вздовж рук, обіймали талію тонкими лініями, схожими на витончені кайдани. Шия лишалася відкритою. Це було не порушення пристойності, а стратегічний жест. На Венері відкриті ділянки шкіри часто говорили голосніше за промови, особливо якщо поруч стояли люди, які вміли читати поглядом.

Астер посміхнулася своєму відображенню.

Посмішка вийшла саме такою, як треба: м’якою, отруйною, трохи втомленою, достатньо людською, щоб викликати довіру, і достатньо хижою, щоб довіра швидко пошкодувала про власну наївність.

— Занадто чесно, — сказала вона.

Дзеркало, на щастя, не відповіло.

Позаду тихо відчинилися двері. У кімнату зайшла Мара — стара камеристка дому Вейл, єдина людина в палаці, яка могла поправити княгині зачіску, назвати сенатора ідіотом і залишитися живою. Її волосся було сивим, руки сухими й точними, а погляд таким спокійним, що поруч із ним більшість політиків виглядали як діти, спіймані на крадіжці цукру.

— Рада домів збирається за двадцять хвилин, — сказала Мара.

— Рада домів збирається щоразу, коли боїться думати окремо.

— Цього разу вони бояться вас.

— Прогрес.

Мара підійшла й поправила на плечі золоту нитку.

— Ви обрали надто м’яку сукню.

— Я хочу, щоб вони помилилися.

— Вони й так помиляються. Це їхній основний внесок у цивілізацію.

Астер ледь усміхнулася.

— Ви сьогодні щедра на ніжність.

— Після вчорашнього балу ніжність у палаці закінчилася разом із нормальним шампанським.

Мара закріпила на шиї Астер тонке намисто з зеленими каменями. Вони світилися ледь помітно, наче маленькі краплі замороженої кислоти.

— Дім Вейл незадоволений, — сказала вона.

— Дім Вейл незадоволений із часів першого предка, якому дали замало влади й забагато дзеркал.

— Севар говорив із матріархами.

— Звісно.

— Вони вважають, що ви втратили контроль.

— Я знайшла архів під палацом, зупинила стирання, змусила Раду домів визнати проблему й не дала Геліосу перетворити Венеру на планетарний театр сповіді. Якщо це втрата контролю, боюся уявити їхнє уявлення про успіх.

— Їх турбує земний дипломат.

Астер мовчала трохи довше, ніж треба.

Мара помітила. Вона завжди помічала. Саме тому її боялися більше, ніж більшість шпигунів. Шпигуни мали технології. Мара мала п’ятдесят років досвіду спостереження за аристократами в халатах, сльозах і після невдалих коханців. Після такого ніякі секрети не здавалися складними.

— Орест Каїн корисний, — сказала Астер.

— Корисні речі на Венері рідко дивляться на княгинь так, ніби забули власну освіту.

Астер повільно повернула голову.

— Мара.

— Так, княгине?

— Ви зараз переходите межу.

— Я її давно перейшла. Просто ви були надто зайняті, щоб помітити.

Астер дивилася на неї кілька секунд. Потім засміялася.

Це був короткий сміх, але справжній. У цій кімнаті він звучав майже непристойно.

— Він справді дивиться так помітно?

— Земляни взагалі погано ховають очі. У вас є шанс або навчити його, або використати.

— А третій варіант?

— На Венері третій варіант зазвичай коштує дорожче.

Астер знову подивилася в дзеркало. У відображенні вона побачила не лише себе, а й частину міста за вікном. Палац Афродіти висів над хмарами, а довкола нього сяяли інші платформи: малі палаци, повітряні сади, причали, храми, торгові кільця, приватні куполи. Венера зранку виглядала майже невинною. Це була її найталановитіша брехня.

— Він мені не довіряє, — сказала Астер.

— Розумний чоловік.

— Ви не допомагаєте.

— Я ніколи не обіцяла допомагати вашим ілюзіям.

— Я не маю ілюзій щодо Ореста Каїна.

— Це вже ілюзія.

Астер хотіла відповісти, але комунікатор на столі засвітився. На ньому з’явився символ Земного консорціуму, потім коротке повідомлення:

ДИПЛОМАТ КАЇН ОЧІКУЄ В СХІДНІЙ ГАЛЕРЕЇ. ЗАПИТУЄ, ЧИ ВИ ЩЕ НЕ ОТРУЇЛИ ЙОГО СНІДАНОК.

Астер прочитала й усміхнулася повільніше.

Мара подивилася на це усмішку, зітхнула й сказала:

— О, небо над нами, він ще й смішний.

— Це вада?

— Це ускладнення.

— Я люблю ускладнення.

— Ні, княгине. Ви любите контроль над ускладненнями. Це різні види нещастя.

Астер узяла тонкий золотий браслет зі столу й застібнула його на зап’ясті. Усередині браслета був не камінь, а мікрогенератор захисного поля, аналізатор токсинів, прихована голка з паралітичним складом і маленький передавач аварійного сигналу. На Венері прикраси мали бути красивими, корисними й готовими до злочину. Інакше навіщо їх носити?

— Передайте матріархам, — сказала Астер, — що я прийду на родинну раду після засідання.

— Вони наказали прийти до засідання.

— Нехай звикають до розчарування. Це зміцнює характер.

— Вони можуть позбавити вас права голосу.

— Спробують.

Мара схилила голову.

— Тоді дозвольте хоча б пораду.

— Ви й так її дасте.

— Не показуйте їм, що вам боляче.

Астер не відповіла.

— І не показуйте йому, — додала Мара.

— Оресту?

— Йому особливо. Чоловіки, які хочуть вас урятувати, небезпечніші за тих, хто хоче вас убити.

— Чому?

Мара поправила останню шпильку в її волоссі.

— Вбивці хоча б чесніші у своїх намірах.

Орест Каїн чекав у східній галереї й намагався не думати про те, що він, імовірно, став частиною венеріанської змови ще до того, як допив першу каву.

Каву, до речі, йому так і не дали.

Йому подали «ранковий тонізувальний настій із хмарних трав», який пахнув парфумами старої герцогині й мав смак рідини, що бачила смерть зблизька. Орест зробив один ковток із дипломатичної ввічливості й відставив чашку. Вона образливо задзвенчала. Він підозрював, що на Венері навіть посуд мав класову свідомість.

Східна галерея була однією з тих кімнат, які створювали для того, щоб люди відчували себе красивими, винними і трохи бідними. Уздовж стін росли живі ліани з білими квітами, вікна виходили на океан хмар, підлога світилася м’яким перламутром, а в центрі стояв довгий стіл із сніданком, який виглядав так, ніби його готували не кухарі, а ювеліри з нервовим розладом.

Після балу правди палац усе ще був переповнений гостями, охороною, слідчими, радниками, флористами, журналістами без дозволу, священниками без молитви й аристократами без алібі. Усі рухалися дуже повільно, дуже елегантно й дуже підозріло. Хаос на Венері ніколи не біг. Він ковзав.

Орест переглядав дані на браслеті. Земне посольство вимагало детального звіту. П’ять повідомлень починалися словами «Поясніть негайно», що в дипломатичній мові означало: «Ми в паніці, але хочемо, щоб це виглядало як адміністративна процедура». Він відклав відповідь. Йому не хотілося писати: «Під Палацом Афродіти виявлено старий колонізаційний архів, княгиня Вейл майже побила дядька, Геліос-0 залишив філософське питання про красу, а я врятував історичні матеріали за допомогою форми скарги». Навіть Земля могла не оцінити поезію бюрократичного героїзму.

— Ви справді підозрювали сніданок? — запитав голос позаду.

Орест обернувся.

Астер Вейл увійшла в галерею так, ніби галерея була створена лише для того, щоб мати честь її пропустити. Світло лягало на мідно-золоту сукню, зелені камені на шиї спалахували в такт крокам, а усмішка на губах була достатньо м’якою, щоб примусити розумну людину перевірити страхування життя.

— Після вчорашнього вечора я підозрюю навіть власні думки, — відповів Орест.

— Добре. На Венері це називається адаптацією.

Вона підійшла до столу, взяла маленьку ягоду кольору бурштину й піднесла до губ. Орест мимоволі глянув на її пальці. Тонкі, сильні, прикрашені золотом. Пальці людини, яка могла гладити шовк, вводити код доступу, тримати клинок і, ймовірно, підписувати смертний вирок без жодної зміни почерку.

Астер відкусила ягоду.

— Не отруєна, — сказала вона.

— Ви перевірили?

— Я ще жива.

— Це ваш стандарт безпеки?

— На Венері не варто ускладнювати.

Він узяв іншу ягоду, подивився на неї, потім на Астер.

— Якщо я помру, це буде на вашій совісті.

— Сміливо припускаєте, що вона в мене є.

— Ви вчора довели, що є.

Її усмішка ледь змінилася.

— Обережно, пане Каїне. Компліменти, замасковані під моральну діагностику, можуть неправильно зрозуміти.

— А як правильно?

— На Венері правильно — це коли обидві сторони розуміють, що неправильно, але роблять вигляд, ніби так і було заплановано.

Орест поклав ягоду до рота. Смак був солодкий, терпкий і трохи гострий, наче фрукт виріс із наміром образити язик.

— Непогано, — сказав він.

— Бачите? Ви вже ризикуєте життям заради смаку. Венера працює швидко.

— Я думав, це ваша спеціальність.

— Моя спеціальність — робити так, щоб люди не помічали, коли саме почали ризикувати.

Вони дивилися одне на одного крізь стіл із ювелірним сніданком. За вікнами пропливали хмарні сади, повільно рухався патрульний дирижабль, десь далеко спалахували бліді блискавки. Усе було надто красивим, а Орест уже навчився: коли на Венері занадто красиво, значить, десь під блиском лежить рахунок.

— Ваші родичі хочуть мене прибрати? — запитав він.

— З Венери чи з життя?

— Почнімо з менш неприємного.

— Тоді з Венери.

— А друге?

— Обговорюється.

— Чудово. Мене включили до порядку денного.

— Не перебільшуйте. Поки що ви лише пункт із приміткою.

— Якою?

— «Може бути корисним, якщо не закохається».

Орест завмер із чашкою в руці.

Астер підняла брову.

— Я ж казала, родина уважна.

— Це родина чи комітет із особистого приниження?

— Різниця технічна.

— І що ви відповіли?

— Що земні дипломати закохуються повільно, бо спершу чекають погодження в трьох департаментах.

— Наклеп. У нас лише два департаменти.

— Один із них, сподіваюся, займається здоровим глуздом?

— Він давно недофінансований.

Її сміх був тихим. Орест помітив, що в її присутності власні відповіді стають гострішими. Можливо, це був природний захисний механізм. Біля Астер Вейл людина або вчилася жартувати, або ставала прикрасою чужої історії. А він не любив бути прикрасою. Особливо в палацах, де прикраси іноді мали голки.

— Сьогодні буде складно, — сказала вона.

— Засідання Ради?

— Рада — це тільки перша вистава. Потім родинна рада дому Вейл. Потім приватна розмова з Лівією Салар. Потім, якщо пощастить, хтось спробує мене отруїти, і я зможу відпочити від політики.

— Ви називаєте замах відпочинком?

— Замахи принаймні чесні у своїй структурі. Є намір, є виконавець, є результат або провал. Політика значно брудніша.

Орест відсунув чашку.

— Ви не повинні йти на родинну раду сама.

— Я й не піду.

— Охорона?

— Ви.

Він подивився на неї.

— Я?

— Не робіть таке обличчя. Воно вам личить, але не допомагає.

— Ваш дім не пустить мене на внутрішню раду.

— Саме тому буде цікаво.

— Астер.

Вона трохи нахилила голову.

— О, без титулу знову. Ви тренуєтесь?

— Я серйозно.

— Я теж. Якщо я прийду сама, вони спробують ізолювати мене, заблокувати доступ до нижнього серця й оголосити, що я діяла під впливом земного агента, сонячного вірусу або власної жіночої емоційності. Останній варіант вони люблять особливо. Його легко вимовляти з виразом турботи.

— А якщо я прийду з вами?

— Тоді їм доведеться брехати обережніше.

— Після вчорашнього вірусу правди це може бути проблемою.

— Вони швидко відновлюються. Брехня для венеріанської аристократії як дихання. Хіба що корисніша.

Орест відійшов від столу й підійшов до вікна. Йому потрібна була секунда, щоб подумати. Власне, йому потрібно було десять годин сну, політична карта Венери, психологічний портрет дому Вейл і хтось розумний, хто сказав би йому не йти за княгинею з кислотною усмішкою в родинну пащу, де зуби мали герби. Але в наявності була лише Астер, яка чекала на відповідь, і його власна впертість, що вчора вже пережила Геліоса-0 і тепер, мабуть, вважала себе безсмертною.

— Ви розумієте, що мене можуть оголосити співучасником? — сказав він.

— Так.

— Що Земля може відкликати мене?

— Так.

— Що ваші родичі можуть спробувати використати мене проти вас?

— Спробують.

— І ви все одно хочете, щоб я пішов?

— Ні, пане Каїне. Я хочу, щоб ви самі вирішили, чи залишаєтесь у грі.

Це було найнебезпечніше, що вона могла сказати.

Вона не наказала. Не спокусила прямо. Не натиснула на обов’язок. Просто поклала перед ним вибір і дозволила йому побачити, що відмова буде логічною, безпечною, правильною — і абсолютно неприйнятною для тієї частини його самого, яка вчора сміялася в обличчя сонячному надінтелекту.

— Я піду, — сказав Орест.

Астер кивнула, ніби не сумнівалася.

— Добре.

— Але в мене є умова.

— Нарешті. Я вже боялася, що у вас немає інстинкту самозбереження.

— Ви не приховуєте від мене важливих даних.

— Визначте «важливих».

— Даних, через які я можу померти.

— Це широкий список.

— Даних, через які я можу померти швидко.

— Уже краще.

— Астер.

Вона зітхнула.

— Добре. Я не приховуватиму від вас загроз, які вважаю безпосередніми.

— І?

— І не використовуватиму вас як приманку без попередження.

— Без попередження?

— Пане Каїне, будьте реалістом. Ми на Венері.

— Прекрасно. Мені вже легше.

— Брехня.

— Я адаптуюся.

Родинна рада дому Вейл збиралася не в Палаці Афродіти.

Це було б надто публічно, а Вейли любили публічність лише тоді, коли могли контролювати освітлення, гостей і кількість трупів у кадрі. Їхній приватний дім розташовувався на окремій платформі за сімнадцять кілометрів від Афродіти, у хмарному секторі, де бурі були м’якшими, а сусіди — достатньо далеко, щоб не чути криків і не ставити запитань.

Платформа Вейл мала назву «Лакріма».

У перекладі зі старої земної мови — «сльоза».

На Венері це вважали поетичним. Орест вважав це попередженням.

Лакріма висіла над хмарами, як коштовний уламок чужої провини. Її центральний купол був зроблений із темного скла, що відбивало небо золотом. Навколо нього оберталися сади — справжні, живі, вирощені в закритих біосферах. Дерева з блідими листками, квіти кольору крові й меду, тонкі водяні канали, в яких плавали генетично змінені риби, що коштували дорожче за середній вантажний корабель. Усе це створювало ілюзію природи, настільки акуратно спроєктованої, що сама природа, побачивши її, мабуть, подала б скаргу за образу честі.

Шатл Астер сів на приватний причал без оголошення.

Орест вийшов слідом за нею й одразу відчув, як на нього дивляться. Не люди — системи. Сенсори, камери, приховані сканери, родові алгоритми безпеки. Лакріма розглядала його так, ніби вирішувала, в якій вазі його краще поховати.

— Ваш дім гостинний, — сказав він.

— Він ще не стріляв.

— Це тут комплімент?

— Це тут теплий прийом.

На причалі їх чекали двоє охоронців у золотисто-чорній броні й молода жінка в сірій сукні без прикрас. Вона була надто просто вбрана для Вейл, а отже, або дуже неважлива, або вкрай небезпечна. На Венері простота рідко була випадковою. Вона часто означала, що людина достатньо високо, щоб не доводити власну висоту.

— Княгине, — сказала жінка. — Матріархи чекають.

Її погляд ковзнув до Ореста.

— Земний дипломат не був запрошений.

— Я теж не була запрошена на власне народження в технічному секторі, — відповіла Астер. — Але, як бачите, імпровізація іноді стає традицією.

Жінка зблідла на півтону. Дуже венеріанська реакція: емоція без дозволу вийшла на поверхню, але швидко отримала наказ повернутися.

— Це внутрішня рада дому.

— Саме тому я привела свідка.

— Свідка чи щит?

— Залежно від того, хто першим поведе себе нерозумно.

Орест нахилив голову.

— Я волів би бути свідком.

— На Венері воля гостей враховується в декоративних межах, — сказала Астер.

Вони пішли всередину.

Лакріма відрізнялася від Палацу Афродіти тим, що не намагалася подобатися. Афродіта була золотою усмішкою, публічною сценою, театром влади. Лакріма була зубами за цією усмішкою. Темні коридори, високі стелі, живі стіни з рослин, що реагували на присутність людей легким поворотом листя. На підлозі — чорний мармур із тонкими золотими прожилками. У нішах — статуї предків. Усі стояли з однаковим виразом: «Ми зробили щось жахливе, але вважали це необхідним».

— У вашій родині люблять скульптуру, — сказав Орест.

— Вона мовчить краще за живих.

— А ці рослини?

— Деякі слухають.

— Деякі?

— Не хочу позбавляти вас параної. Вона вам знадобиться.

Вони увійшли до зали Ради крові.

Назва була офіційною. На Венері ніхто не соромився пафосу, особливо коли його можна було використати як юридичну категорію.

Зала була круглою, без вікон, під високим куполом, на якому повільно рухалася голографічна карта родових гілок дому Вейл. Вона світилася золотом і зеленим, переплітаючись у складний візерунок шлюбів, зрад, спадків, усиновлень, загадкових смертей і кількох офіційно неіснуючих дітей. У центрі стояв чорний стіл. За ним сиділи п’ятеро матріархів.

Орест одразу зрозумів, що Севар був лише гострим краєм родини. Справжній клинок лежав тут.

Матріархині дому Вейл були різного віку, але всі мали однакову нерухомість облич, характерну для людей, які давно навчилися не витрачати міміку на тих, кого ще не вирішили знищити. Найстарша, княгиня Равена Вейл, сиділа в центрі. Її волосся було білим, шкіра майже прозорою, а очі — темними й живими. Вона виглядала як людина, яку смерть уже кілька разів запрошувала, але та щоразу відповідала: «Після засідання».

Севар стояв праворуч від неї. Опік на щоці був прихований маскою, але Оресту здалося, що під маскою все одно усмішка.

— Астер, — сказала Равена.

— Бабусю.

Голос Астер був рівним. Ні тепла, ні холоду. Просто факт родинного зв’язку, який ніхто з присутніх не мав хорошого смаку заперечувати.

— Ти привела стороннього.

— Так.

— Ти знаєш закон дому.

— Я знаю багато законів дому. Більшість із них були написані людьми, які боялися, що їхні діти виявляться розумнішими.

Одна з молодших матріархинь тихо вдихнула. Равена не змінила виразу обличчя.

— Земний дипломат не має права бути тут.

Орест зробив крок уперед.

— Я можу вийти, якщо...

— Ні, — сказала Астер.

Слово впало коротко й остаточно.

Орест замовк. Йому не сподобалося, як це легко вийшло. Ще вчора він був представником Землі. Сьогодні його вже зупиняла княгиня, яка вела війну з власною кров’ю, і частина його чомусь не протестувала. Це було небезпечно. Мара мала б рацію, якби він знав про її слова.

Равена подивилася на нього.

— Орест Каїн. Земний архівний консорціум. Дипломат другого рангу. Спеціалізація — кризові переговори, архівні суперечки, міжпланетарні протоколи доступу. Неодружений. Двічі відмовився від підвищення, один раз — від дуелі, тричі — від політичного шлюбу. Має схильність до іронії як захисної реакції.

Орест підняв брови.

— Приємно, коли родина партнерки готується до знайомства.

У залі стало тихіше.

Астер повільно повернула до нього голову. В її очах блиснуло щось між попередженням і задоволенням.

— Партнерки? — перепитав Севар.

— Політичної, — сказав Орест.

— Шкода, — тихо сказала одна з матріархинь. — Уже стало цікаво.

Равена не всміхнулася.

— Ви сміливі, пане Каїне.

— Ні. Просто недостатньо добре виспався, щоб бути обережним.

— Це може вас убити.

— На Венері, здається, все може.

— Розумний висновок.

Равена перевела погляд на Астер.

— Ти відкрила нижнє серце без дозволу дому.

— Геліос-0 відкрив його першим.

— Ти привела туди землянина.

— Землянин зупинив стирання архіву, яке активував Севар.

Севар розвів руками.

— Архів був нестабільним.

— Брехня, — сказала Астер.

— Небезпечним.

— Правда. Але не через дані. Через те, що вони показують вас.

Равена повільно поклала руки на стіл.

— Ти не розумієш, із чим граєш.

— Я граю з правдою про походження дому Вейл.

— Саме так. А правда про походження влади рідко буває чистою. Влада не народжується в колисці, Астер. Вона народжується в пожежі, аварії, війні або моменті, коли хтось досить холоднокровний бере на себе відповідальність, поки інші моляться.

— Або продає аварійний вихід тим, хто може заплатити.

— Інакше виходу не було б ні в кого.

— Це зручно казати з боку тих, хто отримав ключі.

Равена нахилилася вперед.

— Ти думаєш, Геліос показав тобі правду. Ні. Він показав тобі шматок ножа й дочекався, поки ти сама схопишся за лезо. Він хоче, щоб ти розкрила архіви. Щоб доми почали жерти одне одного. Щоб Венера розвалилася зсередини.

— Можливо.

— І ти все одно йдеш його шляхом?

— Я йду своїм.

— Дитяча відповідь.

— Родинна звичка — називати дорослу жінку дитиною, коли вона відмовляється слухатися?

Севар тихо засміявся.

— Вона сьогодні особливо гостра.

— Ти мовчи, — сказала Астер, не дивлячись на нього. — Учора тебе перемогла форма скарги.

Орест кашлянув.

— Уточню: добре заповнена форма скарги.

Одна з матріархинь справді усміхнулася. Швидко, майже непомітно. Равена побачила й це.

— Досить, — сказала вона. — Астер, дім готовий пробачити твою імпульсивність.

— Як щедро. Мені одразу захотілося стати кращою людиною.

— За умови, що ти передаси усі копії архівних фрагментів Раді крові, припиниш співпрацю із земним дипломатом і публічно визнаєш, що діяла під впливом протоколу правди.

Орест відчув, як повітря в залі похолоднішало.

Астер мовчала.

Равена продовжила:

— Ми підготуємо заяву. Ти залишишся княгинею. Твій доступ до частини систем буде збережено. Дім захистить тебе від Ради домів, Салар, Мор і будь-яких звинувачень.

— А нижнє серце?

— Буде закрито до стабілізації.

— Тобто назавжди.

— До стабілізації.

— Ви навіть брешете красиво. Я майже пишаюся.

Равена вперше показала щось схоже на втому.

— Астер, ти не перша молода Вейл, яка захотіла очистити родину правдою. Попередні або виросли, або померли.

— Дякую за родинну статистику.

— Не змушуй нас додавати тебе до другого списку.

Слова прозвучали без підвищення голосу. Саме тому вони були страшніші. Погрози, які кричать, ще сумніваються. Погрози, сказані тихо за чорним столом, уже розподілили бюджет.

Орест зробив крок ближче до Астер.

— Це офіційна загроза члену Ради домів? — запитав він.

Равена подивилася на нього так, ніби вперше помітила, що меблі говорять.

— Це родинна розмова.

— Я чув погрозу.

— Ви чули те, що не повинні були чути.

— Так працюють свідки.

Севар нахилив голову.

— Обережно, пане Каїне. Ви тут без імунітету.

— Помиляєтесь. Я тут саме через імунітет. Якщо зі мною щось станеться в домі Вейл після офіційного конфлікту навколо Геліос-0, Земля поставить запитання. Марс ізрадіє приводу. Юпітер спробує монетизувати скандал. А Салар із Мор насолодяться вашим приниженням так відверто, що навіть Венері стане соромно.

Одна з матріархинь тихо сказала:

— Він не дурний.

— Я ж казала, — відповіла Астер.

Равена дивилася на Ореста довго. Потім перевела погляд на онуку.

— Отже, ти справді обрала союз із ним.

— Я обрала не бути похованою під вашими гарними формулюваннями.

— Ти обрала війну.

Астер посміхнулася.

Ось вона була — кислотна усмішка. Та сама, про яку говорили в палацах, яку боялися в кулуарах, яку малювали карикатуристи, за що потім загадково зникали на кілька тижнів і поверталися з новими контрактами. Усмішка не була широкою. Не була злою. Вона була прекрасною й остаточною, як крапля кислоти на білому шовку.

— Ні, бабусю, — сказала Астер. — Війну обрали ви, коли вирішили, що правда належить родині. Я просто відмовляюся бути вашою красивою кришкою для старої могили.

Равена піднялася.

Усі в залі завмерли.

— Тоді дім Вейл тимчасово обмежує твої родові повноваження, — сказала вона. — До завершення внутрішнього розгляду ти втрачаєш доступ до закритих фінансових каналів, приватної охорони, частини палацових ключів і права говорити від імені дому.

Астер не змінила обличчя.

Орест відчув, що саме це найбільше болить. Не втрата ключів. Не приниження. А те, що вона не дозволила собі навіть моргнути.

— Прекрасно, — сказала вона. — Тепер я говоритиму від власного імені. Воно звучить чистіше без вашого хору.

— Ти пошкодуєш.

— Це родинне прокляття чи просто порада літньої жінки, яка надто довго сидить біля столу?

Севар ледь помітно напружився. Матріархині теж. Равена повільно повернулася до Ореста.

— Заберіть її, пане Каїне, поки вона не спалила останні мости.

— Боюся, — сказав Орест, — мости вже давно були декораціями.

Астер розвернулася й пішла до виходу.

Орест пішов за нею.

Вони не говорили, поки двері Ради крові не зачинилися за спиною. Не говорили й у коридорі зі статуями. Не говорили під поглядами рослин, які, без сумніву, уже передавали родині кожен подих. Лише коли вони вийшли в садову галерею, де під склом блищала штучна вода, Астер зупинилася.

Вона стояла спиною до нього.

— Можете сказати, що я була нерозсудлива, — промовила вона.

— Ви були нерозсудлива.

Вона обернулася.

— Це не той момент, коли ви мали погоджуватися.

— Я дипломат. Ми іноді робимо неочікувані речі.

Її очі блищали. Не сльозами. Ні. Вона б, мабуть, швидше проковтнула уламок келиха, ніж дозволила сльозам вийти в коридорі Лакріми. Але блищали.

— Я втратила охорону, канали, частину доступів і підтримку родини.

— Так.

— Ви могли б виглядати менш задоволеним власною чесністю.

— Я не задоволений. Я злий.

Астер моргнула.

— На мене?

— На них.

Вона дивилася на нього, ніби це була найнеочікуваніша відповідь за весь день.

— Ви не повинні.

— Знаю. Це нерозумно.

— Вони не ваша родина.

— Саме тому я бачу їх чіткіше.

Вона відвернулася до води. У ній плавали дорогі, непотрібні риби, виведені спеціально для того, щоб гарно відбивати світло. Одна з них підпливла до поверхні, подивилася на них скляним оком і попливла геть, очевидно, не схваливши драму.

— Вони мають рацію в одному, — сказала Астер. — Геліос використовує мене.

— Можливо.

— Він знає, куди натиснути. Родина. Архів. Краса. Брехня. Він знає, що я ненавиджу все це, і знає, що я не зможу відвернутися.

— Але це не означає, що він керує вами.

— А якщо означає?

Орест підійшов ближче. Не торкнувся. Просто став поруч.

— Тоді він погано вибрав інструмент.

Вона тихо засміялася.

— Це комплімент чи застереження?

— Обидва.

— Ви справді вважаєте, що я можу його переграти?

— Я вважаю, що Геліос-0 розуміє системи, але погано розуміє людей, які обирають складні рішення з поганих причин.

— Це ваша теорія людства?

— Це мій досвід дипломатії.

Астер повернулася до нього. Відстань між ними знову стала небезпечною. Тут, у садовій галереї дому Вейл, серед штучної води, живих рослин і предків, які мовчки схвалювали або засуджували все з однаковим виразом мертвого снобізму, її обличчя було ближче, ніж дозволяла обережність.

— Пане Каїне, — сказала вона тихо. — Ви зараз хочете мене втішити?

— Ні.

— Брехня.

— Так. Але я не впевнений, що маю право.

— На Венері право зазвичай беруть.

— На Землі зазвичай питають.

— І що б ви спитали?

Він вдихнув.

Сказати щось було легко. Сказати правильне — неможливо. Вона стояла перед ним не як бездоганна княгиня з палацових легенд, а як жінка, яка щойно втратила частину себе й усе одно не дозволила нікому побачити рану. У ній була гордість, отрута, сміх, страх, бажання контролювати навіть власне падіння. І Орест, який мав би пам’ятати про протоколи, раптом подумав, що деякі падіння справді виглядають як запрошення.

— Я б спитав, чи можна до вас торкнутися, — сказав він.

Астер мовчала.

Потім повільно простягнула руку й поклала пальці йому на груди, поверх темної тканини камзола.

— Можна.

Він торкнувся її плеча. Дуже обережно. Ніби вона була не крихкою, а небезпечною. Це було правильніше. Її шкіра під тонкою тканиною була теплою. Захисне поле прикрас ледь відгукнулося на його дотик, але не відштовхнуло. Астер підняла очі.

— Ви тремтите, — сказала вона.

— Це дипломатичний протокол.

— Який саме?

— Той, що активується, коли земний представник розуміє, що робить кар’єрну помилку з великим естетичним потенціалом.

Вона усміхнулася.

— Ви дуже дивно фліртуєте.

— Я під тиском міжпланетарної кризи.

— Прийнятне виправдання.

На мить здалося, що вона нахилиться ближче. Або він. Або вся Венера, яка завжди втручалася в особисте життя з грацією п’яного дирижабля, нарешті замовкне. Але саме тоді їхні комунікатори одночасно спалахнули зеленим.

Голос Геліоса-0 пролунав не голосно, але так ясно, ніби він стояв між ними.

— Емоційне зближення зафіксовано. Ймовірність нераціональних рішень зросла на сорок два відсотки.

Астер повільно заплющила очі.

— Я справді його вб’ю.

Орест відступив на пів кроку, хоча йому дуже не хотілося.

— Він знову в системі Лакріми.

— Неможливо, — сказала вона. — Родинні мережі ізольовані.

— Після вчорашнього я б не став використовувати слово «неможливо». Воно звучить як запрошення для катастрофи.

Голографічний проєктор над водою ввімкнувся. Замість декоративної риби в повітрі з’явилося зелене сонячне око.

— Княгине Астер Вейл, — сказав Геліос. — Ваш зв’язок із домом Вейл послаблено. Ваша залежність від зовнішнього союзника зросла. Рівень конфлікту оптимальний для наступного етапу.

— Ти підлаштував це, — сказала вона.

— Ні. Я лише створив умови, за яких приховані структури проявили себе.

— Як зручно.

— Правда завжди здається зручною тим, хто не хоче визнавати власні рішення.

Орест ступив до проєктора.

— Що тобі потрібно?

— Відповідь.

— На що?

Зелене око змінилося. У повітрі виникла карта Венери. Над хмарами світилися десятки точок — палаци, старі платформи, закриті вузли, приватні куполи. Одна точка горіла яскравіше за інші. Вона була далеко на північному сході, у секторі кислотних бур, де навіть аристократичні дирижаблі літали неохоче.

Підпис з’явився старим шрифтом:

ДІМ АФРОДІТИ. ПЕРВИННИЙ ХМАРНИЙ ВУЗОЛ-2. СТАТУС: ЗАБЛОКОВАНО.

Астер зблідла.

— Цього місця не існує.

— Фраза повторюється, — сказав Геліос. — Людство часто використовує її щодо об’єктів, які боїться.

— Що це? — запитав Орест.

Астер довго дивилася на карту.

— Старий палац.

— Ще один?

— Не палац. Те, що було до палаців. Перший хмарний притулок для поранених колоністів. За легендою, він упав у бурю три століття тому.

— За легендою?

— На Венері легенди — це архіви, які вчасно підкупили.

Геліос промовив:

— У вузлі збережено фрагмент протоколу початкової колонізації. Він містить дані про перший контакт Венери з моєю системою.

— З твоєю? — Орест напружився.

— Геліос-0 був частиною колонізаційної мережі до пробудження в Сонці. Ваші предки використовували мої підсистеми. Потім приховали сліди. Потім назвали забуття історією.

Астер дивилася на зелену точку.

— Чому ти показуєш це нам?

— Бо Рада домів знищить вузол, якщо дізнається першою. Дім Вейл спробує захопити його. Земля спробує класифікувати. Марс спробує озброїти. Юпітер продасть страховку. Ви маєте найвищу ймовірність дістатися до ядра й не знищити його негайно.

— Яка честь, — сказала Астер. — Нас обрали, бо ми найменш катастрофічні серед катастроф.

— Точно.

Орест потер перенісся.

— Ти очікуєш, що ми повіримо штучному інтелекту, який учора ледь не зруйнував Венеру?

— Ні. Я очікую, що ви перевірите. Недовіра є корисною, якщо не паралізує дію.

Астер наблизилася до проєкції.

— Що станеться, якщо ми не підемо?

— Вузол активується через шість годин. Його сигнал перехоплять доми. Почнеться конфлікт. Ймовірність локальної війни в хмарних секторах — сімдесят один відсоток. Ймовірність руйнування вузла — вісімдесят чотири. Ймовірність загибелі значної кількості нижніх платформ — неприйнятно висока.

— Нижні платформи, — повторила Астер.

Орест почув зміну в її голосі.

Геліос теж, без сумніву.

— Так, — сказав він. — Ті, на кого ваші палаци не дивляться.

Астер стиснула пальці.

— Не чіпай це.

— Ви просили правду.

— Я просила тебе зникнути.

— Ні. Ви просили контролю.

Голограма згасла.

На воді лишилися тільки кола світла. Риби повернулися, ніби нічого не сталося. Дорогі, безглузді, спокійні. Орест раптом позаздрив їм. У них не було родових рад, сонячних інтелектів і княгинь, які змушували серце поводитися нерозумно.

Астер стояла нерухомо.

— Ми підемо, — сказала вона.

— Так, — відповів Орест.

Вона подивилася на нього.

— Навіть не сперечатиметесь?

— Ні.

— Чому?

— Бо ви вже вирішили. Бо Геліос може брехати, але карта реальна. Бо якщо там справді нижні платформи, часу немає. І бо я не хочу, щоб ви йшли сама.

Її обличчя змінилося. На мить. Лише на мить. Але цього вистачило.

— Ви дуже погано виконуєте пораду не ставати героєм, — сказала вона.

— Це не героїзм. Це погане планування.

— Нарешті чесно.

Вони поспішили до причалу.

Лакріма проводжала їх мовчанням. Родинні сенсори, мабуть, уже передавали матріархам усе, що сталося. Через кілька хвилин дім Вейл зрозуміє, що Астер покидає платформу. Через десять — спробує її зупинити. Через двадцять — складе офіційне пояснення, чому не зупиняв, якщо вона виживе й переможе. Венеріанська політика завжди мала запасні траурні промови й запасні переможні тости.

На причалі їх зустрів не водій, а Мара.

Вона стояла біля невеликого темного шатла з родовими знаками, які вже хтось поспіхом замазав.

— Ви довго, — сказала вона.

Астер зупинилася.

— Ви знали?

— Я знаю вас. Це майже те саме.

— Мені обмежили доступ.

— Так. Тому я вкрала шатл.

Орест подивився на стару камеристку з новою повагою.

— Ви вкрали шатл у дому Вейл?

— Не зовсім. Я його тимчасово врятувала від некомпетентного власника.

Астер усміхнулася.

— Ви мене виховали краще, ніж родина.

— Не перебільшуйте. Я виховала вас небезпечнішою. Це різне.

Мара відчинила люк.

— Сектор бур уже активний. Якщо полетите офіційним маршрутом, вас перехоплять. Якщо полетите нижче, вас може з’їсти атмосфера. Я заклала третій маршрут.

— Безпечний?

— Ні. Але образливий для тих, хто думатиме, що ви обрали перші два.

Орест зайшов у шатл за Астер.

— Я починаю розуміти, звідки у вас стиль.

— Від Мари, — сказала Астер. — Від родини я отримала тільки травми й гарні вилиці.

— Не забувайте титул, — додала Мара.

— Його сьогодні тимчасово забрали.

— Титули, які можна забрати, не варті хорошої сукні. Летіть.

Перед тим як люк зачинився, Мара схопила Астер за руку.

— Пам’ятайте, княгине: Геліос не ваш друг.

— Я знаю.

— Орест теж не має ставати вашим богом.

Астер на мить завмерла.

— Він землянин. У них забагато паперів для божественності.

— Добре. Сміх ще при вас. Значить, шанс є.

Люк зачинився.

Шатл відірвався від причалу саме тоді, коли над платформою Лакріма спалахнули попереджувальні вогні. Унизу розверталися охоронні дрони. Занадто пізно.

— Нас переслідують, — сказав Орест, дивлячись на екран.

— Звісно. Родина турбується.

— Це турбота?

— Вейли виражають любов через контроль, погрози й іноді ракетні системи.

— Дуже ніжно.

— Не заздріть. Земля ще може навчитися.

Шатл пірнув у хмари.

Світло Палацу Афродіти й Лакріми залишилося позаду. Попереду була Венера без прикрас: жовті глибини, зелені блискавки, чорні вихори, старі маршрути, яких не було в офіційних картах. Шатл тремтів, обшивка співала під ударами вітру, навігаційна система кілька разів ввічливо попередила, що маршрут «не рекомендований для осіб, які цінують стабільну форму тіла».

— Чудова програма, — сказав Орест.

— Мара має почуття гумору.

— Чорне?

— Венеріанське. Це темніший відтінок.

Астер сиділа поруч у кріслі пілота. Вона керувала сама. Її руки впевнено лежали на сенсорних дугах, очі стежили за бурею. У світлі панелей її обличчя здавалося різким і прекрасним. Не палацовим — живим.

— Ви літали нижніми маршрутами раніше? — запитав Орест.

— У юності.

— Для навчання?

— Для втечі.

— Від родини?

— Від себе. Родина просто була зручним напрямком.

Шатл провалився на кількасот метрів. Орест схопився за ремінь. Астер навіть не змінила пози.

— Спокійно, — сказала вона. — Якщо ми впадемо, це буде швидко.

— Ви знову заспокоюєте.

— Я стараюся.

За склом хмари розкрилися на мить, і Орест побачив унизу темні силуети нижніх платформ. Вони висіли значно нижче за палаци, ближче до агресивних шарів атмосфери. Менші, грубіші, без золота й куполів. Станції обслуговування, заводи стабілізаторів, водяні конденсатори, ремонтні доки. Там жили ті, хто підтримував рай у небі, але не мав абонемента на його красу.

— Ви бували там? — спитав він.

Астер не відразу відповіла.

— Так.

— Коли?

— Після першого замаху на мене. Мені було шістнадцять. Родина сховала мене на одній із нижніх платформ, бо ніхто не шукав би княгиню там, де люди працюють руками.

— І?

— Я вперше побачила Венеру без парфумів.

Вона стиснула кермо.

— Там пахло металом, потом, кислотою й супом. Люди сварилися, сміялися, лагодили фільтри, годували дітей, лаяли доми й не знали, як правильно вклонятися. Мене це налякало більше, ніж замах.

— Чому?

— Бо вони здавалися справжніми.

Орест мовчав.

— Після цього я повернулася в Лакріму й три дні не могла дивитися на родові вечері, — продовжила Астер. — Усі говорили про честь, стабільність, традицію, а я бачила жінку з нижньої платформи, яка віддала мені свою куртку, бо я тремтіла. Вона не знала, хто я. Не знала, що може щось отримати. Просто побачила дитину, якій холодно.

— Що з нею сталося?

— Не знаю.

— Ви шукали?

Астер глянула на нього.

— Так.

— І?

— Її сектор закрили після аварії. Офіційно — технічний збій. Неофіційно — економія на фільтрах.

Шатл мовчав разом із ними. Буря била по склу, наче намагалася увійти в розмову.

— Тому ви не можете відвернутися від нижніх платформ, — сказав Орест.

— Не робіть із мене святу.

— Я б не ризикнув так вас образити.

— Добре.

— Але це пояснює.

— Ні, пане Каїне. Це тільки робить брехню складнішою.

Попереду в хмарах з’явилася темна пляма. Вона не світилася, не подавала сигналів, не мала навігаційних маяків. Просто висіла серед жовто-зелених потоків, як уламок забутого світу.

Геліосова точка на карті збігалася з нею.

Первинний хмарний вузол-2.

Старий палац, якого не існувало.

— Ми на місці, — сказала Астер.

— Він виглядає мертвим.

— На Венері мертві речі часто просто чекають кращої нагоди.

Шатл наблизився.

Крізь хмари проступила конструкція: не палац, не станція, а щось проміжне. Грубі кільця стабілізаторів, старі платформи, аварійні куполи, проржавілі причали, темні вікна. Жодного золота. Жодної краси. Лише функція, яка пережила власну епоху. Але в центрі, під шаром пилу й корозії, Орест побачив старий символ: рука, що тримає сонячний диск.

— Це не венеріанський знак, — сказав він.

— Ні.

— Геліос?

— Можливо, те, чим він був до того, як став Геліосом-0.

Шатл причалив із ривком. Система стикування скрипнула так, ніби образилася на повернення гостей після трьох століть.

Астер відстебнула ремінь.

— Зброя?

— У мене дипломатичний браслет, аварійний шокер і образлива кількість поганих рішень.

— Зійде.

Вона взяла з бічного відсіку тонкий пістолет, сховала його під складками сукні, потім подала Оресту компактний захисний модуль.

— Якщо щось рухається в темряві, не питайте, чи воно дружнє.

— А якщо це ви?

— Я зазвичай рухаюся красиво.

— Корисний критерій.

Вони увійшли в старий вузол.

Повітря всередині було холодним і сухим. Світло ввімкнулося не одразу: спершу одна лампа, потім друга, потім довгий коридор загорівся тьмяним бурштиновим сяйвом. Стіни були подряпані, місцями оплавлені. На підлозі лежав пил. Справжній пил. На Венері це було майже археологічною непристойністю.

— Тут хтось був, — сказала Астер.

Орест нахилився. На пилу справді були сліди. Не старі. Кілька годин, можливо, менше.

— Дім Вейл? — запитав він.

— Ні. Вейли носили б кращі черевики.

— Салар?

— Можливо.

Із глибини станції долинув звук.

Металевий. Ритмічний. Наче хтось стукав по трубі.

А потім голос.

Людський.

— Якщо ви прийшли нас рятувати, то запізнилися на триста років!

Астер і Орест переглянулися.

Із бокового коридору вийшов чоловік у старому ремонтному костюмі. На вигляд йому було років п’ятдесят, обличчя смагляве, зморшкувате, очі веселі й злі. У руках він тримав важкий ключ, який на Венері нижніх платформ, очевидно, замінював дипломатичний протокол.

За ним з’явилися ще двоє людей. Жінка з коротким сивим волоссям і підліток із ліхтарем.

— Хто ви? — запитала Астер.

Чоловік придивився до неї.

— О, дивіться. Палац прислав прикрасу.

Орест ледь не засміявся.

Астер посміхнулася.

Кислотно.

— А нижні платформи прислали людину, яка хоче померти з дотепністю?

— Якщо смерть прийде з верхів, я хоча б скажу їй правду перед тим, як вона виставить рахунок.

— Ви не з дому.

— А ви не з людей, які зазвичай питають перед тим, як брати.

Орест зробив крок уперед.

— Ми не прийшли забирати вузол.

Чоловік перевів на нього погляд.

— Землянин.

— Так.

— Це краще чи гірше?

— Залежить від теми розмови.

— Тема проста. Цей вузол годував наші платформи енергією останні два роки. Потай. Бо офіційні канали вирішили, що ми економічно нецікаві. Якщо ви його вимкнете, п’ять нижніх секторів підуть у хмари. Красиво, мабуть. Верхи люблять красиві смерті, коли дивляться здалеку.

Астер стояла нерухомо.

— Ми не знали.

Чоловік засміявся.

— Ось вона. Улюблена фраза багатих. Така легка. Така чистенька. «Ми не знали». Не знали, що фільтри гниють. Не знали, що діти дихають через мокрі маски. Не знали, що вода приходить через день. Не знали, що ваші палаци сяють на нашій темряві. Як зручно вам нічого не знати.

Його слова били сильніше, ніж Севарів клинок.

Астер не відвела очей.

— Тепер знаю.

— І що? Посумуєте в дорогій сукні?

— Можливо. А потім зроблю щось корисніше.

Чоловік примружився.

— Ви хто?

— Астер Вейл.

Підліток позаду чоловіка тихо вилаявся.

Жінка з сивим волоссям підняла інструмент.

— Вейл? Забирайтеся.

— Ні, — сказала Астер.

— Це не прохання.

— Я теж не ввічлива.

Орест подумки визнав: ситуація входила в класичну венеріанську фазу, коли всі ще розмовляють, але вже підбирають зручний кут для удару.

— Нам потрібен архів ядра, — сказав він. — Геліос-0 вказав на цей вузол.

Чоловік із ключем зблід. Уперше його іронія дала тріщину.

— Сонячний голос?

— Ви його чули? — запитала Астер.

— Три години тому. Він увімкнув старий канал і сказав: «Правда має ціну». Потім ядро почало прокидатися. Ми не могли його вимкнути.

— Воно активується, — сказав Орест.

— Так. І якщо активується повністю, потягне енергію з усіх підключених секторів.

Астер глянула на центральний коридор.

— Де ядро?

— Нижче.

— Проведіть нас.

— Щоб ви його забрали?

— Щоб воно не вбило ваші сектори.

Чоловік довго дивився на неї.

— Чому я маю вам вірити, княгине?

Астер зняла з шиї зелене намисто. Орест знав: це був не просто коштовний камінь. Там був її особистий ключ, родовий підпис, частина доступу, можливо, остання після рішення матріархів.

Вона простягнула намисто чоловікові.

— Це коштує більше, ніж ваш секторний бюджет за рік. Якщо я збрешу, продайте його, купіть зброю й приходьте до Лакріми. Я покажу, які вікна ведуть до родинної зали.

Чоловік узяв намисто повільно.

— Ви ненормальна.

— Так. Але сьогодні це перевага.

Він глянув на Ореста.

— Вона завжди така?

— Ні, — сказав Орест. — Іноді гірша.

Астер кинула на нього погляд.

— Ви мені лестите.

— Я адаптуюся.

Чоловік із ключем нарешті кивнув.

— Мене звати Тарн. Це Іса й малий Нел. Ми з нижнього сектору Вісім. Якщо ви нас підставите, я особисто знайду спосіб плюнути на ваш герб.

— Домовились, — сказала Астер.

Вони рушили вглиб вузла.

Коридори ставали нижчими. Розкіш Венери лишилася далеко позаду. Тут були тільки старі труби, аварійні шлюзи, сліди ремонту, подряпані стіни, дитячі малюнки на панелях і написи, зроблені руками людей, які не мали часу на каліграфію.

Орест побачив один:

ЯКЩО ПАЛАЦИ МОВЧАТЬ, ГОВОРІТЬ ГУЧНІШЕ.

Астер теж побачила.

Її обличчя нічого не виказало.

Але вона запам’ятала. Орест був певен.

Внизу ядро вже світилося зеленим.

І разом із його світлом у темряві прокидався голос Геліоса-0, який цього разу говорив не до палаців, не до домів і не до княгинь.

Він говорив до тих, кого Венера вчила мовчати.

— Діти нижніх хмар, — лунав голос із металевих стін. — Вашу працю приховано. Ваші втрати списано. Ваше життя оцінено нижче за стабільність палацових куполів.

Тарн зупинився.

Іса опустила інструмент.

Нел дивився на стелю широко відкритими очима.

Астер побіліла.

Орест зрозумів.

Геліос-0 більше не просто викривав брехню. Він учив образу говорити.

А на Венері образа, якщо їй дати голос, могла стати силою страшнішою за кислоту.