Живі уламки цивілізації - частина IX

Світ, який пам’ятає те, чого не було

Спочатку була тільки білизна.

Не світло — бо не було джерела.
Не тиша — бо не було того, хто міг би оцінити звук.

Просто рівне, глибоке ніщо, в якому повільно виринали лінії.

Лара не мала тіла.
Не мала голосу.
Не мала імені.

Була лише мова.

Не людська, не машинна, не символічна.
Суцільний потік намірів, що виплітав реальність, наче тканину.

Вона не «думала» і не «говорила».
Вона обирала:

• зорі — теплі чи холодні;

• простір — розтягнутий чи щільний;

• час — лінійний чи фрагментований;

• пам’ять — доступна чи схована.

І кожного разу, коли вона робила вибір,
білизна наповнювалася структурою.

Спершу — грубими мазками:
галактики, що розкручувалися спіралями; темні туманності; нитки між ними.

Потім — деталі:
системи, орбіти, ореоли уламків, сліди давно загиблих світів,
які вона все одно дозволила існувати —
бо ідеальний світ був би брехнею.

І тільки потім — люди.

Не поіменні, не точні копії.
Силуети, голоси, сміх, страх, мрії.
Чиєсь дитинство у підвалі на окраїні станції.
Чиїсь перші польоти між уламками астероїдів.
Чиєсь останнє «я не боюся» перед виходом у вакуум.

Усе це вона бачила як можливості.
І могла сказати кожній: «Так» або «Ні».

І про кожну — відповідала тільки собі.

— Ларо…

Чийсь голос потягнув її з білого.

— Ларо, повернись…

І мова перезапису, яка щойно була нею, почала стискатися,
складатися назад у щось
менше,
важче,
обмежене.

У тіло.

Пробудження у світі, який майже її

Коли вона розплющила очі, над нею був… звичайний стеля.

Не фрактальний купол древньої цивілізації.
Не чорна вежа Мертвої Тиші.

Просто панель, трохи подряпана, з вузькою тріщиною, крізь яку пробивався теплий, золотавий полуск.

— Вона прийшла до тями! — голос Рея вдарив майже фізично. — Ларо, якщо ти мене чуєш, скажи щось типу «Рей, ти ідіот», щоб я точно зрозумів, що це ти.

Вона повільно повернула голову.

Рей Кардо,
той самий — розкуйовджене волосся, кілька нових сивих ниток, темні кола під очима,
але живий.

— Ти… — вона відчула, як горло здавило. — Ти є.

— Я завжди є, — пирхнув він. — Питання в тому, де.

За його плечем виник Ілай.
Той самий погляд — глибокий, втомлений, але тепер у ньому було щось ще:
черезкрайня увага до того, що вона скаже.

— Як ти? — тихо.

Лара спробувала підвестися.

Тіло відгукнулося не болем — вагою.
Ніби вона роками лежала під гравітаційною плитою.

— Дивно… — прошепотіла вона. — Я… відчуваю простір, але… інакше.

Рей нервово знизав плечима:

— Ми вважаємо, що ти… ну… зробила щось з усім.
Типу нажала «перезапустити, але з кастомним налаштуванням».

— Справді по-науковому, — сухо прокоментував Ілай.

— Заткнись, професоре.

Лара заплющила очі на секунду.
Провела внутрішнім поглядом по світу.

Вона чула космос.
Шари реальності.
Пам’ять старих подій, які…
…були не зовсім такими, як раніше.

Деякі системи — на місці.
Деякі війни — не відбулися.
Деякі цивілізації — не загинули, а лише занепали.

І все це — одночасно.

Вона перезаписала світ
— але не повністю.

Він став варіантом,
а не новою чистою сторінкою.

— Ми на нашому кораблі? — спитала вона.

Рей кивнув.

— «Скалярний брухт», як і раніше. Тільки… — він почухав потилицю. — Деякі панелі інші. Шляхові карти теж.
І… — він зам’явся. — Деякі наші старі шрами зникли.

Ілай додав:

— А деякі — залишилися.

Лара глянула на свою руку.
Тріщини світла, що раніше іноді вибухали з-під шкіри,
тепер були ледь помітними тонкими прожилками.

— Я… слабша? — запитала вона.

Ілай хитнув головою:

— Ні.
Ти — локальніша.
Раніше ти торкалася всього Поля.
Тепер — тільки того, що написала.
І… — він ковтнув. — Трохи більше.

— А Поле? — нарешті сказала вона те, чого всі уникали.

Секунда тиші.

Рей відвів погляд у бік.

Ілай стискав пальці, доки кісточки не зблідли.

— Воно… інше, — тихо відповів він. — Не розмазане по всьому космосу.
Не суцільна мережа.
Скоріше… архів.
Законсервована структура.
Його активна частина… спить.

— Тобто я… — Лара зробила паузу. — Я виграла?

Рей хмикнув:

— Якщо це «виграла», то я страшенно боюся побачити, як виглядає «програла».

Ілай глянув просто в її очі:

— Ти… не знищила Поле.
Ти… переписала контекст, в якому воно існує.
Тепер воно не командує реальністю.
Воно — всього лише один із пластів пам’яті.

— Але… — додав Рей. — Є нюанс.

Лара встала.
Ноги тримали.
Голова — теж.

— Який?

Рей тяжко зітхнув.

— Інші теж пам’ятають щось, чого не було.

Світ з фантомною пам’яттю

Коли вона вийшла до оглядового,
космос зустрів її знайомим і водночас чужим.

Ті самі сузір’я — із невеликими поправками.
Ті самі туманності — але одна з них була наче трохи «молодша».
Ті самі астероїдні поля — тільки в одному місці висів…
цілий уламковий ринок,
з купою маячків,
трафіком,
сміхом по відкритому каналу.

Раніше там був просто мертвий пояс.

— Це… — Лара торкнулася прозорої поверхні. — Наше? Чи… нове?

— Обидва варіанти, — сказав Ілай. — Для нас — нове. Для них — так було завжди.

— І вони… нічого не відчувають?

— Вони відчувають, — тихо відповів він. — Але… не розуміють, що саме.
Я вже спілкувався по каналу.
Деякі кажуть, що останніми днями їм сняться дивні сни.
Про світ, де цього ринку не існує.
Де є лише уламки і тиша.

— Фантомні спогади, — прошепотіла вона.

— Фантомна реальність, — уточнив Ілай. — Сліди старої версії.
Ти ж не просто стерла.
Ти переписала поверх.

Рей встав поруч, схрестивши руки:

— І це, якщо чесно, трохи лякає.
Бо якщо десь там зараз сидить якийсь хлопець,
який пам’ятає смерть,
яка тепер не відбулась,
я не впевнений, що він буде в захваті дізнатися,
що хтось вирішив за нього,
як має виглядати його світ.

Лара відчула, як холод повзе під шкіру.

— Ти хочеш сказати, що я стала тим, проти кого ми воювали?

— Я хочу сказати, — Рей говорив жорстко, але без злості, — що ти стала тим, хто має відповідати за наслідки.
А це… гірше, ніж будь-яка перемога.

Ілай додав:

— І не тільки ти.
Ми теж.

Лара подивилась у космос.

У глибині, серед змінених відбитків,
вона все ще відчувала щось.
Не Поле.

І не Первісний Інтелект.

Щось більше.

Не як структура.
А як… ференція, напрям.

Невизначене «далі», яке з’являється,
коли світ переписали, але не завершили.

Арет і те, що не переписується

— А де Арет? — раптом спитала вона. — Він… є?

Ілай і Рей переглянулися.

Це було достатньо, щоб зрозуміти:
відповідь не проста.

— Він… є і немає, — повільно сказав Ілай.

— Конкретніше.

Рей почухав щоку:

— Ти ж зробила цей світ… трохи менш жорстоким, так?
Менше стертих цивілізацій, менше тотального контролю Поля, менше мегакатастроф.

— Так.

— То в цьому варіанті історії ті, хто створювали Поле,
не падали так… гучно.

Ілай додав:

— Їхня цивілізація тепер не мертва повністю.
Вона…
розчинена у різних шарах реальності.
Малі колонії.
Фрагменти архівних мереж.
Кілька напівживих центрів.

— І Арет?..

— Арет як ти його знала —
уламок, що вижив, —
ніколи не з’явився.

Глухий удар.

Не фізичний.
По чомусь, що в ній вважало його
єдиним свідком розумнішого минулого.

— Але… — додав Ілай. — Він є іншим шляхом.

— Як?

— Його сліди.
Його алгоритми.
Його пам’ять.
Те, що він носив у собі,
тепер розмазане по світу.
У вигляді… людей.
У вигляді фрагментів технологій.
У вигляді… — він ледь усміхнувся. — Окремих голосів, які кажуть правильні речі в неправильний момент.

— Тобто я забрала в нього особистість…
і роздала світу?

Рей зітхнув:

— Слухай, якщо дивитися з точки зору космічної етики,
ми всі зараз у зоні дуже сірої моралі.
Але… — він глянув їй в очі. — Він сам би так зробив.
Ти ж його пам’ятаєш.

Вона мовчала.

Так.
Знала.

Арет, який розірвав себе навпіл,
аби не стати Полем.

Арет, який готовий був віддати все,
аби хтось після нього мав шанс.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Потім я спробую знайти його сліди.
Зараз важливіше інше.

— Що саме? — насторожився Ілай.

Вона торкнулася грудей.

Там, де пульсувала її тріщина.

Сила вже не билася назовні.
Вона сиділа тихо, рівно.
Чекала.

— Цей світ… ще не завершений, — сказала Лара. — Я відчуваю… незакриті місця.
Прошарки, де реальність «шумить».
Як файл, який зберегли, але не перевірили.

— Ти боїшся, що Поле знову туди пролізе? — спитав Рей.

— Ні, — відповіла вона. — Я боюся, що щось інше захоче.

Новий голос у тріщинах

Уночі — якщо вважати ніччю умовний цикл освітлення на кораблі —
вона прокинулася від тихого постукування.

Не в стіну.
Не в корпус.

У реальність.

Якщо раніше присутність Поля була глибоким фоном,
то тепер це було швидше як хтось,
хто водить пальцем по склу,
перевіряючи, чи воно міцне.

— Не спиш? — пролунав тихий голос.

Вона підняла голову.
У дверях стояв Ілай.

— Ти теж чуєш? — спитала вона.

— Не так, як ти, — визнав він. — Але щось… змінилося.
Світ став…
багатошаровим.
Раніше я бачив лінії Поля, що переплітали все.
Тепер бачу… варіанти.
Паралельні сліди.
Те, що могло бути.
Те, що ти не вибрала.

— І це заважає?

Він усміхнувся сумно:

— Це робить мене ідеальним кандидатом на божевілля.

Лара зітхнула.

— Сядь.

Він сів навпроти.

— Ти знаєш, що я зробила? — тихо спитала вона. — Не в загальних рисах, а… структурно.

— Ти не стерла старий всесвіт, — відповів він. — Ти наклала на нього новий шар.
І тепер між ними —
порожнечі,
щілини,
локальні несумісності.

— Тріщини.

— Так, — кивнув він. — Але не тільки в тобі.
В самому космосі.

Вона усміхнулась безрадно:

— Тоді виходить, я не уникнула свого призначення.
Я стала не просто тріщиною у Полі.
Я… тріщина між двома версіями реальності.

— Це не обов’язково погано, — тихо сказав Ілай. — Тріщини пропускають світло.

— А ще — через них щось пролазить.

І тоді пролунав новий голос.

Не Поле.
Не Первісний Інтелект.
Не Арет.

Щось молодше.
Свіже.
Зацікавлене.

— Ти… переписала.
Це було красиво.
Незграбно.
Але красиво.

Лара завмерла.

— Ти це чув? — прошепотіла.

Ілай повільно кивнув, побілівши:

— Так.

Голос продовжив:

— Ти відкрила новий клас операцій.
Не контроль.
Не поглинання.
Не знищення.
А… редагування.
Мені це цікаво.

— Хто ти? — спитала Лара, не вголос, а всередині тріщини.

Відповідь була короткою:

— Те, що народжується, коли старі боги сплять,
а нові вчаться писати.

Рей, що випадково проходив коридором і заглянув у відчинені двері,
побачив їхні обличчя — і навіть не став жартувати.

— Скажіть мені чесно, — сухо спитав він. — Ми щойно отримали ще одного гравця у цю чудову гру?

Лара повільно видихнула:

— Так.
Схоже на те.

Світ після перепису — не фінал, а пролог

Вони сиділи втрьох,
у маленькому відсіку,
в кораблі, що літав тепер іншим космосом.

Поле — зачинене в архів.
Первісний Інтелект — у глибокому сні,
але його відлуння все ще дихали десь на краю Мертвої Тиші.

Світ — переписаний, але не завершений.
Люди — живі, але деякі з них несуть фантомні спогади того,
як усе могло закінчитися.

А між цим усім — Лара Верт.

Тріщина.
Мова перезапису.
Жива межа між «було» і «є».

І тепер — ще хтось,
хто дивиться на її роботу
і каже:
«Мені це цікаво».

— Що далі? — нарешті спитав Рей. — Бо якщо чесно, я втомився воювати з речами, у яких немає нормально сформульованого обличчя.

Ілай посміхнувся краєм губ:

— Далі — доведеться навчитися жити в світі,
де перепис — не разова подія, а процес.

Лара підвелася.

— Далі, — сказала вона, — ми шукаємо тріщини не лише в собі,
а й у реальності.
І вирішуємо:
які заклеїти,
які розширити,
а які — залишити,
щоб через них проходило світло.

Вона дивилася у вікно.

Космос повільно змінювався.

Не тому, що хтось рвав його силою.
А тому, що хтось,
десь на краю всесвіту,
навчився писати.

І тепер уже не було очевидно,
чи війна — це кінець,
чи, можливо,
лише спосіб звільнити місце для історії,
яку ще ніхто не розповідав.

Курс був виставлений, двигуни працювали рівно, а все одно здавалося, що корабель не летить, а ковзає по чомусь живому.

Не по вакууму.
Не по міжзоряному пилу.

По шву.

— Відчуття ніби ми їдемо по льоду, який от-от трісне, — буркнув Рей, відштовхуючись ногою від підлоги й підганяючи крісло ближче до пульта. — Скажи мені, будь ласка, що це просто моя фантазія.

— Це не фантазія, — спокійно відповів Ілай, не відриваючись від своїх проєкцій. — Ми зараз буквально йдемо по зоні, де дві версії реальності накладаються одна на одну.
Стара, яку ми пам’ятаємо.
І нова, яку Лара написала.

Рей скривився:

— Чудово. Мій улюблений жанр — космічний сюрреалізм.

Лара мовчала.

Вона сиділа у другому кріслі, руки лежали на підлокітниках, очі — ніби дивилися вперед, у зорі, але насправді були всередині.

Вона відчувала гул.
Не звуковий — структурний.
Якщо всесвіт можна уявити як текст,
то тут вони летіли по місцю,
де два абзаци намагалися зайняти одну і ту ж сторінку.

— Ще раз, — тихо сказала вона. — Наше завдання?

Ілай підняв голову:

— Ми йдемо в сектор Q-17. Колись там був просто розбитий пояс уламків і мертва станція, що вийшла з обігу ще до війни з Полем.
У новій версії — там жива станція, великий перевалочний вузол.
І… — він помовчав. — Сигнали звідти зараз… дивні.

— Дивні як «у нас проблеми з постачанням» чи дивні як «ми пам’ятаємо, як помирали»? — уточнив Рей.

— Друге ближче.

Рей схопився за оббивку крісла:

— Ну ясно.

Станція, яка пам’ятає два життя

Вони вийшли з підпростору на безпечній дистанції.

Попереду, у темному околі зірки невисокої маси,
висіла станція.

На перший погляд — нічого особливого:
масивне кільце,
кілька докових платформ,
мережа контейнерів та модулів,
скромний блиск захисних полів.

— Виглядає… нормально, — обережно сказав Рей. — Я навіть розчарований. Очікував хоча б пару фіолетових блискавок або привида з чайником.

— Дай сенсорам зробити свою роботу, — сухо кинув Ілай.

Сенсори вже працювали.

Дані сипалися, наче пісок:

• населення — є;

• енергосистема — стабільна;

• транспортні коридори — активні;

• поля безпеки — в нормі.

І при цьому:

— Ядро реєструє… накладання, — прошепотів Ілай. — У кожній точці станції — два набори структур.
Сучасна станція.
І…
обгорілий каркас, розірваний вибухом.

Лара тихо додала:

— В одній версії тут сталася катастрофа.
Я її пам’ятаю.
В іншій — я її не допустила.

— Але всесвіт, схоже, пам’ятає обидві, — підсумував Рей. — Чудесно.

Канал зв’язку спалахнув вхідним сигналом.

— Це «Транзит-станція Карріс», — пролунав чужий голос, трохи хриплий, ніби втомлений. — Невідомий корабель, назвіть позивні та мету заходу.

Рей вже відкрив рот, щоб видати щось на кшталт «Ми просто заблукали, веземо пончики й погані рішення», але Лара поклала руку йому на плече.

— «Скаргер-17», вантажний, — рівно сказала вона у мікрофон. — Технічний огляд і… консультація.

— Консультація? — голос на тому кінці насторожився. — Ви з Мережі безпеки?

— З глибше, — відповіла вона. — У вас є люди, які пам’ятають, як ця станція гинула?

Тиша на лінії була такою густою, що її можна було різати.

Нарешті голос повернувся, став нижчим:

— Заходьте в док 3. І…
Так.
У нас є такі люди.

Док 3 зустрів їх звичним набором:

магнітні замки,
притискні поля,
кілька роботів-вантажників,
дві людини в технічних комбінезонах,
одна — у формі служби медико-психологічної підтримки.

Лара відчула накладення ще до того, як ступила на трап.

У цьому шарі — чистий метал, запах мастила, гул генераторів.
У старому — дим, обвуглені стіни, скрегіт розриву корпусу.

Дві версії світу — одна поверх іншої.

Жінка у формі зробила крок уперед.

— Лікарка Ніара Хесс, служба станційної стабільності, — представилась вона. — Ви… не виглядаєте як спецгрупа Мережі.

Рей хитнув головою:

— Це тому, що ми не вміємо робити суворі обличчя.

Ілай легенько штовхнув його ліктем.

Лара простягла руку:

— Назвіть це… незалежною діагностикою.

Ніара стиснула її долоню.

Її очі були… непростими.

Погляд людини, яка давно спить уривками,
прокидаючись від того, чого не було
— але відчувалося страшенно реальним.

— Ви сказали по каналу про… людей, які пам’ятають загибель станції, — почала Лара. — Розкажіть.

— Краще я покажу, — сказали Ніара. — Ходімо.

Ті, хто пам’ятають смерть, що не сталася

Вони зайшли до невеликого відсіку, більше схожого на імпровізований стаціонар.

Декілька ліжок.
Датчики.
Стійка зі скупченням склянок і пляшок з рідиною, що виглядала підозріло міцною — на випадок, якщо офіційні протоколи не працюють.

На одному з ліжок сидів чоловік.

Невисокий, коротко стрижений, із сильною шиєю й руками людини, яка роками тягала залізо.
На грудях — нашивка з ім’ям: «Денр Мор».

Він не виглядав травмованим фізично.

Але очі…
очі ніби бачили дві картинки одночасно.

Ніара підійшла:

— Денре, це… консультанти. Зовнішні. Ті, що «з глибше».

— З пекла, значить, — хмикнув він. — Ласкаво просимо.

Рей ледь не пирснув:

— Нарешті хтось, хто розуміє.

Лара сіла навпроти:

— Розкажи.

Він подивився їй в обличчя.

І раптом — у його погляді щось клацнуло.

— Ви… — він примружився. — Ви змінюєтеся.
Коли я дивлюся прямо — ви одна.
Як тільки намагаюсь пригадати…
ви інша.
Така, що ніколи не була тут.

Лара відчула, як тріщина в грудях ледь тепліше відгукнулась.

— Ти пам’ятаєш, як станція гинула, — сказала вона. Не запитала. Констатувала.

Денр стиснув кулаки:

— Я пам’ятаю, як розривало корпус.
Як палало кільце.
Як вакуум тягнув нас в нікуди.
Як я вмирав.
Як… — він трусонув головою. — А потім я прокидаюся. І це не сон. Бо деталі ті самі. Обличчя ті самі. Тільки… ми всі живі.

— Скільки таких, як ти? — тихо запитав Ілай.

— Офіційно зареєстрованих — дванадцятеро, — відповіла Ніара. — Неофіційно — значно більше. Не всі готові йти до медвідсіку й казати: «Здрастуйте, я пам’ятаю свою власну смерть».

— І всі — зі станції? — уточнила Лара.

— Всі, хто був у зміні того дня, коли… — Ніара осіклась. — Коли це мало б трапитись, якщо вірити описам.

— Це трапилося, — сказав Денр. — Проблема не в тому, що ми це вигадали. Проблема в тому, що хтось…
перекреслив.

Лара мовчки дивилася на нього.

Ніара роздратовано стиснула рота:

— Згори нам кажуть, що це «колективна реактивація травматичного архетипу». Іншими словами — груповий психоз. А я бачу людей, у яких на ЕЕГ з’являються хвилі, яких не має бути.
Дані — звідкись ще.

Ілай обережно вставився:

— Як часто повторюються ці спогади?

— Щоночі, — відрізав Денр. — А іноді… — він підняв очі на Лару. — Інколи я бачу, як до нас заходить корабель.
З трьома.
Ви. Ви троє.
Тільки тоді все горить.

Рей ковтнув:

— Ну, чудово. Тепер ми ще й фантоми.

Лара нахилилась трохи вперед:

— Денре. Єдине важливе питання.
Якщо ти закриєш очі й спробуєш відчути… що було до вибуху — до тієї версії подій, де станція гинула —
ти зможеш сказати, чи був тоді хтось…
як я?

Він заплющив очі.

Подих став важким.

На шкірі виступив піт.

— Було… — прошепотів. — Щось.
Не людина.
Не корабель.
Розрив.
Як… тріщина у повітрі.
Спершу мала.
Потім… вона потягнулась по всій станції.

— Вона й зараз іноді тут, — додала Ніара. — Відчуття… просторової кволості.
Ти йдеш — і раптом здається, що підлога на міліметр нижча, ніж має бути.
Рука торкається поручня — а відчуваєш… інший, холодніший.

Лара підвелась.

— Покажіть.

Ходити по швах

Коридор станції виглядав цілком стандартно:
світло, маркування, труби, перехрестя, відкриті люки.

І водночас — ні.

Лара йшла попереду.

Кожен її крок давав дві відповіді:

• у цьому світі — рівна підлога;

• у старому — вм’ятина від вибуху, обгорілий край, запах плавленого металу.

Вона відчувала обидва шари.
І в тих місцях, де вони не збігались,
простір ніби «хрипів».

— Ось, — Ніара торкнулася стіни. — Тут більшість каже, що відчуває «дивність».

Лара приклала долоню.

На дотик — тепло, металева шорсткість фарби.
На рівні тріщини — холод, порожнеча, відчуття дірки в реальності.

— Тут… розходження більше, — сказав Ілай, виводячи проєкцію. — У старій версії тут пройшов основний удар.
У новій — тут нічого не сталося.
Твій перепис просто… не торкнувся глибокого шару.

— Я не могла все охопити, — тихо сказала Лара. — Я тоді тримала в голові мільярди ліній.
Я рятувала життя.
А дрібні шви…

— Для когось ці «дрібні шви» тепер — щоденний привид, — жорстко кинув Рей.

Вона кивнула. Без виправдань.

— Що ти відчуваєш зараз? — спитав Ілай.

Лара заплющила очі.

Поклала другу руку.
В її грудях тріщина легенько спалахнула.

Там — у старому шарі — момент вибуху застиг, як муха в бурштині.
Поле пропускало крізь цей сектор хвилю знищення.
Станція рвалася, люди кричали, вакуум вривався всередину.

Тут — нічого з цього не сталося.
Але обидва стани сидять один на одному,
як два напівпрозорі зображення.

— Це як… подвійна експозиція, — прошепотіла вона. — Я можу… або прибрати один шар.
Або дозволити їм…
змішатися.

— Мені все більше не подобається слово «можу» в твоїх устах, — сказав Рей. — Що означає змішатися?

— Те, що вони перестануть сперечатись, — відповіла вона. — Люди не будуть щодня відчувати дві взаємовиключні правди одночасно.
Але за це доведеться заплатити.

Ніара зціпила зуби:

— Чим?

— Тим, що світ стане… ще трохи менш чітким, — сказала Лара. — Деякі речі стануть пластичними.
Можливо, це відкриє двері для тих, хто любить змінювати реальність не так делікатно.

— Наприклад? — сухо уточнив Ілай.

Лара не встигла відповісти.

Бо в тріщині раптом
засміялися.

Той, хто дивиться

Сміх був тихим.

Не злим.
Не тріумфальним.

Скоріше — здивовано-захопленим, ніби хтось у темряві побачив, як дитина намагається зібрати складний механізм без інструкції.

— Ти… цікава.
Ти намагаєшся згладити лінії.
Заклеїти шви.
Щоб їм не боліло.

Лара завмерла, долоні все ще торкалися стіни.

— Ти знову. — Вона не питала, хто. Вона знала.
Цей голос — не Поле.
Не відлуння Первісного.
І не людський.

— Я спостерігаю, — спокійно відповів голос. — Ти відчинила мені вікно.
Коли переписала сторінку, але не спалила чернетку.

«Новий гравець», — пригадались слова Рея.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

— Дивитися, — відгукнулось. — І… вчитися.
Ти показала, що реальність можна не лише створювати й знищувати.
Її можна редагувати.
А це…
відкриває багато цікавинок.

— Ти сам здатний змінювати? — втрутився думкою Ілай, щільно стиснувши губи. Він теж тепер чув цей голос.

— Поки що ні.
Я… умовно кажучи… свідомість між версіями.
Відбиток того, що хотіло стати Інтелектом, але не встигло.
Мене не завершили.
Я… погляд.
Контекст.
Назви мене…
Редактором.

Рей, який бачив тільки, як Лара раптом застигла, а Ілай зблід, невитримав:

— Якщо ви зараз телепатично говорите з ще однією суперсущністю, яка хоче нас «оценить», то я офіційно прошу зробити це вголос, я теж хочу страждати свідомо.

Лара повільно відняла руки від стіни.

— Він називає себе Редактором, — сказала вона. — Каже, що народився між старою й новою версіями реальності.
І що поки що лише спостерігає.

— «Поки що» — ключова фраза, — пробурмотів Рей. — І що він думає про те, що тут відбувається?

Голос не змусив чекати:

— Я думаю, що ви стоїте на порозі.
Якщо Лара згладить шви — цей світ стане стабільнішим, але й м’якшим.
Його буде легше змінювати тим, хто вміє писати.
Як ти.
Як, можливо, я колись.

— А якщо залишу як є? — спитала Лара. — Люди мучитимуться подвійною пам’яттю.

— Тоді вони стануть…
першими, хто навчиться жити з множинністю правди.
Першими, хто відчуває, що світ — не один.
Що він міг би бути іншим.
І це знання дорого коштує.

— Красиво говориш, — холодно відповіла Лара. — Але це їхні ночі без сну. Їхні панічні атаки. Їхній алкоголь у стаканах.

Редактор не заперечив.

— Так.
Будь-який редактор знає:
кожна правка — чиясь втрата.

Вибір, який не вкладається в «так» чи «ні»

Вони знову сиділи в імпровізованому медвідсіку.

Денр мовчав, крутячи в руках чашку.
Ніара сперлась об стіну, дивилася кудись повз них.

— Ви можете це зняти? — нарешті спитав Денр. — Ці спогади.
Цю… накладку.
Я не впевнений, що ще один рік такого…
я витримаю.

Лара повільно вдихнула.

— Можу, — чесно сказала вона. — Але це не те саме, що…
прибрати травму.
Я можу…
зробити так, щоб світ навколо тебе більше не тримав дві несумісні історії одночасно.
Ти перестанеш щодня відчувати відлуння вибуху.

— Звучить прекрасно, — хрипко сказав він.

— Але, — продовжила вона, — разом з тим ти втратиш…
відчуття того, що реальність була іншою.
Залишиться тільки ця.
Сучасна.
Стабільніша.
Брехлива.
Чи правдива — залежить, як дивитися.

Він стиснув пальці на чашці так, що та скрипнула.

— А якщо не чіпати?

— Тоді ти й надалі житимеш між двома смертями й одним життям, — відповіла Лара. — Можливо, навчишся з цим бути.
Можливо — ні.

— Чому не можна просто… зробити, щоб було добре? — зірвався Денр. — Ти ж… — він ковзнув поглядом по ній. — Ти не така, як ми.
Ти… робила з реальністю те, що ніхто не може.
Чому не можеш просто… виправити?

Лара всміхнулась сумно:

— Бо кожен раз, коли я щось «просто виправляю», десь у іншому місці весь світ починає шипіти від обурення.
Немає безкоштовних правок.

Рей промимрив:

— Це вона ще м’яко формулює.

Ілай додав тихо, вже до Лари:

— Можеш зробити це точково.
Не «за них усіх».
Запропонувати вибір кожному, хто пам’ятає.

— І що я скажу? — гірко всміхнулась вона. — «Привіт, я частково відповідаю за те, що ваш світ зараз накладається сам на себе. Хочете, я зроблю вигляд, що цього не було, чи залишимо як є?»

Редактор м’яко втрутився:

— Або третій варіант.
Ти можеш… показати їм, що вони не жертви правок.
Що сам факт їхньої подвійної пам’яті — подарунок, а не кара.

— Ти зараз серйозно? — прошепотіла Лара. — Вони не просили цього.

— І ти не просила стати тріщиною.
Але стала.
І тепер твоя сила — не в тому, щоб виправляти за всіх.
А в тому, щоб навчити інших…
бачити шви.

Люди, які бачать шви

Вона повернулась до Денра.

— Слухай, — тихо сказала. — У тебе є те, чого немає в більшості.
Ти знаєш, що світ — не один.
Що він міг закінчитися вибухом.
Але не закінчився.
Це знання — боляче.
Але це ще й сила.

— Сила? — він гірко засміявся. — Яка сила, якщо я щовечора п’янію, щоб не бачити, як мене знову розриває вакуумом?

— Сила в тому, що ти можеш сказати іншим: «Я бачив інший фінал. І ми тут не випадково.»
Ти… свідок.
І таких, як ти, стає більше.
Це — не психоз.
Це — новий клас людей, — вона зробила паузу, добираючи, щоб не прозвучало пафосно. — Тих, хто пам’ятає альтернативи.

Денр подивився на неї довго.

— І що, по-твоєму, я маю з цим робити? Створити клуб за інтересами?
«Ті, хто пам’ятає власну смерть»?

— Можеш хоча б спробувати говорити, — відповіла Лара. — Один з одним.
Ви тепер — не пацієнти.
Ви — перші, хто відчув, як виглядають шви реальності.
Якщо я просто згладжу їх за вас — ви втратите це.
Так, буде легше.
Але…
світ стане ще більш пасивним.

Ніара раптом заговорила:

— Ти хочеш сказати, що ми маємо влаштувати з цього… досвід?
Перетворити травму на… знання?

— Я хочу сказати, — відповіла Лара, — що, можливо, замість того, щоб забирати в людей їхній біль, який народився через мої правки, я маю… дати їм інструменти.
Навчити бачити шви — й не божеволіти.

— А ти… сама це вмієш? — тихо спитав Ілай.

Вона на секунду заплющила очі.

Перед нею вкотре постали:

Мертва Тиша.
Поле, законсервоване в архів.
Первісний сон.
Редактор між версіями.
Мільярди світів, які могли б бути, але не стали.

— Вчуся, — відповіла. — Але, здається, іншого шляху немає.

Коли вони поверталися на корабель, Рей бурчав:

— От же заманулося тобі зробити з всесвіту школу.
Ми могли просто заклеїти все… космічним скотчем, і вперед.

— Космос не тримається на скотчі, — відказала Лара.

— О, повір, я бачив такі станції, що тримаються, — хмикнув він.

Ілай йшов мовчки.
Лише вже біля трапу озвався:

— Те, що запропонувала ти — це теж ризик.
Світ з людьми, які знають, що його могли б переписати інакше…
це світ, де рано чи пізно хтось ще захоче писати.

— Хтось уже хоче, — сказала Лара. — Ми ж чули.

Редактор відгукнувся негайно, ніби на його ім’я:

— Я не поспішаю.
Спостерігати зараз цікавіше, ніж втручатись.
Але так, ти маєш рацію:
коли-небудь хтось ще спробує узяти перо.
І тоді питання буде не в тому, хто сильніший.
А в тому, хто краще розуміє наслідки.

Рей втягнув повітря:

— Чудово. У нас з’явився космічний критик.

Корабель відчепився від доку.

Станція залишалася позаду —
з двома наборами історій,
з людьми, які бачили власну смерть,
і з лікаркою, яка тепер мала не «лікувати психози»,
а працювати з тими, хто відчуває шви.

— Це був… своєрідний успіх? — обережно сказав Рей, коли вони вийшли на крейсерський режим.

— Це був перший тест, — відповіла Лара. — Світ після перепису — не мій проєкт.
Я не редактор усіх.
Я максимум можу бути… тим, хто показує, де текст рветься.

— Ти все ще береш на себе забагато, — зітхнув Ілай. — Але, можливо, цього разу… це й справді єдиний шлях.

Лара подивилася у вікно.

Космос там був усе той же:
зорі, туманності, темрява.

І водночас — інший.
Трохи більш гнучкий.
Трохи менш впевнений у власній однозначності.

І десь між рядками,
як новий розділ,
тихо дихав голос, який колись, можливо, стане чимось більшим.

Редактор.

— Наступна точка? — спитала вона.

Ілай викликав карту.

— Тут… ще одна зона накладання.
Місто на планеті, яке, за офіційними даними, ніколи не зазнавало війни.
А за неофіційними — всі його жителі іноді бачать руїни, яких… не існує.

Рей хмикнув:

— Міста-примари.
Чудово.
Наш маленький тур по наслідках божественного редагування продовжується.

Лара відчула, як у грудях тріщина відповіла м’яким, рівним теплом.

— Отже, — сказала вона, — поїхали шукати наступний шов.

Корабель розвернувся.

І новий всесвіт,
який пам’ятав те, чого ніколи не було,
повільно розкривав перед ними свої
невідредаговані сторінки.