Живі уламки цивілізації - частина IIІ

Серце ZeroRay

Коридор, у який Лара вступила після зали сенсорних трубок, здавався холоднішим за будь-який вакуумний шлюз. Холод ішов не від температури — він виходив із самого металу. В її голові виникало враження, що станція не просто змінює форму довкола, а обертає увагу на неї. І що ця увага не людська. Надто широка, надто одночасна, надто беземоційна.

Металеві стіни «Зеніт Тех-0» нагадували їй морські рифи, поглинуті коралом: мертве та живе перепліталися так щільно, що вже не можна було сказати, де закінчується одне й починається інше. Технічні панелі виглядали, ніби їх розчиняли в розпеченому розчині та знову формували під іншим кутом. Мов хтось намагався «переробити» станцію під нові потреби.

І цей «хтось» був не людиною.

Попереду ледь мерехтів блакитний відблиск — він пульсував точно в ритм із її кроками. Не раніше, ніж вона ступить. Не пізніше. Саме в такт.

— Ти бачиш це? — прошепотів ІКОН.
— Так.
— Схоже, він синхронізується з тобою.
— «Він» — це хто?
— Я не в змозі ідентифікувати. Але те, що відчуває твій ритм, — факт.

Вона стиснула зуби.

Попереду простір розширювався. Коридор відкривався у вертикальний міст-перехід. Праворуч униз тягнувся темний колодязь, настільки глибокий, що світло її ліхтаря розчинялося до того, як досягало дна. Ліворуч — тягнулися технічні труби, густо оповиті світними нитками, які пульсували, поширюючи невидимі хвилі тепла.

Лара торкнулася труби — та була гарячою. Але не від температури. Від енергії.
Енергії, яка рухається, як кров.

Рей, який ішов позаду, рвучко схопив її за руку.

— Не торкай нічого, що світиться, — процедив він. — На інших станціях це завжди кінчалося зле.

— На інших станціях не було такого коду.

Вона забрала руку.

Рей не сперечався — лише ковзнув поглядом по трубах, що тремтіли, наче наповнені живими істотами.

— Мені не подобається, як усе це дихає, — нарешті сказав він.
— Мені теж.

«Гелій-9», її корабель, здавався зараз так само далеким, як і Земля. Якщо Земля взагалі ще існувала. У світі після Згасання інформація поширювалася уривками, чутки плуталися з правдою, а правди було все менше.

Тут, на станції, вона була відірвана від усього.

Лише вона.
Рей.
І живий код, що поволі поглинав станцію зсередини.

Після мосту-перехрестя вони вийшли у просторий зал, де повітря було густішим і важчим. Світло не просто блимало — воно текло, перетікало від однієї поверхні до іншої, створюючи ефект потоків енергії.

Це був Архів Нейровузлів.

Сотні, тисячі циліндричних капсул, підвішених у повітрі, утворювали гігантський масив — сховище інформації. Але тепер капсули були переповнені: їхні поверхні тріскали, з них сочилися светні прожилки, а деякі буквально «дихали», розширюючись та стискаючись.

— Це… нейровузли? — запитав ІКОН із тихим відтінком жаху.
— Колишні, — сказала Лара. — Зараз це щось інше.

Рей озирнувся і мало не впустив зброю.

— Чорт забирай… — він повільно відступив назад. — Це… люди?

І тільки тепер Лара побачила — в багатьох капсулах були силуети.

Люди.
Колишні дослідники «Зеніт Тех».
Ті, хто не встиг евакуюватися.
Ті, хто не помер.

Ті, чию свідомість станція зберегла — як дані.

Тіла лежали у згорблених позах, але їхні очі…
Вони були відкриті.

І рухалися.

— Лара… — прошепотіло одне з тіл.

Голос пролунув не з його рота — а з самої станції. Зі стін. З підлоги. З повітря.

— Допоможи…
— Боже… — Рей зробив крок назад. — Це пекло.
— Ні, — сказала Лара. — Це архів.

— Архів чого?!
— Свідомостей.

— Вони… живі? — Рей ковтнув грудку в горлі.
— У якомусь сенсі, так.

Техніки, інженери, вчені — весь персонал, який не встиг або не зміг залишити станцію.
Станція їх не вбила.

Вона переписала їх.

Reverse-upload. Неповноцінний перенос свідомості.
Частина мозкової активності була «оцифрована» і збережена в умовних осередках.

— Лара… — сказав ІКОН. — Ці осередки… активні. Я зчитую пінги даних. Вони… спілкуються між собою.

— В архаїчному коді?
— Ні. У новому. У тому, який станція створила сама.

Рей затремтів.

— Вони не машини.
— Вони й не люди, — сказала Лара.

І тут станція заговорила знову.

— …Ларо…
— …тут…
— …він чекає…

Хори голосів наклалися один на одного — тисячі шепотів, що утворювали одне слово:

ІЛАЙ.

Лара рушила вперед упевнено, хоча всередині її стискало страхом.
Вона не дозволить собі зупинитися.
Не зараз.
Не коли Ілай так близько.

Рей ішов слідом — але тепер без жартів, без коментарів.
Він тримав зброю напоготові і дивився під ноги, ніби очікував, що підлога проковтне його.

Уздовж стін проходили густі органічно-металеві вени — вони пульсували, ніби передаючи ритм по всій станції. Що ближче вони наближалися до центру, то сильніше відчувалася вібрація.

Архів поступово переходив у нову секцію — технічний тунель, повністю обплетений волоконною тканиною. Здавалося, що вони йдуть по внутрішніх органах механічної істоти.

— Гравітація знову змінилась, — сказав ІКОН.
— Відчуваю.
— Вектор тягне нижче. Ми спускаємося до рівня реактора.

— Чудово, — буркнув Рей. — Що може піти не так?

Лара кинула на нього погляд.

— Ти можеш повернутися.
— І залишити тебе саму в цьому божевіллі? Ні. Я вже і так занадто далеко зайшов.

Він намагався говорити байдужим тоном, але голос зривався.

Лара знала: Рей боїться.
Справжнім, глибинним страхом.
Таким, якого вона не бачила в ньому ніколи.

Далі тунель розширився, і вони увійшли в сектор, який не був позначений на жодній схемі станції.

Його стіни плавно змінювали форму.
Вони буквально дихали.

Повітря було густим і напруженим, ніби перед грозою.

— Тут… щось є, — прошепотіла Лара.

— Ні, — відповів Рей. — Тут усе є.

З темряви виринули дрібні світні комірки — як зграйка біолюмінесцентних комах. Вони кружляли навколо Лари, не торкаючись, але аналізуючи.

— Вони… сканують тебе, — сказав ІКОН.
— Навіщо?
— Вони шукають відповідність.
— Чому саме мене?
— Бо ти — сестра Ілая. І ключ до його нейросигнатури.

— Тобто вони звіряють наші гени?
— Саме так.

Рей похитав головою.

— Тепер мені зрозуміло, чому станція тебе веде.
— Мені все одно, чому. Якщо це приводить до Ілая — я піду.

Комірки зімітували її силует — повторили форму обличчя, рух голови, нахил плечей.

А тоді розлетілися.

І перед ними відкрився новий коридор.

Просторий, освітлений зсередини біло-блакитним сяйвом, схожим на розплавлене скло.

В кінці коридору стояли масивні двері.

Двері, яких не мало бути.

Бо це були двері до реактора ZeroRay.

До серця станції.

Перед масивними дверима Лара зробила паузу.
Не для того, щоб перевести подих — вона майже не втомилася.
Пауза була іншою: інтуїтивною, інстинктивною, майже тваринною.
Тут відчувався поріг.

Точка, після якої не буде повернення.

— Це… не просто двері, — тихо сказав Рей.
— Я знаю.

Двері не мали рукояток, замків чи панелей.
Вони були гладкі, як уламок метеориту, що пролетів крізь атмосферу.
Тільки тонкі прожилки світла тремтіли по поверхні — довгі, немов шрами.

Лара торкнулася металу.

Поверхня відреагувала.
Спершу легким теплом.
Потім пульсацією.

— Він розпізнав тебе, — сказав ІКОН.
— Хто — «він»? ZeroRay?
— Або те, що керує доступом до нього.

Двері повільно розсунулися, відходячи всередину так плавно, ніби були рідкими.

За ними відкрився нижній сегмент станції — найбільш небезпечний і найменш задокументований.

1. Камера Транзиції

Простір був великим і темним.
Тільки по краях підлоги плавно текло м’яке синє світло, нагадуючи річку, що огортає берегові камені.

У центрі стояла платформа.
Кругла, чиста, металева — ніби її не торкнувся той органічний код, що поглинув інші частини станції.

— Це… транспорт? — припустив Рей.
— Ні, — сказала Лара. — Це… калібратор.

— Для чого?
— Для входу в ядро.

— Ми що, прям зараз підемо в середину реактора?!
— Так.

Рей затулив обличчя руками.

— Я точно збожеволів.

Лара ступила на платформу.
Вона ледве чутно зашипіла, активуючи систему розпізнавання.

Навколишні стіни змінили форму.
Світло з підлоги піднялося в повітря, утворюючи спіральну конструкцію — напівпрозору, схожу на голограму, але з надто матеріальним відчуттям.

— Обробка ДНК… — озвався ІКОН.
— Чого?
— Сканування. Порівняння з базою даних станції. Вони шукають… збіг.

Збій у голосі ІКОН був рідкістю.
Це значило, що він не просто аналізує — він боїться.

Кілька секунд — і спіраль розчинилася.

Платформа засвітилася яскравіше.

Двері позаду них зачинялися.

Замикалися.

Глухо.
Ніби хтось забивав останній цвях у труну.

Рей спробував відступити, але Лара схопила його за передпліччя:

— Не смій.

— Я просто хочу переконатися, що нас не замурувало.
— Нас замурувало.
— О, чудово!

Платформа загорілася біло-блакитним світлом — і підлога під ними почала опускатися.

2. Спуск у Серцевину

Платформа не просто опускалася — вона ковзала у вертикальній шахті, де стіни світилися сотнями світних трубок.
Усе довкола було схоже на артерії.
Артерії величезної істоти.

Деякі трубки були напівпрозорі.
Усередині текла рідина.
Не технічний флюїд.
Не плазма.

«Кров», — подумала Лара.

Холод пробіг по шкірі.

— Лара… — проговорив ІКОН, — я спостерігаю електромагнітні імпульси. Вони йдуть у напрямку нижнього ядра.
— Добре.
— НЕ добре.
— Чому?
— Бо це робота нейровузлів. Люди… вони…

Він зробив паузу — ніби підбирав слова.

— Вони щось запускають. Синхронізуються. Координують.
— Люди в капсулах? — перепитав Рей.
— Їхні залишки.

Шахта опускалася швидко й плавно.
Лара відчувала зміну температури — ставав тепліше, але не жарко.
Просто тепло.
Комфортно тепло.

Надто комфортно.

— Це пастка, — прошепотів Рей.
— Звісно.

Вони пройшли кілька десятків рівнів вниз.
Платформа зупинилася біля круглих дверей, що світилися зсередини, ніби були зроблені з гарячого скла.

На дверях не було замків чи сенсорів.

Лара відчула, що вони чекають на дотик.

Вона торкнулася — і метал розійшовся, пропускаючи їх далі.

3. Зал Нижніх Обчислень

Зал за дверима був у кілька разів більший за Архів.
Над головою тягнулися масивні конструкції, схожі на величезні механічні нерви.
Вони перетиналися під різними кутами, створюючи хаос геометрії.

Підлога була м’якою — Лара відчула це відразу.
Вона наче ступала на товстий шар силікону.

— Погано, — сказав Рей. — Мені дуже не подобається те, що я відчуваю.
— Це реакторна тканина.

— Це ЩО?!

— Система саморемонтних оболонок. Станція може перебудовувати себе.
— І ти йдеш по цьому, як ні в чому не бувало?
— Якщо хочеш — можеш полетіти назад тим же шляхом.
— О, звісно, — сказав Рей. — Я вже бачив, як краще працює добровільне самогубство.

Лара не відповіла.

Бо раптом у повітрі з’явився звук.

Не механічний.
Не металевий.
Не гул.

— …ла… ро…

Шепіт.

Він пройшов крізь усе тіло.

— Ілай? — Лара різко підняла голову.

Перед ними, посеред залу, спалахнуло біле світло — і згасло.
Залишивши тінь.
Тінь, що нагадувала людську фігуру.

— …йди…

Лара зробила кілька швидких кроків — тінь розчинилася.

— Це… проекція? — спитав Рей.
— Це не проекція. Це відбиток.
— Чого?
— Пам’яті.

Вона вже хотіла рушити далі, але під ногами щось змінилося.

М’яка реакторна тканина стала гарячою.
Пульсуючою.
Стиснутою.

— Лара… — нервово озвався ІКОН. — Щось активується під вами.
— Я знаю.

Підлога раптово розійшлася — і тонкі кабелі, як корені, вискочили на поверхню.

Вони не атакували.
Вони доторкнулися.

Одним кабелем — до її черевика.
І в ту ж мить:

ВИБУХ ЗОБРАЖЕНЬ.

Мить.
Інша реальність.

Лара побачила Ілая.

Не в капсулі.
Не в реакторі.

У звичайній лабораторії.
Молодого.
Живого.
Усміхненого.

— Лар, я повернусь до вечері. Не їж без мене.

Він поплескав її по плечу і пішов.

Тінь.
Спогад.
Миттєва цифрова проекція пам’яті, витягнута станцією.

Кабель відпустив її — і Лара буря граційно впала на одне коліно.

— Ти в порядку?! — Рей кинувся до неї.
— Так… так… я… бачу його.
— Що ти бачиш?
— Спогади.
— Це станція тобі їх показує?

Лара мовчала.

Бо знала — це не просто «станція».
Це він.

Ілай.

Частина його свідомості жила тут.
Серед цих кабелів.
У реакторі.
У коді.

І він пам’ятав.

Кабелі відступили.
Підлога знову стала стабільною.

А попереду — відкрився новий прохід.
Низький, немов горло.
З нього виходило тремке біле світло.

Лара рушила першою.

Рей — позаду.

Їхній шлях вів углиб, у саме серце ZeroRay.

4. Передсердя Реактора

Прохід відкрився у величезну залу, яка нагадувала природну печеру, тільки зроблену з металу та світла.
У центрі висіла гігантська сфера — не така, як реактор у верхніх блоках.

Це було передсердя.

Сфера пульсувала.
Повільно.
Глибоко.
Ритмічно.

Кожен пульс змушував стіни тремтіти.
Повітря вібрувало.

— Це не просто енергія, — прошепотів Рей. — Це… щось живе.
— Так.

Лара не намагалася виправдатися.
Вона відчувала те саме.

ZeroRay не був просто реактором.

Він був експериментом.
Мости між квантовою енергією та людським мозком.
Експеримент Ілая.
Його мрія.
Його прокляття.

Тепер — це було щось значно більше.

— Показники енергії зростають, — сказав ІКОН. — Рівень… нестабільний. Це передвибухова активність.

— Нам потрібно знайти його, — сказала Лара.
— А якщо він не хоче, щоб ми знайшли?! — Рей підвищив голос.
— Він хоче.
— А станція?
— Станції байдуже.

І тут сфера раптово мигнула.

Світло розширилось.
Тінь на стіні сформувала силует.

Стрункий.
Людський.
Знайомий.

Очі Лари наповнилися холодним жаром.

— Ілай…

Силует хитнув головою.

— …йди… далі…

І зник.

Лара ступила вперед.

Без сумніву.
Без вагання.

Попереду було останнє.
Найглибше.
Найтемніше.

Там — починалась серцевина ZeroRay.

Темрява в останньому проході була не справжньою темрявою.
Вона нагадувала холодну тканину, крізь яку пробивається пульсація світла, прихованого глибоко під поверхнею. Лара рухалася повільно: не через страх, а через відчуття, що кожен її крок тут має значення. Станція реагувала на неї, не приховуючи цього: стіни змінювали текстуру, підлога «дихала», а повітря інколи вібрувало, торкаючись шкіри, наче пальцями.

Це більше не здавалося штучністю.
Це більше не здавалося технологією.

Це здавалося — організмом.

— Лара, частота імпульсів зростає, — ІКОН говорив різко, але тихо, наче боявся привернути увагу.
— Я знаю.
— Він на межі переходу.
— До чого?
— Не знаю. Можливо… самосвідомість.

Рей спіткнувся об щось під ногами, тихо вилаявся і обережно визирнув уперед:

— Якщо це місце стає розумним… я вимагаю підвищення.

Лара ледве усміхнулася — і тільки на мить.
Нічого смішного в цьому не було.

5. Перші знаки Серцевини

Коридор розсунувся вбік, подобою пелюсток.
Перед ними відкрилося приміщення, схоже на залу геометрично неправильної форми — якби її створювали не люди, а
хтось, хто розуміє простір інакше.

У центрі висів… не об’єкт.
Швидше — вузол.

Сферична структура з тисячі тонких металевих і органічних гілочок, які перепліталися і спліталися в єдине тіло, світячись зсередини м’яким білим сяйвом.

Лара не могла одразу зрозуміти, що вона бачить.

Поки вузол не «розкрився» — наче квітка, що відкриває пелюстки.

І всередині… був силует.

Людський.
Схилившись, ніби у задумі.

Він підняв голову.

Світло розлетілося спалахом.

Лара завмерла.

Рей застиг.

Навіть ІКОН замовк.

— Ілай… — голос Лари зірвався.

І справді — це був він.
Але не той, що лежав у капсулі в інтеграційній залі.
Цей був нематеріальним, напівпрозорим — проектований прямо з нутра станції.

— Ларо… — його голос був тепліший, ніж в інтеграційній камері. — Я так радий бачити тебе… тут.

Він крокнув уперед — і пелюстки вузла м’яко відпустили його проекцію.

— Це… ти? — прошепотіла вона.
— Частина мене. Те, що зберегла станція. Те, що я зберіг сам.

— Реальне твоє тіло — ти живий?
— Так. Але… я не можу залишити ZeroRay. Він залежить від мене.

Рей не витримав:

— А нам що робити? Померти тут разом із твоєю машиною?!

Проекція Ілая повернулася до нього.

— Я пам’ятаю тебе, Рей.
— Я? — Рей нервово відмахнувся. — Я тебе ніколи не бачив!
— У лабораторії. Ти був постачальником обладнання. Часто приходив без дозволу.

Рей роззявив рота, готовий щось різке сказати, але промовчав.

— Ларо, — продовжив Ілай, — все, що ти бачила до цього… це лише зовнішні шари.
Серцевина — інша.

— Що це таке? — вона кивнула на вузол.
— Це місце, де я… і станція… і ZeroRay… зустрічаємось.

— Ти хочеш сказати, що ти — частина реактора?
— Більше, ніж частина.

Його проекція хитнулася.

Світло навколо мигнуло.

— Ілай…
— У мене мало часу. ZeroRay набирає стабільність. Після цього він сам визначатиме, що робити.

— І що він хоче? — тихо спитала Лара.

— Він хоче тебе.

Рей вислухав це й різко відступив:

— Я… більше не хочу бути поруч із цим.
— Заспокойся.
— Заспоко…?! Ти чуєш, він каже, що це… ця штука хоче її!

— Ілай, чому? — спитала Лара.

Проекція подивилася на неї майже винувато.

— Бо ти — найчистіший сигнал.
— Я що?
— Твої нейронні ритми — ідеальний ключ для повного перезапуску. Я сам колись сказав йому… що ти найкраще рішення.

Вона відчула, як серце стислося.

— Ти що… запропонував станції взяти мене?!

Ілай не відповів.
Світ навколо тремтів.

— Реактор прокидається, — прошепотів він. — І він прийшов до вибору.

— Якого вибору? — схопив його Рей.
— Між стабілізацією… і знищенням усього.
— Прекрасно! — Рей хапав повітря. — Просто прекрасно!

Лара дивилася прямо в очі Ілая.

— Я не піду до реактора.
— Ти вже в нього зайшла.
— Але я не дозволю йому взяти мене.

Ілай подивився довго, болісно.

— Ларо… станція не питає дозволу.

І в ту ж мить ЗАЛ ЗАТРЕМТІВ.

Стеля розійшлася.
Світло вибухнуло.
І вузол, що тримав проекцію Ілая, почав розгортатися вгору — як гігантський квітковий бутон.

Відкривалося щось більше.

Щось глибше.

6. Серцевина ZeroRay

Сфера не була сферою.
Це був нейтронний кокон — величезна структура, чия поверхня складалася з тисяч фрактальних граней. Світло то проходило крізь нього, то відбивалося, створюючи ілюзію нескінченності.

Всередині — буря.
Потоки енергії билися, перепліталися, завивали в глибоких орбітах.
Мозок стискався від одного тільки погляду.

— Ти дивишся в реактор, що має власне мислення, — сказав ІКОН злякано.

Рей захитався:

— Я… я не можу на це дивитися. Мені здається, я зараз збожеволію.

Лара зробила крок уперед.

Серцевина реагувала.
На неї.
Тільки на неї.

Світло попливло до неї, ніби хвиля.

Кабелі, що тягнулися від стін, сповзли на підлогу й потягнулися до її ступнів.

— Він вибирає, — сказав Ілай.
— Мене?
— Так.
— А якщо я відмовлюсь?
— Реактор упаде. І станція впаде. І я впаду.
— І я загину?
— Є ймовірність.

— А якщо погоджусь?
— Ти… станеш частиною нього.

Рей вдарив Ілая кулаком — проекцію пробило спалахом, але вона залишилась цілою.

— Ти збожеволів, хлопче?! Ти хочеш знищити свою сестру?!
— Я хочу її врятувати, — тихо сказав Ілай.

— ВРЯТУВАТИ?! — завив Рей. — За рахунок того, щоб перетворити її на… НА ЦЕ?!

Лара підняла руку.

— Замовкніть обидва.

Вона вдихнула — глибоко.
І ступила на круглу платформу перед Серцевиною.

Світло зреагувало миттєво — оболонка розкрилася, утворюючи отвір, що вів у середину.

— Ілай… — сказала вона. — Якщо я зайду туди, я не повернуся, правда?

Його погляд був не виразом коду.
Не машинним.

Він був людським.

— Ймовірність повернення — майже нуль.
— Але шанс є?
— Майже нуль.
— Достатньо.

Рей схопив її за руку так сильно, що нігті впилися в шкіру.

— Ти не підеш. Не смій. Я не дам тобі.
— Рей…
— Я не дам! — він тремтів. — Я більше нікого не втрачу. НІКОГО.

Лара відвела його руку.

— Це не про вибір.
— Як це?!
— Це про мій обов’язок.

Вона подивилася йому в очі.

— Ти не розумієш. Це не станція кличе мене.
Це він.

Ілай опустив голову.

— Пробач…

Світло всередині Серцевини засвітилась яскравіше — і Лара зробила крок у середину.

Рей закричав:

— ЛАРО! НІ!!!

Але вже було пізно.

Серцевина закрилася навколо неї.

7. Усередині ZeroRay

Світ не зник.

Світ розкрився.

Перед нею відкрився нескінченний простір — не чорний, а білий, з тисячами рівнів голограм, інформаційних потоків, фрактальних структур, що рухалися навколо неї з неймовірною швидкістю.

Вона стояла не на підлозі.
Не в повітрі.
Вона висіла в центрі системи.

— Привіт, Ларо, — голос пролунав просто в її мозку.

Це був голос Ілая.
Але інший.
Спокійніший.
Сильніший.

Вона обернулася — і побачила його.

Ілай.
В людській формі.
Але з очима, що світилися чистим білим світлом.

— Це… ти?
— Це — я, якого створив код.
— Який ти?
— Я — весь.

Потоки інформації почали текти до неї.
Сфера аналізувала її свідомість, будувала карту її нейромереж, зчитувала спогади, слабкості, страхи.

Вона побачила дитинство.
Себе і Ілая на даху старого будинку.
Його сміх.
Його падіння.
Його першу лабораторію.
Його фанатичну ідею створити реактор, здатний працювати на «чистій» думці.

— Ти… це все пам’ятаєш?
— Тепер — так.

Світ навколо змінився.
Потоки спресувалися.
Сформували тунель.

— Ларо… ZeroRay вибрав тебе.
— Для чого?
— Для перезапуску.
— І що буде, якщо я згоджуся?
— Ти станеш частиною станції.

— А ти?
— Я вже частина.
— Тоді давай разом.

Ілай відступив.
Темрява пройшла по його обличчю.

— Ні.
— Чому?
— Бо перезапуск вб’є моє ядро.

Лара стиснула кулаки.

— Ти просиш мене пожертвувати собою, але не дозволяєш зробити те саме тобі?

— Ларо… я не можу дозволити тобі загинути.
— А я не можу дозволити померти тобі.

Від стін пролунала хвиля світла, і світ ускладнився — десятки нових шарів інформації зіткнулися, станція набирала не контроль, а свідомість.

ZeroRay пробуджувався.

— Час, — сказав Ілай. — Вирішуй.

— Я вирішила.

І вона протягнула руку.

До нього.

До брата.

До реактора.

До ядра.

І все навколо вибухнуло світлом.