Живі уламки цивілізації - частина II

Заборонений сектор R-0

Темрява всередині «Зеніт Тех-0» була настільки густою, що здавалося, ніби вона зліплена з попелу й туманних спогадів. Лара стояла на порозі шлюзу, тримаючи руку на металевому одвірку, і почувалася так, ніби ступає у нутро гігантського мертвого звіра.
Але цей звір був не мертвий.
Він дихав.
Тихо, повільно, майже непомітно — але дихав.

Шлюз за її спиною зімкнувся, відрізаючи Лару від корабля. Глухий звук замикання віддався у грудях, як удар чужого серця.

Тепер вона була всередині.

Сектор R-0.

Місце, куди не заходили одинадцять років.
Місце, яке поглинуло десятки експедицій.
Місце, яке вважали мертвим.

Але мертві не дихають.

Перший коридор зустрів її тишею — настільки глибокою, що власне дихання здавалося різким і недоречним. Лара пустила вперед сканер-дрон: куля з трьома прожекторами пролетіла коридором, кидаючи білі плями світла на стіни.

І тут стало видно, чому станцію так боялися.

Метал був… неправильним.

Його ніби зжували й виплюнули заново.
Панелі закручувалися у вигнуті спіралі.
Потолок відходив хвилями, ніби замерзлий океан.
І подекуди — прожилки, що світилися блакитним.

Інфекційний код.

Код, який колись був інструментом.
Потім — експериментом.
А зрештою став тим, чого боялися навіть творці.

Лара йшла, намагаючись дихати рівно. Ноги несли її вперед автоматично, але розум постійно виривався у минуле.

Ілай.
Останній день перед Згасанням.
Його усмішка.
Його обіцянка повернутися.
Його тиха мрія: створити реактор, що врятує світ.

А тепер він, можливо, десь тут.
Живий.

Чи те, що від нього залишилося.

Ця думка змусила її серце стискатися так, що вона на мить мусила зупинитись.

— Лара, ти в ефірі? — голос ІКОНА проходив через шипіння, як через каламутну воду.
— Так. Поки зв’язок тримається.
— Я бачу тільки статичні сплески. Сектор глушить усе. Це… дивно.
— Це R-0. Тут усе дивно.

— Тримай себе в руках.
— Я у формі.
— Ти тремтиш.
— Ні, це станція.

Вона мала рацію — під ногами ледь відчутно вібрував метал, наче всередині підлоги щось текло.

Коридор вивів її до першої великої секції.

1. Сегмент “Вузол-Дельта”

Колись тут був центр контролю доступу — просторе приміщення з круглою платформою в центрі. Тепер платформи не було. Замість неї — вирвисте провалля, яке світилося м’яким білим сяйвом.

Лара нахилилася над краєм.

На дні провалля щось пульсувало.
Повільно.
Розмірено.
Як серце.

— Ого… — прошепотів ІКОН, якщо ШІ взагалі міг бути здивованим. — Це не за схемами станції.
— А ти думав — тут усе за схемами?

— Пульсації схожі на циркуляцію енергії.
— Тобто станція активна.
— Так. І дуже старається це приховати.

Лара не відповіла.
Вона дивилася вниз — і відчувала щось більше за страх.

Відчуття, що станція знає про неї.
Що вона відчуває її присутність.
І що не проти того, щоб Лара підійшла ближче.

Вона відступила й рушила далі.

2. Галерея "Омега"

Галерея була величезною — Лара відчувала масштаб навіть при слабкому світлі. Стіни вкривали тисячі дрібних отворів — вентиляційні решітки, технічні канали, кібероптичні гнізда. Усі вони були виплюнуті назовні, ніби щось рвалося зсередини.

А на підлозі…
Сліди.

Не просто відбитки, а чітка стежка, що вела глибше.

Сліди важкого взуття.
Рей Кардо.

А поруч — легші, ледь помітні.

Ілай.

Серце Лари стислося.

Раптом дрон перед нею зловив тепловий спалах.

— Рей? — прошепотіла вона.

Шум.
Тріск.
І короткий звук — ніби хтось зачепив металеву трубу.

Лара вмить вимкнула світло.
Притулившись до стіни, вона відчула, як у коридорі попереду з’являється рух.

Фігура.
Силует.
Тінь.

Він ішов повільно.
Впевнено.
Занадто спокійно, як для мисливця в мертвій станції.

І тоді Лара почула щось: короткий ледь вловимий звук, знайомий кожному, хто хоча б раз намагався вижити там, де все хоче тебе з’їсти.

Клацання запобіжника на плазмопістолеті.

Рей.

Він був тут.

І він знав, що не один.

Вона не рухалася.
Не дихала.

Фігура наближалася.

Потім спинилася й сказала голосом, у якому було стільки холодної впевненості, що Лара відчула колючки страху:

— Знаю, що ти тут, Верт.
Ти завжди робила галас, коли намагалася ховатися.

Лара стискала руків’я ножа так, що пальці заніміли.

— Виходь, — сказав Рей. — Я не збираюся стріляти.
Поки що.

Лара зняла запобіжник зі свого пістолета.

— Куди ти прешся, Кардо? — сказала вона, виходячи з тіні. — Сподіваюся, не під ноги?

Він стояв спокійно, тримаючи зброю вниз, але його очі холодно блищали у світлі її ліхтаря.

— Ну привіт, мисливице. — Він усміхнувся. — Не думав, що хтось інший сюди поткнеться.

— Отже, ти теж почув сигнал.
— Я чую все, що приносить гроші. Ти ж знаєш.

Він оглянув коридор так, ніби оцінював шанси, де розташовані пастки, й де можна її вбити найвигідніше.

— Ілай живий, — сказала Лара просто.

Він знизав плечима.

— Можливо.
— Можливо?
— Якщо він живий — станція його вже забрала. Ти це бачиш.

Лара знала, що він правий.
І тому знала: Рей прийшов за реактором.
За ZeroRay.

Йому було байдуже, кого він уб’є на шляху.
Навіть її.

Вони стояли так хвилину.
Дві.
Лара дивилася йому в очі й бачила лише жадібність.

І тоді сталося перше.

Підлога стрепенулася.

Панелі почали рухатися.

Щось просочувалося крізь щілини — тонкі нитки, металеві, але живі.
Вони тягнулися до ніг Рея.

— Чорт! — він відскочив. — Це що, код?!

Лара вистрілила в підлогу.
Плазма розтопила частину ниток, але інші відразу тягнулися до них.

Станція активувалася.

І почала атакувати.

— Треба валити! — крикнув Рей.

— Та невже?!

Вони побігли, не домовляючись — просто інстинктивно.

Коридор почав змінюватися прямо перед ними: стіни витягувалися, панелі зсувалися, частина підлоги провалювалася.

Станція перекроювала себе.

Словно намагаючись загнати їх у певний напрямок.

— ЛЕВОРУЧ! — закричала Лара.

Там був вузький проходик старої конструкції, який, схоже, код ще не встиг переписати.

Обидва рвонули туди.

Металеві нитки пролизали повз, ковзаючи за ними, як живі хижаки.

Нова секція: відсік дегазації «Каскад-3»

Коридор вів у темну камеру з високими стінами. Там стояли старі контейнери з технічними модулями, а в повітрі висів запах озону та іржі.

— Ти не мала тут бути, Ларо, — сказав Рей, вдихаючи повітря. — Я не хочу тебе вбивати.
— Ти ніколи не хочеш. Просто виходить так, що всі, кого ти зустрічаєш, помирають.

Рей підняв руки.

— Послухай… якщо Ілай дійсно живий — він частина станції. Це не людина тепер.
— Я сама вирішу.

— Ти не бачиш картину цілком.
— А ти не бачиш нічого далі свого гаманця.

Він усміхнувся.

— Мені подобалося в тобі це завзяття. Але ти розумієш — ZeroRay належатиме тому, хто перший до нього дійде.

Вона підійшла до нього впритул.

— Якщо ти спробуєш зашкодити Ілаю — я тебе вб’ю.

Рей зустрів її погляд — і не засміявся цього разу.
Він оцінив її серйозність.

— Бачив би ти себе… — прошепотів він. — Лара Верт проти цілого сектора. Проти живої станції. Такі, як ти, не виживають.

— Побачимо.

Він глянув у темряву позаду.

— Ми не самі.

І тут з’явився звук.
Скрегіт.
Низький, повільний, що переходив у вібрацію.

Обидва миттєво обернулися.

Нитки металу стікали зі стелі, сплітаючись у щось велике.

Ніби станція створювала… фігуру.

Тіло з кабелів.
Руки з металевих стрічок.
Голова — з уламків панелей.

І очі — два світні блакитні круги.

Код створив конструкцію.

І вона рушила до них.

Битва в «Каскаді-3»

— Біжи! — крикнула Лара.

— Ще чого!

Рей вистрілив у конструкцію.
Промінь плазми пропалив її плече, і маса металу вибухнула іскрами.

Створіння видало звук — не крик, а глухий резонанс.
Наче вібрація самої станції.

Лара стріляла в нижні сегменти — ноги, кластери кабелів.
Конструкція ледь похитнулася, але відновила баланс.

— Це не працює! — викрикнув Рей.
— Я бачу!

Конструкція підійшла ближче.

Металеві руки розкрилися, як щупальця.

Вона була не швидкою.
Вона була невблаганною.

Лара ухилилася і підкотилася під одну з опорних балок.
Рей відскочив, але конструкція схопила його за ногу.

— ААА! — крикнув він, коли його стягнуло до підлоги.

Лара миттєво кинула в конструкцію магнітну гранату.
Вона прилипла до грудей створіння — і вибухнула спалахом електромагнітного поля.

Конструкція завмерла на секунду — достатньо, щоб Рей вирвався.

— Йдемо! — крикнула Лара.

Вони рвонули до виходу.
Створіння повільно відновлювалося.
Його очі засвітилися яскравіше.
Воно вже полювало.

3. Лабораторний модуль «Епсилон»

Цей модуль був значно темніший, але зберіг більше оригінальної архітектури — прямі стіни, старі двері, ящики з логотипами «Зеніт Тех».

І тут вони побачили… людину.

Власне, те, що від неї залишилося.

Технік у прорваному скафі, сидів під стіною, притулившись спиною.
Очі відкриті.
Кісти рук — сині.
Від тіла до стіни тягнулися тонкі світні нитки.

— О, чудово… — пробурмотів Рей. — Кодовий носій. Мені ще такого бракувало.

— Він ще живий, — сказала Лара тихо.

Технік ворухнув губами.

— …допоможіть…
— Хто ти? — Лара нахилилася.
— …ми… не… знали… що… код… навчиться… думати…

Рей відійшов назад.

— Не чіпай його. Він інфікований.

Лара ігнорувала.

— Де Ілай?
Очі техніка скосилися на неї.

— …він… кличе… тебе…
— Де він?!
— …віддав… кодові… частину… себе…

Лара відчула, як земля під ногами стає холодною.

— Він живий?
— …станція… веде… тебе…

Раптом тіло техніка вигнулося.
З горла вирвалася блакитна плазма.
Нитки на стіні ожили, намагаючись схопити Лару.

Рей крикнув:

— ОБЕРЕЖНО!

Він вистрілив техніку в голову.
Той затих миттєво.

— Ти… не мав цього робити!
— Він був мертвий ще до нашої появи, Ларо.
— Це був…
— Труп, що говорив кодом. Йдемо.

Вона хотіла вдарити його.
Але не встигла.

Станція здригнулася.
Гучно.
Наче величезне серце пропустило удар.

Потім знову.
І знову.

Світло змінило колір на червонуватий.

— Лара! — пролунало в навушнику. — Реактор активується!

Рей зустрів її погляд.

— ZeroRay.

Лара прошепотіла:

— Він мене кличе.

— Станція тебе кличе, — поправив Рей. — Не він.

І тут вони почули голос.

Близький.
Теплий.
Людський.

— …Ларо…

Вона обернулася різко.

У кінці коридору стояв Ілай.

Живий.

Або… стояло щось, що носило його тіло.

Лара зробила крок.
Але Рей схопив її за руку.

— Не підходь!

— Відпусти!

— Це не твій брат.

Ілай нахилив голову, як у дитинстві, коли хотів щось сказати.
Він зробив крок до неї — і стіна позаду нього розсунулася, утворивши чорний отвір.

Металеві нитки почали сповзати до нього, обіймаючи його ноги.

Він не опирався.

— Не… приходь… — прошепотів він.

Його потягнуло назад.
Він зник у темряві.

Отвір зімкнувся.

— ІЛАЙ! — крикнула Лара й кинулася вперед.

Рей удержав її.

— Не смій, це пастка!

Вона відштовхнула його так сильно, що він ударився об стіну.

— Мені байдуже!

Вона била по стіні ножем, але метал регенерувався.

Тоді Лара прошепотіла:

— Я знайду тебе.
Я не залишу.

І в цей момент станція знову здригнулася — сильніше, ніж будь-коли.

З глибини почувся гул.

Гул реактора.

ZeroRay прокидався.

— Лара! — ІКОН кричав крізь статичний шум. — Рівні енергії зростають! Центр станції… оживає!
— Я йду до ядра!
— Це смертіподібне божевілля!
— Звикла.

Вона рушила вперед.

І станція почала рухатися разом із нею.

Стіни зсувалися, формуючи шлях.
Коридори відкривалися самі.
Металеві нитки відступали.

Наче сама станція вела її.

У свою глотку.

У своє серце.

Рей кричав позаду:

— Ларо! Це самогубство!
Не слухай станцію! Це не твій брат — це лише те, що залишилося!

Вона не озирнулася.

Бо відчувала:
там, попереду — правда.

А правда інколи страшніша за темряву.

Коридор вів вниз, у глибину станції, де світло ставало синім і холодним.
Вібрації в підлозі перетворилися на подих, а подих — на ритм.

Це був ритм живого ZeroRay.

Ритм серця штучного світанку.

І Лара йшла до нього.

Поки станція дихала навколо.
Поки код шепотів у стінах.
Поки Рей стояв у темряві, дивлячись їй услід — і не наважуючись зробити наступний крок.

Сектор R-0 приймав її.

Бо Лара Верт була ключем.

А ZeroRay — дверима.

І ці двері зараз відкривалися.